Механізм реалізації. Прав на землю 2 страница

Принцип встановлення особливого правового режиму зе­ мель відповідних категорій безпосередньо передбачений у ч. 2 ст. 18 ЗК України.

Під правовим режимом земель слід розуміти встановле­ний правовими нормами порядок та умови використання земель всіх категорій за цільовим призначенням, забезпе­чення й охорону прав власників землі та землекористува­чів, здійснення державного управління земельним фон­дом та контролю за використанням землі, додержанням вимог земельного законодавства, ведення земельного ка­дастру, проведення землеустрою та здійснення земельного моніторингу, внесення плати за землю і застосування за­ходів заохочення за використання земельних ресурсів та мір юридичної відповідальності за порушення земельного •законодавства.

Принцип пріоритету сільськогосподарського викорис­ тання земель та їх охорони базується на пріоритетності роз­витку правового регулювання земель сільськогосподарського призначення. Це означає, що землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед

для сільськогосподарського використання. Для несільсько-господарських потреб мають надаватися землі, не придатні для ведення сільського господарства, або сільськогосподар­ські угіддя гіршої якості. Враховуючи обмежену кількість та особливу якість сільськогосподарських земель, такі заходи є обґрунтованими й випливають зі змісту пріоритетності вико­ристання земель для сільськогосподарських потреб. Земель­не законодавство також встановлює спеціальні вимоги щодо охорони земель сільськогосподарського призначення з вве­денням стандартів і нормативів охорони земель та відтво­рення родючості ґрунтів.

Принцип здійснення контролю за використанням та охо­ роною земель полягає в наявності спеціальних організацій­но-правових засобів, за допомогою яких здійснюється кон­троль за використанням та охороною земельних ресурсів. Державний контроль за використанням та охороною земель здійснюють уповноважені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель — спеціально уповноважені органи з пи­тань екології та природних ресурсів.

Поряд з державним контролем за використанням та охо­роною земель здійснюється самоврядний та громадський контроль у цій сфері. Самоврядний контроль за використан­ням та охороною земель здійснюють сільські, селищні, місь­кі, районні та обласні ради. Громадський земельний кон­троль покладено на громадських інспекторів, які признача­ються відповідними органами місцевого самоврядування і ді­ють на основі положення, затвердженого центральним орга­ном виконавчої влади по земельних ресурсах.

Принцип платності використання земель був запровад­жений Законом України «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р., який діє у редакції від 19 вересня 1996 р. ¹.

Принцип забезпечення захисту прав юридичних осіб та громадян на землю закріплений у багатьох нормах земельно­го законодавства і передбачає такі спеціальні способи їх за­хисту: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню Дій, що порушують права або створюють небезпеку порушен­ня прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними

Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 45. — Ст. 238.

 

14

15 рішень органів виконавчої влади або органів місцевого са­моврядування; відшкодування заподіяних збитків, а також інші способи, передбачені законом.

§ 4. Система земельного права

Під системою земельного права розуміється внутрішня структура його правових інститутів, кожний з яких склада­ється з груп юридичних норм, які регулюють однорідні зе­мельні відносини.

Правовий інститут у земельному праві являє собою систему взаємозалежних правових норм, які регулюють відносно відокремлену групу однорідних суспільних зе­мельних відносин. Так, правові норми утворюють правові інститути земель сільськогосподарського призначення, земель житлової та громадської забудови, земель природ­но-заповідного фонду та природоохоронного призначен­ня, земель водного фонду тощо. Два і більше інститутів земельного права можуть бути об'єднані в один комплек­сний правовий інститут. Прикладом такого інституту в земельному праві є інститут державного управління зе­мельними ресурсами. До його складу входять інститут державного землеустрою, інститут контролю за викорис­танням та охороною земель, інститут правового забезпе­чення моніторингу земель та інститут державного зе­мельного кадастру.

