Історичні умови розвитку української культури у ХІV – першій половині ХVІІ ст

Занепад Галицько-Волинського князівства призвів до серйозних змін у становищі українських земель. Унаслідок політичної роздробленості й особливо монгольського завоювання українські державні формації ослабли. Цим скористалися сусідні країни, які в XIII − XV ст. захопили майже всі етнічні українські землі.У результаті на початку ХVІ ст. українські землі були поділені між п’ятьма різними державами. При цьому більша частина українських земель знаходилась у складі Литовської та Польської держав.

Першою була втрачена Карпатська Русь через її значну віддаленість від центру Русі. У першій половині XI ст. почалося захоплення закарпатських земель Угорщиною, яке остаточно завершилось у XIII ст. Відтоді аж до 1918 р. ці землі були північною прикордонною областю Угорського королівства. Інша південно-західна українська земля Буковина (землі між Дністром, Прутом і Дунаєм) на початку XIV ст. визнала зверхність золотоординських ханів, а в середині XIV ст. – угорського короля. Після утворення князівства Молдови, у 60-их рр. XIV ст. Буковина ввійшла до його складу, де перебувала до 1774 р.

У 1349 р. польський король Казимир ІІІ, скориставшись удалим моментом, оволодів найбільшими галицькими містами та приєднав галицькі землі до Польщі як окреме “Королівство Русі”. У 1434 р. автономне становище Галичини було скасовано, тут було утворено Руське воєводство (з центром у Львові), а в 1462 р. також Белзьке воєводство. Галичина посилено колонізувались польськими й німецькими елементами.

У ХІV ст. Московське князівство поширило свій вплив на Смоленщину й Чернігово-Сіверщину.

У XV ст. Османська імперія (інша назва – Оттоманська Порта) поставила у васальну залежність від себе Кримське ханство та Валахію, а в XVI ст. підкорили значну частину Угорщини, Молдавію та Буковину. В XVII ст. вони захопили Поділля і південну частину Правобережжя. З другої половини XV ст. кримські татари почали здійснювати грабіжницькі походи за ясиром (невільниками) на українські землі, спустошуючи цілі регіони. На північному узбережжі Чорного й Азовського морів були споруджені опорні бази для наступу проти України – фортеці Кизи-Кермень, Тавань, Аслам-Кермень, Очаків, Кінбурн, Ізмаїл, Азов та ін.

У другій половині ХІV ст. на більшість українських земель поширила свою владу Литва. Велике князівство Литовське у цей час стало найбільшою державою в Європі, причому його територія на 90% складалася з білоруських і українських земель. Величезна територія ввійшла під владу Литви переважно шляхом мирних завоювань і переговорів. Тогочасний литовський князь Ольгерд дотримувався основного принципу: „Старовини не рушити, новини не вводити”.

У результаті більш низького рівня розвитку, литовці зазнали надзвичайно сильного культурного й релігійного впливу з боку східнослов’янських народів. Вони перейняли українську військову організацію, адміністративний устрій, систему господарювання, „Руська правда” стала джерелом литовського права, врядування також велося руською (україно-білоруською) мовою. Всі українські князівства були збережені як державно-політичні утворення. Князі та бояри зобов’язалися служити литовському суверену на васальних умовах. Українські зверхники були представлені у великокняжій раді, центральній адміністрації й разом з українізованими литвинами відігравали велику роль у державі. Православна церква мала провідне становище. У 1458 р. православна церква України та Білорусі була відокремлена від московської митрополії й перетворилася на самостійну київську митрополію. На звільнених від татар територіях розпочався бурхливий розвиток господарства і містобудування, зокрема, виникли міста Смотрич, Кам’янець. У результаті Велике князівство Литовське у другій половині ХІV ст. стало називатися Литовсько-Руським, або Литовською Руссю.

