Поняття механізму реалізації прав на землю 8 страница

¹ Слід розмежовувати поняття «землі» і «земля». Природна (біологіч­на) зумовленість терміна «землі» робить їх особливим об'єктом правових відносин, істотно відмінним від терміна «земля», під яким розуміють від­окремлену від природного середовища працею людини певну частину (масу) речовини, частину матеріального світу (а не природного середови­ща), вміщену в якесь містилище (вагони, контейнери, пакети тощо). Ма­са землі вимірюється тоннами, кілограмами, у той час, як площа зе­мель — гектарами. Докладніше про це див.: Титова Н. Землі як об'єкт правового регулювання // Право України. — 1998. — № 4.

248

призначення тісно пов'язані саме з об'єктивними природни­ми факторами.

Землі сільськогосподарського призначення, як об'єкт зе­мельних правових відносин, істотно відрізняються від май­на, як об'єкта цивільних правових відносин. Це, зокрема, по­яснюється тим, що землі:

0 природний об'єкт, не створений працею людини, а, от­
же, він має не лише економічну, а й екологічну цінність;

1 землі мають сталий кількісний вимір, їх площі не мо­
жуть бути штучно ані збільшені, ані зменшені;

2 виконують унікальну і незамінну функцію основного
засобу виробництва продукції рослинництва і тваринництва;

3 дають прямий прибуток внаслідок їх використання;

4 перебувають у постійному тісному взаємозв'язку з ін­
шими природними об'єктами (атмосферним повітрям, вода­
ми, надрами, лісами);

5 не мають балансової грошової вартості, а їх природна
та економічна і екологічна цінність визначається за спеці­
альною методикою;

6 земельно-правовими засадами та екологічними вимо­
гами пройнято всі угоди щодо цих земель та юридичну відпо­
відальність за земельні правопорушення тощо.

Продуктивність земель сільськогосподарського призна­чення (грунтів)¹ значною мірою викликана причинами еко­логічного змісту, що означає, з одного боку, їх природну зу­мовленість, а з другого — необхідність забезпечення гармоні­зації економічних та екологічних властивостей при вирощу­ванні сільськогосподарської продукції. Так звані агролан-дшафтні системи землеробства покликані забезпечити висо­ку продуктивність ґрунтів і водночас екологічну безпеку. Як зазначає В. І. Андрейцев, ця сфера суспільних відносин без­посередньо пов'язана з використанням земель сільськогос­подарського призначення². Отже, сутність цих земель об'єк­тивно зумовлена їх природною здатністю родючості та необ-

¹ Термін «ґрунти» означає поверхневий шар земель сільськогоспо­
дарського призначення, що характеризується певною якістю і вмістом
гумусу — комплексу специфічних органічних речовин, які зумовлюють
їх природну властивість родючості.

² Андрейцев В. Земельная реформа: Приватизацію. Зкология. Пра­
во. — К.: УЗАН, 1997. — С. 82.

249

1

хідністю забезпечувати суспільство екологічно чистою про­дукцією сільського господарства. Тому слід погодитися з М. В. Шульгою у тому, що «при визначенні поняття земель сільськогосподарського призначення законодавець повинен акцентувати увагу, в першу чергу, на природних властивос­тях і якості земель як елемента екосистеми»¹.

Враховуючи зазначене, назва аналізованої категорії зе­мель могла б бути не «землі сільськогосподарського призна­чення», а «сільськогосподарські землі», тобто такі, які за їх об'єктивними природними властивостями придатні для ве­дення сільського господарства².

Склад земель сільськогосподарського призначення зумов­лений їх цільовим призначенням.

Відповідно до ст. 22 ЗК України до цих земель належать: сільськогосподарські угіддя і несільськогосподарські угіддя.

Угіддя — це структурна складова земель сільськогоспо­дарського призначення, яка відображає й певне господар­ське використання.

Найбільш характерною і цінною є перша категорія —сіль­ськогосподарські угіддя. Під ними слід розуміти, в першу чергу, ріллю (орні землі), а також землі під багаторічними на­садженнями (садами, виноградниками, посадками хмелю то­що), сіножатями, пасовищами, перелогами.

Рілля, або орні землі, є найціннішою складовою земель сільськогосподарського призначення. Саме вони характери­зуються наявністю ґрунтового покриву, який забезпечує їх унікальну природну властивість родючості, що й забезпечує їм значення основного засобу виробництва зернової продук­ції, вирощування технічних та інших сільськогосподарських культур. Правовий режим орних земель був глибоко дослід­жений В. В. Янчуком³.

