Механізм реалізації. Прав на землю 8 страница

97

Новий Земельний кодекс України запровадив ще один вид земельної частки (паю). Така частка надається громадянам не з земель колишніх колективних сільськогосподарських підпри­ємств, а з земель державних і комунальних сільськогосподар­ських підприємств, установ та організацій при їх приватизації. Правовий режим земельної частки (паю), на яку мають право працівники цих сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, істотно відрізняється від правового режиму земель­ної частки (паю), яку отримали члени колективних та інших сільськогосподарських підприємств, що володіли землею на праві колективної власності. По-перше, право на земельну част­ку (пай), яку отримали члени колективних сільськогосподар­ських підприємств, посвідчується відповідним сертифікатом, тоді як видача таких сертифікатів громадянам, які отримують земельні частки (паї) із земель державних і комунальних сіль­ськогосподарських підприємств, установ та організацій у зв'яз­ку з їх приватизацією, законодавством не передбачено. По-дру­ге, право на земельну частку (пай), яку отримали члени колек­тивних сільськогосподарських підприємств, є об'єктом ринко­вого обігу: воно може відчужуватися на основі цивільно-право­вих угод, які не заборонені законом. А право на земельну частку (пай), яку отримують працівники державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, не виступає об'єктом ринкового обігу. Це право вони набувають на досить короткий час (2—4 місяці), на період до завершення зем­левпорядних робіт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) у натурі у вигляді земельних ділянок та видачі громадя-нам-власникам цих ділянок державних актів на право власнос­ті на землю. Саме тому отримання та реалізація права на зе­мельну частку (пай) у першому й другому випадках регулюють­ся різними нормами Земельного кодексу України. Правовий ре-

7 — 4-123

жим земельної частки (паю), яку громадяни отримують у проце­сі приватизації державних і комунальних сільськогосподар­ських підприємств, установ та організацій, визначений ст. 25 ЗК України, а правовий режим земельної частки (паю), яку гро­мадяни України отримали в результаті паювання земель, що бу­ли передані у колективну власність колективних та деяких ін­ших недержавних сільськогосподарських підприємств, вста­новлюється нормами Кодексу, які містяться у його Перехідних положеннях (пункти 8, 9, 15—17), а також Законом України від 5 червня 2003 р. "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв).

У разі прийняття рішення про приватизацію державного чи комунального сільськогосподарського підприємства, зем­лі, які перебувають у їх постійному користуванні, згідно зі ст. 118 ЗК України підлягають приватизації шляхом безоп­латної передачі у власність працівникам цих підприємств, ус­танов та організацій, а також пенсіонерам з їх числа. Кожний працівник чи пенсіонер має право на отримання у приватну власність земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю).

Приватизації підлягають не всі землі, які перебувають у пос­тійному користуванні державних і комунальних сільськогоспо­дарських підприємств, установ та організацій, а лише сільсько­господарські угіддя. Так, приватизації не підлягають землі лісо­вого та водного фондів, що перебувають у складі земель цих суб'єктів. Крім того, частина сільськогосподарських угідь таких підприємств, установ та організацій підлягає виділенню у ре­зервний фонд (до 15% праці усіх сільськогосподарських угідь), який залишається у державній чи комунальній власності.

Землі сільськогосподарського призначення можуть привати­зуватися також приватними сільськогосподарськими юридич­ними особами шляхом викупу, якщо земельна ділянка перебуває у них у постійному користуванні, або шляхом придбання землі у держави чи територіальної громади на основі договору купівлі-продажу. До таких осіб належать і фермерські господарства. Зе­мельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть приватизуватися громадянами України для ведення особистого селянського господарства та садівництва. Садівництво може вестися громадянами як у складі садівницького товариства, що є юридичною особою (колективне садівництво), так і індивідуаль­но, коли громадянин займається цим видом діяльності окремо і незалежно від інших громадян. Земельні ділянки, які надаються

98

садівницьким товариствам для ведення громадянами колектив­ного садівництва, складаються з двох частин: земель загального користування та земель, які власне використовуються для садів­ництва і закріплюються за громадянами—членами садівницько­го товариства. Землі загального користування садівницького то­вариства передаються (приватизуються) у власність товариству як юридичній особі, а земельні ділянки, закріпленні за його чле­нами, приватизуються останніми. Громадянин—член садів­ницького товариства, якому виділено земельну ділянку для са­дівництва, має право на її безоплатну приватизацію за умови, як­що її розмір не перевищує 0,12 га (ст. 121 ЗК) та якщо такий гро­мадянин не отримав раніше земельну ділянку, призначену для індивідуального чи колективного садівництва, у приватну влас­ність безоплатно. Приватизація земельної ділянки громадяни­ном — членом садівницького товариства здійснюється без згоди на те інших членів цього товариства шляхом подання заяви до правління товариства або до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування.