У цілому ж державно-політичний симбіоз із Литвою дав українцям досить небагато культурно-цивілізаційних надбань. Велике князівство Литовське так і не стало міцною стабільною державою, хоча довгий час було найсерйознішим суперником залежної від монголів Москви у справі політичної гегемонії в ареалі давньоруських земель. Литовська держава не змогла утриматися не лише на Чорному морі, але й на степових просторах України, які опанували кочові татарські орди, що скоро перейшли під протекторат Оттоманської Порти. Саме в литовський період поступово пустіють зайняті раніше степові та лісостепові простори. Мирне населення, якщо не хотіло потрапити в ясир, мусило перебиратися якомога далі від небезпеки. Давня столиця Русі перетворилася на невеличке прикордонне містечко. Жити тут не бажали навіть київські митрополити.

У результаті політичної кризи та через боротьбу з Тевтонським орденом в останній третині ХІV ст. Велике князівство Литовське змушене піти на союз із Польським королівством. У 1385 р. було укладено династичний союз (шлюб між литовським князем Ягайлом і польською королевою Ядвігою), що увійшов в історію, як Кревська унія. За її умовами Ягайло ставав польським королем та литовським князем в обмін на приєднання Литви до Польщі й запровадження католицизму. Унія стала реальною загрозою державній самостійності Литві. Тому це рішення викликало сильну литовсько-руську опозицію, яку очолив двоюрідний брат Ягайла Вітовт. Це протистояння закінчилось угодою в Острозі 1392 р., за якою король змушений був визнати останнього правителем незалежного Великого князівства Литовського. Разом із тим Кревська унія започаткувала експансію литовсько-руських земель Польщею. Від початку XV ст. рештки української державності та українського самоуправління швидко й безповоротно зникали.

Процес об’єднання Литви та Польщі був завершений Люблінською унією 1569 р. У результаті у Східній Європі утворилася величезна держава – Річ Посполита на чолі з виборним монархом, який титулувався королем польським і великим князем литовським. Федерація мала спільний сейм та сенат, фінанси, податки, єдину зовнішню політику. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, суд, військо, уряд й адміністрацію. Під владою Литви залишилися землі Білорусії. Українські землі у складі Речі Посполитої були поділені на воєводства: Белзьке, Берестейське, Брацлавське, Волинське, Київське, Підляське, Подільське і Руське (в 1618 р. додалося Чернігівське). Воєводства, своєю чергою, ділилися на повіти (староства).

Після укладення Люблінської унії посилилася польсько-католицька експансія, яка спричиняла утиски і дискримінацію українського православного населення, включаючи шляхту. Цьому сприяла також політика єзуїтів, запрошених до Польщі в 60-их рр. XVI ст., та ревного католика короля Сигізмунда (Жигмонта) III Вази. Внаслідок цієї політики частина українських вищих верств денаціоналізувалася й перейшла в католицтво. Але в Україні залишилася сильна православна опозиція деяких магнатів (К.Острозький) та більшості шляхти. Не відмовляючись від легальних (сеймових) форм боротьби за права православних, українські шляхтичі налагоджували контакти з козацтвом, вступали в його ряди і займали старшинські посади в реєстровому та в запорозькому війську, а деякі (К.Косинський) очолили збройні виступи проти польської влади.

Важливим питанням цього часу стала руська православна церква, яка в ХІV − ХVІ ст. переживала глибоку кризу. Церковні ієрархи (чужинці за походженням) продовжували титулуватися київськими владиками, але жили з 1299 р. у Володимирі-на-Клязьмі, а з 1326 р. – у Москві. У результаті польсько-литовського зближення становище православних у Литві значно погіршилося: їх було позбавлено права посідати державні посади, церковні ієрархи не могли брати участь у сеймі та сенаті тощо.