До несільськогосподарських угідь належать землі під гос­подарськими шляхами і прогонами, полезахисними лісови­ми смугами та іншими захисними насадженнями (крім тих,

¹ Шульга М. В. Актуальніше правовьіе проблеми земельних отноше-
ний в современньк условиях.—Харьков: Консум, 1998. — С. 143.

² Татова Н. Новий Земельний кодекс України: позитивні та негатив­
ні аспекти // Право України. — 2002. — № 4.

³ Янчук В. В. Правовой режим пахотнмх угодий (на материалах
Украинской ССР): Дис.... канд. юрид. наук. — Одесса, 1982.

250

які віднесено до лісового фонду), землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо.

Ці землі сільськогосподарського призначення виконують роль просторової бази, території, земельної площі, які вико­ристовуються для додаткових (поза рослинництвом та тва­ринництвом) сільськогосподарських та інших потреб.

Земельний кодекс України поділяє землі сільськогоспо­дарського призначення лише на дві зазначені категорії. Про­те, він дає й інші структурні характеристики цих земель. Зок­рема ЗК України 2001 р. вперше виділив «ґрунти земельних ділянок» в окремий і особливий об'єкт охорони (ст. 168). Цим визнається необхідність існування їх посиленого правового режиму.

Ґрунти — неоціненне еталонне багатство України. У їх складі домінують різного роду чорноземи. Взаємодіючи з іншими компонентами (повітрям, водою, мінеральними та органічними речовинами), ґрунти створюють так звану «зону життя», яка є наслідком їх природної родючості.

Стаття 150 ЗК України виділила в окрему групу «особливо цінні землі» та встановила спеціальний порядок їх вилучен­ня. Здебільшого цінність цих земель зумовлена чорноземним складом їх ґрунтів, а також іншими природними факторами.

Є загальне правило — вилучення цих земель для несіль­ськогосподарських потреб не допускається.

Земельне законодавств України нині широко вживає тер­мін «земельні ділянки». Він є правомірним, поряд із вживан­ням ширшого поняття — «землі».

На відміну від поняття «ґрунти», яке притаманне лише землям сільськогосподарського призначення і характеризує якісні показники їх поверхневого родючого шару, поняття «земельні ділянки» вживається і для інших категорій земель і зумовлюється переважно кількісними показниками.

§ 2. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення

Поняття правового режиму не є достатньо усталеним як у загальній теорії права, так і (особливо) в галузевих науках. Здебільшого обгрунтовано йдеться про функціональні харак­теристики права, особливості порядку та механізму правово-

251

1

 

го регулювання. Істотно, що ці ознаки переважно спрямовані на об'єкт правових відносин, але водночас вони мають бути засобами забезпечення прав та інтересів суб'єктів права.

Видається, що для розуміння змісту правового режиму важливий не особливий порядок правового регулювання, а його наслідок. Тому, якщо йдеться про земельний правовий режим, то це — наслідок правового регулювання суспільних земельних відносин на основі врахування природних і соці­альних особливостей земель (як їх об'єкта), що забезпечує ін­тереси суб'єктів цих відносин та спеціальний порядок вико­ристання цих земель. Це сукупність правових норм, які вста­новили певний порядок землекористування різних видів.

Сільськогосподарське землекористування — найбільш специфічний вид землекористування. Це зумовлено двома головними факторами — природними особливостями земель сільськогосподарського призначення закріплюється та їх важливим соціальним призначенням. У зв'язку з цим право­вий регулятивний вплив на землі сільськогосподарського призначення закріплюється у таких положеннях, що харак­теризують особливості їх правового режиму.

1. Центральне місце земель сільськогосподарського приз­
начення у складі земель України. Це положення випливає з
конституційного закріплення цих земель як основного націо­
нального багатства, що перебуває під особливою охороною
держави. Воно зумовлене таким принципом земельного за­
конодавства, як поєднання особливостей використання зе­
мель як природного ресурсу і основного засобу виробництва.

Землі сільськогосподарського призначення посідають перше місце при класифікації земель на категорії (ст. 19 ЗК України). Щодо цієї категорії земель найповніше реалізують­ся вимоги радикального реформування земельних відносин та виникнення відносин приватної власності на землі.