Земельно-правові норми регулюють суспільні земельні відносини, в яких земля водночас виступає як нерухомий об'єкт, як природний об'єкт і як об'єкт господарювання. Біль­шість норм земельного права належать до матеріальних норм. Разом з тим, земельне право містить ряд процесуаль­них норм, які створюють спеціальний механізм реалізації матеріальних норм.

Кожний окремий правовий інститут залежно від його співпідпорядкованості з іншими інститутами у структурі зе­мельного права посідає певне місце. Найважливіші земель­но-правові норми, що відображають сутність земельного права, утворюють загальні інститути, а ті земельно-правові норми, які покликані регулювати окремі сторони або види зе­мельних відносин, — спеціальні інститути. Така диференціа-

16

ція земельно-правових норм, що становлять зміст земельно­го права як самостійної галузі права, випливає зі сталої тра­диції розподілу галузей права на загальну, особливу та спеці­альну частини.

Інститути, що містять відправні положення та основні принципи, дія яких поширюється на всі або більшість урегу­льованих земельним правом відносин, становлять у своїй су­купності загальну частину земельного права. До неї звичай­но включаються: інститут права власності на землю (земель­ні права громадян та юридичних осіб, які є власниками зе­мельних ділянок, підстави виникнення, зміни та припинен­ня земельних прав), інститут права землекористування то­що. Ці правові інститути впливають на формування змісту та складу інститутів Особливої частини.

Особлива частина земельного права виконує конкрети­зуючі та деталізуючі функції правового регулювання. Пра­вові інститути цієї частини підлеглі інститутам Загальної Г\ч частини, а їх зміст стосується певного виду детально вре-^у' гульованих земельних відносин. В Особливій частині в основному групуються правові інститути, які визначають правовий режим окремих категорій земель залежно від їх цільового призначення.

Кожен правовий інститут має свої специфічні характерні риси, зумовлені своєрідністю врегульованих ним суспільних відносин. Він поєднує правові норми, які стосуються цих від­носин, що має велике практичне значення. Інститути галузі права є основою для розвитку та вдосконалювання законо­давства. В земельному праві так само, як у будь-якій іншій самостійній галузі права, не може бути ізольованих один від одного правових інститутів. Незважаючи на різноманіття форм прояву, безліч видів і підвидів земельних відносин, вони перебувають у тісному взаємозв'язку.

Земельне право як галузь правової науки вивчає суспільні процеси і проблеми, які виникають у зв'язку з регулюванням земельних відносин¹.

Система науки земельного права тісно пов'язана із систе­мою земельного права як навчальною дисципліною. Земель­не право як навчальна дисципліна являє собою систему знань, зведень та інформації про основні положення і зміст

¹ Докладніше про це див. у § 0 цїеїфлави

^"м г-

ї — 4-123                                           - Я¹'

і

Г "£

 

земельного права, які викладаються з метою підготовки про­фесійних правознавців. Вона може відрізнятися від системи галузі земельного права за обсягом інформації, яка виклада­ється виходячи з учбових планів навчальних закладів.

Основними положеннями, які вивчаються у Загальній частині земельного права звичайно є такі питання і пробле­ми, як предмет, метод, принципи і система земельного права, історія становлення і розвитку земельних відносин та форму­вання земельного права, джерела регулювання земельних відносин та їх особливості, методологічні і теоретичні основи земельного права тощо. Головними питаннями Особливої частини земельного права є вивчення питань використання та охорони різних категорій земель тощо. Іноді вивчаються законодавчі основи та особливості правового регулювання земельних відносин в інших країнах, хоч ці питання не охоп­люються системою вітчизняного земельного права.

