Як повернулися до життя Страшило і Залізний Дроворуб

 

 

олохливий Лев страшенно зрадів, дізнавшись про несподівану смерть Бастінди. Еллі відчинила кліть, і Лев із задоволенням побігав на подвір'ї, розминаючи лапи.

А Тотошко метнувся на кухню, щоб самому переконатися у смерті страшної Бастінди.

– Ха‑ха‑ха! – розсміявся він захоплено, вздрівши в кутку купу брудної одежі. – Виявляється, Бастінда була не міцнішою від тих сніговиків, що їх ліплять із снігу хлоп'ята зимою у Канзасі. Шкода, що Еллі не здогадалася про це раніше.

– І добре, що не здогадалася, – заперечила Еллі. – А то навряд чи стало б мені духу обілляти чарівницю, якби я знала, що вона від цього помре…

– Все добре, що добре закінчується, – весело погодився Тотошко, – головне, що ми повернемося до Смарагдового міста з перемогою!

Біля Фіолетового палацу зібралось багато Мигунів з околиць, і Еллі оголосила їм, що відтепер вони вільні. Радість народу була безмежна. Мигуни пританцьовували, ляскали пальцями і так щиро підморгували один одному, що до вечора їхні очі засльозилися, і вони вже нічого не бачили навколо себе.

Звільнившись від рабства, Еллі та Лев перш за все подумали про Страшила і Залізного Дроворуба: необхідно було подбати про врятування вірних друзів.

Кілька десятків кмітливих Мигунів, очолювані Еллі та Левом, вирушили на розшуки. Тотошко не залишився у палаці – він поважно їхав на спині свого великого четвероногого друга. Вони йшли, поки не дісталися до місця битви з Летючими Мавпами, й там розпочали пошуки. Залізного Дроворуба витягли з міжгір'я разом з його сокирою.

Вузлика з одежею та злинялу й запилену голову Страшила знайшли на вершечку гори. Еллі заплакала, побачивши жалюгідні рештки своїх вірних друзів.

Експедиція повернулася до палацу, і Мигуни взялись до діла.

Костюм Страшила було випрано, зашито і напхано свіжою соломою, і – ось, будь ласка! – перед Еллі стояв її любий Страшило. Але він не міг ні розмовляти, ні дивитися, бо всі фарби на його обличчі поблякли від сонця і в нього не було ні рота, ні очей.

Мигуни принесли пензлик та фарби, і Еллі почала підмальовувати Страшилові очі й рота. Тільки‑но з'явилось перше око, він тут же весело підморгнув дівчинці.

– Потерпи, друже, – лагідно мовила Еллі, – а то будеш косооким…

Та Страшилові було несила чекати. Ще його рот був незакінченим, а він уже базікав:

– Пршт… Фршт… Стрш… пробри… Хробри… Я Страшило хоробрий і спритний… Ох, яка ж радість! Я знову‑знову з Еллі!

Веселий Страшило обіймав своїми м'якими руками Еллі, Лева й Тотошка…

Еллі запитала Мигунів, чи, бува, немає серед них умільців‑ковалів. Виявилось, що країна здавна славиться чудовими годинникарями, ювелірами, механіками. Дізнавшись, що йдеться про відновлення залізного чоловіка, Елліного товариша, Мигуни запевнили її, що кожен з них готовий зробити все для феї Рятівної Води – так вони прозвали дівчинку.

Відновити Дроворуба було не так просто, як Страшила. Найкращий майстер країни Лестер три дні й чотири ночі мудрував над його понівеченим складним механізмом. Він і його помічники стукали молотками, пиляли терпугами, клепали, паяли, полірували…

І ось настала та щаслива мить, коли Залізний Дроворуб стояв перед Еллі. Він був зовсім як новенький, аби не латки, накладені там, де залізо наскрізь було пробите об каміння.

Та Дроворуб не зважав на латки. Після ремонту він став іще гарніший. Мигуни його відшліфували, і він так блищав, що на нього було боляче дивитись. Вони відремонтували і його сокиру, зробили до неї золоте топорище замість поламаного дерев'яного. Мигуни взагалі любили все блискуче. Потім Дроворуба скрізь супроводжували юрби дітлахів і дорослих, які витріщали на нього очі.