Особливості приватизації земель житлової та громад­ської забудови полягають у тому, що приватизація таких зе­мель тісно пов'язана з приватизацією будівель і споруд, які розташовані на землях житлової та громадської забудови. Однак, не підлягають приватизації землі загального користу­вання населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, міс­ця знешкодження та утилізації відходів тощо).

За загальним правилом, якщо будівля чи споруда розта­шована на земельній ділянці, яка належить до земель житло­вої та громадської забудови, то приватний власник такої бу­дівлі чи споруди має право на приватизацію земельної ділян­ки, необхідної для їх експлуатації, шляхом викупу. Однак, громадяни України, яким належать на праві власності жилі будинки з господарськими будівлями, індивідуальні гаражі • та дачі, мають право на безоплатну приватизацію земельних ділянок під зазначеними об'єктами у межах норм безоплат­ної приватизації відповідно до ст. 121 ЗК України.

Певні особливості має приватизація земельних ділянок на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також на­лежні до них будівлі, споруди та прибудинкові території. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будин­ку вони мають також і право на безоплатну приватизацію зе-

7*                                                                                                                   99

л

 

мельної ділянки під будинком та навколо неї. Розміри та конфі­гурація земельних ділянок, на яких розташовані ці об'єкти, визначаються на підставі проектів розподілу території кварта­лу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.

Особливості приватизації земель промисловості, тран­спорту, зв'язку та енергетики. За загальним правилом, якщо підприємство промисловості, транспорту, зв'язку чи енергетики перебуває у приватній власності, то його власник має право на приватизацію земельної ділянки, необхідної для функціонуван­ня відповідного виробничого об'єкта. Однак, ЗК України (статті 83 і 84) містить заборону на приватизацію земель атомної енер­гетики та космічної системи, а також земель під державними і комунальними залізницями, об'єктами державної і комунальної власності повітряного та трубопровідного транспорту.

Особливості приватизації земель оздоровчого та рек­ реаційного призначення. З урахуванням того, що значна частина оздоровчих та рекреаційних об'єктів (санаторії, пан­сіонати, кемпінги, яхт-клуби тощо) перебувають у приватній власності громадян та юридичних осіб, земельні ділянки під такими об'єктами можуть бути приватизовані.

За загальним правилом, приватизація земель оздоровчого та рекреаційного призначення здійснюється шляхом викупу, тобто за плату. Однак, земельні ділянки під такими об'єктами, як індивідуальні дачі, що належать громадянам на праві влас­ності, можуть бути приватизовані ними безоплатно.

Особливості приватизації земель лісового фонду. Приватизація земель лісового фонду, за загальним прави­лом, заборонена. Однак, з цього правила є винятки. Якщо громадянин або юридична особа приватизує земельну ді­лянку сільськогосподарського призначення для ведення то­варного сільськогосподарського виробництва, у складі якої є замкнені (оточені сільськогосподарськими угіддями) земель­ні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 га, то такі суб'єкти мають право на приватизацію зазначених земель­них ділянок лісового фонду (ст. 56 ЗК). У таких випадках приватизація земель лісового фонду здійснюється у порядку, передбаченому для приватизації земель сільськогосподар­ського призначення для ведення товарного сільськогоспо­дарського виробництва.

Крім того, ЗК України (ст. 56) передбачає ще одну підста­ву для приватизації земель лісового фонду. Якщо громадя-

100

нин чи юридична особа володіють на праві користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення з деградованими або малопродуктивними угіддями, то вони мають право приватизувати таку земельну ділянку для за­лісення, тобто для закладення та вирощування лісових на­саджень. У разі приватизації деградованих і малопродук­тивних угідь для залісення орган влади, який прийняв рі­шення про їх приватизацію, у державному акті на право власності на земельну ділянку, приватизовану для залісен­ня, зазначає нове цільове призначення цієї ділянки як час­тини земель лісового фонду.

