Еллі у дивовижній країні Жуванів

Олександр Волков

Чарівник Смарагдового міста

 

Чарівник Смарагдового міста – 1

 

 

Олександр Волков

ЧАРІВНИК СМАРАГДОВОГО МІСТА

Повість

 

 

^©

_{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

 

 

_{Переклав з російської ФЕЛІКС КСЕНЗЕНКО}

_{Художник ОЛЕКСАНДР КОВАЛЬ}

_{Друкується за виданнями: Волков А. Волшебник Изумрудного города. – М.: Советская Россия, 1971.}

_{Волков А. Урфин Джюс и его деревянные солдаты. – М.: Советская Россия, 1967.}

 

 

 

 

БУРЕВІЙ

 

 

еред широкого канзаського степу жила дівчинка Еллі. Її батько, фермер Джон, цілий день працював у полі, а мама Анна клопоталась по господарству.

Жили вони у невеличкому фургоні, який зняли з коліс і поставили на землю. Умебльований будиночок був бідно: залізна грубка, шафа, стіл, три стільці та двоє ліжок. Поряд з будиночком біля самих дверей було викопано «буревійний погріб». У погребі сім'я ховалась під час бурі.

Степові буревії не раз перекидали благеньке житло фермера Джона. Але Джон не журився: коли вщухав вітер, він піднімав будиночок, грубка і ліжка ставали на свої місця. Еллі збирала з підлоги олив'яні тарілки й кухлі – і все набирало попереднього вигляду до нового буревію.

До самого обрію велетенською рівною скатертиною слався степ. Де‑не‑де виднілися такі ж бідні будиночки, як і будиночок Джона. Навколо них були ниви, де фермери сіяли пшеницю й кукурудзу.

Еллі добре знала всіх сусідів на три милі навкруги. На заході проживав дядько Роберт з синами Бобом і Діком. У будиночку на півночі жив старий Рольф. Він майстрував дітям чудові вітряні млини.

Широкий степ не здавався Еллі похмурим: адже це була її батьківщина. Еллі не знала ніяких інших країв. Гори й ліси вона бачила лише на малюнках, і вони не приваблювали її, можливо, тому, що в дешевих Елліних книжечках вони були намальовані погано.

Коли Еллі нудьгувала, вона кликала веселого песика Тотошка і вирушала провідати Діка і Боба або йшла до дідуся Рольфа, від якого ніколи не поверталась без саморобної іграшки.

Тотошко, погавкуючи, стрибав поряд, ганявся за граками і був безмежно задоволений собою та своєю маленькою господинею. У Тотошка була чорна шерсть, гостренькі вуха і маленькі блискучі оченята. Тотошко ніколи не сумував і міг гратися з дівчинкою цілий день.

А турбот у Еллі було чимало. Вона допомагала мамі по господарству, а тато вчив її читати, писати і рахувати, бо школа була далеко, а дівчинка була ще досить мала, щоб ходити туди щодня.

Одного літнього вечора Еллі сиділа на ґанку і читала вголос казку. Мама Анна прала білизну.

«І тоді могутній богатир Арнаульф побачив чаклуна зростом як вежа, – співуче читала Еллі, водячи пальчиком по рядках. – Із рота і ніздрів чаклуна вилітав вогонь…» Мамусю, – запитала Еллі, відриваючись від книжки, – а тепер чарівники є?..

– Ні, моя люба. Жили чарівники і чаклуни у минулі часи, а потім перевелись. Та й навіщо вони? І без них клопоту вистачає. Еллі кумедно зморщила носа:

– А все ж без чаклунів нудно. Якби я раптом стала королевою, то обов'язково наказала б, щоб у кожному місті та в кожному селі був чарівник. І щоб він творив для дітей усілякі чудеса.

– Які ж, наприклад? – усміхаючись запитала мама.

– Ну, які… Щоб кожна дівчинка і кожен хлопчик, прокидаючись уранці, знаходили під подушкою великий пряник… Або… – Еллі сумно поглянула на свої грубі поношені черевички. – Або щоб усі дітки мали гарненькі легенькі черевички.

– Черевички ти й без чаклуна матимеш, – заперечила Анна. – Поїдеш з татом на ярмарок, і він купить…

Поки дівчинка розмовляла з мамою, погода зі псувалася.

 

 

* * *

Саме на той час у далекій країні за високими горами чаклувала в глибокій темній печері люта чарівниця Гінгема. Моторошно було у печері Гін‑геми. Під стелею висіло опудало величезного крокодила. На високих тичках сиділи великі сови, зі стелі звисали в'язки сушених мишей, прив'язаних хвостиками до мотузки, як цибулини.

Довга товстезна гадюка обплелась навколо стовпа і ритмічно похитувала своєю плескатою головою. І чимало ще всіляких див і страхітливих речей було в просторій печері Гінгеми.

У великому закіптюженому казані Гінгема варила чарівне зілля. Вона кидала в казан мишей, відриваючи їх від в'язки.

– Куди ж це подівались гадючі голови? – злобливо бурчала Гінгема. – Не всіх же я поїла під час сніданку? А, ось вони, у зеленому горщику! Ну, тепер зілля вийде добряче!.. Дістанеться ж тим триклятим людям! Ненавиджу я їх! Розселились по світі! Осушили болота! Вирубали ліси! Всіх жабенят вивели! Гадюк знищили! Нічого смачненького на землі не залишилося! Хіба тільки черв'ячком та павучком поласуєш!..

