Врятування Залізного Дроворуба

 

 

ллі прокинулася. Страшило сидів на порозі, а Тотошко вже ганявся за білочками у лісі.

– Треба пошукати води, – Сказала Еллі.

– Навіщо тобі вода?

– Вмитися та напитися. Сухий кусень без води не смакує.

– Фе, як незручно бути із м'яса та кісток! – задумливо сказав Страшило. – Ви повинні і спати, і їсти, і пити. Щоправда, у вас є мозок, а заради цього можна витерпіти силу‑силенну незручностей.

Вони знайшли струмок, і Еллі з Тотошком поснідали. У кошику залишалось іще трохи хліба. Еллі вже зібралась рушати далі, як раптом почула в лісі стогін.

– Що це? – запитала вона злякано.

– Уявлення не маю, – відповів Страшило. – Ходімо подивимося.

Знову почувся стогін. Вони стали продиратися крізь гущавину. Невдовзі побачили серед дерев якусь постать. Еллі підбігла і зупинилась із здивованим вигуком.

Біля надрубаного дерева з високо піднятою сокирою у руках стояв чоловік, повністю зроблений із заліза. Його голова, руки і ноги були прикріплені до залізного тулуба на шарнірах; на голові замість капелюха була мідна лійка, на шиї – залізна краватка. Людина стояла нерухомо, з широко розплющеними очима.

Тотошко, несамовито гавкаючи, намагався вкусити незнайомця за ногу, проте відлетів із жалібним скавучанням: він мало не поламав собі зуби.

– Що воно за потвора, гав‑гав‑гав, – жалівся Тотошко. – Хіба можна порядному псові підставляти металеві ноги?..

– Напевно, це лісове опудало, – здогадався Страшило. – Але не розумію, що воно тут охороняє?

– Це ти стогнав? – спитала Еллі.

– Так… – відповів металевий чоловік. – Уже цілий рік ніхто не приходить мені на допомогу…

– А що треба зробити? – спитала Еллі, зворушена жалібним голосом незнайомця.

– Мої суглоби заіржавіли, і я не можу рухатися. Та коли мене змастити, я буду, як новий. Ти знайдеш маслянку на полиці у моїй хатині.

Еллі з Тотошком побігли до хатини, а Страшило ходив навколо Залізного Дроворуба і з цікавістю розглядав його.

– Скажи, друже, – поцікавився Страшило, – а рік – це довго?

– Ще б пак! Рік – це довго, дуже довго! Це повних триста шістдесят п'ять днів.

– Триста… шістдесят… п'ять… – повторив Страшило. – А що, це більше, ніж три?

– Ну, й дурень же ти! – зауважив Дроворуб. – Ти, напевне, зовсім неписьменний.

– Помиляєшся! – гордовито заперечив Страшило. – Я дуже добре вмію рахувати! – І він почав рахувати, загинаючи пальці: – Господар мій змайстрував мене – раз! Я посварився з вороною – два! Еллі зняла мене з кілка – три! А більше зі мною нічого не трапилось, отже, й рахувати далі немає потреби.

Залізний Дроворуб був такий здивований, що не знайшовся, що і заперечити. Тим часом Еллі принесла маслянку.

– Де мастити? – запитала вона.

– Спочатку шию, – відповів Залізний Дроворуб.

Еллі змастила шию, але вона так заіржавіла, що Страшилові довелось багато разів повертати голову Дроворуба праворуч і ліворуч, доки шия перестала поскрипувати.

– Тепер, будь ласка, руки!

І Еллі стала мастити суглоби рук, а Страшило обережно піднімав та опускав руки Дроворуба, поки вони дійсно не стали, як новенькі.

Тоді Залізний Дроворуб глибоко зітхнув і кинув сокиру.

– Ой, як добре, – сказав він. – Я підняв сокиру перед тим, як мені заіржавіть, а тепер дуже радий її позбутися. Ну, а зараз дайте маслянку мені, я сам собі змащу ноги, і все буде гаразд.