Особливості приватизації земель водного фонду. Зем­лі водного фонду, як і землі лісового фонду, у переважній біль­шості випадків приватизації не підлягають. Дана заборона не поширюється на приватизацію невеликих замкнених, тобто відокремлених від інших водних об'єктів, природних водойм загальною площею до 3 га. Громадянин або юридич­на особа, на наданій у користування земельній ділянці яких знаходиться природна водойма площею до 3-х га, мають пра­во приватизувати цю водойму. Орган влади, який прийняв рішення про виділення заяви (клопотання) про приватиза­цію водойми, також приймає рішення про відокремлення во­дойми в окрему земельну ділянку, площа якої разом з водой­мою не повинна перевищувати 3 га, та змінити її цільове призначення на «землі водного фонду». Приватизація земель під природними водоймами здійснюється безоплатно.

Особливості приватизації земель історико-культурно- го призначення. Земельний кодекс України (ст. 54) допускає можливість перебування земель історико-культурного приз­начення у приватній власності. Особливості правового режи­му таких земель містяться у Законі України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р.¹. Згідно з цим За­коном всі пам'ятки, тобто об'єкти культурної спадщини наці­онального або місцевого значення, занесені до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, крім пам'яток археоло­гії, можуть перебувати не тільки у державній чи комуналь­ній, а й у приватній власності. Що стосується пам'яток архе­ології, у тому числі тих, що перебувають під водою, то вони є державною власністю і приватизації не підлягають. Перелік

Офіційний вісник України. — 2000. — № 27. — Ст. 1112.

101

 

пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватиза­ції, встановлює Верховна Рада України.

Громадяни та юридичні особи, яким належать на праві власності об'єкти культурної спадщини і які додержуються встановлених законодавством вимог щодо використання зе­мель історико-культурного призначення, мають право на приватизацію земельних ділянок, на яких розташовані такі об'єкти. Чинне законодавство не передбачає безоплатної приватизації зазначених земель, тому їх приватизація може здійснюватися за плату, тобто шляхом викупу громадянином чи юридичною особою, якій належить об'єкт культурної спадщини, відповідної земельної ділянки на підставі догово­ру купівлі-продажу землі.

§ 4. Юридичні гарантії здійснення приватизації земель

Приватизація землі є важливим політичним і соціально-е­кономічним чинником формування в Україні ефективної системи суспільного виробництва, притаманної ринковій економіці. У зв'язку з цим законодавством України встанов­лено ряд її юридичних гарантій. їх можна поділити на полі-тико-правові, земельно-правові та інші юридичні гаран­тії приватизації землі. До політико-правових гарантій при­ватизації землі слід віднести положення ст. 15 Конституції України, яка проголошує, що суспільне життя в Україні грун­тується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Економічна багатоманітність суспільного життя передбачає закріплення множинності форм власності на землю, а отже і приватизацію землі. Крім того, важлива політико-правова гарантія приватизації землі міститься у ст. 42 Конституції, яка закріплює право на підприємницьку ді­яльність. Надання громадянам України права на здійснення підприємницької діяльності потребує і приватизації відповід­них земель. Нарешті політико-правова гарантія приватиза­ції землі полягає також у проголошенні у ст. 41 Конституції принципу непорушності права приватної власності, у тому числі й на землю.

Земельно-правові гарантії приватизації землі полягають у врегулюванні нормами цієї галузі права порядку передачі зе-

102

мельних ділянок із державної і комунальної власності у при­ватну власність, встановленні норм безоплатної приватиза­ції земельних ділянок громадянами України, а також у на­данні громадянам та юридичним особам права звернення до суду з позовами до органів влади, які відмовляють їм у реалі­зації права на приватизацію земельних ділянок.

Значні правові гарантії приватизації землі встановлені нормами інших галузей права України. Так, наприклад, нор­мами цивільного процесуального права врегульовано поря­док розгляду судами спорів, пов'язаних з приватизацією зем­лі. Кримінальне право України передбачає заходи кримі­нальної відповідальності за порушення конституційних прав громадян та юридичних осіб на землю, у тому числі й на її приватизацію.