Гінгема погрозливо помахала кістлявим кулаком у простір і стала вкидати до казана гадючі голови.

– Ух, ненависні люди! Ось і готове моє зілля на погибель вам! Покроплю ліси й поля, і здійметься буревій, якого ще світ не бачив!

Гінгема підхопила казана за вушка і, силкуючись, витягла його з печери. Вона занурила в казан велетенську мітлу та й почала розбризкувати навкруги своє чаклунське варево.

– Розгуляйся, вибухни, буревію! Лети по світу, мов навіжений звір! Рви, ламай, руйнуй! Перекидай будинки! Піднімай усе в повітря!

Сусака, масака, лема, рема, гема!.. Буридо, фуридо, сема, пема, фема!..

Вона вигукувала чаклунські слова й кропила навколо вже розтріпаною мітлою, і небо враз спохмурніло, зібралися важкі хмари, засвистів вітер. Удалині спалахували блискавиці…

– Трощи, розбивай, рви, ламай! – дико верещала чаклунка. – Сусака, масака, буридо, фуридо! Знищуй, буревію, людей, звірів і птахів! Лише жабенят, мишенят, гадючат, павучків не зачіпай, урагане! Нехай вони у всьому світі розплодяться на радість мені, могутній чарівниці Гін‑гемі! Буридо, фуридо, сусака, масака!

І вихор завивав усе сильніше й сильніше, палахкотіли блискавиці, оглушливо гуркотів грім.

А Гінгема в дикунському запалі крутилася на місці, і буремний вітер розмаював поли її довжелезної мантії.

 

 

* * *

Викликаний чаклунством Гінгеми буревій долетів до Канзасу і з кожною хвилиною наближався до будиночка Джона. Вдалині, біля горизонту, вже скупчилися хмари, розтинали небо блискавиці.

Тотошко неспокійно бігав, задерши голову, й сміливо гавкав на хмари, що вже мчали небом.

– Ой, Тотошку, який‑бо ти смішний, – сказала Еллі. – Лякаєш хмари, а сам аж тремтиш зі страху!

Песик справді дуже боявся громовиць. Він уже чимало побачив їх за своє коротке життя. Захвилювалась і Анна.

– Забалакалась я з тобою, доню, аж он, дивись, насувається справжній буревій…

Уже було чути грізне гудіння вітру. Пшениця на полі нахилилася до землі і по ній, ніби по воді, покотилися хвилі. Прибіг з поля схвильований фермер Джон.

– Буря! Йде страшна буря! – закричав він. – Ховайтеся швидше у погріб, а я побіжу зажену худобу в хлів!

Анна кинулась до погреба, відкинула ляду.

– Еллі, Еллі! Швидше сюди! – гукала вона.

Але Тотошко, переляканий ревінням бурі і безперервним гуркотом грому, забіг до будиночка й сховався там під ліжком у найдальшому куточку. Еллі не захотіла лишати свого улюбленця на самоті й побігла за ним до фургона.

Але цієї миті скоїлося неймовірне. Будиночок обернувся двічі чи тричі, ніби карусель, й опинився у самій середині буревію. Вихор закружляв його, підняв до неба й поніс у повітряному просторі.

В дверях фургона з'явилася перелякана Еллі з Тотошком на руках. Але… Що вона мала робити? Стрибнути на землю? Було вже запізно: будиночок летів високо над землею…

Вітер куйовдив материні коси. Вона стояла біля погреба, простягаючи угору руки, і відчайдушно кричала.

Вибіг із хліва фермер Джон і кинувся до того місця, де стояв фургон. Осиротілі батько й мати довго вдивлялися у темне небо, яке щохвилини засвічувалося спалахами блискавиць…

Буревій усе лютував, і будиночок, похитуючись, линув у повітрі.

Тотошко, приголомшений тим, що діялося навколо, злякано гавкав, бігаючи у темній кімнаті. Розгублена Еллі сиділа на підлозі, обхопивши голову руками. Вона відчувала себе надзвичайно самотньою. Вітер гудів так, що оглушував її. Дівчинці здавалося, що будиночок ось‑ось упаде й розіб'ється. Та час минав, а він усе ще летів.

Еллі забралася на ліжко й лягла, притиснувши до себе Тотошка. Під завивання вітру що плавно погойдував будиночок, дівчинка міцно заснула.

 

 

ШЛЯХ ІЗ ЖОВТОЇ ЦЕГЛИ

 

 

 

 

ЕЛЛІ У ДИВОВИЖНІЙ КРАЇНІ ЖУВАНІВ

 

 

рокинулась Еллі від того, що Тотошко лизав їй обличчя гарячим мокрим язичком і скавучав. Спочатку їй здалося, що вона побачила химерний сон, і вже намірилася розповісти його мамі. Але, побачивши перекинуті стільці й розвалену на підлозі грубку, зрозуміла, що все було насправді.

Дівчинка зістрибнула з ліжка. Будиночок більше не рухався. Сонце яскраво світило у вікно. Еллі підбігла до дверей, розчахнула їх і скрикнула від здивування.

