Мистецтво як важлива складова духовної культури. Класифікація видів мистецтва. Характеристика мистецьких стилів великих культурно-історичних епох

Художня культура виступає одним з найважливіших компонентів духовної культури. Вона формує внутрішній світ людини, сприяє її розвитку, як творця культурних цінностей. Ядром художньої культури є мистецтво як форма художньо-образної інтерпретації дійсного й уявного.

Існує досить багато визначень поняття „ мистецтво”, кожне з котрих по-своєму висвітлює його призначення й сутнісні риси. Одним із них є таке: мистецтво – це специфічнийвид людської діяльності, що відображає навколишню дійсність і людську свідомість у художніх образах та є одним із засобів естетичного оволодіння світом.

Мистецтво розвивається як система конкретних видів творчості, кожен з яких використовує власні виразові засоби. Художні виражальні засоби окремих мистецтв зумовлені насамперед предметом відтворення та природою матеріалу, з яким працює митець. Найпоширенішою є класифікація видів мистецтва, в основу якої покладено художні засоби їх виразності. За цим критерієм виділяють такі основні види мистецтва:

1. Художня література.

2. Тонічне або звукове мистецтво (музика, поезія).

3. Хореографічне мистецтво (танець, пантоміма).

4. Образотворче мистецтво (живопис, графіка, скульптура).

5. Просторово-пластичне мистецтво (всі види образотворчого мистецтва та архітектура).

6. Декоративно-ужиткове мистецтво (вишивка, гончарство, килимарство, художнє скло, художній метал, ювелірне мистецтво та інші).

7. Синтетичне мистецтво (кіно, театр, телебачення, радіомовлення).

Багатоманітність видів мистецтва дає можливість естетично освоювати світ у всій його складності й багатстві. Немає головних і другорядних видів мистецтва, кожен з них має свої особливості та переваги. Передусім специфіка окремих видів мистецтва визначається виразово-образотворчими засобами, які ними використовуються. Розглянемо засоби виразності та жанрові системи різних видів мистецтва.

Література – це вид мистецтва, який естетично освоює світ через художнє слово. Сам термін „література” походить від латинського слова „буква”. Література існує у трьох видах художнього тексту, які відрізняється один від іншого способом формування художнього образу:

− епос (розповідь) − послідовна розповідь про низку подій. У письмовій літературі епічними жанрами вважаються роман, повість, новела, оповідання, нарис;

− лірика (твір, виконаний під акомпанемент ліри) − один із трьох родів художньої літератури, в якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора. Певний віршовий твір або сукупність творів, у яких у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття. Лірика найчастіше безсюжетна, вирізняється високою емоційністю, суб'єктивністю, насиченістю художнього образу;

− драма (дія) − об'єднує твори, що призначені для виконання на сцені. Її жанрові підвиди: трагедія, комедія, драма, мелодрама, фарс.

Образотворче мистецтво – це мистецтво відображення навколишньої дійсності у вигляді різних художніх образів на площині (графіка, живопис) та в просторі (скульптура).

Живопис – це зображення на площині реальних картин життя людини та природи, а також наочне втілення образів, яких немає в реальності, які є наслідком людської фантазії. Основними виразовими засобами живопису є малюнок, колорит, композиція, світлотінь, фактура.

Живопис існує у двох видах: станковий і монументальний.

Станковим вважається живопис, виконаний на спеціально підготовленій поверхні (полотно, картон, папір, дошка тощо) із використанням деяких допоміжних пристроїв, як-от: мольберт, планшет. Виділяють такі жанри станкового живопису: портрет, пейзаж, натюрморт, побутовий, батальний, історичний, анімалістичний жанри, іконопис.

Монументальний живопис нерозривно пов’язаний із архітектурним середовищем, є елементом його оздоблення, виконується на стіні, стелі, підлозі, віконному склі. До монументального живопису відносяться фреска, мозаїка, вітраж. У монументальному живописі розрізняють такі жанри: історичний, релігійний або міфологічний.

Основні технічні різновиди живопису: масляний (олійний) живопис, живопис водяними фарбами по штукатурці – сирій (фреска) та сухій (а секо), темпера, восковий живопис, емаль, мозаїка, вітраж; акварель, гуаш, пастель, туш тощо.

Відповідно до цих технічних різновидів виділять, наприклад, такі найвідоміші техніки живопису:

−темпера – живопис, виконаний фарбами, що готуються на основі сухих порошкових мінеральних пігментів і (або) їх синтетичних аналогів;

− олійний живопис – живопис, виконаний фарбами на органічній олії;

−пастель– живопис, виконаний спресованими, стертими у порошок фарбами, які найчастіше випускаються у вигляді м'яких кольорових олівців;

−акварель − техніка живопису, що використовує спеціальні фарби, які при розчиненні у воді утворюють прозору суспензію тонкого пігменту, що дозволяє створювати ефект легкості і тонких колірних переходів.