§ 5. Співвідношення земельного права із суміжними галузями права та його місце у правовій системі України

Земельне право як складова частина системи права Украї­ни тісно пов'язана з іншими галузями вітчизняної системи права. Це залежить від ступеня взаємопроникнення відпо­відних груп суспільних відносин та засад їх законодавчого врегулювання. При цьому воно визначається тим, що зе­мельне право становить фундаментальні засади для певних галузей права. Таке значення земельного права має місце у врегулюванні усього комплексу природно-ресурсних відно­син. Для інших суспільних відносин, які врегульовані відпо­відними галузями права, земельне право має основоположне значення, коли вони випливають із відносин, пов'язаних з використанням та охороною земельних ресурсів, зокрема природоохоронних, підприємницьких тощо.

Перш за все є особливий зв'язок земельного права з кон­ ституційним правом, норми якого закріплюють підвалини суспільного та державного устрою, встановлюють найважли­віші засади всіх галузей права України, в тому числі й земель­ного. Положення ст. 13 Конституції України про те, що землі та інші природні ресурси є об'єктами права власності Україн-

18

ського народу, — вихідне для земельного права, оскільки во­но становить основу всіх його правових інститутів. Не менш значущі і норми конституційного права, які визначають сут­ність права землекористування та роль органів місцевого са­моврядування в забезпеченні раціонального використання земельних ресурсів.

Земельне право має певний зв'язок з адміністративним правом. Адміністративно-правові акти часто служать підста­вою виникнення, зміни або припинення земельних відносин. Так, в адміністративному порядку вирішуються питання від­ведення земельної ділянки на місцевості, встановлення її меж, видачі документів, що встановлюють право, здійснення контролю за додержанням земельного законодавства, при­тягнення до адміністративної відповідальності осіб, виннику порушеннях земельного законодавства, тощо.

Зв'язок земельного й адміністративного права виявляєть­ся також у визначенні повноважень місцевих органів самов­рядування у врегулюванні земельних відносин, структури і повноважень Верховної Ради України, Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим, обласних і районних рад та також органів виконавчої влади (статті 6—8, 10, 13—17 ЗК) щодо управління землями.

Адміністративне право регулює порядок діяльності вико­навчих органів державної влади у сфері раціонального ви­користання та охорони земель, а також їх компетенцію у га­лузі управління земельними ресурсами. Деякі елементи адміністративної підпорядкованості в земельному праві наявні у разі набуття права на землю, що передбачено стат­тями 116—126 ЗК України, або припинення прав на землю згідно зі статтями 140—149, а також прав та обов'язків власників землі (статті 90, 91) і землекористувачів (стат­ті 95 і 96), встановлення правового режиму різних кате­горій земель (статті 22—77) і т. ін.

Важливе значення для земельного права має його зв'язок з цивільним правом. Цей зв'язок виявляється у тісному переплетенні земельних і майнових відносин, зумовленому зв'язком права на земельну ділянку з правом на насадження, будівлі, посіви, що перебувають на земель­ній ділянці, у визначенні суб'єктів права власності на зем­лю, у сервітутних правах, у судовому захисті земельних прав, у врегулюванні договірних відносин з приводу земель-

2*                                                                                                                   19

них ділянок, у відшкодуванні збитків, заподіяних порушен­ням земельних прав тощо.

Разом з тим, специфіка землі як об'єкта правового регу­лювання визначає зміст методів і принципів правового ре­гулювання у земельному і цивільному праві. Якщо в цивіль­ному праві домінує принцип свободи волевиявлення суб'єктів цивільних відносин (свобода розпорядження май­ном та його необмеженість, свобода укладання угод, неприпустимість втручання в приватні справи), то в земельному праві застосовуються публічно-правові засоби регулювання земельних відносин і передбачаються обме­ження права власності на землю. В ньому закріплені не тільки права землевласників і землекористувачів, а й їхні юридичні обов'язки, закріплено нормування розмірів земельних ділянок. Таким чином, якщо цивільне право побудоване на забезпеченні свободи майнових прав суб'єк­тів власності, то земельне право — на забезпеченні ра­ціонального використання і охорони земель для належних умов життєдіяльності людей.