Змастивши ноги так, що він міг ними вільно рухати, Залізний Дроворуб багато разів подякував Еллі, бо він був досить ввічливим.

– Я стояв би отут, поки не перетворився б на залізний пил. Ви мені врятували життя. Хто ви такі?

– Я – Еллі, а це мої друзі…

– Тото!

– Страшило! Я напханий соломою!

– Про це неважко довідатись із твоїх розмов, – зауважив Залізний Дроворуб. – Але як ви сюди потрапили?

– Ми йдемо в Смарагдове місто до Великого Чарівника Гудвіна і заночували у твоїй хатині.

– Чого ви йдете до Гудвіна?

– Я хочу, щоб Гудвін повернув мене у Канзас, до тата й мами, – сказала Еллі.

– А я хочу попросити у нього трішки мозку для моєї солом'яної голови, – відповів Страшило.

– А я йду просто тому, що люблю Еллі, і тому, що це мій обов'язок – захищати її від ворогів! – сказав Тотошко.

Залізний Дроворуб глибоко замислився.

– А як ви вважаєте, Гудвін зможе дати мені серце?

– Гадаю, зможе, – відповіла Еллі. – Це йому не важче, ніж дати Страшилові мозок.

– Так ось, якщо ви мене візьмете у свою компанію, я піду з вами до Смарагдового міста й попрошу Великого Гудвіна, щоб дав мені серце. Адже серце – моє найзаповітніше бажання.

Еллі радісно вигукнула:

– Ой, друзі мої, яка я рада! Тепер вас двоє, і у вас двоє заповітних бажань!

– Попливемо, тобто, підемо з нами, – добродушно погодився Страшило.

Залізний Дроворуб попрохав Еллі доверху наповнити маслом маслянку й покласти її на дно кошика.

– Я можу потрапити під дощ і заіржавіти, – пояснив він, – і тому без маслянки мені буде непереливки.

Потім Дроворуб підняв сокиру, і вони пішли через ліс до шляху, вибрукуваного жовтою цеглою.

Для Еллі і Страшила було велике щастя зустріти такого супутника, як Залізний Дроворуб, – дужого і кмітливого.

Коли Дроворуб помітив, що Страшило спирається на кострубатий, сучкуватий дрючок, він одразу ж зрізав з дерева рівненьку гілочку й зробив для товариша зручний і міцний ціпок.

Незабаром мандрівники підійшли до місця, де шлях заріс чагарями і став непрохідним.

Та Залізний Дроворуб запрацював своєю величезною сокирою і швиденько розчистив дорогу.

Еллі йшла замислена і не помітила, як Страшило звалився у яму. Йому довелося гукати на поміч друзів..

– А чому ти не обійшов навколо? – запитав Залізний Дроворуб.

– Не знаю! – щиросердно відповів Страшило. – Розумієш, у мене голова напхана соломою, і я йду до Гудвіна попрохати трішки мозку.

– Мозок не найголовніше. У всякому разі – це не найкраще на світі, – сказав Дроворуб.

– Невже? – здивувався Страшило. – Чому ти так гадаєш?

– Раніше у мене був мозок, – пояснив Залізний Дроворуб. – Однак тепер, коли доводиться вибирати між мозком і серцем, я віддаю перевагу серцю.

– А чому? – запитав Страшило.

– Послухайте мою історію, і тоді ви все зрозумієте.

І Залізний Дроворуб заходився розповідати їм свою історію.

– Я – дроворуб. Коли став дорослим, вирішив одружитися. Від усього серця я покохав одну гарненьку дівчину, тоді я ще був, як і всі люди, з м'яса і кісток. Однак лиха тітка, у котрої жила дівчина, не захотіла розлучатися з нею, бо дівчина працювала на неї. Тітка пішла до чаклунки Гінгеми й пообіцяла назбирати їй цілий кошик найжирніших п'явок, якщо та не допустить весілля.