Графіка – вид образотворчого мистецтва, котрий в якості основних зображувальних засобів використовує лінії, штрихи, плями, що наносяться на папір, картон олівцем, вуглиною або тушшю і створюють контур предмета або фігури.

За колористикою виділяють поліхромну (різнокольорову) та монохромну (одноколірну) графіку. За призначенням прийнято розрізняти станковий малюнок (має самостійне мистецьке значення і виконує насамперед естетичну функцію), книжкову мініатюру (ілюстрації до стародавніх книг, виконувані від руки), книжково-журнально-газетну графіку, ужиткову (плакат, реклама, поштові марки, паперові гроші), а також комп'ютерну графіку. За способом виконання виділяють оригінальну графіку (малюнок, що існує в єдиному екземплярі) й друковану (гравюра, виконувана, як відтиск зі спеціальної заготовки, котра може мати багато екземплярів, кожен із яких вважається оригіналом).

Техніки виконання гравюри:

- ксилографія (гравюра на дереві) – найдавніша техніка гравірування по дереву або відбиток на папері, зроблений із такої гравюри;

- літографія – фарба під тиском переноситься з плоскої друкарської форми (вапнякової пластини) на папір;

- офорт – різновид гравюри на металі, котрий дозволяє отримувати відтиски з друкарських форм, які попередньо оброблені кислотами;

- ліногравюра (гравюра на лінолеумі) – відбиток з малюнка, вирізаного на лінолеумі або на схожому з ним пластичному матеріалі.

Скульптура (пластика) – вид образотворчого мистецтва, який відтворює образи дійсності в пластичних, об'ємно-просторових формах, використовуючи різноманітні (тверді і пластичні) матеріали.

Залежно від матеріалів, які використовують, виділяють такі техніки скульптури: ліплення (глина, гіпс, пластилін); висікання (мармур, граніт, лід); вирізування (дерево, кістка); литво (метал, скло); кування (метал); чеканка (метал).

За формою виділяють круглу та рельєфну скульптуру. Кругла скульптура має повні трьохвимірні об’єми. Її можна розглядати з усіх боків, оскільки вона оточена вільним простором. Різновиди круглої пластики:

- статуетка – вид дрібної пластики; статуя настільного розміру, набагато менше натуральної величини, що служить для прикраси інтер'єру;

- бюст (погруддя) - погрудне, поясне або оплічне зображення людини в круглій скульптурі;

- статуя – об'ємне зображення людської фігури в ріст, а також тварини або фантастичної істоти, зазвичай розміщується на постаменті;

- скульптурна група – група з двох або більше фігур, пов'язаних між собою за змістом та композиційно.

Рельєф – це скульптурне зображення, розташоване на площині. Виділяють такі різновиди рельєфної пластики:

- горельєф – різновид скульптурного опуклого рельєфу, в якому зображення виступає над площиною фону більше, ніж на половину об’єму, а деякі елементи можуть бути зовсім відокремлені від площини;

- барельєф – вид скульптури, в якому опукле зображення виступає над площиною фону не більше ніж на половину об’єму;

- контррельєф (від лат. сontra – «проти» і «рельєф») – вид поглибленого рельєфу, що представляє собою «негатив» барельєфа.

Головні жанри скульптури – портрет, історичні, міфологічні, релігійні зображення, анімалістичний жанр.

За призначенням скульптура поділяється на станкову, монументальну декоративну та пластику малих форм. Монументальна скульптура (пам'ятники, монументи) пов'язана з архітектурним середовищем, відрізняється значущістю ідей, високим ступенем узагальнення, великими розмірами. Монументально-декоративна скульптура включає всі види оздоблення архітектурних споруд і комплексів (атланти, каріатиди, фризи, фронтонна, фонтанна, садово-паркова скульптура). Станкова скульптура не залежить від середовища, має розміри, близькі до натури чи менші, і конкретний поглиблений зміст. Декоративна скульптура – це статуї, рельєфи, ліпні прикраси, надбрамні герби, які встановлюють в інтер'єрах і зовнішніх нішах будинків, у парках, садах. Декоративна скульптура не тільки прикраса, вона розвиває і поглиблює задум зодчого. Скульптура малих форм – невеликі скульптурні зображення з фігурками тварин, статуетками якими можна прикрасити житловий інтер'єр.