Особливості землі як природного ресурсу спричинюють необхідність нормування площ земельних ділянок, а еколо­гічній соціальні інтереси суспільства зумовлюють потребу у державному контролі за використанням та охороною земель, у сфері земельного ринку, за здійсненням угод щодо землі, необхідності обов'язкової державної реєстрації прав на зем­лю. Таким чином, цивільне право основане на забезпеченні волі майнових прав суб'єктів, а земельне право — на забезпе­ченні використання й охорони земель як основи життєдіяль­ності людини і суспільства.

Слід зазначити, що роздержавлення земельних ресурсів, повернення певної частини їх у цивільно-правовий обіг та ут­ворення ринку землі не означає втрату земельним правом свого особливого значення і самостійного змісту як галузі вітчизняного права і включення його до складу цивільного права. Суто цивілістичний підхід до системи земельно-пра­вових відносин обґрунтовується перевищенням речового значення землі та приниженням соціального значення вико­ристання земельних ресурсів.

Взаємозв'язок земельного права з екологічним правом зумовлюється станом землі як об'єкта навколишнього природного середовища, який функціонує у складі

20

екосистеми і перебуває в екологічному взаємозв'язку та взаємодії з усім довкіллям. Регулюючи переважно еко­номічні земельні відносини, що виникають у зв'язку з наданням і вилученням земель та порядком їх викорис­тання, земельне право в той же час містить норми, які передбачають спеціальні вимоги, що забезпечують збере­ження навколишнього природного середовища. У свою чергу, в екологічному законодавстві є численні норми загального і спеціального характеру, реалізація яких передбачає забезпечення охорони земель від несприятли­вого антропогенного впливу.

Безпосередній зв'язок між нормами земельного права та нормами гірничого, водного і лісового права, нормативно-правовими актами природно-рослинного (флористичного) та природно-заповідного законодавства полягає в неможливос­ті використання цих природних ресурсів без використання водночас просторового базису, яким є земля.

Відокремлене регулювання природно-ресурсних відносин виражається у наявності роздільної кодификації земельного, гірничого, водного і лісового законодавства. При цьому в чинному законодавстві про природні ресурси передбачають­ся спеціальні норми, які враховують взаємозв'язок природ­них ресурсів, і регламентують запобігання несприятливим наслідкам впливу використання одних природних ресурсів на інші ресурси природного походження. Так, відповідно до ст. 18 Гірничого закону України від 6 жовтня 1999 р., однією з основних вимог щодо проведення гірничих робіт є додер­жання гранично допустимих нормативів викидів і скидів заб­руднюючих речовин у довкілля, приведення земельних діля­нок у стан, придатний для використання за призначенням згідно з Земельним кодексом.

Слід зазначити, що право України — єдине за своєю сут­ністю, цілям і завданням, яка охоплює низку відносно відок­ремлених галузей (головних структурних підрозділів) право­вої системи та регулює різноманітні суспільні відносини. Тільки залежно від їх характеру воно поділяється на окремі складові — галузі права. У загальній системі вітчизняного права виключно важливе місце посідає сукупність юридич­них норм, що об'єднана земельним правом як самостійною галуззю у цій системі. Його місце в системі права України визначається роллю та значенням правового регулювання

21

земельних відносин. Не випадково реформи суспільних від­носин, зокрема економічна реформа, було розпочато з ре­формування земельних відносин.

Згідно з відомою концепцією ієрархічної структури галу­зей права земельне право належить до основних галузей пра­ва у правовій системі. Для визначення земельного права са­мостійною правовою галуззю воно має всі специфічні озна­ки: коло суспільних відносин, що становлять його предмет, методи регулювання цих відносин та нормативно-правовий акту вигляді Земельного кодексу. В розвитку земельного пра­ва як самостійної галузі права об'єктивно заінтересоване й сучасне українське суспільство.

§ 6. Розвиток науки земельного права

Наука земельного права — це галузева юридична наука, предметом дослідження якої є земельні відносини, земельне право як галузь права, його система, предмет та методи пра­вового регулювання, земельно-правові норми та правові інс­титути, земельне законодавство як система, практика його застосування, а також окремі нормативно-правові акти, що регулюють земельні відносини з точки зору закономірностей їх виникнення, змісту, функціонування, взаємодії, розвитку і напрямів удосконалення.