– Злу Гінгему забито! – урвав його Страшило.

– Хто це зробив?

– Еллі! Вона прилетіла на Будиночку, що карає, і – крах! крах! – сіла чаклунці на голову.

– Шкода, що цього не сталося раніше! – зітхнув Залізний Дроворуб і вів далі: – Гінгема зачаклувала мою сокиру, та, відлетівши від дерева, відтяла мені ліву ногу. Я дуже засмутився: адже без ноги я не міг бути дроворубом. Я пішов до коваля, і той зробив мені чудову залізну ногу. Гінгема знову зачаклувала мою сокиру, і вона відрубала мені праву ногу. Я знову пішов до коваля. Дівчина кохала мене, як і раніше, і не відмовлялась вийти за мене заміж. «Ми чимало заощадимо на чоботях і штанях», – казала вона. Однак лиха чаклунка не заспокоїлась: адже їй дуже хотілося одержати обіцяний кошик п'явок. Отак я втратив руки, і коваль зробив мені залізні. Коли ж сокира відтяла мені голову, я подумав, що мені настав кінець. Але про це дізнався коваль і змайстрував мені чудову залізну голову. Я працював далі, і ми з дівчиною, як і раніше, кохали одне одне…

– Тебе, виходить, майстрували частинами, – глибокодумно зауважив Страшило. – А мене мій господар створив ураз…

– Найгірше попереду, – сумно розповідав Дроворуб. – Підступна Гінгема, видно, вирішила все ж доконати мене. Вона ще раз зачаклувала сокиру, і та розтяла мій тулуб на дві половини. Та, на щастя, коваль швидко дізнався про це і зробив мені залізний тулуб, прикріпивши до нього на шарнірах мою голову, руки і ноги. Але – на жаль! – я не мав більше серця: ковалю не вдалося його вставити. І я вирішив, що людина без серця не має права кохати дівчину. Я повернув моїй нареченій її слово вірності і сказав, що тепер вона звільнена від своєї обіцянки. Дивна дівчина чомусь зовсім цьому не зраділа, а сказала, що кохає мене, як і раніше, й чекатиме, коли я схаменуся. Що тепер з нею, не відаю: адже ми не бачились більше року…

Залізний Дроворуб зітхнув, і сльози покотились у нього з очей.

– Бережись! – злякано вигукнув Страшило і витер йому сльози блакитним носовичком. – Ти ж бо знову заіржавієш від сліз.

– Дякую, мій друже! – сказав Дроворуб. – Я забув, що мені не можна плакати. Будь‑яка вода шкідлива для мене… Отже, я пишався своїм новим металевим тілом і вже не боявся зачарованої сокири. Мене страхала тепер лише іржа, але я завжди носив із собою маслянку. Та одного разу я забув її, потрапив під зливу і так заіржавів, що не міг зрушити з місця, доки ви не порятували мене. Я впевнений, що й цю зливу на мене наслала підступна Гінгема… Як це жахливо – цілий рік стовбичити у лісі і думати, що в тебе немає серця!

– З цим можна порівняти лише стирчання на кілку посеред пшеничного лану, – перебив його Страшило. – Щоправда, повз мене проходили люди і можна було розмовляти з воронами…

– Коли мене кохали, я був найщасливішою людиною, – продовжував Залізний Дроворуб, зітхаючи. – Якщо Гудвін дасть мені серце, я повернусь до країни Жуванів, оженюсь. Можливо, моя любка ще чекає на мене…

– А я, – вперто правив своєї Страшило, – вважаю, що мозок краще, ніж серце: коли немає мозку, то й серце ні до чого.

– А мені потрібне серце! – заперечив Залізний Дроворуб. – Мозок не робить людину щасливою, а щастя – це найкраще, що є на світі.

