Останнє чаклунство Бастінди

 

 

о воріт Смарагдового міста мандрівників відвів зеленобородий Солдат Дін Гіор. Вартовий Брами зняв з усіх окуляри і сховав їх у торбину.

– Ви вже покидаєте нас? – ввічливо запитав він.

– Так, ми змушені йти, – сумно відповіла Еллі. – Де починається шлях до Фіолетової країни?

– Туди немає дороги, – відповів Фарамант. – Ніхто добровільно не ходить у країну злої Бастінди.

– Як же ми знайдемо її?

– Можете не турбуватися! – вигукнув Вартовий Брами. – Тільки‑но ви прийдете у Фіолетову країну, Бастінда сама вас знайде і забере у рабство.

– А може, нам поталанить позбавити її чарівної сили? – сказав Страшило.

– О, ви хочете перемогти Бастінду? Тим гірше для вас! З нею ще ніхто не намагався боротися, окрім Гудвіна, але і той, – Вартовий Брами притишив голос, – зазнав поразки. Вона намагатиметься захопити вас у полон раніше, ніж ви встигнете щось проти неї зробити. Будьте обережні! Бастінда дуже зла й хитромудра чаклунка, і подолати її дуже важко. Йдіть туди, де сходить сонце, і ви прийдете в її країну! Бажаю вам успіху!

Подорожні розпрощалися з Фарамантом, і він зачинив за ними ворота Смарагдового міста. Еллі повернула на схід, решта Пішли за нею. Всі були засмучені, розуміючи, яке перед ними. стоїть важке завдання. Лише безтурботний Тотошко весело гасав полями, ганяючись за метеликами: він вірив у силу Лева і Залізного Дроворуба й сподівався на винахідливість Страшила.

Еллі поглянула на песика і зойкнула від здивування: стрічечка на шиї Тотошка із зеленої перетворилась на білу.

– Що б це могло означати? – запитала вона друзів.

Усі ззирнулися, і Страшило глибокодумно заявив:

– Чаклунство!

За браком іншого пояснення, всі погодилися з ним і рушили далі. Смарагдове місто зникало вдалині. Країна ставала пустельною: подорожні наближалися до володінь Бастінди.

До самого полудня сонце світило мандрівникам в очі, засліплюючи їх, однак вони йшли кам'янистим плоскогір'ям, і не було жодного дерева, щоб заховатися в тінь. Надвечір Еллі стомилася, а Лев поранив лапу і накульгував.

Зупинилися на ночівлю. Страшило і Залізний Дроворуб стали на варті, а решта поснули.

 

 

* * *

У злої Бастінди було лише єдине око, зате вона бачила ним так, що не було в країні жодного куточка, куди не сягав би її гострий зір.

Вийшовши увечері посидіти на ґанку, Бастінда обвела оком свої володіння і здригнулася від люті: далеко‑далеко, на кордоні своїх володінь вона побачила маленьку сплячу дівчинку та її друзів.

Чарівниця свиснула у свисток. До палацу Бастінди збіглась зграя величезних вовків з лютими жовтими очима та гострими іклами, що стирчали з роззявлених пащ. Вовки сіли на задні лапи і, важко дихаючи, дивились на Бастінду.

– Біжіть на захід! Там знайдете маленьку дівчинку, що нахабно вдерлася до моєї країни, а з нею і її супутників. Роздеріть усіх на шматки!

– Чому ти не візьмеш їх у рабство? – запитав вожак зграї.

– Дівчисько слабке. Її супутники не здатні працювати: один напханий соломою, другий – із заліза. І з ними Лев, від якого теж мало користі.

Ось як бачила Бастінда своїм єдиним оком! Вовки помчали.

– На шматки! На шматки! – верещала чаклунка їм навздогін.

Та Страшило й Залізний Дроворуб не спали. Вони вчасно помітили вовків.

– Розбудимо Лева, – сказав Страшило.

– Не варто, – відповів Залізний Дроворуб. – Це моя справа – упоратися з вовками. Я приготую їм належну зустріч.