Специфічною рисою земельно-правової науки, що нале­жить до групи суспільних (соціальних) наук, є її органічний зв'язок з науками екологічного, аграрного права, а також з природничими науками.

Вона має різноманітні функції, в яких виявляються суть і призначення її в суспільстві: пізнавальну, констатаційну, описову, інтерпретаційну, прогностичну, евристичну, прак-тико-прикладну, методологічну та ідеологічно-виховну. - Сучасний період розвитку земельно-правової науки пе­редбачає необхідність активізації евристичної, прогностич­ної та практико-прикладної функцій, що зумовлено об'єктив­ною потребою розробки науково обгрунтованих рекоменда­цій щодо подальшого розвитку земельного законодавства в умовах земельної та аграрної реформ.

Процес розвитку земельно-правової науки розпочався ще на початку XX ст.

22

Активний розвиток та значне розширення земельного за­конодавства і формування на його базі самостійної галузі зе­мельного права значною мірою стимулювали розвиток зе­мельно-правових досліджень.

Особлива увага проблемам правового регулювання зе­мельних відносин приділялася вченими в другій половині XX ст. Так, у той час вчені колишнього СРСР активно досліджува­ли питання використання та охорони земель. У межах науки земельного права Г. О. Аксеньонок, Л. І. Дембо, А. М. КалаН-дадзе, І. В. Павлов, М. Д. Казанцев, Ю. І. Жариков, Б. В. Єро-феєв, О. С. Колбасов, М. І. Краснов, М. І. Козир, В. О. Кікоть, М. Т. Осіпов, І. О. Іконицька аналізували проблеми теорії зе­мельного права, земельного законодавства тощо. В УРСР вивчалися як загальнотеоретичні проблеми земельного пра­ва, так і питання розвитку його окремих правових інститутів, а також проблеми охорони навколишнього природного сере­довища. Науковий доробок у цьому плані мають такі вчені, як П. М. Підпальний, В. Л. Мунтян, Ю. О. Вовк, І. О. Середа, Н. І. Титова, Ц. В. Бичкова, І. А. Дмитренко, П. Д. Індиченко, В. П. Цемко, Ю. С. Шемшученко та ін.

З початку 90-х років і дотепер спостерігається інтенсив­ний розвиток земельно-правової науки на якісно новій осно­ві в умовах незалежної Української держави, який відзнача­ється розширенням системи науки земельного права, її предмета за рахунок виникнення якісно нових правових інститутів, розширення кола суб'єктів земельних відносин у зв'язку з проведенням земельної та аграрної реформ, рз-дикалізацією земельного законодавства за умов переходу до ринкової економіки.

Розвиток сучасної української юридичної науки нерозрив­но пов'язаний з динамікою соціально-економічного життя в державі.

Так, сучасна наука земельного права України аналізує різ­ні аспекти земельної реформи в Україні, основними серед яких є: а) наукова розробка фундаментальних засад і страте­гії земельної реформи, її правового забезпечення; б) визна­чення ролі земельної реформи в аграрних ринкових перетво­реннях та її місця в аграрній реформі; в) з'ясування змісту, стратегії та етапів розвитку земельної реформи; г) правовий аналіз організаційних форм та методів проведення земельної реформи; д) радикальна зміна відносин власності на землі;

23

є) аналіз правового становища суб'єктів земельних відносин; є) роль держави у забезпеченні радикальних земельних пе­ретворень; ж) законодавче забезпечення земельної реформи; з) охорона навколишнього природного середовища у процесі здійснення земельної реформи. Ці та деякі інші проблеми правового забезпечення земельної реформи послідовно дос­ліджуються представниками науки земельного права Украї­ни, зокрема важливими є наукові дослідження В. І. Андрей-цева, В. 3. Янчука, В. І. Семчика, Н. І. Титової, М. В. Шульги, П. Ф. Кулинича, 1.1. Каракаша, І. Будзиловича, А. Юрченката інших вчених.