Еллі мовчала, бо не знала, хто з її нових друзів правий.

 

 

ЕЛЛІ В ПОЛОНІ У ЛЮДОЖЕРА

 

 

іс ставав дедалі глухішим. Віття дерев, сплітаючись угорі, не пропускало сонячних променів. На шляху, вибрукуваному жовтою цеглою, стояла напівтемрява.

Йшли до пізнього вечора. Еллі дуже стомилась, і Залізний Дроворуб узяв її на руки. Страшило плентав позаду, згинаючись під важкою сокирою. Нарешті зупинилися на ночівлю. Залізний Дроворуб зробив для Еллі затишний курінь із гілок. Дроворуб і Страшило всю ніч просиділи біля входу до куреня, прислухаючись, як дихає Еллі, та охороняючи її сон.

Нові друзі тихенько розмовляли. Для Страшила розмова та була на користь. Хоч у нього і не було ще мозку, але він виявився на диво здібним, добре запам'ятовував нові слова і з кожною годиною робив дедалі менше помилок під час розмови.

Вранці рушили далі. Шлях став веселішим, дерева знову розступилися обабіч, і сонечко яскраво висвітлювало жовті цеглини.

За бруківкою тут, видно, хтось доглядав: усе суховіття, збите з дерев вітрами, було зібране в купки обабіч дороги. Раптом Еллі помітила попереду стовп, а на ньому дощечку з написом:

 

 

Мандрівнику, поспішай!

За поворотом дороги здійсняться всі твої бажання!

 

 

Еллі прочитала напис і здивувалася:

– Що це? Хіба я звідси потраплю у Канзас до тата й мами?

– А я, – підхопив Тотошко, – відшмагаю сусідського Гектора, того хвалька, який запевняє, що він сильніший за мене?

Еллі зраділа і, забувши про все на світі, прожогом кинулась уперед. Тотошко, весело гавкаючи, побіг за нею.

Залізний Дроворуб і Страшило, захоплені цікавою суперечкою, що краще – серце чи мозок, не помітили, як Еллі побігла вперед і мирно крокували собі шляхом. Раптом вони почули зойк дівчини і лютий гавкіт Тотошка. Друзі поспішили до місця пригоди і встигли помітити, як щось кудлате й темне майнуло серед дерев і зникло в гущавині лісу. Біля дерева лежав непритомний Тотошко, і з його ніздрів текли струмочки крові.

– Що трапилося? – гірко запитав Страшило. – Напевно, Еллі схопив хижий звір…

Залізний Дроворуб мовчав: він пильно вдивлявся вперед і загрозливо розмахував своєю величезною сокирою.

– Квірр… Квірр… – раптом долинуло насмішкувате цокання Білочки з верхівки високого дерева. – Що трапилося?.. Двоє великих, дужих чоловіків відпустили маленьку дівчинку, і її схопив Людожер!

– Людожер? – перепитав Залізний Дроворуб. – Я не чув, що у цьому лісі живе Людожер.

– Квірр… квір… Кожна мурашка в лісі знає про нього. Ех ви! Не змогли вберегти маленьку дівчинку. Лише мале звірятко кинулося захищати її і встигло вкусити Людожера, але той так копнув його своєю величезною ногою, що той, напевно, помре…

Білочка доти шпетила друзів, що їм стало соромно.

– Треба рятувати Еллі! – закричав Страшило.

– Так, так! – гаряче підхопив Залізний Дроворуб. – Еллі врятувала нас. І ми повинні відбити її у Людожера. Інакше я помру з горя… – І сльози покотились з його очей.

– Що ти робиш! – злякано вигукнув Страшило, витираючи йому сльози хустинкою. – Маслянка ж у Еллі!

– Якщо хочете врятувати маленьку дівчинку, то я покажу вам, де живе Людожер, хоча дуже боюся його! – гукнула Білочка.