Буревій заніс будиночок до країни надзвичайної краси. Навколо стелився зелений лужок, який оточували дерева зі стиглими соковитими плодами; на галявині виднілися клумби з чудовими рожевими, білими та блакитними квітами. У повітрі пурхали крихітні пташки з райдужним пір'ячком. На гілках дерев сиділи золотаво‑зелені та червоногруді папуги і кричали високими, дивовижними голосами. Неподалік дзюрчав прозорий потічок, у воді плескалися сріблясті рибки.

Доки дівчинка нерішуче стояла на порозі, з‑за дерев з'явились такі чудернацькі і милі чоловічки, яких тільки можна було собі уявити. Одягнені у блакитні оксамитові каптани й завузькі штани, вони були не вищі за Еллі; на ногах у них блищали блакитні ботфорди з відворотами. Та найбільше Еллі сподобались їхні гостроверхі капелюхи, оздоблені на вершечку кришталевими кульками, а під широкими крисами ніжно бриніли маленькі дзвіночки.

Стара жінка у білій мантії поважно виступала попереду трьох чоловіків; на гостроверхому її капелюсі та на мантії зблискували крихітні зірочки. Сиве волосся спадало на плечі.

Віддалік, за плодовими деревами, виднівся цілий натовп маленьких чоловічків та жінок; вони перешіптувалися й перезиралися, не наважуючись підійти. Наблизившись до дівчинки, ці боязкі маленькі люди привітно і несміливо усміхнулися їй, однак старенька дивилась на неї з явним подивом. Троє чоловіків дружно ступили вперед й одночасно зняли капелюхи. «Дзінь‑дзінь‑дзінь!» – ніжно проспівали дзвіночки. Еллі помітила, що щелепи маленьких чоловічків безперервно рухались, ніби щось пережовуючи. Старенька звернулась до Еллі:

– Скажи мені, миле дитя, як ти опинилась у країні Жуванів?

– Мене приніс сюди буревій ось у цьому будиночку, – несміливо відповіла Еллі.

– Дивно, дуже дивно! – похитала головою старенька. – Зараз ти зрозумієш моє здивування. Справа в тому, що лиха чаклунка Гінгема вижила з розуму й захотіла занапастити людський рід, заселити землю пацюками й гадами. І мені довелося застосувати все моє чарівне мистецтво…

– Як, добродійко?! – зі страхом вигукнула Еллі. – То ви чарівниця?! А мама мені говорила, що чарівники вже перевелися!

– Де живе твоя мама?

– У Канзасі.

– Ніколи не чула такої назви, – мовила чарівниця, підібравши губи. – Але, що б не казала твоя мама, у цій країні живуть чарівники і мудреці. Нас тут було чотири чарівниці. Дві – чарівниця Жовтої країни (це я, Вілліна!) і чарівниця Рожевої країни Стелла – добрі. А чаклунка Блакитної країни Гінгема й чаклунка Фіолетової країни Бастінда – дуже люті. Твій будиночок розчавив Гінгему, і тепер залишилася тільки одна зла чарівниця в нашій країні.

Еллі була вражена: як вона, маленька дівчинка, змогла знищити злу чаклунку, якщо досі не вбила ще навіть горобця?

Еллі мовила:

– Ви, напевне, помиляєтеся: я нікого не вбивала.

– А я тебе в цьому і не звинувачую, – спокійно заперечила чарівниця Вілліна. – Адже це я, щоб урятувати людей від лиха, вгамувала руйнівну силу буревію і дозволила йому захопити лише один будиночок, щоб скинути його на голову підступної Гінгеми. Бо я в своїй чарівній книзі вичитала, що під час бурі він завжди порожній…

Еллі зніяковіло відповіла:

– Це так, добродійко, під час ураганів ми ховаємось у погріб, але я побігла до будиночка за своїм Тотошком, песиком.

– Такого безглуздого вчинку моя чарівна книжка ніяк не могла передбачити! – засмутилася чарівниця Вілліна. – Отже, у всьому завинило оце маленьке звірятко…

– Тотошко, гав‑гав, з вашого дозволу, добродійко! – несподівано встряв у розмову песик. – Так, з сумом зізнаюся, що це я у всьому завинив…

– Як, ти заговорив, Тотошку? – здивовано вигукнула Еллі.

– Не відаю, як воно виходить, Еллі, але, гав‑гав, з мого рота мимоволі вилітають людські слова…

– Бачиш, Еллі, – пояснила Вілліна, – у цій чарівній країні розмовляють не лише люди, а й усі тварини і навіть птахи. Поглянь навкруги, подобається тобі наша країна?

– Вона непогана, добродійко, – відповіла Еллі, – однак у нас удома краще. Побачили б ви нашу скотарню, подивилися б на нашу Пістрянку, добродійко! Ні, я хочу повернутися на батьківщину, до мами й тата.

– Навряд чи це можливо, – відказала чарівниця. – Наша країна відокремлена від усього світу пустелею і височезними горами, котрі не подолала ще жодна людина. Боюся, моя крихітко, що тобі доведеться залишитися з нами.

Очі Еллі наповнилися слізьми. Добрі Жувани дуже засмутились і також заплакали, витираючи сльози блакитними носовичками. Вони зняли капелюхи й поклали їх на землю, щоб дзвіночки бринінням не заважали їм ридати.