Представниками земельно-правової науки сформульо­вано основні завдання та мету земельної реформи. Біль­шість вчених (М. В. Шульга, В. І. Андрейцев, П. Ф. Кулинич та ін.) вважають, що головний принцип земельної рефор­ми полягає в ліквідації монополії держави на землю (ре­формуванні відносин земельної власності) шляхом пере­розподілу земель¹.

Однією з найважливіших проблем, що досліджуються су­часною земельно-правовою наукою, є радикальна зміна від­носин власності на землі, приватизація земель, виникнення суб'єктів приватної власності на землі. Так, відносини зе­мельної власності, особливості земель як об'єкта цих відно­син, є предметом дослідження Н. І. Тїітової. Вона справедли­во розглядає право власності на землі як об'єкт, що не ство­рюється працею людини, а є результатом багатовікового ево­люційного розвитку природи і загальнолюдським надбан­ням, особливою і самостійною юридичною категорією².

Проблеми роздержавлення земельної власності та легалі­зації права приватної власності на землі глибоко аналізує П. Ф. Кулинич. При цьому аргументується необхідність вста­новити у загальнонародних інтересах певні обмеження пов­новажень землевласників.

Реформування відносин земельної власності — предмет досліджень В. І. Андрейцева, О. А. Вівчаренка, М. В. Шульги, В. 3. Янчука, Ю. С. Шемшученка, О. О. Погрібного, І. І. Кара-

¹ Шульга М. В. Актуальньїе правовьіе проблеми земельньк отнопіе-
ний в современньїх условиях. — Харьков, 1998. — С. 33.

² ТитоваН. І. Землі як об'єкт правового регулювання // Право Укра­
їни. — 1998. — № 4. — С. 13.

24

каша, В. М. Стретовича, І. Будзиловича, П. Ф. Кулинича та ін. Правові засади приватної власності на землю також роз­робляють В. В. Носік, В. І. Федорович, Т. О. Коваленко та інші автори. В. К. Іуревський послідовно досліджує на моногра­фічному рівні право приватної власності громадян України на землі сільськогосподарського призначення.

Земельно-правовою наукою виявлено та сформульовано основні ■ недоліки законодавчої бази земельної реформи: наявність суперечностей між деякими нормативними ак­тами, нечіткість формулювань окремих положень і т. ін.

Проблеми охорони навколишнього природного середовища у процесі здійснення земельної реформи на сьогоднішній день детально розглянуто Ю. С. Шемшученком та Н. Р. Малишевою.

Наука земельного права України в сучасний період покли­кана також програмувати правильний і послідовний розви­ток земельного законодавства України, що є правовою базою земельної реформи.

Визначальним для вдосконалення правового регулюван­ня земельних відносин є розвиток земельного законодавства. У зв'язку з цим земельно-правова наука досліджувала проб­леми розробки та прийняття нового кодифікованого акта зе­мельного законодавства України.

Нині відбувається розширення предмета науки земельно­го права України та її системного змісту за рахунок форму­вання нових правових інститутів: інституту земельної ре­форми; інституту права приватної власності на землі; інсти­туту паювання земель; інституту оренди земель; правового статусу суб'єктів сучасних земельних відносин тощо.

Важливим аспектом наукового дослідження представни­ків науки земельного права України є проблема розмежуван­ня сфери дії Земельного та Цивільного кодексів України щодо правової регламентації інституту приватної власності на землі. Наука також аналізує питання щодо співвідношення Цивільного та майбутнього Екологічного кодексів.

Проблеми розвитку нових земельно-правових інститутів, їх законодавчого забезпечення визначають пріоритетні напрями наукових теоретичних розробок щодо їх наукового обгрунтування, майбутнього виникнення та розвитку.

