Сучасна українська поезія. Жанри і стилі. Тенденції розвитку

 

Сьогодні ж мова про молодих поетів України, які Є, серед яких (нехай пробачать мені ті, кого, незабутнього, забув) Анна Багряна, Микола Байдюк, Віра Балдинюк, Ярослав Бантина, Ольга Башкирова, Олександра Бердник, Валерій Богуненко, Настя Богуславська, Богдана Бойко, Андрій Босий, Марина Брацило, Рута Вітер, Надія Гаврилюк, Олена Гаран, Галина Гевків, Ольга Германова, Петро Гнида, Олена Горбатюк, Ольга Городецька, Юрко Гуцуляк, Лілія Демидюк, Тетяна Дорош-Мішеніна, Михайло Зарічний, Юрій Заруцький, Зиновій, Катерина Калитко, Вікторія Каневська, Тетяна Каплунова, Ольга Кирилова, Марія Ковалик, Олесь Корж, Олег Коцарев, той же Тарас Кремінь, Марія Криштопа, Ніна Кур’ята, Юрій Кучерявий, Іван Кушнір, Дмитро Лазуткін, Олеся Лященко, Марія Макуха, Оксана Максимчук, Анна Малігон, Альбіна Маляр, Олеся Мамчич, Богдана Матіяш, Ліда Мельник, Тетяна Мігунова, Олеся Мудрак, Олена Никора, Олексій Онуфрієнко, Наталія Палій, Наталя Пасічник, Наталя Петрів, Оксана Радушинська, Іваф Рицібух, Оляна Рута, Марина Соколян, Дмитро Стаховський, Поліна Стіже, Галина Ткачук, Тор Варра, Роман Трифонов, Ірина Цілик, Вікторія Черняхівська, Наталя Чибісова, Людмила Шевченко, Ярослава Шекера, Олекса Юр, Олександр Юськів, Тетяна Яков’юк…

Звичайно, цікавіше і повчальніше шукати між ними те, що різнить їх між собою і від попередників, аніж спільне. Бо спільного і так удосталь – це екзистенція одного і того ж часу у тому ж самому просторі.

Названі вище поети – репрезентанти різних регіонів України (Київ, Запоріжжя, Хмельниччина, Львів, Івано-Франківськ, Шпола Черкаської області, Харків, Дніпропетровськ, Полтава, Сумщина, Вінниця і Вінниччина… Волинь, навіть Філадельфія (США) – Оксана Максимчук. Більша частина з них – жителі великих міст, молоді люди з вищою гуманітарною, а то й інженерно-фізичною (Дмитро Лазуткін) освітою. Вони всі, як правило, займалися у тих чи інших поетичних студіях… Частина з них є аспірантами, здобувачами наукових ступенів та кандидатами наук (Ольга Кирилова, Тетяна Дорош-Мішеніна, Марина Брацило, Олеся Лященко, Ольга Германова), лауреатами різних поетичних конкурсів із «Гранословом» та «Смолоскипом» включно, як-от та ж Ольга Германова, Анна Багряна, Оксана Радушинська, Дмитро Лазуткін, Людмила Шевченко, Олена Гаран, Ліда Мельник, Анна Малігон, набуваючи подекуди не зовсім зрозумілого мені спортивного олімпійського азарту, дещо оспортивненого інтересу до літературних лаврових перемог які хвороби росту, яку найкращі з поетів, я впевнений, переростуть і набудуть натомість олімпійської шляхетності. Адже поезія – це Шлях, а не дистанція… Хтось коми вжива, хтось пише без ком, блондином є чи брюнетом… (перегуки із рядками віршів Ліни Костенко). Хтось із молодих поетів зі стьобу починав, хтось ним завершує… Але ніхто з них не є непоетом.

У когось із них поетичніша, драматичніша біографія як основний твір Долі-музи і Музи-долі, в когось «тексти», хтось уже перестав писати, хтось лише починає… Так чи інакше названі тут поети вже є авторами книг віршів, декого з них як своїх близьких побратимів я благословляв у вільний політ передмовами, декого добрим словом, і відчуваю їх не лише з публікацій і не лише з парадного входу, а так, як лише поет може любити і знати іншого поета.

Ось кілька (взятих довільно) прикладів автобіографій молодих поетів України:

«Юрій Заруцький. Народився 1978 року на Тернопільщині. В 2000 році закінчив Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка. З 1997 року працює на “Радіо Тернопіль”. Пройшов шлях від ведучого авторських програм, ведучого прямого ефіру до редактора інформаційного відділу. Є співзасновником низки молодіжних та громадських організацій, інформаційним референтом Спілки української молоді в Україні. Разом з друзями створив у Тернополі неформальне мистецьке об’єднання “Зелена брама”, був співавтором самвидавських альманахів “Зелена фея” та “Зелена брама”. Вірші Юрка Заруцького друкували часописи “Крилаті”, “Вітрила”, “Гроно”, Шлях перемоги”. Лауреат премії Кабінету Міністрів України “За внесок молоді в розбудову української держави”, хреста “За заслуги перед Тернополем”.