2. Пріоритетність земель сільськогосподарського призна­
чення. Цей принцип закріплений у ст. 23 ЗК України. Його го­
ловним змістом є норма про те, що «землі, придатні для потреб
сільського господарства, повинні надаватись насамперед для
сільськогосподарського використання» (п. 1 ст. 23). Йдеться
про природну властивість цих земель виконувати функцію ос­
новного засобу виробництва. Пріоритетність земель сільсько­
господарського призначення у різних аспектах передбачена
також статтями 16, 130, 150, 156, 168 та 207—209 ЗК України.

252

Якщо говорити точніше, то мається на увазі пріоритет­ність сільськогосподарського землевикористання, що озна­чає закономірність встановлення офіційних переваг цього виду землевикористання над іншими та необхідність вико­ристання за природним і юридичним призначенням. Ці зем­лі визначені на підставі даних державного земельного кадас­тру придатними для потреб сільського господарства, не мо­жуть бути використані для інших потреб.

Для будівництва промислових підприємств, залізниць та автомобільних шляхів, ліній електропередачі і зв'язку, магіс­тральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних із веденням сільськогосподарського виробниц­тва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості (п. З ст. 23 ЗК).

Принцип пріоритетності ще чіткіше встановлений ЗК Ук­раїни 2001 р. для особливо цінних земель (ст. 150). Зокрема, вилучення цих земель для несільськогосподарських потреб взагалі не допускається. Земельні ділянки таких земель, що перебувають у державній або колективній власності, можуть вилучатися (викуплятися) лише для будівництва об'єктів за­гальнодержавного значення та деяких інших загальних пот­реб за постановою Кабінету Міністрів України або за рішен­ням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується з Верховною Радою України. Якщо йдеться про земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, то їх вилучення (викуп) погоджується з Верховною Ра­дою України.

Отже, принцип пріоритетності земель сільськогосподар­ського призначення — це загальна вимога законодавства у вигляді спеціальних правил, спрямованих на збереження цих земель як найбільш цінної категорії. З цим принципом, що закріплює істотні особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення, пов'язані й інші поло­ження у цій сфері.

Пріоритетність правового режиму цих земель передбачає необхідність їх цільового використання.

Вже саме поняття земель сільськогосподарського призна­чення пов'язано насамперед із призначенням їх для такої цілі, як виробництво сільськогосподарської продукції (ст. 22 ЗК). А основним і першочерговим обов'язком власників земельних ді-

253

лянок є «забезпечення використання їх за цільовим призначен­ням», що чітко закріплено у п. 1а ст. 90 ЗК України¹. За невико­нання вимог щодо використання земель за цільовим призна­ченням Земельним кодексом та іншим законодавством Украї­ни встановлено відповідальність (зокрема, ст. 211 ЗК України).

3. Спеціальна визначеність кола суб'єктів сільськогоспо­дарського землекористування та наявність спеціальних ви­мог щодо них.

Основними суб'єктами права приватної власності на зем­лі сільськогосподарського призначення є громадяни Украї­ни. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть лише орендувати ці землі.

Більшість громадян України отримала земельні ділянки у власність безоплатно у процесі реструктуризації земель ко­лективних сільськогосподарських підприємств. Це — селяни, колишні члени цих підприємств.

Суб'єктами землекористування цього виду земель можуть бути також певні юридичні особи. Це — фермерські госпо­дарства, сільськогосподарські кооперативи, приватні аграр­ні підприємства. Селяни мають право вільного вибору орга­нізаційно-правових форм здійснення землекористування.

Іноземні юридичні особи та іноземні юридичні держави не можуть бути суб'єктами права власності на землі сільсько­господарського призначення (п. 4 ст. 22 ЗК).

Загальним для всіх суб'єктів сільськогосподарського зем­лекористування є їх безпосередній зв'язок із сільськогоспо­дарським виробництвом і ведення його переважно на ринко­вих товарних засадах.

До певних суб'єктів використання земель сільськогоспо­дарського призначення, особливо для фермерів, існують спе­ціальні вимоги (наявність сільськогосподарської освіти, від­повідного досвіду роботи тощо).

Суб'єктами сільськогосподарського землекористування особи стають внаслідок одержання певних земельних площ у встановленому порядку. Отже, останнє є для них правовста-новлюючим фактом.

¹ Пшбокий аналіз принципу пріоритетності цільового використання земель дає П. Кулинич. — Див.: Кулинич П. Цільове призначення та ці­льове використання земель за новим Земельним кодексом України // Юридичний журнал. — 2002. — № 3.