І він вийшов наперед. Коли вожак зграї підбіг до Залізного Дроворуба, широко роззявивши червону пащеку, Дроворуб змахнув добре нагостреною сокирою – і голова вовка покотилася. Вовки бігли вервечкою один за одним; тільки‑но наступ ний кинувся на Залізного Дроворуба, той уже був напоготові з піднятою сокирою, і голова вовка полетіла додолу.

Сорок лютих вовків було у Бастінди, і сорок разів зводив Залізний Дроворуб свою сокиру. І коли він піднявши сорок перший раз, жодного вовка не лишилося в живих: усі вони лежали біля ніг Залізного Дроворуба.

– Прекрасна битва! – захоплено вигукнув Страшило.

– Дерева рубати важче, – скромно відповів Дроворуб.

Друзі дочекалися ранку. Прокинувшись і побачивши купу мертвих вовків, Еллі налякалась. Страшило розповів їй про нічну битву, і дівчинка щиро подякувала Залізному Дроворубу. Після сніданку вся компанія сміливо вирушила в путь.

Стара Бастінда полюбляла ніжитися у ліжку. Тому вона встала пізно і вийшла на ґанок, щоб розпитати у вовків, як вони розшматували зухвалих мандрівників.

Як же вона розгнівалась, коли побачила, що подорожні продовжують йти, а вірні вовки лежать мертві!

Бастінда свиснула двічі, і в повітрі закружляла зграя хижого вороння із залізними дзьобами. Чаклунка гукнула:

– Летіть на захід! Там чужоземці! Дзьобайте їх на смерть! Швидше! Швидше!

Ворони із злобним карканням полетіли назустріч подорожнім. Забачивши їх, Еллі злякалася. Та Страшило сказав:

– З цими упораюсь я сам! Недарма ж я воронячий страхопуд! Ставайте позаду мене! – І він насунув на лоба капелюха, широко розчепірив руки й набрав вигляду справжнього опудала.

Вороння розгубилося й безладно кружляло у повітрі. Та вожак зграї хрипко прокаркав:

– Чого злякалися? Опудала, напханого соломою! Ось я йому покажу!

І вожак хотів був сісти Страшилові на голову, але той схопив його за крило й миттю скрутив йому шию. Сорок хижих ворон із залізними дзьобами було у Бастінди, і всім скрутив шиї хоробрий Страшило й поскидав їх на купу.

Подорожні подякували Страшилові за винахідливість і знову рушили на схід.

Коли Бастінда побачила, що і її вірні ворони лежать на землі мертвою купою, а мандрівники безстрашно крокують уперед, її охопили злість і переляк.

– Що? Невже все моє чарівне мистецтво безсиле затримати нахабне дівчисько та її супутників?!

Бастінда затупотіла ногами і тричі просвистіла у свисток. На її поклик злетілася хмара злючих чорних бджіл, укуси яких були смертельними.

– Летіть на захід! – прогарчала чарівниця. – Знайдіть там чужоземців і зажальте на смерть! Швидше! Швидше!

І бджоли з оглушливим дзижчанням полетіли назустріч мандрівникам. Залізний Дроворуб і Страшило помітили їх ще здалеку. Страшило миттю збагнув, що треба робити.

– Викидай з мене солому! – закричав він Залізному Дроворубові. – Швидше! І накрий нею Лева, Еллі й Тотошка, бджоли до них не доберуться!

Він спритно розстебнув свій каптан, і з нього висипалася ціла купа соломи. Лев, Еллі й Тотошко лягли на землю. Дроворуб швидко прикидав їх соломою і виструнчився на весь зріст.

Хмара бджіл з лютим дзижчанням накинулася на Залізного Дроворуба. Дроворуб посміхнувся: бджоли ламали отруйні жала об його залізо і враз гинули, бо бджола не може жити без жала. Вони падали, а на їх місце налітали інші й також намагалися встромити жала в залізне Дроворубове тіло.

Незабаром усі бджоли лежали мертві на землі, немов купка чорних вугликів. Лев, Еллі й Тотошко вилізли з‑під соломи, зібрали її і напхали нею Страшила. Друзі знову рушили в путь.

