Середньотрипільські племена

Середній період енеоліту був періодом дальших помітних зрушень у господарському та суспіль­ному житті трипільських племен, дальшого збіль­шення чисельності населення. Відносна перенаселеність змушувала три­пільські племена освоювати сусідні землі. Трипільські племена Середнього Подністров'я розселювалися на північний захід у Верхнє Подністров'я. Трипільські племена Побужжя просунулися далі вгору Південним Бугом і на північний схід, вздовж течії Росі, досягнувши Середнього Дніпра і витіснивши звідти племена Дніпро-донецької культури. Внаслідок збільшення трипільського населення і його розселення в середній період енеоліту на нові землі на широких просторах між Прутом і Дніпром уже проживало кільканадцять трипільських племен, кожне з яких харак­теризується відповідними етнографічними особливостями матеріальної культури.
У цей час помітно збільшилися розміри трипільських поселень, житлових та господарських споруд. В окремих поселеннях, як, наприклад, у Володимирівні на Південному Бузі, налічувалося вже понад двісті бу­дівель, а кількість жителів сягала двох тисяч.
У трипільських племен Побужжя та Подніпров'я простежується певна закономірність у розташуванні поселень: їх будували переважно на зруч­них для оборони місцях. Поряд з великими (багатосімейними) житлами будувалися малі (односімейні). В кожному приміщенні, де проживала ок­рема сім'я, були піч, відповідний господарський та побутовий інвентар. Крім того, в окремих камерах з випаленої глини споруджувалися жертов­ники, які розписувалися різноманітними фарбами. У цьому, зокрема, про­являлася одна з характерних особливостей культури середньотрипіль-ських племен Побужжя.
Сталися зміни і в асортименті знарядь праці, зросло виробництво зброї (вістер до стріл та списів), що було зумовлено зростаючими госпо­дарськими та суспільними потребами.
Спорудження численних довгочасних жител, основним будівельним матеріалом для яких, крім глини, служило також дерево, вимагало даль­шого вдосконалення і виготовлення продуктивніших деревообробних ін­струментів. У зв'язку з цим збільшилося виготовлення сокир і тесел з твердих порід каменю та кременю. Про зростання попиту на крем'яні сокири свідчить налагодження їх масового виробництва в спеціальних кременярських майстернях. Для господарських та побутових потреб три­пільці широко використовували такі породи дерева, як дуб, ясень, граб, клен, в'яз та верба.
Незважаючи на те, що в господарство та побут трипільських племен дедалі ширше входили вироби з міді, кременеобробне виробництво продов­жувало залишатися провідною галуззю у виготовленні основних знарядь праці, зброї та предметів побуту. Збільшувався асортимент крем'яних
виробів, удосконалювалася технологія кременеобробного виробництва, а ра­зом з ним зростало і значення спеціалізованих кременеобробних майсте­рень. Кременедобувне та кременеобробне виробництво Подністров'я своєю різноманітною продукцією забезпечувало потреби не тільки трипільських племен Подністров'я, а й населення інших районів, зокрема Подніпров'я, де не було родовищ кременю доброї якості.
Вищого рівня досягло в середньоенеолітичний період керамічне ви­робництво трипільців. Саме в цей час набуло розвитку виготовлення само­бутньої трипільської розписної кераміки. Якщо в ранньотрипільський час кольоровий розпис посуду застосовувався лише зрідка, то в середньотри-пільський період великого поширення набув багатобарвний орнамент, створюваний за допомогою білої, жовтої, червоної і чорної фарб. Трипіль­ські племена не тільки досконало володіли складною технологією кольо­рової орнаментації посуду, а й були справжніми митцями орнаментальних композицій та сюжетів.
Особливою винахідливістю в цьому відношенні відзначалися трипіль­ські племена Подністров'я. Кожне з них створило своєрідний стиль роз­пису побутового посуду. Висока мистецька майстерність трипільського керамічного розпису була зумовлена, крім усього іншого, його магічним змістом і символічним значенням окремих орнаментальних сюжетів та композицій. Не випадково в чисто орнаментальні схеми вписуються досить реалістичні зображення різних тварин, рослин, а також людини. Про без­посереднє ритуально-магічне призначення трипільської кераміки свідчать культові зображення жіночих постатей з чашами на колінах, які, безпе­речно, пов'язані з різними обрядами «чаклування». Насиченість приклад­ного мистецтва релігійно-магічним змістом є характерною рисою ідеоло­гічних уявлень, світогляду первісних землеробів.
Провідними напрямами господарської діяльності, в основі якої ле­жали колективні форми обробітку землі та общинне утримання худоби, як і раніше, лишалися ральне землеробство та приселищне скотарство. Питома вага мисливства та рибальства в економіці трипільців у порівнянні з ранньотрипільським періодом помітно зменшилася. Дальшого розвитку набули різні види домашнього общинного ремесла.
Зі збільшенням чисельності трипільського населення, виділенням нових племінних груп і розширенням території, з одного боку, та зростан­ням внутріобщинного й міжобщинного поділу праці та обміну — з другого, господарсько-суспільна струк­тура трипільських племен усклад­нюється.