Архітектура – мистецтво проектувати і будувати споруди та їхні комплекси, що створюють матеріально організоване середовище, необхідне людям для їхнього життя й діяльності, відповідно до призначення, технічних можливостей та естетичних переконань суспільства.

Виразними засобами архітектури виступають: симетричність чи асиметричність, масштаб, композиція, колір, ритм (співвідношення вертикальних і горизонтальних членувань), будівельна конструкція.

За функціональним призначенням розрізняють такі типи архітектури: житлова, цивільно-громадська, культова (релігійного призначення), палацова, фортифікаційна (оборонна), промислова, ландшафтна (сади, парки, сквери та інші середовища, в яких матеріалом є ландшафт і природна рослинність).

Ще одним ґрунтовним поняттям, необхідним для повноцінного аналізу твору мистецтва, виступає поняття „стиль”. Питання про визначення стилів загальнолюдської культури поставив свого часу американський культуролог Альфред Кребер. Учений уважав, що стиль властивий усім великим культурам і їх основним формам, поширюючи поняття стилю на науку, ідеологію, мораль і спосіб життя. Визначають стиль епохи геніальні особи, які вносять істотний вклад у розвиток тієї чи іншої галузі культури. Володіючи значним етнографічним матеріалом, американський науковець зробив вдалу спробу узагальнити різні стилі локальних культур і сформулювати концепцію стилів загальнолюдської цивілізації. На його думку, стиль культури – це спосіб життя, система світобачення, дотримання певних неписаних норм і правил творення та співжиття.

Згодом виокремилось поняття художнього стилю (або стилю мистецтва). Це більш вузьке поняття, оскільки воно стосується лише мистецтва. Стиль мистецтва – це структурна єдність образної системи, зовнішньо виявлених прийомів художньої виразності.

Поняття „стиль мистецтва” використовують для характеристики етапу в розвитку мистецтва різних художніх напрямів, індивідуальної манери художника. Передумовами виникнення стилю виступають особливості історичного моменту, який переживає суспільство. До деякої міри можна вважати стиль у мистецтві своєрідним віддзеркаленням епохи, її „візитною карткою”. Наприклад, дивлячись на ту чи іншу пам’ятку архітектури, ми легко можемо пізнати не тільки естетичні уявлення, а й характер суспільних відносин, рівень розвитку того чи іншого суспільства.

Розрізняють мистецькі стилі цілих культурно-історичних епох. Наприклад, від початку середньовічної доби та до сьогодення історія мистецтва знала 11 великих мистецьких стилів, а саме:

1. Візантійський стиль припадає на другу половину І тис. н.е. Сформувався у Візантії, поширився на Південну й Східну Європу, частину Азії. Основні риси – урочистість, панування суворого канону (жорсткого правила у формах мистецтва), видовищність, монументальність форм, фрескові розписи в інтер’єрі. Візантійський стиль був представлений в архітектурі Київської Русі. У цьому стилі були зведені Золоті ворота (Додаток 3), Софійський собор у Києві (Додаток 4), П’ятницька церква у Чернігові та інші.

2. Романський стиль панував у Європі у Х − ХІІ ст. Вважалося, що цей стиль наслідує зразки давньоримського мистецтва, звідси і його назва (лат. Roma – Рим). Насправді ж, із давньоримського мистецтва було взято хіба що монументальні, грандіозні розміри й форми, геометричність. Цей стиль асоціюється з міцними лицарськими замками і фортецями доби Середньовіччя. Така ж масивність та геометричність архітектурних форм притаманна й церковному зодчеству тієї доби. Інтер’єри прикрашалися фресками і рельєфною пластикою.В Україні цей стиль найяскравіше відображений у спорудах Чернігова (Успенський собор Єлицького монастиря) і Галича (церква св. Пантелеймона) (Додаток 5).

3. Готичний стиль припадає на ХІІІ – ХV ст. Його формування пов’язане з добою розквіту середньовічних європейських міст, а тому в архітектурі зростає питома вага цивільних будівель. Основні риси – висота і стрункість зовнішніх форм, стрільчастоподібність усіх отворів будівлі, наскрізна різьба баштових шпилів, кам’яні прикраси екстрер’єру, заміна фресок вітражами, кругла пластика як елемент оформлення інтер’єру та екстер’єру. В лініях готичних соборів, що стрімко злітали догори, втілювався релігійний порив служіння Богові. Вертикальність композицій, органічний зв’язок архітектури й скульптури, стрільчасті арки, продовгасті прорізні вікна, прикрашені різнокольоровими вітражами, – ось характерні ознаки готичної споруди, образно названої Віктором Гюго „кам’яною симфонією”. Найбільш відомою готичною спорудою став собор Паризької Богоматері (Нотр Дам де Парі). В Україні готичний стиль здебільшого представлений католицькими костьолами Львова (Латинський кафедральний собор) (Додаток 6).