Марія Ковалик. Народилася 8 квітня 1983 р. у Львові. У 2000 р. закінчила СШ №89; зараз навчається на театральному факультеті ЛДУ культури і мистецтв та на факультеті журналістики ЛНУ ім. Ів. Франка. З 1997 р. займається у літературно-журналістській студії “На горищі”. Брала участь у літературних конкурсах: “Трикрилий птах” (Львів, 1998 р.), всеукраїнському “О мово моя, душа голосна України” (Львів, 1999 р. – нагороджена грамотою як переможець міського туру), у літ. конкурсі “Привітання життя” 1999 р. і 2000 р. присвяченого Б.-І. Антоничу (вірші відібрано до колективної збірки), у конкурсі юних літераторів Львівщини, організованого МАН ЛНУ ім. Ів.Франка (2000 р., твори увійшли до колективного збірника “Весняний легіт”), “Країна весняного воскресіння” (2000 р.) та у всеукраїнському конкурсі “Христос – моя любов” (Ів.-Франківськ, 2001 р.); була учасницею фестивалю поезії “Молоде вино”.

Людмила Шевченко. Спроба автобіографії. Я, Людмила Шевченко, народилася 1977 року в місті Шпола, що на Черкащині. Моя мама – вчитель, батько – ветеринарний лікар. Молодша сестра – (на даний момент) студентка КНУ ім. Тараса Шевченка. Цей же навчальний заклад (філологічний факультет, відділення класичної філології) два роки тому закінчила я сама. Рік пропрацювала в Київському медичному університеті ім. О.О. Богомольця на посаді викладача латинської мови. Нині мешкаю в батьків, у м. Городищі Черкаської області. Працюю кореспондентом городищенського радіо, маю дві власні передачі. Вірші пишу із шести років, з восьми – друкуюся в періодиці, регулярно беру участь у конкурсах різноманітних видавництв, які на мене не реагують аж ніяк. Захоплююся перекладом (з латини, давньогрецької – я ж фахівець, з англійської). В однієї американської дівчинки були такі рядки:

 

От якби я була поетом!..

Розказала б себе, як вірша,

Аби люди з навколо світу

Повернулись послухать мене.

 

От якби!.. І не заради слави, а щоби справді послухали і зрозуміли. Вважаю, що найдовершеніший витвір – це світ. Нічого вигадувати не треба, слід лише уважно помічати і влучно передавати те, що бачиш, чуєш, відчуваєш. Поки що все.

Ярослава Шекера. У 13 — майстер традиційного народного мистецтва; в 16 — перша поетична збірка “Кольорова тиша” (К.: Задруга, 1998. — 48 с.); в 19 — член НСПУ; у 20 — викладач ВНЗу (асистент Інституту філології КНУ ім. Т.Шевченка). Інші збірки: “А небо журавками вишите” (К.: Задруга, 2000. — 48 с.), “Танське небо: китайська поезія доби Тан” (К.: Задруга, 2003. — 64 с.) та ще дві невидані. Невиправна мрійниця і романтик. Життєве кредо — китаїстика і Україна.

Ірина Шувалова. Народилася у Києві 13 березня 1986 року. Штудіюю філософію в Київському національному університеті. Книжок не видавала, в літературних колах не тусувалася. Маю маленьку дочку і великі плани на майбутнє. Живу з метою жити».

Прочитавши вибірково навіть такі біографії та анотації до окремих (також стихійно вибраних) поетичних збірок, уже можна скласти більш-менш об’єктивну картину про сучасну молоду поезію:

Каневська Вікторія. Плач за світлим: Поезії. – Рівне: Волинські обереги, 2004. – 64 с.

Основні мотиви цієї книжки – прагнення філософського осмислення нашого буття, роздуми про минуле. Сьогодення і майбутнє, про внутрішній світ сучасника, утвердження краси і добра у людських взаєминах.

Малігон Анна. Дзвінок у двері: Поезії. – К.: Гопак, 2003. – 40 с.

Парадоксальні й, можливо, не завжди оправдані, але завжди інтригуючо-несподівані образи, трепетна свіжість сприймання життя, багата лексика й оте – ледь-ледь – зависання над землею та часом, аби краще побачити і відчути, - це вірші Анни Малігон.

Маляр Альбіна. Причетність: Поезії. – Броварі: Українська ідея, 2003. – 96 с.