Найвіддаленіші трипільські пле­мена не могли підтримувати безпосе­редніх контактів між собою в усіх галузях господарського та суспіль­ного життя. У середньотрипільський час почали виникати міжплемінні об'єднання ряду племен певного району. Крім етнографічних особ­ливостей матеріальної культури ок­ремих трипільських племен, уже простежуються деякі особливості культури групи племен окремих районів. Зокрема, для трипільських племен Подністров'я було характер­ним масове виробництво глиняного розписного посуду, а для трипіль­ських племен Подніпров'я — майже повна його відсутність. У середньо-трипільський час міжплемінних об'­єднань було щонайменше три: в Под­ніпров'ї, Побужжі та Подністров'ї.
Вони складалися з окремих племен, кожне з яких мало свої особливості ма­теріальної! духовної культури. Своєрідність матеріальної і духовної куль­тури окремих трипільських міжплемінних об'єднань зумовлювалася від­мінностями та особливостями їх культурно-історичного середовища. Так, подніпровські племена, крім тісних зв'язків з сусідніми спорідненими три­пільськими племенами Побужжя, підтримували безпосередні контакти з сусідами на півночі — племенами Дніпро-донецької культури. В свою чергу трипільські племена Подніпров'я та Побужжя вступали часом у мирні, а часом у ворожі стосунки з войовничими середньостогівськими племенами Лівобережжя. Ці нові для трипільських, особливо подніпровських, племен контакти та взаємовпливи не могли не позначитися на характері їх куль­тури, яка увібрала у себе ряд чужих, не характерних для неї рис. Серед-ньотрипільські племена Подністров'я, які жили майже виключно в ото­ченні споріднених, спільних за походженням трипільських племен, мали сприятливі умови для розвитку своєї самобутньої яскравої культури; саме тому вони найдовше зберігали й розвивали далі її традиційні елементи.