Утворення нової держави загострило ситуацію: більшість населення країни становили тепер віруючі двох християнських конфесій – католицької та православної, причому перша користувалася цілковитою підтримкою держави, а друга стала об’єктом експансії з боку як латинського католицтва, так і різних форм протестантства (лютеранства, соцініанства, кальвінізму). Між православними українцями та католиками-поляками почалася релігійна та культурна конфронтація. При цьому шанси православної церкви розцінювались як невисокі. На її чолі стояли контрольовані (після 1453 р.) турками патріархи, які некомпетентно втручалися у внутрішнє життя України. Церковна дисципліна в цей час повністю занепала, всепроникною стала корупція, а сама церква опинилася в цілковитій залежності від світської влади. Як наслідок, поглибився інтелектуальний і культурний застій. У Польщі, навпаки, під впливом контрреформації посилився войовничий католицизм. Єзуїти, запрошені королівською владою в 1560-их рр. для боротьби з протестантством, прищеплювали уявлення про неповноцінність православної релігії й культури, активна поширювали католицизм на українських землях.

У таких умовах в Україні відродилася ідея церковної унії. Ініціаторами укладання унії вважаються єпископи: львівський Гедеон Балабан, луцький Кирило Терлецький, володимирський Іпатій Потій, холмський Діонісій Зборуйський, пінський Леонтій Пельчинський. Ідею об’єднання підтримала частина шляхти та духовенства. Прихильники унії сподівалися, що укладення злуки з Римським Престолом піднесе престиж православної церкви, забезпечить права віруючих, скріпить незалежність української церкви від державної влади та вселенських патріархів (до яких долучився 1589 р. ще й московський), а також захистить українську еліту від полонізації. Зі свого боку, польські католики сподівались через унію асимілювати українське православ’я і міцніше пов’язати Україну з Польщею. Саме тому ідею унії підтримав польський король Жигмонт III Ваза і польська влада.

У 1595 р. справа унії була погоджена з папою Клементом VII. Офіційне проголошення унії відбулося в жовтні 1596 р. на церковному соборі в Бересті. З восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли 6: Київська, Володимиро-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська, Полоцька. (Перемиська та Львівська прийняли її відповідно 1692 р. та 1700 р.). В результаті утворилась Українська греко-католицька церква. Згідно з умовами Берестейської унії, українська церква зберігала східний обряд, церковнослов’янську літургічну мову, право заміщення духовних посад, уживання старого календаря, право нижчого духовенства одружуватись тощо. Одночасно визнавалася зверхність римського папи як першоієрарха всієї християнської церкви та були прийняті католицькі догми. Православне духівництво, шляхта та міщани врівнювалися у правах з католиками, українським єпископам були обіцяні місця в сенаті. Уніатським митрополитом собор затвердив Михайла Рогозу.

Проте спроба об’єднати християнські церкви не вдалася: одночасно в Бересті пройшов православний собор, який осудив унію. Обидва собори апелювали до короля, але той підтримав уніатів. Чимало впливових сучасників (серед них князь К.Острозький) виступили проти унії.

Наслідками унії стали розмежування українського суспільства на дві конфесії: православну й уніатську (греко-католицьку), поширення релігійної ворожнечі й ненависті у суспільстві. На деякий час православна церква в Україні втратила свою ієрархію, яка була відновлена лише в 1620 р. заходами П. Сагайдачного. У 1632 р. король Владислав IV розділив єпархії між уніатами і православними. До того ж відкрита підтримка польською владою нової церкви викликала недовіру й неприязнь до неї серед українського населення. На певний час боротьба проти унії стала складовою національно-визвольного руху. Польська католицька верхівка швидко розчарувалася в унії та переглянула свою позицію, знову посиливши релігійний тиск на українців, у тому числі й на уніатів. Саме у ХVІ – першій половині ХVІІ ст. українська культура й православна церква як ідеологічна підвалина цієї культури зазнають найтяжчих і найвідвертіших утисків із боку польських колонізаторів.