«Причетність» – перша книжка Альбіни Маляр. Пульс її поезії по-молодому пристрасний прискорений. Юна поетеса шукає себе в собі, у навколишньому світі, у Всесвіті; пробує означити духовні й морально-етичні орієнтири та цінності. Часом у віршах Альбіни звучать не по літах дорослі ноти, які змушують дивуватись і замислюватись. Чи не здається вам, читачу, що це і є одна з іпостасей поезії?

Оксана Поживіл. Відкритий простір: Поезії. – К.: Гопак, 2004. – 28 с.

У першій книжці автора той, хто любить поезію, знайде легку філософію юного чистого серця, яке ще не вміє, не хоче танцювати під загальні ритми нового тисячоліття, а шукає свої кольори і звуки. Через вірш-другий інтуїтивно вловлюєш енергетику жінки…

Сергій Осока. Сьома сніжинка січня: Поезія. – Редакції загально-педагогічних газет, 2002. – 84 с.

Якась незвичайна присутність чогось магічного, що людина віками носить у собі, що не має назви, означення, не може бути вичерпно виражене жодними словами, а вгадується хіба що у незмінному, неохопному протистоянні – Я і Воно, – відчувається у багатьох віршах Сергія Осоки – молодого поета з Полтавщини. Ця тисячолітня сакральна прапам’ять, витіснена із нашої свідомості і з нашого життя, разуразно зринає на поверхню і вимагає своєї відчутної у всіх проявах матеріалізації, а головне – втілення найтоншого і найвищого: втілення у слові.

У поезії Сергія Осоки трапляється певна причетність, міфологізація, здавалося би, буденного і звичайного, перетворення його на надреальне і надзвичайне.

Формозмісти і змістоформи їх творів можна порівнювати між собою, можна із попередниками, можна шукати паралелі в інших літературах та інших видах мистецтв з якими вони акустують, а можна (і треба) у них просто вчитися, просто черпати внутрішню енергію захисту від зовнішнього непоетичного світу, вчитися кольороподілу, найтоншому інструментуванню вірша, вмінню складати ціну римованим рядкам про несуттєві дрібниці і про головне.

Адже їхнє покоління, як і покоління їх прадідів, яке писало вірші в окопах Великої вітчизняної, батьків-«афганців», захищаються від світу молитвою та (іноді) щирою лайкою… яку їм час пробачить, як пробачає Артюру Рембо, Федеріко Гарсіа Лорці, Володимирові Сосюрі, Павлові Васільєву, Євгенові Плужнику, Миколі Вінграновському, Сергію Єсєніну…

А те, що написано під анотаціями до їх перших і наступних книжок: «Для широкого читацького загалу» – зараз звучить дещо знущально, бо ж усі ми чудово знаємо, що кількість екземплярів видаваних у світ поетичних книг десь у п’ять разів менша, ніж кількість самих членів Спілки письменників. І винні у цьому в першу чергу явно не поети, які (за визначенням того ж Лорки) – дуенте: тобто ті, що дарують душу, українську душу, бо, як не дивно це звучить на п’ятнадцятому році незалежності, відважуються писати українською, зрівноважуючи наші внутрішні та зовнішні перехідні світи (мезозої).

І говорити про них у контексті якихось модних, але енергетично немістких теорійізмів, як-от модернізм, постмодернізм, фемінізм – ущербно і несерйозно. Називати їх дев’яностиками – просто смішно, бо це асоціюється з якимось довгоносиками, п’тидесятниками… одне слово від таких термінів віє сектанством і до маразму здрібнює Парнас.

Щодо впливів на молодих, хоча краще казати сучасних, поетів України інших літератур світу, – то це тема окремого дослідження, хоча певні тенденції, ґенеза наяву: якщо ще років двадцять тому українські поети свідомо, підсвідомо чи надсвідомо відчували на собі вплив російського поетичного космосу, то тепер горизонт розірвано, і дехто з молодих упав-запав у іншу крайність: запопадливо європеїзувався… Хоча, повторюю, на останніх семінарах у Спілці письменників я відчув, як поети – сторожі генетичного коду нації – летять у глибину, в корінь, до фольклору, до ріднобожжя, до рідної природи та історії – тобто до дерев на соборах.

Жанри і види літератури закономірно змінюють один одного, як пори року: після розквіту прози йде драматургія, потім – публіцистика, а після неї, як весна духу, – поезія. Зараз, на початку нового тисячоліття, гряде Її час, час нетерплячої і вічно молодої Евтерпи.

 

Я прийшла,

щоб з’єднати століття…–

 

написала Ольга Городецька в епіграфі до свого вірша «Хтось зім’яв почуття».

Ці ж слова, можна вважати, – кредо сучасної вічно молодої поезії України, молодого і знайомого нам племені, яке ми поважно любимо, бо воно наше продовження, як і ми його…