Як громадяни України, так і юридичні особи України, бу­дучи спеціальними суб'єктами земельних відносин, володі­ють і спеціальною земельною правоздатністю.

4. Право приватної власності на землі сільськогосподар­ського призначення стало головним наслідком реалізації ра­дикальної земельної реформи.

Ще на початку 90-х років в Україні почався процес виник­нення права приватної власності на землі, який, крім юри­дичного, набув ще й гостро політичного характеру.

Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р.¹, поряд з пануючою на той час державною, запроваджувалися колективна і приватна форми власності на землю. Вперше в Україні селяни дістали право бути влас­никами земель сільськогосподарського призначення. Пере­важно це стало можливим для створення і функціонування селянських (фермерських) господарств.

Згодом за Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сіль­ськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р.² було запроваджено паювання земель колективних сільсько­господарських підприємств, тобто право членів КСП при без­перешкодному виході з них одержувати безоплатно у приват­ну власність свою частку землі (пай) у натурі (на місцевості), що посвідчувалося Державним актом на право приватної власності на землю. Це положення мало історичне значення.

Конституція України чітко не визначила форми власності на землі, хоч по-суті структурно закріпила приватну, кому­нальну і державну власність на землю та встановила, що «право власності на землю гарантується». Лише ЗК України 2001 р. у ст. 78 чітко визначив, що «земля в Україні може пе­ребувати у приватній, комунальній та державній власності». Ткким чином, в аграрному секторі економіки України виник­ла принципово нова система відносин земельної власності, основу якої становлять відносини приватної власності на землі сільськогосподарського призначення³. Отже, принци-

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 18. — Ст. 225.

² Урядовий кур'єр. — 1994. — 15 листопада.

³ Гурввський В. К. Право приватної власності громадян України на
землі сільськогосподарського призначення: Монографія. — Одеса:
Астропринт, 2000.

І

 

254

255

 

пово нові первісні засади в аграрному секторі економіки Ук­раїни є наслідком земельної реформи, зокрема адміністра­тивно-правового і земельно-правового, а не цивільно-право­вого виникнення права власності на ці землі.

Якщо на першій стадії земельної реформи перехід до при­ватної власності на землі здійснювався переважно адміністра-тивно-правовими методами, то на сучасному його етапі дедалі поширенішими мають ставати ринкові способи виникнення прав на землі, зокрема придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, за іншими цивільно-правовими угодами (з обов'язковим урахуванням особливостей правового режиму земель сільськогосподарського призначення).

5. Раціональність — принцип сільськогосподарського з емл екористування.

Публічно-правове значення земель сільськогосподарсько­го призначення, їх незамінна роль для забезпечення продо­вольчої безпеки всієї країни роблять принцип раціонального використання цих земель всеосяжною вимогою для всіх суб'єктів земельних відносин. Тому і приватний власник, і орендар сільськогосподарських земель не можуть керуватися лише особистою потребою одержання найбільшого доходу від цих земель, а мають додержуватися правил їх посиленої правової охорони, яка є складовою поняття раціональності сільськогосподарського землекористування.

Під раціональністю землекористування розуміють не стільки максимальну економічну ефективність, скільки нау­кову обґрунтованість і найбільшу доцільність використання найціннішої категорії земель з одночасним додержанням екологічних правил їх охорони.

Тому не випадково ст. 5 ЗК України забезпечення раціо­нального використання та охорони земель закріпила як принцип земельного законодавства. У зв'язку з особливою цінністю і водночас посиленою можливістю погіршення ста­ну земель сільськогосподарського призначення для них цей принцип має першочергове значення. З цим пов'язана і пот­реба посиленої правової охорони цих земель, зокрема їх ґрун­тів як «об'єкта особливої охорони» (ст. 168 ЗК). Передбачена спеціальна порівняльна оцінка якості ґрунтів за їх основни­ми природними властивостями — так зване бонітування ґрунтів (ст. 199 ЗК), збереження і навіть можливість поліп­шення цієї якості теж є завданням раціональності їх вико-

ристання. З цією ж метою передбачено природно-сільсько­господарське районування земель (ст. 179 ЗК).