Зла Бастінда страшенно розгнівалася й злякалася, побачивши, що всі її вірні бджоли загинули, а подорожні простують уперед. Вона рвала на собі волосся, скреготіла зубами і від люті довго не могла вимовити жодного слова.

Нарешті чаклунка опам'яталася і скликала своїх слуг – Мигунів. Бастінда наказала їм озброїтися й знищити зухвалих мандрівників. Ми‑гуни були не надто хоробрі – вони жалібно закліпали і сльози покотилися у них з очей, та вони не наважилися перечити своїй повелительці й почали шукати зброю. Але оскільки їм іще жодного разу не доводилось воювати (Бастінда вперше звернулась до них по допомогу), то у них не виявилося зброї і вони озброїлись – хто каструлею, хто сковорідкою, хто горщиком для квітів, а деякі дзвінко ляскали дитячими хлопавками.

Коли Лев побачив, як Мигуни обережно підкрадаються, ховаючись один за одного і підштовхуючи один одного й боязко мружачись, він зареготав:

– З цими битва буде недовгою!

Він виступив уперед, роззявив свою величезну пащу і так ревнув, що Мигуни покидали свої горщики, сковорідки і хлопавки й порозбігалися, хто куди.

Зла Бастінда позеленіла зі страху, побачивши, що подорожні вже наближаються до її палацу.

Довелося звернутися до останнього чарівного засобу, що залишився в неї.

В потайній шухляді скрині у Бастінди зберігалась Золота Шапка. Володар Шапки міг коли завгодно викликати ціле плем'я Летючих Мавп і примусити їх виконати будь‑який наказ. Але Шапку можна було використати лише тричі, а Бастінда вже двічі до цього викликала Летючих Мавп. Першого разу вона за їхньою допомогою підкорила собі країну Мигунів, удруге – відбила війська Гудвіна Жахливого, котрий намагався визволити Фіолетову країну з‑під її влади.

Ось чому Гудвін боявся лихої Бастінди і послав на неї Еллі, сподіваючись на силу її срібних черевичків.

Бастінда не хотіла користатися Шапкою втретє: на цьому закінчувалася її чарівна сила. Та у чаклунки вже не було ні вовків, ні вороння, ні бджіл, а Мигуни виявилися поганими вояками, і на їхню допомогу годі було сподіватися.

І Бастінда, хоч‑не‑хоч, дістала Шапку, наділа на голову і розпочала своє чаклування:

– Бамбара, чуфара, лорики, йбрики, пікапу, трикапу, скорики, морики! З'явіться переді мною, Летючі Мавпи!

І небо враз потемніло від зграї Летючих Мавп, які мчали до палацу Бастінда на своїх могутніх крилах. Ватажок зграї Уорра підлетів до Бастінди і доповів:

– Ти викликала нас утретє і востаннє! Що накажеш зробити?

– Нападіть на чужоземців, котрі вдерлися до моєї країни, і знищіть їх усіх, окрім Лева. Його я запрягатиму у свою коляску.

– Буде виконано! – відповів вожак, і зграя з гамором полетіла на захід.

 

 

ПЕРЕМОГА

 

 

одорожні з жахом спостерігали наближення хмари здоровенних мавп – з такими змагатися було неможливо.

Мавпи налетіли купою і з вереском накинулись на розгублених мандрівників. Жоден не зміг подати допомогу своєму товаришеві, бо усім довелося відбиватися від ворогів. Залізний Дроворуб даремно розмахував сокирою. Мавпи обліпили його, вирвали сокиру, підняли бідолашного Дроворуба високо у повітря і звідти кинули в міжгір'я на гострі скелі. Залізний Дроворуб був понівечений і вже не міг зрушити з місця. Слідом за ним у прірву полетіла і сокира.

Друга група мавп розправлялася із Страшилом. Вони випотрошили його, розвіяли на вітрі солому, а каптан, голову, ботфорти і капелюха скрутили у вузол і закинули на верхівку високої гори.