Пізньотрипільскі племена

На початку пізнього періоду енеоліту пізньо-трипільські племена продовжували розвивати тра­диційні форми господарства та культури, харак­терні для попереднього часу. Зростала кількість трипільського населення, а також розміри їх поселень. Зокрема, у Побужжі виявлено пізньо-трипільські поселення поблизу сіл Доброводів, Тальянок, Майданецького, Небелівки; загальна площа кожного з них досягала 400 га. Кількість житлових споруд на кожному поселенні становила 2—4 тис. Проте зростання розмірів поселень не врятувало трипільські племена від від­носного перенаселення. Тому продовжувалася сегментація трипільських племен, які змушені були освоювати нові землі.
Нові трипільські поселення виникали на території Східної Волині, в північних районах Середнього Подніпров'я, на Поліському Лівобереж­жі. Частина трипільських племен Середнього Подністров'я освоїла степи Північно-Західного Причорномор'я. Виникали нові племінні групи, що ускладнювало міжплемінну організацію пізньотрипільських племен, які на той час являли собою одне з найбільших енеолітичних об'єднань у Схід­ній Європі. Духовна й матеріальна культура кожної з племінних груп цьо­го об'єднання мала свої особливості. Найбільш виразно ці особливості культури та побуту виявились у периферійних пізньотрипільських пле­мен, зокрема у племен Степового Півдня (усатівські племена), Волині (городські племена), Київщини (софіївські племена). Крім згаданих, кіль­ка груп племен відомо у Верхньому та Середньому Подністров'ї, середній та верхній течіях Південного Бугу.
Історія пізньотрипільських племен Верхнього Подністров'я вивчена в результаті дослідження пам'яток кошиловецького та касперівського ипів, які відображають окремі фази їх історичного розвитку. Пізньо-трипільські племена Верхнього Подністров'я найдовше зберігали харак­терні риси трипільської культури попереднього періоду.
Поселення кошиловецького типу розташовувались у різних топогра­фічних умовах: на низьких берегах рік, на плато корінного берега Дністра та його приток. Це були поселення з рядовим розміщенням типових три­пільських наземних жител, переважно однокамерних, поява яких пояснює­ться виділенням у межах патріархальних родових колективів окремих сімей в самостійні господарські осередки. Крім жител та господарських ям, на поселеннях виявлено виробничі споруди: керамічні горна для випа­лювання посуду та печі для випалювання глиняних вальків — основного матеріалу, який використовувався при будівництві жител.
Незмінним залишався землеробсько-скотарський напрям господар­ства. Дальшого розвитку набували традиційні форми домашнього та об­щинного ремесла. Одне з чільних місць посідало керамічне виробництво: виготовлявся глиняний посуд побутового та господарського призначення. Переважну частину керамічної продукції становив розписний трипіль­ський посуд. У зв'язку з розвитком нової галузі ремесла — ткацтва — почалося виготовлення у значній кількості глиняних пряселець, веретен та різноманітних за розмірами й формою глиняних важків для ткацьких верстатів. Основною сировиною, з якої виготовлялися знаряддя праці, зброя та предмети побуту, залишалися камінь, кремінь, кістка і ріг.
Про ускладнення ідеологічних уявлень трипільських племен та дальшу диференціацію у них культу родючості свідчать численні знахідки глиняної антропоморфної та зооморфної пластики, а також оригінальні амулети полімастичного характеру.
Трипільські племена Верхнього Подністров'я, які перебували у звич­них умовах життя, в оточенні лише споріднених трипільських племен і які не мали безпосередніх контактів з чужинцями трипільської периферії, зберегли в найбільш чистій формі традиції господарства, культури, по­буту та ідеологічні уявлення своїх предків. З часом, коли сталися зміни у зовнішньому оточенні трипільських племен, вони також зазнали загаль­ного культурного нівелювання.
Інакше склалася історична доля сусідніх трипільських племен Серед­нього Подністров'я. В середині III тисячоліття до н. е. частина їх змушена була залишити свої землі і переселитися в степові райони Північного Причорномор'я. Незвичні для трипільців умови Степового Півдня вияви­лися малопридатними для землеробства, яке базувалося на примітив­ній ральній техніці. У той же час у причорноморських степах були сприят­ливі умови для розвитку скотарства, яке й стало провідною галуззю гос­подарської діяльності усатівської (від с. Усатового під Одесою, де вперше виявлено і досліджено пам'ятки цього типу) групи племен.
Усатівські поселення були оточені ровами, іноді у кілька рядів. В укріплених у такий спосіб поселеннях під час небезпеки ховалося насе­лення разом з худобою. Крім невеликих поселень або оборонних стійбищ, усатівці мали досить великі поселення з кам'яними будівлями та різнома­нітними господарськими й культовими спорудами, які, найімовірніше, являли собою міжплемінні та культові центри. Навколо поселення, від критого поблизу Усатового, розміщувалося кілька курганних та безкур-ганних могильників. Під курганами, які мали досить складну конструк­цію, з кам'яними банями та кромлехами, усатівці ховали племінних вождів та родових старійшин. Померлим у поховальні камери клали роз­писаний на трипільський взірець керамічний посуд, прикраси з кістки, міді і м ні плоскі сокири, кинджали тощо. В одному курганному похованні вождя виявлено кам'яну плиту з зображеннями людей і тва­рин — звичайних для скотарів сюжетів. Рядових членів роду усатівці ховали в безкурганних могильниках, у невеликих ямах, іноді перекритих кам'яними плитами або кам'яними закладами. Небіжчиків звичайно су­проводжував бідний поховальний інвентар. Традиційно трипільський зви­чай поховання в невеликих ямах, перекритих кам'яними плитами та за­кладами, був поширений у трипільських племен Подністров'я, звідки походили усатівці.
Усатівці розводили велику рогату худобу та коней, а також кіз і овець. Скотарство мало відгінний характер, однак базувалося воно на згаданих оборонних стійбищах. Мисливство та рибальство не відігравали значної ролі у господарстві.