Принцип раціональності землекористування найбільше зна­чення має для земель сільськогосподарського призначення, ос­кільки для таких категорій земель, як землі житлової та громад­ської забудови, землі історико-культурного призначення, землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони, важли­вим є лише факт відведення земель, а не їх господарське вико­ристання. Для земель же сільськогосподарського призначення порядок і умови їх цільового виробничого (та іншого) викорис­тання становлять основу змісту земельної правосуб'єктності.

Принципове значення права раціональності сільськогос­подарського землекористування, як істотної складової пред­мета земельного права полягає у чіткому відмежуванні ос­таннього від предмета цивільного права.

6. Відшкодування втрат сільськогосподарського вироб­ництва.

Раціональне використання, у тому числі охорона земель, як його складова, забезпечується і в такий спеціальний спо­сіб, як відшкодування втрат сільськогосподарського вироб­ництва. Перш за все воно стосується сільськогосподарських угідь, зокрема ріллі, як найціннішої складової земель сіль­ськогосподарського призначення, а також багаторічних на­саджень, перелогів, сіножатей, пасовищ.

Стаття 207 ЗК України встановила правові умови (підста­ви) відшкодування втрат.

За загальним правилом, площі земель сільськогосподар­ського призначення не повинні знищуватися і переводитися в інші категорії земель. Якщо ж таке трапляється або має міс­це обмеження прав власників земель і землекористувачів чи погіршення якості сільськогосподарських угідь (ґрунтів), то одержані внаслідок цього втрати мають бути відшкодовані.

§ 3. Суб'єкти права сільськогосподарського землекористування та загальна характеристика їх правового статусу

Поняття та особливості правового режиму земель сіль­ськогосподарського призначення зумовлюють спеціальний суб'єктний склад цього виду землекористування.

1

 

256

17 — 4-123

257

 

І

Суб'єктами права сільськогосподарського землекористуван­ня є лише ті особи, які мають спеціальну, тобто земельну право­здатність; вона виникає на підставі земельного законодавства.

Для земель сільськогосподарського призначення земель­на, а не цивільна правоздатність особливо наочна. Так, якщо відведенням земельної ділянки під будівництво (землі житло­вої і громадської забудови) по-суті обмежуються подальші зе­мельні відносини, то для сільськогосподарських суб'єктів це є лише правовстановлюючим фактом для подальшого їх функ­ціонування у процесі використання цих земель. Останнє особливо повно проявляється у системі земельних прав влас­ників земельних ділянок, а також орендарів.

Загальна земельна правоздатність притаманна всім гро­мадянам та юридичним особам. Але, це лише можливість бу­ти суб'єктами конкретного права землекористування. Його ж реалізація певною особою можлива лише внаслідок здійснен­ня конкретних правових умов. У такий спосіб виникає суб'єк­тивне право сільськогосподарського землекористування.

Коло спеціальних суб'єктів, які мають земельну право­здатність стосовно земель сільськогосподарського призна­чення відносно обмежено. Такими є лише ті особи, як фізич­ні, так і юридичні, які у встановленому порядку одержали конкретну земельну ділянку на праві власності або на праві користування (оренди). У зв'язку з цим вони набувають спе­ціального земельно-правового статусу, тобто стають носіями певних земельних прав та обов'язків.

Конкретна земельна дієздатність у суб'єктів земельних від­носин стосовно земель сільськогосподарського призначення визначена певними чіткими правовими умовами як для фі­зичних, так і для юридичних осіб. Вона в основному закріпле­на Земельним кодексом України, а також спеціальним зако­нодавством. Крім права на одержання земельної ділянки, цим законодавством передбачається можливість займатися пра­цею на землі, сільськогосподарським виробництвом.

Провідне місце серед суб'єктів сільськогосподарського землекористування посідають громадяни України. Здебіль­шого це селяни. Вони можуть реалізувати свою земельну правоздатність як індивідуально, так і за допомогою певних групових (колективних) організаційно-правових форм.

Громадянам землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування (пере-

іважно на засадах оренди) також для ведення особистого се­лянського господарства, садівництва, городництва, сіноко­сіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогоспо­дарського виробництва (п. З «а» ст. 22 ЗК).

Серед товарних форм ведення сільськогосподарського ви­робництва нині найпоширенішими є фермерські господарс­тва та сільськогосподарські кооперативи. Значною мірою це зумовлено наявністю спеціальних законів, які регламенту­ють їх правовий статус.

На практиці як землекористувачі існують також аграрні акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідаль­ністю, агрофірми тощо.