Лев крутився на місці і від страху так грізно ревів, що мавпи не наважувалися підступити до нього. Та нарешті вони прилаштувалися й накинули на Лева мотузки, звалили на землю, обв'язали лапи, заткнули пащу, підняли у повітря й урочисто віднесли до палацу Бастінди. Там його посадовили за залізні грати, і Лев, лютуючи, качався по підлозі, намагаючись перегризти пута.

Перелякана Еллі чекала жорстокої розправи. На неї накинувся сам вожак зграї Летючих Мавп і вже простягнув до горла дівчинки довгі лапи. Та в цю мить він побачив на ногах Еллі срібні черевички, й обличчя його перекосилося від жаху.

Уорра відсахнувся і, загороджуючи Еллі від підлеглих, закричав:

– Дівчинку не можна чіпати! Це фея!

Мавпи наблизились і люб'язно, навіть поштиво, підхопили Еллі разом з Тотошком і понесли до Фіолетового палацу Бастінди. Приземлившись біля палацу, вожак Летючих Мавп поставив Еллі на землю. Розлючена чаклунка накинулась на нього з лайкою. Уорра сказав:

– Твій наказ виконано. Ми розбили залізну людину і розтріпали опудало, спіймали Лева і посадили за грати. Але ми і пальцем не могли торкнути дівчинку; ти сама знаєш, які нещастя загрожують тому, хто образить володарку срібних черевичків. Ми принесли її до тебе; роби з нею, що хочеш. Прощавай назавжди!

Мавпи з галасом знялись у повітря й полетіли. Бастінда поглянула на ноги Еллі й затремтіла від жаху: вона упізнала срібні черевички Гінгеми.

«Як вони до неї потрапили? – розгублено гадала Бастінда. – Невже кволе дівчисько здолало могутню Гінгему, володарку Жуванів? І все ж на ній черевички! Кепські мої справи: адже я й пальцем не можу зачепити цю маленьку нахабу, доки на ній чарівні черевички».

Вона гукнула:

– Гей, ти! Йди‑но сюди! Як тебе звати?

Дівчинка очима, повними сліз, глянула на злу чарівницю:

– Еллі, добродійко!

– Розповідай, як це ти заволоділа черевичками моєї сестри Гінгеми? – суворо крикнула Бастінда.

Еллі густо почервоніла:

– Далебі, добродійко, я не винна. Мій будиночок упав на пані Гінгему й розчавив її…

– Гінгема загинула… – прошепотіла зла чаклунка. Бастінда недолюблювала сестру і не бачила її вже багато років. Вона злякалася, що дівчинка у срібних черевичках принесе і для неї погибель. Але, позирнувши на добре обличчя Еллі, Бастінда заспокоїлася.

«Вона нічого не знає про таємну силу черевичків, – вирішила чаклунка. – Якщо мені поталанить заволодіти ними, я стану ще могутнішою, ніж тоді, коли у мене були вовки, ворони, чорні бджоли і Золота Шапка».

Очі старої заблищали від жадоби, і пальці її скарлючились, ніби вже стягали з Еллі черевички.

– Слухай мене, дівчисько Еллі! – хрипко прошамкотіла Бастінда. – Я триматиму тебе у рабстві й, коли погано працюватимеш, відлупцюю тебе великим києм і кину до темного підвалу де пацюки – здоровенні зажерливі щурі! – зжеруть тебе і пообгризають ніжні твої кісточки! Хи‑хи‑хи! Ти мене розумієш?

– Ой, добродійко! Не віддавайте мене щурам! Я слухатимуся.

Еллі тремтіла.

Цієї миті Бастінда помітила Тотошка, який боязко тулився до ніг Еллі.

– А це що за звір? – сердито запитала зла чаклунка.

– Це мій песик Тотошко, – несміливо відповіла Еллі. – Він хороший і дуже любить мене.

– Гм… Гм… – пробурчала чаклунка. – Ніколи не бачила таких звірів. Слухай мій наказ: нехай цей песик, як ти його називаєш, тримається від мене якнайдалі, бо першим потрапить у підвал до щурів! А зараз йдіть за мною!