4. Ренесанс (Відродження) припадає на ХІV – ХVІ ст. Виник в Італії. Цей стиль є перехідним від доби Середньовіччя до культури Нового часу. Його провідні риси: гуманізм (людяність), світський, антиклерикальний (антицерковний) характер, повернення до античної культурної спадщини, акцентування уваги на людських почуттях, героїзмі, красі, пропагування свободи думки та наукових досліджень. Це епоха створення великої кількості світських будівель, у яких перемагають „земні”, центрично організовані горизонталі, що приходять на зміну готичній вертикалі, епоха використання в живописі нових художніх засобів, акцентування уваги на зображенні людського тіла, пропагування ідей Гармонії та Краси.

Яскравими представниками цього часу були Леонардо да Вінчі (його твір “Мона Ліза” є одним із найкращих доби Ренесансу), Мікеланджело, Рафаель, Шекспір, Рембрант. Найважливіші досягнення ренесансної архітектури монументально втілені у творчості італійських архітекторів Ф. Брунеллескі, Д. Браманте й А. Палладіо. Пам’ятки Ренесансу в Україні представлено передусім у Західній Україні (Кам’янець-Подільськ, Меджибож, “Чорна кам’яниця” у Львові) (Додаток 7).

5. Бароко (з фр. дивний, чудернацький, вибагливий)припадає на кінець ХVІ – середину ХVІІІ ст. Зародився в Італії. Стиль пов’язаний із дворянсько-церковною культурою зрілого абсолютизму, що тяжів до врочистого “великого стилю”. Бароко має прославляти знать і церкву, монархічну систему правління. Охопивши всі види мистецтва, найбільш могутньо він проявився в архітектурі й образотворчому мистецтві. Величавість та стриманість Відродження, гармонійні об’єми змінюються динамізмом форм, асиметрією, перенасиченням декоративних мотивів. Будують нові типи палаців, грандіозні садово-паркові ансамблі. Інтер’єр барокової церкви як місце пишного театралізованого обряду католицької церкви демонструє синтез усіх видів мистецтва.

Основні риси – контрастність, динамічність образів, яскравість кольорів, афектація, прагнення величі та пишності, нестримна розкіш, пафос, надмірний декор, асиметрія конструкцій, поєднання реальності й ілюзії. Головними архітектурними елементами є декоративні фронтони, портали, брами, переладовані важкими пілястрами, орнаментика.

Цей стиль в архітектурі представляють собор Мгарського монастиря, Михайлівський собор у Києві, Свято-Успенський собор, Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві, Преображенський собор Мгарського монастиря (Додаток 8) та інші.

6. Рококо (фр. rocaille – декоративний мотив у вигляді раковини) – стильовий напрям у європейському мистецтві першої половини ХVІІІ ст. Характерною рисою стилю є відхід від життя у світ фантазій, панування граційного, вибагливого орнаментального ритму, насиченість деталями, легкість, ніжність, ажурність, химерність форм, розкішність інтер’єрів. Скульптура й живопис, виконані у цьому стилі, витончені, декоративні, але неглибокі за змістом.В Україні в стилі рококо збудовані Андріївська церква в Києві (Додаток 9), костьоли Домініканів і Бернандинів у Львові, собор св. Юра у Львові, головна церква в Почаєві.

7. Класицизм (від лат. classicus – зразковий) – стиль у мистецтві ХVІІ – початку ХІХ ст., що повернувся до античної спадщини як до норми та ідеального зразка. Виник в Італії, але найбільшого розквіту досяг у Франції у часи найвищого підйому абсолютизму. Це так званий “міський стиль” (проявився у будівництві палаців і громадських будівель). Він базувався на ідеях філософії раціоналізму, на уявленнях про розумну закономірність світу, прагнув до піднесених героїчних та моральних ідеалів, до суворої організованості логічних, ясних і гармонійних образів. У архітектурі проявився через такі риси: чіткість і геометричність правильних форм (прямокутник, циліндр, куб), урівноваженість композиції, логічність планування, максимальна простота й лаконічність, поєднання стіни з ордером, стриманість декорування (бідність), використання колонних портиків, простих карнизів, сходинок. Класицизм у архітектурі вимагав математично вивірених рівновагою об’ємів, статичності, що створювала б відчуття надійності та спокою. У Києві зразком класицизму є Червоний корпус Київського університету імені Т.Г.Шевченка (Додаток 10), в Полтаві – архітектурний ансамбль навколо Корпусного парку (Додаток 11).