Залізний Дроворуб обережно поклав Тотошка на м'який мох і сказав:

– Якщо нам пощастить повернутись, ми потурбуємось про нього… – І він обернувся до Білки: – Веди нас!

Білка застрибала по деревах, друзі заквапилися за нею. Коли вони зайшли в глиб лісу, перед ними виріс сірий мур.

Це був палац Людожера. Перед муром був глибокий рів, заповнений водою. Схопивши Еллі, Людожер підняв перекидний місток і замкнув чавунні ворота на два могутні засуви.

Людожер жив самотньо. Раніше у нього були барани, корови, коні і він тримав чимало слуг. У ті часи повз замок часто проходили люди у напрямку Смарагдового міста. Людожер нападав на них і з'їдав. Потім Жувани дізналися про нього, і рух на дорозі припинився.

Людожер став спустошувати замок: спочатку з'їв усіх баранів, корів і коней, нарешті добрався до слуг і всіх їх пожер. Останніми роками він ховався у лісі, ловив необачного кролика чи зайця і пожирав їх разом з шкурою і кістками.

Упіймавши Еллі, Людожер страшенно зрадів і вирішив улаштувати собі справжній банкет. Він притяг дівчинку до палацу, зв'язав її і, поклавши на кухонний стіл, почав гострити великого ножа.

«Клінк… клінк», – дзвенів ніж. А Людожер промовляв:

– Ба‑гар‑ра! Я здорово придумав з тією дощечкою з написом. Ти що, вважаєш, що я справді виконаю твої бажання? Нема дурних! Це я зробив навмисне, щоб заманювати отаких простачків, як ти! Ба‑гар‑ра!

Еллі плакала і вмовляла Людожера пожаліти її, та він не слухав і все ще гострив ножа. «Клінк… клінк… клінк…»

Нарешті Людожер замірився на дівчинку вістрям ножа. Еллі від жаху заплющила очі. Однак Людожер опустив руку і позіхнув.

– Ба‑гар‑ра! Я стомився, поки гострив цього ножаку! Піду‑но спочину годинку‑другу. Після сну і їжа смачніша.

Людожер пішов у спальню, і незабаром його хропіння виповнило не лише палац, а й котилося лісом.

Залізний Дроворуб і Страшило розгублено стояли перед ровом, наповненим водою.

– Я переплив би на той бік, – сказав Страшило, – та вода змиє мої очі, вуха і рот, і я лишусь сліпим, глухим і німим.

– А я втоплюся, – сумно промовив Залізний Дроворуб. – Я ж бо дуже важкий. А якщо навіть і виберусь із води, то негайно заіржавію, а маслянки немає.

Так вони стояли, роздумуючи, й раптом почули хропіння Людожера.

– Треба рятувати Еллі, поки він спить, – сказав Залізний Дроворуб. – Чекай, я придумав! Зараз ми подолаємо цей рів.

Він зрубав високе дерево з розсохою вгорі, і воно, впавши, зручно сперлось на мур палацу.

– Лізь! – сказав він Страшилові. – Ти легший за мене.

Страшило підійшов до дерева, але злякався і позадкував.

Білка не витримала й одним махом перебігла по деревині на стіну.

– Квірр… Квір… Ой ти, страхополох! – гукнула вона Страшилові. – Бачиш, як це просто робиться! – Та, поглянувши у вікно палацу, вона аж скрикнула від хвилювання. – Дівчинка лежить зв'язана на кухонному столі… Біля неї великий ніж… Дівчинка плаче… Я бачу, як з її очей котяться сльози.

Почувши таку звістку, Страшило забув про небезпеку й одним махом злетів на мур.

– Ой! – лише встиг проказати він, побачивши крізь кухонне вікно бліде обличчя Еллі, і, мов лантух, звалився у двір.

Перш ніж він звівся на ноги, Білка стрибнула йому на спину, перебігла подвір'я, шмигнула крізь віконні грати й взялася перегризати мотузку, якою була зв'язана Еллі.