Як і решта пізньотрипільських племен, усатівці займалися різними видами домашнього та общинного ремесла. Високого технологічного й ху­дожнього рівня у них досягло керамічне виробництво, продукція якого відрізнялася від керамічних виробів інших пізньотрипільських племен. Місцеві майстри з сировини, яка надходила з Балкано-Карпатського руд­ного басейну або Кавказу, виготовляли різноманітні металеві вироби, в тому числі зброю. Усатівцям добре було відоме ткацтво та каменеоброб­не ремесло. Усатівські скотарі підтримували тісні господарські та куль­турні зв'язки як зі своїми безпосередніми сусідами, так і з племенами більш віддалених територій. Під впливом саме цих зв'язків у їхній куль­турі та побуті виникло чимало рис, не характерних для решти трипіль­ських племен. Цілком можливо, що усатівські племена запозичили у кемі-обинськях обряд поховання під курганами та досвід спорудження склад­них кам'яних конструкцій. Від південно-західних племен, які проживали в Дунайському пониззі, усатівські племена одержували сировину для ви­готовлення металевих виробів. Безперечно, що найтісніші й найрізнома­нітніші зв'язки вони підтримували з трипільськими племенами Середнього Подністров'я.
Відіграючи в певному розумінні роль форпосту трипільського об'єд­нання племен на південному кордоні, усатівські племена, як найбільш войовничі, деякий час стримували натиск скотарських племен ямної куль­тури, які постійно нападали на трипільців. Але наприкінці III тисячоліття до н. е. усатівські племена були підкорені й з часом асимільовані войов­ничими племенами ямної культури.
Інший шлях розвитку пройшли пізньотрипільські племена Середнього Подніпров'я — найбільш віддалені на північний схід від основного масиву трипільського населення. На заселених ще на середньому етапі розвитку трипільської культури землях, незважаючи на периферійне розташування, пізньотрипільські племена Середнього Подніпров'я продовжували розви­вати характерні для трипільської культури традиції господарства та побуту.
Пізньотрипільські поселення розташовувалися на високих ділянках плато правого берега Дніпра. Це були відносно великі довгочасні посе­лення, на яких налічувалося до півсотні різних за розмірами жител та господарських споруд. Будівлі розміщувалися колом, з входом від центра. Своєю конструкцією вони майже не відрізнялися від типових трипіль­ських наземних жител попереднього часу. Матеріальна культура в цілому продовжувала розвиватися в дусі місцевих традицій, зберігаючи свої особливості. Землеробство й скотарство, як і раніше, лишалися провід­ними формами господарства. Розвивалися ремесла. Місцеві племена підтримували постійні зв'язки з рештою трипільських племен. Це був період спокійного господарського та культурного розвитку. Проте і перед три­пільськими племенами Середнього Подніпров'я постала загальна для всіх трипільських племен проблема відносного перенаселення. Для того, щоб урятувати себе від голоду та злиднів, вони змушені були розселюватися на нові землі. Зі сходу на Лівобережжі трипільцям протистояли войовничі степові скотарські племена. Тому місцеве трипільське населення подалося далі на північ та північний схід, у райони, де проживали нижчі за рівнем розвитку племена з неолітичним характером господарства, культури та побуту. Окремі родові общини трипільців поступово просувалися далі на північ від гирла Стугни, освоюючи нові землі в Подніпров'ї.
Опинившись у середовищі хоч і слабіших, але чужих і ворожих племен, пізньотрипільські родові общини для заснування поселень оби­рали добре захищені в природному відношенні місця. Це були невеликі поселення, які налічували з десяток жител. Спочатку споруджувалися тимчасові житла землянкового типу, а згодом, прижившись на цих місцях, переселенці почали будувати типові для трипільців довгочасні наземні житла. Поступово трипільські племена, просуваючись все далі на північ та північний схід, дійшли до гирла Десни, перейшли на лівий берег Дніпра, заснували свої поселення вище по Десні, на сході вони досягли р. Трубежа (поселення біля с. Лукашів).
З часом у цьому районі виникло ще одне родоплемінне об'єднання з до­сить своєрідною, багато в чому відмінною від інших пізньотрипільських племен матеріальною культурою, яка дістала назву софіївської (від с. Со-фіївки поблизу Києва, де вперше було відкрито й досліджено пізньотри-пільський могильник).
Софіївські племена, крім виробництва звичайних для енеолітичних племен знарядь праці та предметів побуту, багато уваги приділяли виго­товленню зброї. Це були переважно оригінальні за формою бойові кам'яні сокири та молоти, а також невеликі, добре оброблені крем'яні вістря до стріл. З міді вироблялися кинджали, вістря до списів та дротиків, при­краси — пронизки, підвісні кільця.
Про тривожний, неспокійний час і особливу повагу до воїнів свідчать багаті поховання воїнів зі зброєю. Саме тоді з'явилися масові родові мо­гильники з трупоспаленням (Софіївка, Чернин, Червоний Хутір, Зава-лівка поблизу Києва).
Поширений у софіївських племен обряд трупоспалення був характер­ним лише для них. Разом з тим у матеріальній культурі софіївські племена зберігали багато специфічних рис, притаманних трипільській культурі в цілому. Зокрема, у них простежується трипільська традиція розпису­вати фарбами глиняний посуд. Збереглася також традиційна трипільська антропоморфна пластика.
Софіївські племена продовжували розвивати землеробсько-скотар­ське господарство. Особливої майстерності вони досягли у виготовленні серпів з великих крем'яних пластин. Софіївці не втрачали зв'язків із су­сідніми й віддаленими трипільськими племенами. Шляхом обміну вони одержували різноманітні вироби, переважно прикраси, з Кавказу, а та­кож сировину та мідні вироби з Балкан і Прикарпаття.
Небагато відомо про історичну долю софіївських племен. Цілком ймо вірно, що вони, як і решта пізньотрипільських племен, приблизно напри­кінці III тисячоліття були підкорені, а з часом й асимільовані іншими пле­менами, можливо — племенами так званої середньодніпровської куль­тури.
Протягом певного часу пізньотрипільські племена в інших районах, зокрема на Волині та Верхньому Побужжі, ще зберігали деякі особливо­сті своєї культури та побуту. Але в другій половині III тисячоліття до н. е. в матеріальній культурі всіх пізньотрипільських племен простежується нівелювання. Колись такі досить своєрідні в етнографічному відношенні райони, як Верхнє Подністров'я, Побужжя та Волинь, на фінальному етапі історії трипільських племен за характером матеріальної культури вже мало чим відрізнялися один від одного. Під впливом навислої небезпеки як з заходу (з боку племен культури кулястих амфор), так і зі сходу (з боку племен ямної культури) відбувся процес консолідації пізньотрипіль-ських племен, який знайшов відображення в однотипності матеріальної культури на всій території їх поширення.