Прийняття нового Земельного кодексу України та істотне розширення кола земельних відносин потребують нових ґрунтовних земельно-правових досліджень.

25

 

 

§ 7. Правове забезпечення земельної реформи

А. Юридична природа земельної реформи. Здійснення земельної реформи, яка започаткована в 1990 році¹, перед­бачає проведення комплексу інституційно-функціональних, економічних, соціальних, правових, екологічних та інших за­ходів, спрямованих на становлення нових за змістом і харак­тером суспільних відносин, пов'язаних з використанням зем­лі. При цьому побудова нової структури суспільних земель­них відносин, і відносин власності зокрема, в Україні має ба­зуватись на дії об'єктивних законів природи, економіки, сус­пільства. Без урахування цих об'єктивних факторів не можна визначити правильні і перспективні шляхи виходу з кризо­вого стану, а також виробити таку юридичну модель регулю­вання земельних та інших відносин, яка б забезпечувала прогресивний розвиток суспільства.

До суб'єктивних передумов реформування земельних від­носин належить діяльність органів державної влади та місце­вого самоврядування, які реалізують свої функції і повнова­ження у сфері земельних відносин в межах, визначених Кон­ституцією та іншими законами України. Державне і само­врядне регулювання земельних реформаційних правовідно­син є складовою частиною зміни і утвердження нового зе­мельного ладу.

Серед суб'єктивних чинників, які безпосередньо вплива­ють на проведення земельної реформи, важливого значення набуває юридична база, яка має бути адекватною конкрет­ним історичним та іншим умовам розвитку суспільства в Україні. Саме через призму законів можна проаналізувати основні тенденції, перешкоди і перспективи реформування земельних відносин у кожній країні.

¹ Постанова Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 10. — Ст. 100.

У законодавчому забезпеченні здійснення земельної та аграрної реформи і регулювання земельних відносин в Укра­їні за 12 років незалежності можна визначити три основні етапи: перший — з 1990 р. до 1992 р., другий — з 1992 р. до 1996 р.; третій — зі 996 р. і дотепер. На кожному з цих етапів приймалися законодавчі та нормативно-правові акти, спря-

мовані на юридичне забезпечення зміни суті і характеру від­носин власності на землю як основу національного суверені­тету і територіальної цілісності держави і об'єкт права влас­ності народу України, реформування суспільних відносин у сфері використання і охорони земель, створення гарантій за­хисту прав на землю громадян і юридичних осіб, визначення основних функцій державного управління земельним фон­дом України тощо.

Аналіз змісту законодавчих та інших нормативних актів, прийнятих протягом першого та другого етапів здійснення земельної реформи, дозволяє визначити основні напрями і тенденції реформування земельних відносин в Україні. Так, наприклад, на першому етапі у земельному законодавстві пе­реважали норми і принципи, які перейшли у спадок від зако­нів радянського періоду.

На другому етапі були прийняті законодавчі акти, які внесли суттєві зміни у реформування земельних відносин. Вони сприяли прискореному проведенню земельної рефор­ми, наближенню земельного законодавства до аналогічних законів інших держав з розвинутою ринковою економікою та ринками землі.

Третій етап законодавчого забезпечення земельної рефор­ми бере відлік з дати прийняття Конституції України 28 червня 1996 року, яка є нині базою для формування та удосконалення нового земельного законодавства відповідно до сучасних умов реформування земельних відносин і визна­чає структуру земельного законодавства та основні засади регулювання земельних відносин на сучасному етапі.

У чинному законодавстві України не дається визначення поняття «земельна реформа» як юридичної категорії. У нау­ковій та навчальній юридичній літературі земельна реформа розглядається як складова економічних, екологічних, соці­альних, науково-технічних, організаційних, державно-пра­вових перетворень у суспільстві, державному устрої, політи­ці, ідеології¹. Однак такий підхід до визначення юридичної природи земельної реформи є надзвичайно широким. З точ-