 

 

ГЛПВП6

ПРАВО ПОСТІЙНОГО

.користування землею

§ 1. Загальна характеристико права землекористування

Перехід до ринкових умов господарювання на землі в про­цесі здійснення сучасної земельної реформи та законодавче закріплення різних форм власності на землю істотно впливає на сферу застосування постійного землекористування.

Використання земель здійснюється як власниками зе­мельних ділянок, так і землекористувачами. У першому ви­падку правовою формою такої експлуатації земель виступає право власності на земельні ділянки, у другому — право зем­лекористування.

Право землекористування прийнято розглядати в різних аспектах. Як правовий інститут право землекорис­тування являє собою сукупність однорідних правових норм, які регулюють підстави, умови та порядок виник­нення, здійснення, зміни та припинення права на використання земельних ресурсів. Право землекористу­вання як суб'єктивне право становить забезпечену і га­рантовану державою правову можливість конкретної особи добувати у встановленому порядку корисні власти­вості землі. Сутність права землекористування як право­відносин, які виникають у процесі використання земель­них ресурсів, полягає в тому, що вони включають су­купність прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням права землекористування.

Право землекористування як правовий інститут в оновле­ному вигляді закріплено чинним Земельним кодексом. Цей інститут є похідним від інституту права власності на землю.

Крім того, сам характер використання землі значною мірою визначається правом власності на землю.

Як відомо, власник земельної ділянки має право визна­чати її юридичну долю чи організувати її використання згідно з цільовим призначенням та отримувати доходи. З урахуванням принципу обов'язкового використання всіх земельних ділянок, крім тих, що перебувають, нап­риклад, у стані рекультивації чи консервації, власник сам безпосередньо використовує земельну ділянку або передає її у користування (у тому числі і на умовах оренди) іншій особі — землекористувачеві. В останньому випадку до зем­лекористувача переходять дві правомочності власника зе­мельної ділянки — право володіння та право користуван­ня цією ділянкою.

З точки зору строків традиційно розрізнялося постійне та тимчасове землекористування. Чинне земельне законодавс­тво не передбачає строкового тобто тимчасового викорис­тання землі. Разом з тим, відповідно до Перехідних положень ЗК України суб'єкти, які одержали земельні ділянки у тимча­сове користування до введення в дію Земельного кодексу, тимчасово зберігають право на ці ділянки.

Поряд з постійним землекористуванням, законодавство регламентує використання землі на умовах оренди — строко­ве платне володіння і користування землею на підставі дого­вору. Постійним вважається землекористування без заздале­гідь установленого строку. Окремі категорії постійних земле­користувачів можуть здійснювати не тільки постійне, а вод­ночас і орендне землевикористання. Така можливість перед­бачена ст. 24 Земельного кодексу, зокрема, для державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, які можуть орендувати земельні ділянки, що пе­ребувають у власності громадян та юридичних осіб. Особли­вість постійного користування зазначених суб'єктів землями сільськогосподарського призначення полягає в тому, що во­ни можуть бути приватизовані у порядку, встановленому ст. 25 ЗК України.

Згідно з чинним Земельним кодексом України сфера по­ширення постійного землекористування істотно обмежена. Воно може здійснюватися лише на землях, що належать до державної або комунальної власності, і стосується лише пев­ної категорії суб'єктів.

 

104

105

§ 2. Суб'єкти і об'єкти права землекористування

Суб'єктами права постійного землекористування є юри­дичні особи, які у встановленому законом порядку набули цього права для досягнення відповідних цілей і мають у зв'яз­ку з цим певні земельні права та обов'язки.

Відповідно до ст. 92 ЗК України право постійного користу­вання земельною ділянкою можуть здійснювати лише підпри­ємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. До складу виключного кола суб'єктів, які можуть набувати права постійного користування земель­ною ділянкою, закон відносить лише деякі види юридичних осіб, які належать до юридичних осіб публічного права.