– А ви ніскілечки не допоможете мені? – сумно запитала Еллі.

– Ой, – схаменулася Вілліна, – я зовсім забула, що моя чарівна книжка при мені. Треба зазирнути у неї: можливо, я там і вичитаю щось корисне для тебе…

Вілліна вийняла із оборок своєї одежі крихітну, як наперсток, книжечку, дмухнула на неї – і на очах здивованої Еллі книжечка почала збільшуватись, рости й перетворилася на величезний том. Він став таким важенним, що старенька поклала його на великий камінь.

Вілліна дивилась на сторінки книжки, і вони самі перегорталися від її погляду.

– Знайшла, знайшла! – раптом вигукнула чарівниця і почала поволі читати: – «Бамбара, чуфара, скорики, морики, турабо, фурабо, лорики, йорики… Великий чарівник Гудвін поверне додому маленьку дівчинку, занесену в його країну буревієм, за умови, якщо вона допоможе трьом істотам здійснити їхні заповітні бажання, пікапу, трікапу, ботало, мотало…»

– Пікапу, трікапу, ботало, мотало… – зі священним жахом повторювали Жувани.

– А хто такий Гудвін? – запитала Еллі.

– О, це найбільший Великий Мудрець у нашій країні, – прошепотіла старенька. – Він наймогутніший серед нас і живе в Смарагдовому місті.

– А він добрий чи злий?

– Цього ніхто не знає. Але ти не бійся, розшукай три істоти, виконай їхні заповітні бажання, і Чарівник Смарагдового міста допоможе тобі повернутися до твоєї країни!

– А де ж Смарагдове місто? – спитала Еллі.

– Воно у центрі країни. Великий Мудрець і Чарівник Гудвін сам збудував його і править ним. Але він оточив себе надзвичайною таємничістю, і ніхто не бачив його після того, як збудував місто, а це було багато‑багато років тому.

– Як же я дійду до Смарагдового міста?

– Цей шлях далекий. Не всюди країна така гарна, як оце тут. Є темні ліси, де водяться страшні звірі, є бистрі річки, переправа через які дуже небезпечна…

– А може б, і ви пішли зі мною? – запитала дівчинка.

– Ні, дитя моє, – відповіла Вілліна. – Я не можу на довгий час залишати Жовту країну. Ти повинна йти сама. Шлях до Смарагдового міста вибрукуваний жовтою цеглою, і ти не заблукаєш. Коли прийдеш до Гудвіна, проси у нього допомоги…

– А довго мені доведеться отут прожити, добродійко? – спитала Еллі, похнюпивши голову.

– Не знаю, – відповіла Вілліна. – Про це нічого не сказано у моїй чарівній книзі. Іди, шукай, борися! Я час від часу зазиратиму до чарівної книжки, щоб знати про твої справи. Прощавай, моя люба!

Вілліна нахилилася до величезної книжки, і та негайно стиснулася до розмірів наперстка й зникла в оборках мантії. Налетів вихор, стало темно, і, коли морок розсіявся, чарівниці вже не було: вона зникла. Еллі та Жувани затремтіли від страху, і дзвіночки на капелюхах задзеленькали самі собою. Коли всі трохи заспокоїлися, найсміливіший із Жуванів, їхній старшина, звернувся до Еллі:

– Всемогутня феє! Ми вітаємо тебе в Блакитній країні! Ти вбила злу Гінгему і звільнила Жуванів!

Еллі відповіла:

– Ви дуже люб'язні, але я зовсім не фея. До того ж ви чули, що мій будиночок упав на Гінгему за наказом чарівниці Вілліни…

– Ми в це не віримо, – вперто заперечив старшина Жуванів. – Ми чули твою розмову з доброю чарівницею, ботало, мотало, але вважаємо, що й ти – всемогутня фея… Бо ж лише феї можуть літати у повітрі у своїх будиночках, і лише фея могла звільнити нас від Гінгеми, злої чаклунки Блакитної країни. Гінгема багато років правила нами, примушувала працювати вдень і вночі…

– Вона примушувала нас працювати вдень і вночі! – хором мовили Жувани.

– Вона наказувала нам ловити павуків і кажанів, збирати жаб і п'явок у рівчаках. Це були її улюблені страви.

– А ми, – заплакали Жувани, – ми дуже боїмося павуків і п'явок.

– То чого ж ви плачете? – спитала Еллі. – Все вже минуло!

– Так‑так! – Жувани дружно розсміялися, і дзвіночки на їхніх капелюхах забриніли.

– Могутня пані Еллі! – заговорив старшина. – Хочеш стати нашою повелителькою замість Гінгеми?.. Ми віримо, що ти добра і не каратимеш нас часто!

– Ні, – відмовилась Еллі, – я лише маленька дівчинка і не здатна бути правителькою країни. Коли ви хочете допомогти мені, знайдіть змогу виконати ваші заповітні бажання.

– У нас було єдине заповітне бажання – здихатись лютої Гінгеми, пікапу, трікапу! Але твій будиночок – крах! крах! – роздушив її, і в нас більше немає заповітних бажань!.. – сказав старшина.

– Тоді мені нічого тут робити. Я піду шукати тих, у кого є бажання. Ось лише черевички мої вже зовсім старі і продірявлені – вони не витримають далекої дороги. Правда, Тотошку? – звернулась Еллі до песика.