Страшило відсунув важкі засуви, відчинив ворота, опустив підйомний місток, і Залізний Дроворуб увійшов до двору, люто поводячи очима і войовничо розмахуючи величезною сокирою.

Все це він робив, аби налякати Людожера, якщо той прокинеться і з'явиться на подвір'ї.

– Сюди! Сюди! – пропищала Білочка з кухні, й друзі кинулися на її поклик.

Залізний Дроворуб засунув лезо сокири в щілину між дверима й одвірком, натиснув, і – трісь! – двері злетіли з завіс. Еллі зістрибнула зі столу, і всі четверо – Залізний Дроворуб, Страшило, Еллі та Білка – гайнули до лісу. Залізний Дроворуб, кваплячись, так тупав ногами по кам'яних плитах двору, що розбудив Людожера. Той вибіг зі спальні, побачив, що дівчинки немає, й кинувся навздогін.

Він був невисокий, але дуже гладкий. Голова була схожа на казан, а тулуб – на бочку. Він мав довгі, немов у горили, руки. На ногах були високі чоботи з товстими підошвами, на тілі – волохатий плащ зі шкур. На голову замість шолома Людожер натяг велику мідну каструлю, ручкою назад, і озброївся товстою палицею з кулею на кінчику, втиканою гострими гвіздками.

Він гарчав від люті, і його чоботища вигрюкували: «Туп‑туп‑туп…» А його гострі зуби вистукували: «Клац‑клац‑клац…»

– Ба‑гар‑ра! Не втечете, розбійники!..

Людожер швидко наздогнав утікачів. Відчуваючи, що їм не вдасться втекти, Залізний Дроворуб сховав за товсте дерево перелякану Еллі і приготувався до бою. Страшило відстав: ноги його чіплялися за кущі та коріння, а грудьми він наражався на гілки дерев. Людожер наздогнав Страшила, і той раптом кинувся йому під ноги. Від несподіванки Людожер беркицьнувся через Страшила.

– Ба‑гар‑ра! Що це воно за опудало?

Людожер не встиг отямитися, як ззаду до нього підскочив Залізний Дроворуб, замахнувся своєю велетенською сокирою і розрубав Людожера навпіл разом з каструлею.

– Квірр… квірр… Чудова робота! – похвалила Білочка й пострибала по деревах, розповідаючи всьому лісові про загибель страшного Людожера.

– Дуже розумно! – похвалив Залізний Дроворуб Страшила. – Ти не зміг би краще звалити Людожера, якби мав мозок.

– Любі друзі, дуже вдячна вам за вашу самовідданість! – зі слізьми на очах вигукнула Еллі.

– Са‑мо‑від‑да‑ність… – захоплено повторив по складах Страшило. – Ой, яке гарне довге‑слово, я таких ще і не чував. А це не та сама річ, яка захована у мозку?

– Ні, у мозку захований розум, – пояснила дівчинка.

– Отже, у мене ще немає розуму, а лише са‑мо‑від‑да‑ність. Шкода! – засмутився Страшило.

– Не журися, – відповів Дроворуб. – Самовідданість – це теж дуже добре, це коли людина не шкодує себе для інших. Болить твоя рана?

– Та що там, просто краса! Тобто, я хотів сказати – дрібниця. Хіба може боліти солома? Ось тільки боюся, щоб мої нутрощі не повилазили з. мене.

Еллі дістала голку з ниткою й взялася зашивати на Страшилі дірки. У цей час із лісу долинуло тихе скавуління. Залізний Дроворуб кинувся у хащі й виніс звідти Тотошка. Хоробрий маленький песик опритомнів і плазував по сліду Людожера…

Еллі взяла знесиленого Тотошка на руки, і мандрівники пішли далі. Невдовзі вони вийшли на шлях, вибрукуваний жовтою цеглою, і бадьоро рушили до Смарагдового міста.