Сльози радощів ринули з очей Залізного Дроворуба, коли він знову побачив своїх друзів. Страшило і Еллі витирали йому сльози ліловим рушником, побоюючись, щоб не заіржавіли його щелепи. Еллі теж плакала від радощів, і навіть Полохливий Лев пустив сльозу. Лев так часто витирав очі хвостом, що китичка його зволожилася, й Левові довелось вибігти на подвір'я, щоб просушити хвоста на сонечку.

З нагоди всіх цих радісних подій у палаці влаштували веселий банкет. Еллі та її друзі сиділи на почесних місцях, і на їх честь було випито чимало келихів лимонаду та фруктового квасу.

Один з гостей навіть запропонував, щоб віднині на честь феї Рятівної Води кожний Мигун вмивався п'ять разів на день; після довгих суперечок погодились, що досить буде і трьох.

Друзі провели ще кілька щасливих днів у Фіолетовому палаці серед Мигунів і почали збиратися у дорогу назад.

– Треба йти до Гудвіна: він повинен виконати свої обіцянки, – мовила Еллі.

– О, нарешті я одержу свій мозок! – вигукнув Страшило.

– А я серце! – сказав Залізний Дроворуб.

– А я сміливість! – рикнув Полохливий Лев.

– А я повернусь до тата й мами до Канзасу! – сказала Еллі і заплескала в долоні.

– І там я провчу того хвалька Гектора, – додав Тотошко.

Вранці вони скликали Мигунів і тепло попрощалися з ними.

Із натовпу вийшли три сивобородих діди, звернулись до Залізного Дроворуба і поштиво прохали його залишитись правителем їхньої країни. Мигунам дуже подобався сліпуче‑блискучий Залізний Дроворуб, його струнка постава, коли він велично крокував із золотою сокирою на плечі.

– Залишайтеся з нами! – просили його Ми‑гуни. – Ми такі безпомічні й несміливі. Нам потрібен король, який міг би захистити нас від ворогів. Раптом на нас нападе якась зла чаклунка і знову поневолить нас! Ми дуже просимо вас! – Від самої лише згадки про злу чаклунку Мигуни заволали від жаху.

– Немає більше злих чаклунок у країні Гудвіна! – гордо заперечив Страшило. – Ми з Еллі знищили їх усіх!

Мигуни витерли сльози й сказали:

– Подумайте, який вигідний правитель, котрий не їсть, не п'є, отже, не обтяжуватиме нас податками. І коли він постраждає в бою з ворогами, ми зможемо відремонтувати його: у нас уже є досвід.

Залізного Дроворуба це втішило.

– Зараз я не можу розлучатися з Еллі. – мовив він. – І мені треба одержати в Смарагдовому місті серце. Але потім… я подумаю, можливо, і повернусь до вас.

Мигуни зраділи і веселими вигуками «Ура!» проводжали мандрівників.

Уся компанія одержала коштовні подарунки.

Еллі вручили браслет з алмазами. Залізному Дроворубу зробили красиву золоту маслянку, оздоблену дорогоцінними камінчиками. А Страшилові – чудовий ціпок з набалдашником із слонової кістки й до капелюха підвісили срібні дзвіночки з чудовим передзвоном. Страшило надзвичайно загордився подарунками. Ступаючи, він далеко виставляв руку з ціпком і потрушував головою, аби вдосталь насолодитися мелодійним передзвоном дзвіночків. Незабаром усе це йому набридло і він став поводитися, як і раніше.

Лев і Тотошко одержали золоті ошийники. Леву ошийник спочатку не сподобався, але майстер Лестар повідав йому, що всі царі носять золоті ошийники; і тоді Лев змирився з цією неприємною прикрасою.

– Коли мене наділять сміливістю, – мовив Лев, – то я стану царем звірів, отже, мені заздалегідь треба звикати до цієї штукенції…