Бастінда повела полонених крізь чудові кімнати палацу, де все було фіолетове: і стіни, і килими, і меблі – і де біля дверей стояли у лілових каптанах Мигуни, вклоняючись володарці до самої підлоги та жалібно кліпаючи їй услід. Нарешті Бастінда привела Еллі до темної брудної кухні.

– Ти чиститимеш горщики, сковорідки й каструлі, митимеш підлогу й топитимеш піч! Моя куховарка давно потребує помічниці!

Залишивши дівчинку, напівживу від переляку Бастінда вийшла на подвір'я, потираючи руки.

– Я добре налякала це дівчисько! Тепер приборкаю Лева, і обоє будуть у моїх руках!

Полохливий Лев уже встиг перегризти мотуззя і лежав у віддаленому кутку залізної клітки. Коли він побачив Бастінду, жовті очі його спалахнули лютим вогнем.

«От шкода, що у мене ще немає сміливості, – пожалкував він. – А то віддячив би старій відьмі за смерть Страшила і Залізного Дроворуба» І Лев зібгався в клубок, готуючись до стрибка.

Стара увійшла в кліть через маленькі двері.

– Гей ти, Леве, слухай! – прошамкотіла вона. – Ти мій бранець! Я запрягатиму тебе в коляску і їздитиму, кататимуся під час свят, щоб Мигуни казали: «Ти диви, яка могутня наша володарка Бастінда, навіть Лева зуміла запрягти!»

Поки Бастінда базікала, Лев розкрив пащу, настовбурчив гриву і, стрибнувши до чаклунки рикнув:

– Я тебе з'їм!

Він на волосинку не дістав до Бастінди. Перелякана бабця кулею шмигнула із кліті й проворно зачинила дверцята.

Важко відсапуючись з переляку, вона прокричала погрозливо крізь грати:

– Ах ти ж, клятий! Ти ще мене не знаєш! Я замордую тебе голодом, якщо не погодишся ходити в упряжці!

– Я тебе з'їм! – повторив Лев і знавісніло кинувся на грати.

Стара задріботіла до палацу, буркочучи і лаючись.

… Потягнулись сумні і важкі дні рабства. Еллі з ранку до вечора працювала на кухні, допомагала Фрегозі куховарити. Добра Мигуня намагалася допомогти дівчинці і при нагоді з радістю виконувала за неї найважчу роботу. Але Бастінда пильно стежила за тим, що діється на кухні, і Фрегозі частенько перепадало за її доброту.

Бастінда чіплялась до Еллі і не раз замахува‑лась на дівчинку брудною ліловою парасолькою, яку завжди носила з собою. Еллі не знала, що чарівниця не наважиться вдарити її, і серце дівчинки стискалося, коли парасолька злітала над її головою.

Щодень стара, наблизившись до залізної кліті, верескливо питала Лева:

– Підеш в упряжці?

– Я тебе з'їм! – незмінно лунало у відповідь, і Лев загрозливо кидався на грати.

Бастінда з першого дня полону не давала Левові їсти, але він. не вмирав з голоду, був, як завжди, здоровий і дужий.

Справа в тому, що стара Бастінда найбільше страхалася темряви і води.

Тільки‑но темрява огортала палац, вона ховалась у найдальшій кімнаті, замкнувши двері міцними металевими засувами, і не виходила звідти до пізнього ранку. А Еллі зовсім не боялась темряви. Вона знаходила у кухонній шафі все, що залишалось їстівного. А про те, щоб там залишалось чималенько, дбала Фрегоза. Тримаючи в одній руці кошика з харчами, а в другій – великий бутель з водою, Еллі прямувала до залізної кліті. Там її радісно зустрічали Лев і Тотошко.

Еллі і Тотошко дуже злякались погрози Бастінди віддати песика на поживу щурам, і Тотошко з першого дня переселився до залізної кліті під охорону Лева. Він знав, що звідти Бастінда його не дістане, й безкарно погавкував на злу чаклунку як тільки вона з'являлась на подвір'ї.