– Звичайно, не витримають, – погодився Тотошко. – Але ти не сумуй, Еллі, я тутечки неподалік бачив дещо й допоможу тобі.

– Ти? – здивувалась дівчинка.

– Так, я! – гордовито відповів Тотошко і зник за дверима. За хвилину він повернувся з гарним срібним черевичком у зубах й урочисто поклав його до ніг Еллі.

На черевичку блищала золота застібка.

– Звідки ти його взяв? – здивувалась Еллі.

– Зараз розкажу! – відповів захеканий песик, зник і згодом повернувся з другим черевичком.

– Яка краса! – захоплено мовила Еллі й приміряла черевички – вони були якраз по нозі, ніби були на неї пошиті.

– Коли я бігав на розвідку, – поважно почав Тотошко, – то побачив за деревами великий чорний отвір у горі…

– Ой‑ой‑йой! – з жахом закричали Жувани. – Це ж вхід до печери злої чаклунки Гінгеми! І ти наважився туди зайти?..

– А що там такого страшного? Гінгема ж померла! – заперечив Тотошко.

– Ти, напевне, теж чарівник! – зі страхом мовив старшина; решта Жуванів на знак згоди захитали головами, й дзвіночки під капелюхами дружно задзеленькали.

– Так от, у тій, як ви її називаєте, печері я побачив чимало кумедних і незвичайних речей, але найбільше мені впали в око ці черевички, що стояли біля входу. Якісь великі птахи зі страхітливими жовтими очима намагалися завадити мені взяти черевички, та хіба Тотошко злякається чогось, коли він захоче стати в пригоді своїй Еллі?

– Ох, ти ж мій любий сміливцю! – вигукнула Еллі й ніжно притисла песика до грудей.

– У цих черевичках я йтиму невтомно скільки завгодно…

– Це дуже добре, що тобі дісталися черевички злої Гінгеми, – перебив її старший Жуван. – Здається, вони мають чарівну силу, бо Гінгема взувала їх лише у найважливіших випадках. Але яку саме силу, ми не знаємо… Все ж таки ти залишаєш нас, милостива добродійко Еллі? – зітхнувши, запитав старшина. – Тоді ми принесемо тобі дещо попоїсти на дорогу.

Жувани пішли, й Еллі залишилася сама. Вона знайшла в будиночку шматок хліба і з'їла його на березі струмка, запиваючи прозорою холодною водою. Потім стала збиратись у далеку дорогу, а Тотошко тим часом бігав під деревом, намагаючись піймати крикливого пістрявого папугу, що сидів на нижній гілці й дражнив песика.

Еллі вийшла із фургона, старанно зачинила двері й написала на них крейдою: «Мене немає вдома».

Тим часом повернулися Жувани. Вони поприносили стільки їжі, що для Еллі вистачило б її на кілька років. Тут була і баранина, і смажена птиця, і кошик з фруктами…

Еллі, сміючись, зауважила:

– Ну, навіщо мені стільки, друзі мої?..

Вона поклала в кошик трохи хліба і фруктів, попрощалась з Жуванами і сміливо рушила в дорогу зі своїм вірним і веселим Тотошком.

 

 

* * *

Неподалік від будиночка було роздоріжжя: в різні боки розходилося кілька доріг. Еллі обрала шлях, вибрукуваний жовтою цеглою, і бадьоро рушила ним. Сяяло сонечко, співали пташки, і маленька дівчинка, закинута у дивну чужу країну, почувалася зовсім непогано. Шлях був обгороджений з обох боків чудовим блакитним парканом. За ним починались оброблені лани. Подекуди виднілися округлі будиночки. Їхні дахи нагадували гостроверхі капелюхи Жуванів. На дахах виблискували кришталеві кульки. Будиночки були пофарбовані у блакитний колір.

На полях працювали маленькі на зріст жінки і чоловіки; вони знімали капелюхи й привітно вклонялись Еллі. Адже тепер кожен Жуван знав, що дівчинка в срібних черевичках звільнила їхню країну від злої чаклунки, опустивши свій будиночок – крак! крак! – просто їй на голову.

Всі Жувани, яких зустрічала Еллі на своєму шляху, з боязким здивуванням поглядали на Тотошка і, зачувши його гавкіт, злякано затуляли вуха. Коли веселий песик підбігав до когось із Жуванів, той чимдуж утікав од песика: в країні Гудвіна зовсім не було собак. Під вечір, коли Еллі зголодніла і вже почала роззиратися, де б їй переночувати, вона побачила край шляху великий будинок. На моріжку перед будинком танцювали маленькі чоловіки і жінки. Музиканти старанно вигравали на маленьких скрипках та флейтах. Тут же пустували діти, такі крихітні, що Еллі вони видалися схожими на ляльок. На терасі було розставлено довгі столи з вазами, повними фруктів, горіхів, цукерок, пиріжків і великих тортів.

Забачивши Еллі, із юрби танцюристів вийшов високий літній красень (він був на цілий палець вищий за Еллі) і, вклонившись їй, сказав:

– Я і мої друзі сьогодні святкуємо визволення нашої країни від злої чаклунки. Насмілюсь запросити всемогутню фею Будиночка, що карає, взяти участь у нашому торжестві.