Юридичною особою новий Цивільний кодекс України (ст. 80) вважає організацію, створенуі зареєстровану у встанов­леному законом порядку. Серед юридичних осіб залежно від по­рядку їх створення закон розрізняє юридичних осіб приватно­го права та юридичних осіб публічного права. Останні можуть набувати статусу постійних землекористувачів. Вони створю­ються розпорядчими актами Президента України, органу дер­жавної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Створені розпорядчим спо­собом юридичні особи, як постійні землекористувачі, функціо­нують для здійснення завдань публічного характеру.

Порядок створення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюють Конституція України та за­кон. Серед їх організаційно-правових форм самостійне місце посідають установи та підприємства¹.

¹ Установою вважається організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна (ст. 83 ЦК).

' Відповідно до Закону України «Про підприємства» (ст. 1) підприєм­ство — це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має пра­во юридичної особи 1 здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Самостій­ними видами підприємств залежно від форм власності виступають, зок­рема, комунальне підприємство, основане на власності відповідної тери­торіальної громади, і державне підприємство, основане на державній власності, у тому числі казенне підприємство.

106

Держава та територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права (наприклад, навчальні зак­лади, заклади охорони здоров'я). При цьому держава, ство­рюючи конкретну юридичну особу (державне підприємство), закріплює за нею майно на праві повного господарського ві­дання, а за державною установою (організацією) — на праві оперативного управління.

Передбачена законом можливість підприємств, установ та організацій виступати як самостійний суб'єкт постійного землекористування являє собою їх земельну правоздатність. Така правоздатність завжди відповідає цілям та завданням діяльності юридичної особи, які закріплені в статутних доку­ментах. Деякі юридичні особи, зокрема державні і комуналь­ні сільськогосподарські підприємства, установи та організа­ції, обов'язково виступають носіями прав та обов'язків щодо постійного використання землі. Можливе функціонування й інших державних чи комунальних юридичних осіб, діяль­ність яких не пов'язана з використанням земель, тобто вони не наділяються земельною правоздатністю.

Поняття земельної правоздатності застосовується лише до суб'єктів, які здійснюють землекористування. Правомочності різних державних органів та органів місцевого самоврядуван­ня щодо розпорядження, управління землею, регулювання земельних відносин випливають з компетенції цих органів, якою вони наділені державою. Разом з тим, не виключається ситуація, коли в одній особі уособлюються і органи, які здій­снюють управління землею, і постійні землекористувачі.

Юридичні особи, які володіють земельною правоздатністю, завжди дієздатні, тобто вони здатні своїми діями набувати і здій­снювати права та обов'язки у галузі землекористування. Земель­на праводієздатність може бути притаманна лише самостійно оформленим як єдине ціле юридичним особам, а не їх структур­ним підрозділам. Юридичні особи, що володіють земельною пра-водієздатністю, набувають статусу суб'єктів постійного землеко­ристування з моменту надання їм земельної ділянки.

Серед суб'єктів постійного землекористування розрізня­ють сільськогосподарські та несільськогосподарські держав­ні і комунальні підприємства, установи та організації. Пер­шим надаються земельні ділянки у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей, та ведення товар­ного сільськогосподарського виробництва (ст. 24 ЗК), дру-

107

 

Г

тим — для здійснення відповідної несільськогосподарської діяльності (ст. 65 ЗК).

Набуття права постійного користування земельною ді­лянкою лише підприємствами, установами та організаціями, що належать до державної або комунальної власності, фак­тично означає, що іноземні юридичні особи не можуть висту­пати постійними землекористувачами. Вони мають право використовувати відповідні земельні ділянки на умовах оренди або на титулі приватної власності.

Об'єктом права постійного землекористування є певна ін­дивідуально визначена і юридично відокремлена земельна ді­лянка (або її частина), яка перебуває у державній або кому­нальній власності, що закріплена за конкретним державним або комунальним підприємством, установою чи організацією для використання згідно з її цільовим призначенням. Саме з приводу цієї ділянки виникають і здійснюються відповідні зе­мельні правовідносини як форма реалізації суб'єктивного пра­ва, а також відповідні повноваження постійного землекорис­тувача: право володіння та право користування земельною ді­лянкою, а іноді й внутрішньогосподарського управління нею. Отже, таким об'єктом є земельна ділянка із земель державної або колективної власності, місцерозташування і межі якої виз­начаються на місцевості з урахуванням її розміру.