Еллі пробиралася в клітку поміж двома прутами. Лев і Тотошко кидалися до принесеної їжі й питва. Потім Лев зручно вмощувався на підлозі, дівчинка розчісувала його м'яку шерсть, бавилася китичкою хвоста. Еллі, Лев і Тотошко довго розмовляли, з сумом згадували про загиблих вірних друзів – Страшила й Залізного Дроворуба, обговорювали плани втечі. Але втекти з Фіолетового палацу було неможливо: його оточував високий мур з гострими цвяхами зверху. Браму Бастінда зачиняла, а ключі носила з собою.

Порозмовлявши і поплакавши, Еллі міцно засинала на соломі під надійною охороною Лева.

Так і минали тужливі дні полону. Бастінда заздрісно задивлялась на срібні черевички Еллі, котрі дівчинка скидала лише вночі, у кліті Лева, або коли купалась. Але Бастінда боялась води і в той час ніколи не підходила до Еллі.

Дівчинка ж із перших днів помітила ту водобоязнь чарівниці і користалась цим. Для Еллі були святами ті дні, коли Бастінда примушувала її мити кухню. Виливши на підлогу кілька відер води, дівчинка йшла у кліть до Лева і там три‑чотири години відпочивала від важкої роботи. Бастінда верещала і сварилася за дверима, та варто їй було лише зазирнути до кухні і побачити на підлозі калюжі, як, охоплена жахом, вона втікала до себе в спальню, а навздогін їй насмішкувато поглядала Фрегоза.

Еллі часто розмовляла з доброю куховаркою.

– Чому ви, Мигуни, не повстанете проти Бастінди? – питала дівчинка. – Вас так багато, тисячі, а ви боїтеся однієї злої бабці. Накинулись би на неї гуртом, зв'язали б і посадили до залізної кліті, туди, де зараз Лев…

– Що ти, що ти, – з жахом відмахувалася Фрегоза. – Ти не знаєш могутності Бастінди! їй досить вимовити одне лише слово, і всі Мигуни впадуть мертвими!

– Звідки ви це знаєте?

– Та нам сама Бастінда скільки разів про це казала.

– Чому ж вона не вимовила те слово, коли ми йшли до її палацу? Чому вона насилала на нас вовків, вороння, чорних бджіл, а коли мої хоробрі друзі знищили усе її воїнство, Бастінді довелося звернутися по допомогу до Летючих Мавп?!

– «Чому, чому!» – сердилася Фрегоза. – Ось за такі розмови Бастінда нас спопелить.

– А як вона дізнається?

– Та вже дізнається. Від неї нічого не сховається!

Але такі розмови велися вже не раз, а Бастінда про них нічого не відала, і Фрегоза ставала дедалі сміливішою. Вона вже охоче погоджувалася з Еллі, що Мигуни повинні звільнитися від панування злої чаклунки.

Та перш ніж зважитись на що‑небудь, куховар ка прагнула дізнатись, яке чаклунство ще зали шилося у Бастінди. Вечорами вона скрадалася до дверей її спальні і підслуховувала бурмотіння старої, яка останнім часом багато розмовляла сама з собою.

Одного разу Фрегоза прибігла від дверей Бастінди вкрай схвильована і, не знайшовши Еллі на кухні, кинулась на задній двір. Вся компанія вже спала, однак куховарка розбудила друзів.

– Еллі, твоя правда! – схвильовано вигукнула Фрегоза, розмахуючи руками. – Виявляється, Бастінда вже вичерпала всі свої чари, у неї більше нічого немає про запас. Я чула, як вона голосила та проклинала твоїх друзів за те, що вони позбавили її чарівної сили…

Дівчинка і її друзі дуже зраділи і почали розпитувати Фрегозу про подробиці. Та куховарка мало що могла додати. Вона тільки розповіла, що Бастінда щось мимрила про срібні черевички, але що саме – цього Мигуня не дослухала, бо від хвилювання вдарилась лобом об двері і втекла, аби чарівниця не спіймала її на гарячому.

Важлива новина, яку принесла Фрегоза, підбадьорила бранців. Тепер у них з'явився шанс виконати наказ Гудвіна і визволити Мигунів.