– Чому ви вважаєте, що я фея? – спитала Еллі.

– Ти розчавила злу чарівницю Гінгему – крак‑крак! – немов порожню яєчну шкаралупу; на тобі її чарівні черевички; з тобою дивний звір, якого ми ніколи не бачили, і, як нам розповіли друзі, він теж володіє чарівною силою…

На все це Еллі не змогла нічого заперечити і пішла за старим, якого звали Прем Кокус.

її зустріли, немов королеву; дзвіночки невпинно бриніли, і нескінченними були танці, і було з'їдено незліченну кількість всіляких ласощів і випито холодних напоїв, й цілий вечір минув так весело і приємно, що Еллі згадала про тата і маму, вже засинаючи у ліжку.

Вранці, після ситного сніданку, вона запитала у Кокуса:

– Чи далеко звідси Смарагдове місто?

– Не відаю, – задумливо відповів старий. – Я ніколи не бував там. Краще триматися подалі від Великого Гудвіна, особливо, коли не маєш до нього надто важливої справи. Та й шлях до Смарагдового міста довгий і важкий. Тобі доведеться пробиратися крізь темні ліси і долати глибокі й швидкоплинні річки.

Еллі трохи засумувала, але вона знала, що лише Великий Гудвін зможе повернути її до Канзасу, й тому розпрощалась з друзями і знову рушила шляхом, вибрукуваним жовтою цеглою.

 

 

СТРАШИЛО

 

 

ллі йшла вже кілька годин і стомилась. Вона сіла під блакитним парканом, за яким простяглося поле достиглої пшениці.

Біля паркану стояла довга жердина, а на ній стирчало солом'яне опудало – відлякувати птахів. Голова його була з напханої соломою торбинки та намальованими на ній очима й ротом – це робило його схожим на смішне людське обличчя. Опудало було одягнуте в стареньку блакитну свитку: де‑не‑де з дірок одежини стирчала солома. На голову був напнутий старий потертий капелюх без дзвіночків, на ногах – старі блакитні чоботи‑ботфорти, що їх носять чоловіки цієї країни.

Опудало мало кумедний і водночас добродушний вигляд.

Еллі уважно розглядала його смішне розмальоване обличчя і здивувалась, помітивши, що воно раптом підморгнуло їй правим оком. Вона вирішила, що це їй здалося: адже опудала у Канзасі ніколи не підморгують.

Однак постать по‑дружньому закивала їй головою.

Еллі злякалася, а хоробрий Тотошко з гавкотом кинувся на паркан, за яким була жердина з опудалом.

– На добраніч! – сказало опудало хрипкуватим голосом. – Пробачте, я хотів сказати – доброго дня!

– Ти вмієш розмовляти? – здивувалась Еллі.

– Не дуже добре, – зізналося опудало. – Ще плутаю окремі слова, мене змайстрували зовсім недавно. А як ти поживаєш?

– Дякую, добре! А скажи, у тебе, часом, немає заповітного бажання?

– У мене? Го, у мене ціла купа тих бажань. – І опудало скоромовкою стало перераховувати – По‑перше, мені потрібні срібні дзвіночки до капелюха, по‑друге, мені потрібні нові чоботи, по‑третє…

– О, досить, досить, – перебила його Еллі. – А яке з них найнайзаповітніше?

– Най‑най? – Опудало замислилось. – Щоб мене посадили на кілок!

– Та ти ж і так сидиш на кілку, – розсміялася Еллі.

– А й справді, – погодилося опудало. – Бачиш, який я путник… тобто, ні, плутаник. Отже, так, мене треба зняти з кілка. Дуже нудно стирчати тут день і ніч та лякати вреднющих ворон, які, до речі, мене зовсім не бояться.

Еллі нахилила жердину і, вчепившись руками в опудало, стягла його додолу.

– Надзвичайно приємний, тобто, вдячний, – пропихкало опудало, опинившися на землі. – Я відчуваю себе, просто новою людиною. Аби ще дістати срібні дзвіночки на капелюх та нові чоботи!

Опудало дбайливо розправило свою свитку, струсило соломинки і, шаркнувши ніжкою по землі, відрекомендувалося дівчинці:

– Страшило!

– Що ти сказав? – не зрозуміла Еллі.

– Я кажу: Страшило. Це мене так назвали: я ж бо мушу лякати вороння. А тебе як звати?

– Еллі.

– Гарне ім'я! – сказав Страшило.

Еллі здивовано розглядала опудало. Вона ніяк не могла зрозуміти, як це виходить – опудало, напхане соломою і з намальованим обличчям, рухається й розмовляє.

Але Тотошко образився і невдоволено вигукнув:

– А чому ти зі мною не привітався?

– Ой, перепрошую, перепрошую, – вибачився Страшило і потис песикові лапу. – Маю честь відрекомендуватися: Страшило!

– Дуже приємно! А Тото! Та близьким друзям дозволяю звати мене Тотошком.

– Ой, Страшило, я дуже рада, що виконала твоє найзаповітніше бажання! – сказала Еллі.

– Пробач, Еллі, – Страшило знову шаркнув ніжкою, але я, виявляється, помилився. Моє найзаповітніше бажання – одержати мозок!

– Мозок?