Закон не виключає можливості використання однією юридичною особою кількох земельних ділянок різного цільо­вого призначення. У деяких випадках право постійного ко­ристування певними земельними ділянками може бути пов'язане з необхідністю надання одній юридичній особі двох або більше різних природних об'єктів. Наприклад, для розробки родовищ корисних копалин гірничодобувним під­приємствам надаються у користування не тільки ділянки надр у межах гірничих відводів, а й відповідні земельні ділян­ки, необхідні для експлуатації надр.

Об'єкти права постійного землекористування класифіку­ють з урахуванням, наприклад, того, за рахунок яких земель вони надані (державної чи комунальної власності). Класифі­кація цих об'єктів можлива і за іншими ознаками. Так, якщо підставою класифікації вважати основне цільове призна­чення земельних ділянок, то можна розрізняти об'єкти сіль­ськогосподарського та несільськогосподарського призна­чення тощо.

108

§ 3. Виникнення права землекористування

Право постійного землекористування юридичних осіб ви­никає в результаті дій, які являють собою акт розпорядження землею. У зв'язку з цим земельні ділянки надаються на під­ставі рішень уповноважених органів, до компетенції яких входить право розпорядження землею. Право землекористу­вання може виникнути також при переході права власності на будівлю або споруду до юридичних осіб, які не можуть ма­ти у власності земельні ділянки (ч. 5 ст. 120 ЗК).

Надання у постійне користування земельної ділянки, що вже перебуває у користуванні, провадиться лише після вилучення її упорядку, передбаченому статтями 149і 151 ЗК України.

Надання земельних ділянок юридичним особам здійсню­ється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ді­лянок. Повноваження органів місцевого самоврядування у зазначеній сфері чітко визначає ст. 122 ЗК України. Даною нормою, зокрема, встановлено, що надання земельних діля­нок цим суб'єктам для всіх потреб здійснюють сільські, се­лищні та міські ради із земель комунальної власності відпо­відних територіальних громад, а районні та обласні ради — з відповідних земель спільної власності територіальних гро­мад. Повноваження органів виконавчої влади щодо надання земельних ділянок із земель державної власності розмежова­ні з урахуванням рівня цих органів та місця розташування і цільового призначення земельних ділянок.

Порядок надання у постійне користування земельних діля­нок юридичним особам встановлює ст. 123 ЗК України. З ана­лізу змісту цієї норми випливає, що підставою виникнення да­ного права землекористування є сукупність юридичних фак­тів (клопотання про відведення земельної ділянки, рішення про надання земельної ділянки, визначення її меж на місце­вості (в натурі), одержання документа, що посвідчує право пос­тійного землекористування та його державна реєстрація)¹.

Земельне законодавство забороняє приступати до вико­ристання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації.

¹ Докладніше про це див. у главі 10.

109

І

■

;

Відведена юридичній особі земельна ділянка закріплю­ється у натурі межовими знаками встановленого зразка.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про затверджен­ня форм державного акта на право власності на земельну ді­лянку і державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» від 2 квітня 2002 р.¹ затверджено нову форму державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, а також встановлено, що раніше вида­ні державні акти на право постійного користування землею, залишаються чинними і підлягають заміні у разі добровіль­ного звернення землекористувачів.

Державний акт, одержаний постійним землекористува­чем, повинен реєструватися в установленому порядку. Така реєстрація надає документу легітимності. Відповідно до Ука­зу Президента України «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомо­го майна та прав на них у складі державного земельного ка­дастру» від 17 лютого 2003 р.² реєстрацію здійснює Держав­ний комітет України по земельних ресурсах.

Відмову органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки або залишен­ня клопотання без розгляду може бути оскаржено у судовому порядку. Це одна з гарантій прав суб'єктів, яка має конститу­ційну основу (статті 55 і 124 Конституції).

§4. Права та обов'язки землекористувачів

Здійснення суб'єктивного права постійного землекорис­тування, яке виникло у встановленому порядку, допускає ре­алізацію належних конкретному землекористувачеві його зе­мельних прав і додержання ним покладених на нього обов'яз­ків згідно з правовими приписами і правилами.

' Комплекс прав та обов'язків постійних землекористувачів до­сить широкий і різноманітний. Але кожному з них належить право володіння і право користування, а іноді і право внутріш­ньогосподарського управління відведеною земельною ділянкою.