8. Ампір (від фр. еmpire – імперія) – стиль у європейському мистецтві першої половини ХІХ ст., що завершив розвиток класицизму. Стиль склався у Франції у добу імперії Наполеона І. Характерна особливість – звернення до традицій імператорського Риму, давньогрецької архаїки, Стародавнього Єгипту. Основні риси – масивні, підкреслено монументальні форми, багатий декор, що мали служити втіленню ідей державної могутності й військової сили, квадратове заложення з квадратовою вежею, простота, холодність, гладкість понурих стін. Цей стиль найбільше проявився в міській архітектурі. Приклади: будівля старого Арсеналу, Контрактовий дім, “Аскольдова могила” в Києві, головний корпус ПолтНТУ імені Юрія Кондратюка (Додаток 12) та інші.

З кожною новою епохою відбувалось ускладнення стилів, що було пов’язане зі зростанням взаємодії різних шкіл, національних традицій, індивідуальних манер. Уже на межі ХVІІІ − ХІХ ст. розглядати історію мистецтв як зміну стилів стало проблематично, адже розвиток мистецтва не вкладався в рамки зміни одного стилю іншим. Наприкінці Нового часу народжується стиль „ еклектика”, який давав змогу використовувати всі елементи традиційних стилів.

9. Еклектизм – механічне поєднання різнородних, інколи протилежних стилістичних елементів. Термін уведений ще давніми греками, де еклектизм осуджувався. Як стильовий напрям еклектизм поширився в архітектурі й художній промисловості у ХІХ ст. Цей стиль демонструє відсутність апріорної, упередженої, наперед заданої позиції. Прикраси в будь-якому стилі залучаються до конструкції потім, незалежно від характеру і задуму самої споруди.

10. Модерн (фр. modern – новітній, сучасний) – стильовий напрям у європейському й американському мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ ст., який прийшов на зміну еклектизму. Модерн пов’язаний із розчаруванням інтелігенції у моральних критеріях, протестом проти пануючого прагматизму і позитивізму, розгубленістю перед соціальними катаклізмами, бажанням поліпшити світ за допомогою мистецтва. Розвиткові модерну сприяло зближення мистецтва та промисловості. Модерну притаманне використання нових техніко-конструкційних засобів й вільне планування для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих споруд. Модерн став виявом так званого бунту проти академізму в мистецтві.Яскравим прикладом цього стилю мистецтва є будинок Полтавського губернського земства (сучасний Полтавський краєзнавчий музей імені В.Кричевського) (Додаток 13).

11. Модернізм – стиль у літературі та мистецтві, що виник у кінці ХІХ ст. одночасно з модерном та залишається актуальним і до сьогодні. Цей стиль протиставляв себе традиціоналізму як єдиному „мистецтву сучасності” або „мистецтву майбутнього”. Характерними рисами модернізму є: відсутність єдиного стабільного стилістичного начала (модернізм неможливо визначити як стиль у мистецтві – це, скоріше, сукупність стильових напрямів); елітарний характер культури; відмова в мистецтві від реалізму, спроба проникнути в потаємне, невидиме; пропагування філософії неокантіанства, феноменології, інтуїтивізму, фрейдизму.

В межах модернізму виникли різні течії й напрями (експресіонізм, кубізм, дадаїзм, абстракціонізм, сюрреалізм, неореалізм, гіперреалізм, футуризм та інші), нові форми і жанри мистецтва, пов’язані з використанням техніки (цифрова фотографія, електронна музика, комп’ютерна графіка), набули популярності масові художні видовища, дістала розвиток тенденція до синтезу різних мистецтв.

 

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте історичний розвиток змісту поняття „культура” від найдавніших часів до сьогодення.

2. Хто першим ужив слово „культура” у гуманітарному значенні?

3. Назвіть найважливіші складові матеріальної та духовної культури.

4. Схарактеризуйте основні форми культури.

5. Розкрийте сутність пізнавальної, світоглядної, комунікативної, нормативно-регулювальної та інтегративної функцій культури.

6. Дайте визначення поняття „мистецтво”.

7. Перерахуйте основні види мистецтва.

8. Назвіть та охарактеризуйте основні різновиди рельєфної пластики.

9. Який мистецький вирізняється такими рисами, як чіткість і геометричність правильних форм, урівноваженість композиції, логічність планування, максимальна простота та лаконічність?

10. Назвіть основні риси модернізму.