– Звичайно, мозок. Дуже добре, пробачте, неприємно, коли голова твоя набита соломою…

– Як же тобі не соромно обдурювати людей? – з докором запитала Еллі.

– А що то означає – обдурювати? Мене змайстрували тільки вчора, і я нічого не знаю…

– Звідки ж ти дізнався, що у тебе в голові солома, а у людей – мозок?

– Це мені сказала одна ворона, коли я з нею сварився. Бачиш, Еллі, тут така справа. Сьогодні вранці неподалік літала велика розкошлана ворона і не стільки дзьобала пшеницю, скільки вибивала з неї на землю зерна. Потім нахабно вмостилася на моє плече і дзьобнула мене у щоку. «Кагги‑карр! – насмішкувато заверещала вона. – Оце так опудало! Та від нього ніякої користі. Який то дивак фермер гадав, що ми, ворони, лякатимемося його?..» Ти розумієш, Еллі, я страшенно розсміявся… Тобто розсердився і щосили намагався заговорити. Уяви мою радість, коли мені це нарешті вдалося. Ясна річ, спочатку виходило дещо кострубато. «Пш… пш… пішла геть, негіднице! – закричав я. – Не… не… не смій дзьобати мене! Я прт… шрт… я страшний! Я навіть зумів хвацько скинути ворону з плеча, схопивши її рукою за крило. Ворона, між іншим, ніскільки не збентежилася, а нахабно заходилася дзьобати колоски просто переді мною. Здивував! – кепкувала вона. – Ніби я не знаю що в країні Гудвіна навіть опудало може заговорити, коли дуже захоче! А все одно я тебе не боюсь! З кілка ж бо ти не злізеш!» – «Пшшш… Пш… Пшла! Ох, я нещасний», – ледь не зареготав… пробачте, мало не заридав я. І справді, на що я здатний? Навіть лану від вороння не можу вберегти. Та й слова весь час вимовляю не в лад, не ті, що треба. А та ворона, хоч і досить нахабна, видно, добра птаха, – вів далі Страшило, – пожаліла мене. «Та. не сумуй ти так! – хрипко проказала вона мені. – Аби тобі мозок у голову, був би, як усі люди! Мозок – то єдине і найцінніше у ворони… І в людини…» Ось так я й довідався, що люди мають мозок, а в мене його немає. Я сумно… тобто весело, закричав: «Гей‑гей‑го‑го! Хай живе мозок! Я собі його обов'язково роздобуду!..» Та ворона досить примхлива птаха, вона одразу остудила мою радість. «Кагги‑карр!.. – зареготала вона, – як немає мозку, то й не буде! Карр‑кар!..» І полетіла. А згодом надійшли ви із Тотошком, – закінчив свою сповідь Страшило. – Скажи тепер, Еллі: чи зможеш дати мені мозок?..

– Звичайно, ні! Це здатний зробити хіба що Гудвін у Смарагдовому місті. Я саме йду до нього просити, аби він повернув мене у Канзас до тата й мами.

– А де ж воно – те Смарагдове місто, і хто такий Гудвін?

– Хіба ти не знаєш?

– Ні, – сумно відповів Страшило, – я нічого не знаю. Ти ж бачиш, я напханий соломою і в мене зовсім немає мозку.

– Ой, як мені тебе шкода! – зітхнула дівчинка.

– Дякую! А що, коли я піду з тобою до Смарагдового міста, Гудвін обов'язково знайде для мене мозок?

– Не знаю. Та навіть, якщо Великий Гудвін і не знайде для тебе мозку, гірше, ніж оце зараз, тобі не буде.

– Твоя правда, – зрадів Страшило. – Бачиш, – довірливо розповідав він, – мене неможливо поранити, бо я напханий соломою. Ти можеш мене наскрізь проштрикнути голкою – мені не боляче. Але я не хочу, щоб люди називали мене дурнем, а без мозку хіба можливо чогось навчитись?

– Бідолашний! – сказала Еллі. – Ходімо з нами! Я попрошу Гудвіна допомогти тобі.

– Здрастуйте! Ой, дякую! – виправився Страшило і знову вклонився.

Далебі для опудала, яке прожило лише одну добу, Страшило був напрочуд ввічливим. Дівчинка допомогла йому зробити перші два кроки, і вони разом попрямували до Смарагдового міста шляхом, вибрукуваним жовтою цеглою.

Тотошкові спочатку новий супутник був не дуже до вподоби. Він гасав навколо опудала, обнюхував його, вважаючи, що в соломі є мишаче гніздо. Він неприязно гавкав на Страшила, вдаючи, що хоче його вкусити.

– Не бійся Тотошка, – сказала Еллі, – він тебе не вкусить.

– Та я й не боюся! Хіба можна вкусити солому? Давай я понесу твого кошика. Мені це не важко. Адже я не вмію стомлюватись. Відкрию тобі таємницю, – прошепотів він на вухо дівчинці своїм хрипким голосом, – я боюся лише однієї речі.

– О! – вигукнула Еллі. – Що ж воно таке? Миша?

– Ні! Витертий сірник!

 

 

* * *

Через кілька годин шлях погіршав; Страшило часто зашпортувався. Траплялися ями. Тотошко перестрибував через них, а Еллі обходила. Та Страшило йшов навпрошки, падав і простягався на всю довжину, але йому не було боляче. Еллі брала його за руку, підводила, і Страшило крокував далі, сміючись над своєю незграбністю.