– Відчиніть мені кліть, – заревів Лев, – і побачите, як я розправлюсь з Бастіндою!

Однак кліть була замкнена на великий замок, а ключ од нього зберігався в схованці Бастінди. Порадившись, друзі вирішили, що Фрегоза повинна підготувати до повстання всіх слуг. Вони захоплять чарівницю зненацька, позбавлять її сили і влади.

Фрегоза пішла, а Еллі і її друзі не спали майже всю ніч, розмовляючи про майбутню боротьбу з Бастіндою.

Наступного дня куховарка взялась до справи. Слуги були дуже залякані Бастіндою, і нелегко вдалося умовити їх виступити проти чарівниці. Проте Фрегоза зуміла переконати декого із охоронців палацу в необхідності повстання, і Мигуни розпочали підготовку.

Минуло кілька днів. Споглядаючи на охорону, яка посміливішала і всерйоз готувалась до розправи з чаклункою, до охоронців приєдналася і решта слуг. Повстання назрівало, та трапилося непередбачене, що й призвело до несподіваної розв'язки.

Бастінду не полишало бажання заволодіти срібними черевичками Еллі. Для чарівниці це була єдина можливість зберегти у своєму володінні Фіолетову країну. І нарешті Бастінда придумала.

Одного разу, коли на кухні не було ні Фрегози, ні Еллі, чарівниця туго натягнула над підлогою тоненьку мотузку і заховалася у запічку.

Дівчинка увійшла до кухні, спіткнулась і впала; черевичок з правої ноги злетів і відкотився в бік. Хитрюща Бастінда вигулькнула із запічка, вмить схопила черевичок і натягнула на свою стару суху ногу.

– Хи‑хи‑хи! А черевичок на мені! – дражнила Бастінда дівчинку, яка аж застигла від несподіванки.

– Віддайте черевичок! – закричала Еллі, опам'ятавшись. – Ах ви, злодійка! Як вам не соромно!

– Спробуй, відбери! – кривляючись, відповіла стара. – Я й другий зніму з тебе! А потім, будь спокійна, я помщуся тобі за Гінгему! Тебе з'їдять щури – хи‑хи‑хи, великі зажерливі щури.! – обгризуть твої ніжні кісточки!

Еллі була в нестямі від горя і гніву: вона так любила срібні черевички! Щоб хоч якось відплатити злій Бастінді, Еллі схопила відро з водою, підбігла до старої і облила її з голови до ніг.

Чаклунка злякано зойкнула, намагаючись обтруситися. Даремно: обличчя її стало ніздрюватим, немов талий сніг, вона почала осідати і випаровуватися…

– Що ти наробила! – заверещала чаклунка. – Я зараз розтану!

– Мені дуже шкода, добродійко! – відповіла Еллі. – Я ж бо не знала. Але навіщо ви вкрали мій черевичок?

– П'ятсот років я не вмивалась, не чистила зубів, навіть пальцем не торкалася до води, тому що мені напророчена була смерть від води, і ось прийшла моя остання година! – заквилила стара.

Голос чарівниці ставав усе тихішим і тихішим; вона танула, ніби шматок цукру у склянці чаю.

Еллі з жахом споглядала на загибель Бастінди.

– Ви самі винні… – почала вона.

– Ні, хто тебе надоу… ффффф… – Голос чаклунки перервався, вона з шипінням осіла на підлогу, і за хвилину від неї залишилась тільки брудна калюжка, в котрій лежали сукня чаклунки, парасолька, пучки сивого волосся і срібний черевичок.

Цієї миті до кухні повернулася Фрегоза. Куховарку дуже порадувала загибель її жорстокої господині. Парасольку, сукню і волосся вона зібрала й кинула у куток, щоб потім спалити. Прибравши брудну калюжку на підлозі, Фрегоза побігла по палацу, що сповістити усім цю радісну звістку.

А Еллі почистила й одягла черевичок, знайшла у спальні Бастінди ключ від кліті Лева і поспішила на подвір'я, щоб повідомити своїх друзів про дивну смерть злої чаклунки Бастінди.