В Україні виявлено величезну кількість – понад тисячу – пам`яток трипільської культури. Сліди трипільців знайдено і в Покутських Карпатах, поблизу соляних джерел,
де вони виварювали сіль та будували оборонні городища. Населення на всій тереторії трипільської культури становило щонайменше 1млн. осіб.В основному це були родові або племенні тривалі поселення, що налічували від десятка до сотні жител та господарських споруд. Такі селища мали чітке планування – всі будови були розташовані кількома рядами або концетричними колами навколо великого майдану, на якому стояли одна або декілька громадських споруд-святилищ. Від майдану радіально розходились вулиці, обабіч яких були розташовані і садиби.Житла трипільців були переважно наземними і різними за розмірами (площею від 30 до 150 м2). Конструкція їх була досить складною: підлога викладалася на дерев`яному помості з глиняних опалених валків і зверху замазувалася глиною.Стіни споруджувалися на дерев`яному каркасі-плетенці і теж обмазувалися глиною, двосхилий дах перекривався солом`яними або очеретяними сніпками. Часто житла мали піддашшя. Вікна були невеликими та округлими. Всередені могла бути одна, дві або й три кімнати.В кожній кімнаті містилися піч, лежанка,сімейний вівтар-жертовник. Зовні стіни жител розмальовувались вертикальними смугами червоного жовтого та білого кольорів. Розмальовувалися карнизи вікон та дверей, стіни в середині.
На Уманщині, в середині течії Південного Бугу, а також в межиріччі Дністра й Пруту виявлено величезні поселення площею до 400 га, які налічували понад 2000 жител, розташованих концетричними колами. Тут вже існувала квартальна забудова, багато будинків споруджували двоповерховими. Це були на той час найбільші в Європі, а можливо, й у світі перші справжні протоміста, в кожному з яких проживало до 25 тис. людей.
Високий розвиток землеробства, скотарства, зачатки ремесел привели до соціальної диференціації суспільства.Важливо сказати про структеризацію праці, про що свідчить наявність трипільців, що займалися суто малярством, а особливо виникнення поселень малярів.Наявність скарбів свідчить про нагромадження багатства в руках окремих індивідумів.
Отже, проаналізувавши попередній матеріал можна сказати, що трипільькі племена були доволі сильно розвинутими у культурному, соціальному та економічному плані, враховуючи час у який існували трипільські племена.