Потім Еллі знайшла край шляху товсту гілку й запропонувала Страшилові замість ціпка. Тоді справа пішла на краще і хода Страшила стала твердішою.

Будиночки траплялися дедалі рідше, плодові дерева зовсім зникли. Край став безлюдним і похмурим.

Мандрівники всіли ся біля струмка. Еллі дістала хліб і запропонувала шматочок Страшилові, але той ввічливо відмовився.

– Я ніколи не хочу їсти. І це дуже зручно для мене.

Еллі не наполягала й віддала шматок Тотошку: песик жадібно проковтнув його й став на задні лапки, випрошуючи ще.

– Розкажи мені про себе, Еллі, про свою країну, – попрохав Страшило.

Еллі довго розповідала про широкий канзаський степ, де влітку сіро й курно, і все зовсім не так, як у цій надзвичайній країні Гудвіна.

Страшило уважно слухав.

– Я не розумію, чому ти так хочеш повернутися до свого сухого й курного Канзасу?

– Бо ти безмозке створіння, – погарячкувала дівчинка. – Дома завжди краще.

Страшило лукаво усміхнувся:

– Солома, якою я напханий, виросла у полі, каптана пошив кравець, чоботи зробив чоботар. Де ж мій дім? На полі, у кравця чи у шевця?

Еллі розгубилася і не знала, що відповісти. Кілька хвилин сиділи мовчки.

– Може, тепер ти мені розкажеш що‑не‑будь? – запитала дівчинка.

Страшило поглянув на неї з докором:

– Моє життя таке коротке, що я нічого не знаю. Адже мене зроблено лише вчора, тому я не маю уяви, що було раніше на світі. На щастя, коли господар мене змайстрував, він насамперед намалював мені вуха, і я міг чути, що робиться навколо. У господаря гостював інший Жуван, і найперше, що я почув, були його слова: «Але ж вуха завеликі!» – «Нічого, саме якраз», – відповів господар і намалював мені праве око. Я з цікавістю почав розглядати все, що робиться навколо, розумієш – адже я вперше дивився на світ. «А око підходяще! – зауважив гість. – Не пошкодував блакитної фарби!» – «Мені здається, друге вийшло трохи завеликим», – відповів господар, закінчивши малювати моє друге око. Далі він зробив мені із латки носа й намалював рота. Однак я ще не вмів говорити, тож не знав, навіщо мені рот. Господар одягнув на мене свого костюма й капелюха, з якого дітлахи позрізали дзвіночки. Я пишався. Мені здавалося, що я маю вигляд справжньої людини. «Цей хлопець чудово страхатиме вороння», – зауважив фермер. «Знаєш що? Назви його Страшилом!» – порадив гість, і господар погодився. Діти фермера весело загукали: «Страшило! Страшило! Лякай вороння!» Мене віднесли на поле, наштрикнули на кілок і залишили самого. Висіти було нудно, та злізти самотужки я не міг. Учора птахи ще боялися мене, а сьогодні вже звикли. Тут я й познайомився з доброю вороною, котра розповіла мені про мозок. Ото було б добре, аби Гудвін допоміг мені дістати мозок…

– Гадаю, він тобі допоможе, – підбадьорила його Еллі.

– Таки так! Незручно почуватися дурнем, коли навіть вороння глузує з тебе.

– Ходімо! – мовила Еллі, підвелася й подала Страшилу кошика.

Вечоріло, коли мандрівники увійшли до великого лісу. Гілки дерев звисали донизу і перетинали шлях, вибрукуваний жовтою цеглою.

Сонце сховалось, і стало зовсім темно.

– Як побачиш будиночок, де можна переночувати, скажи мені, – напівсонним голосом попросила Еллі. – Дуже незручно і страшно рухатись у темряві.

Незабаром Страшило зупинився.

– Праворуч бачу маленьку хатину. Ходімо туди?

– Ходімо, – відповіла Еллі, – я так стомилася!..

Вони звернули з дороги і незабаром були біля хатки. Еллі знайшла у кутку постіль з моху і сухої трави і за хвилину заснула, пригорнувши до себе Тотошка. А Страшило сидів на порозі, охороняючи сон своїх друзів.

Виявилося, що Страшило вартував недаремно: опівночі якийсь звір з білими смужками на спині і на чорній свинячій мордочці спробував пробратись до хатини. Мабуть, його привабив їстівний запах, що йшов із кошика Еллі, та Страшилові здалося, що Еллі загрожує велика небезпека.

Причаївшись, він підпустив ворога аж до дверей (ворогом виявився молодий борсук, про що Страшило, звичайно, не знав). І тоді, коли борсучок уже просунув у двері свого цікавого носа, принюхуючись до спокусливого запаху, Страшило уперіщив його дубчиком по гладкій спині.

Борсучок заскавучав й рвонув у лісову хащу, і з‑за дерев ще довго було чутно його ображене скімлення.

Решта ночі минула спокійно: лісові звірі зрозуміли, що біля хатини є надійний захисник. А Страшило, який ніколи не стомлювався й ніколи не хотів спати, сидів на порозі, пильно вдивляючись у темряву, й терпляче чекав ранку.