Попри все, уніатська церква стала важливим фактором релігійного й політичного життя. В історичній науці поширена думка, що в результаті Берестейської унії в Україні постала нова національна церква, яка підпорядковувалася не католицькій церкві Польщі, а безпосередньо Апостольському Престолу в Римі. Водночас традиційне православ’я вичерпало себе. Незважаючи на могутню підтримку в особі козацтва, українське православ’я пізніше (1686 р.) стане жертвою своєї орієнтації на “єдиновірну” Москву, а православна церква в Україні перетвориться на засіб русифікації власного народу, тоді як греко-католицька церква після Хмельниччини вберегла рештки української церкви, а з XVIII ст. твердо стала на захист українського народу та його культури.

Таким чином українська культура в ХІV – першій половині ХVІІ ст. змушена була розвиватися в надзвичайно складних умовах. До них слід віднести: роз’єднаність українських земель; відсутність єдиного політичного центру; соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників; постійну жорстоку агресію татар.

Разом із тим ХІV – ХVІ ст. – це час подальшого формування українського народу, час активізації його боротьби проти польсько-литовського панування, періоди появи на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, яким було українське козацтво. Крім цього, це час формування національної ідеї як головного питання культурного життя цієї доби, що було пов’язане з необхідністю збереження українського народу як такого, його мови, культури від процесів чужоземної колонізації та асиміляції.

Культурні процеси перебували у прямій залежності й підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби. Підкреслюючи свою національну окремішність та генетичну спорідненість із культурою Київської Русі, представники культурної еліти до середини ХVІІ ст. іменують себе русинами, рутенцями, роксоланами. Поряд із тим, відомий із давньоруських часів термін “Україна”, передусім у зв’язку з розвитком козацтва і його колонізаційним рухом на південь та схід, також набуває значного поширення і поступово прокладає собі шлях до утвердження в ролі не тільки топоніма, але й етноніма.

Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в ХІ – ХІV ст. у деяких літературних пам’ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, офіційною мовою Литовської держави була “руська мова”, що склалася на основі синтезу писемної церковнослов’янської та елементів усної давньоруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом ХІV – ХVІ ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови і запозичення й освоєння іншомовної лексики.

Ще однією особливістю розвитку української культури у зазначений період було те, що на тлі розвою народної культури традиційні центри культури високої – князівські двори й монастирі – до певного часу лишалися надто далекими від потужних культуротворчих процесів у народній українській масі. Давні удільні князівські роди поступово дрібніють і вироджуються. Особливо цей процес стає помітний від ХVІ ст., коли провідну роль починають відігравати польські впливи (після Люблінської унії 1569 р.) та спостерігається масова денаціоналізація української шляхти внаслідок переходу в унію чи покатоличення цілої низки знатних українських родів.

Особливу субкультуру витворило у ХV – ХVІ ст. прикордонне українське населення, що пристосувалося до екстремальних умов тогочасного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва. В силу своєї недоступності офіційній владі козацтво на зайнятих ним вільних землях привласнило той статус, який Литовські статути надали шляхті та рицарству. З іншого боку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччя демократичні форми “украювання” земель і перших давньоруських дружин. Зовсім не випадково козаки в усьому, включаючи зовнішній вигляд, нагадували давніх росів-русів, як їх описували арабські й візантійські джерела. Крім того, Запорожжя було простором безпосереднього контакту з “чужим”, кочівницько-мусульманським світом, який розглядався як “нечистий”, оскільки розташовувалося на межі ворожого світові християнської культури дикого хаосу. Тому за соціально-культурним змістом Запорожжя було такими собі дверима у “світ навиворіт”, що визначило і парадоксальний характер його існування – водночас аскетично-мілітарний та карнавально-сміховий. Звідси – такі непоєднувані, на перший погляд, елементи козацької культури, як суворі звичаї й кумедні ритуали, лицарськість і волоцюжництво, дисципліна й анархія, взаємодія східних і західних впливів у побуті та методах ведення війни.

Отже, українська культура у ХІV – першій половині ХVІІ ст. розвивалася за складних, певною мірою трагічних умов. Однак культуротворчі процеси не припинялися і мали своєрідні результати. Під тиском цих украй несприятливих зовнішніх обставин починається повільний процес трансформації традиційної народної культури, який, зрештою, привів до виникнення культури власне української.