Суб'єктами сільськогосподарського замлекористування можуть бути: сільськогосподарські підприємства; сільсько­господарські науково-дослідні установи та навчальні закла­ди; сільськогосподарські професійно-технічні училища та загальноосвітні школи, а також несільськогосподарські під­приємства, установи та організації; релігійні організації та об'єднання громадян.

Суб'єкти сільськогосподарського землекористування (особ­ливо його великих організаційних форм) повинні, як правило, відповідати певним вимогам щодо освіти, досвіду роботи в сільському господарстві, здатності вести господарство тощо.

Земельний кодекс України 2001 р. передбачив також при­ватизацію земель державних і комунальних сільськогоспо­дарських підприємств, установ та організацій (ст. 25 ЗК). їх працівникам при приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій безоплатно передаються земельні ділянки з визначенням кожному певної земельної частки (паю) у натурі (на місцевос­ті). Це стосується також пенсіонерів (колишніх працівників цих підприємств, установ, організацій).

Не можуть бути суб'єктами права власності на землі сіль­ськогосподарського призначення іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи та іноземні дер­жави (п. 4 ст. 22 ЗК). Виняток із цього загального правила встановлено лише стосовно спадкування цих земель інозем­ними громадянами, а також особами без громадянства. Про­те, на підставі п. 4 ст. 81 ЗК України такі землі протягом року підлягають відчуженню. Таку саму норму встановлено і для іноземних юридичних осіб (п. З ст. 82 ЗК). Цим підкреслюєть-

 

258

17*

259

II

\

\

ся ос°б^лива національна цінність цих земель, їх провідна роль /V^м забезпечення земельних інтересів громадян Украї­ни тз інших українських землекористувачів.

Особливості правового статусу суб'єктів сільськогосподар­ської"⁰ землекористування позначаються на системі їх прав

та об^овязкі^в-

Селяни як громадяни України володіють усім комплексом прав * свобод, які закріплено в Конституції України. Проте, ті з ни^> Щ° стосуються земельних прав, проходять спеціаліза­цію V земельному законодавстві. В першу чергу це робиться в д,_емедьпощ кодексі України, а також у законодавчих актах, _Пр_ИСвячених різним аграрним суб'єктам.

Земельний кодекс України 2001 р. закріпив загальні права власників земельних ділянок (ст. 90) та їх загальні обов'язки (ст. $?!)• Зокрема, всі власники земельних ділянок мають право: _а) продавати або іншим чином відчужувати земельну ділянку¹, _ПЄр_Єдавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно госпо­дарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сіль­ськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогос­подарську продукцію; г) використовувати у встановленому по­ряд^ для власних потреб наявні на земельній ділянці загаль-_НОП0іішрені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'є^сти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкоду­вання збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджу­вав жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

0к бачимо, ці права власників земельних ділянок врахову­ють можливість вільно володіти, користуватися і розпоряд­жалися своїми земельними ділянками, а також посівами і на­садженнями на них, виробленою продукцією. Крім того, вони _моз}суть, за певних умов, використовувати і певні інші при-родяі ресурси, які є на їх ділянках. Третя група прав цих влас­ників зосереджена у сфері організації господарської діяль­ності на власних земельних ділянках.

¹ За Перехідними положеннями ЗК України громадяни та юридичні _осо(5и, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (па!⁸)^не мають права до 1 січня 2005 р. продавати або іншим способом від­чужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, _передачі їх у спадщину та при вилучені земель для суспільних потреб.

Нарешті, всім земельним власникам належить право від­шкодування завданих збитків. Відповідно до ст. 156 ЗК Укра­їни збитки відшкодовуються внаслідок вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, тимчасового їх зайняття для ін­ших видів використання, встановлення обмежень щодо них, погіршення якості ґрунтового покриву цих угідь, приведення їх у непридатний для використання стан та неодержання до­ходів за час тимчасового їх невикористання. Як бачимо, під­ставами для відшкодування збитків можуть бути як право­мірні дії, так і правопорушення. Встановлено порядок від­шкодування цих збитків.

Слід зазначити, що ЗК України дав неповний перелік прав власників земельних ділянок. Крім прав, перелічених у ст. 90, до неї можна включити ще й такі їх права, як право проведен­ня меліоративних робіт, дарувати земельну ділянку, обміню­вати земельну ділянку, право сервітуту.

Загальні права для всіх власників земельних ділянок спе­ціалізуються залежно від конкретного виду землекористу­вання (фермерського, кооперативного, особистого селян­ського тощо).