ВИСНОВОК:                                                                                              Трипільська культура – одна з найбільших явищ стародавньої історії Європи. За рівнем соціально-економічного розвитку трипільці підійшли до рівня цивилізації Єгипту та Близького сходу. Вони жили на території сучасного Тальнівського району у невеликих та великих поселеннях – протомістах з 15-20 тисячами жителів, які на той час були найбільшими в світі. Навіть Єгипетські піраміди молодші за трипільські поселення-гіганти. Сліди одного з найбільших на території Європи поселень, виявлено понад 30 років тому, яке виникло наприкінці 5 тисячоліття до н.е. – на площі дві тисячі квадратних метрів стояло близько двох тисяч будинків, які забудовувались за єдиним планом. Трипільські поселення складалися з двох частин: на першому поверсі були господарчі приміщення, а на другому – житлові. На сьогодні відомо близько 2000 посель трипільської культури на території сучасної Черкащини, з них кілька десятків площею понад 100 га.

Трипільська культура мала яскраво виражений хліборобський характер. Трипільці вирощували плівчасту пшеницю – одно- і двозернянку, просо, жито, ячмінь, горох, овес, сочевицю, льон, коноплі. Для обробки землі використовували мотики з кам’яними та роговими робочими частинами, пізніше – рала. Збір урожаю здійснювався за допомогою крем’яних серпів із зубчастими лезами, подібними до металевих лез сучасних серпів. Збіжжя обмолочували спеціальними молотильними дошками, що являли собою дерев’яну основу, у яку вкладали шматки кременю. У тваринництві перевагу надавали великій рогатій худобі, яка крім м"ясо-молочного призначення, використовувалась як тяглова сила при обробці землі і траспортуванні вантажів. Науковці стверджуюють, що трипільці також були прекрасними броварями та вміли виготовляти вино.

Трипільці займалися металургією і металообробкою: виготовляли зброю, прикраси і знаряддя праці – пласкі сокири, сокири-молоти, шила, сверла, долота, рибальські гачки. В трипільців особливо розвинутими були гончарство та ткацтво. При розкопках знайшли рештки вертикальних ткацьких верстатів, які дозволяли виготовляти тканини різних типів шириною до 1,5 метра.

Трипільці ткали як тонке лляне полотно, так і грубе, подібне до мішковини, - про це свідчать знайдені на посуді відбитки тканини. Ткані виготовлялися не лише з льону, а й з вовни. Одяг фарбувався і прикрашався вишивкою та нашивними пластинками з кісток, міді та золота. Зображення на Трипільських статуетках доводять, що трипільці були естетами, які відзначалися творчим підходом до моделювання і оздоблення одягу.

Трипільський мальований посуд знаходять у похованнях та степових курганах в різних регіонах України. Трипільська кераміка до цього часу викликає захоплення високою якістю, незвичайним орнаментом, вишуканістю форм. Малюнок переважно має вигляд спіралі та її елементів у сполученні з різними знаками, серед яких трапляються символічні знаки з зображенням сонця, місяця, тварин, рослин.Тому витвори цього виду мистецтва прирівнюють до єгипетських пірамід і шумерських зіккуратів. Після розселення трипільців по навколишнім просторам і виникнення нових цивілізацій характерне трипільське гончарне мистецтво зберіглося в егейській і крито-мінойській цивілізація.

Список літератури:

1.Давня історія Укрвїни. Книга 1. / підручник / П.П. Толочко, Д. Н.Козак,
С. Д.Крижицький / Київ.Либідь.1994.
2. Історія Української РСР. Том 1. Первісно-общинний лад,винекнення та розвиток феодалізму. / Шевельов А. Г.,І. І. Артеменко та ін. / Київ.1977.
3. Українська Радянська Енциклопедія / О. К. Антонов, М. П. Бажан та ін. / Київ.1984.
4. Трипільська культура на тереторії Української РСР. / В. М.Конопля,І.Р.Михальчишин та ін./ Львів.1989.