Основними способами набуття речових прав вважались захоплення, давність, знахідка, договір і пожалування.

Договір у XV – XVІ ст. – один із найбільш розповсюджених способів набуття прав на майно. Широке розповсюдження одержує письмова форма угод, що відтісняє на задній план показання свідків. Договірні грамоти в угодах про нерухомість набувають законну силу після їх проходження в офіційній інстанції, контроль держави за цією процедурою посилюється після введення писарських книг.

Основними формами земельної власності були вотчина (спадкове землеволодіння) і помістя (умовне землеволодіння). Вотчини поділялись на декілька видів згідно з характером суб’єктів (двірцеві, державні, церковні, приватновласницькі) та способами їх набуття (родові, за вислугою, куповані).
Помістні наділи “жалувались” із княжих (двірцевих) земель особам, безпосередньо зв’язаним з княжим двором і службою князю.

Розмір помістного “окладу”, який перераховувався в грошовій формі, визначався, перш за все, обсягом покладених на поміщика державних обов’язків. Зобов’язальне право XV – XVІ ст. розвивалось шляхом поступової заміни особистої відповідальності – майновою.

Однією з найважливіших умов при укладанні договору була свобода волевиявлення сторін. Сторона, воля якої була обмежена, могла оскаржити таку угоду протягом певного короткого строку. Закон визнавав недійсною угоду, яка була укладена в стані сп’яніння або внаслідок обману.

До середини XVІ ст. переважною формою укладання до-говорів залишалась усна домовленість. Поступово виникає і кріпосна (нотаріальна) форма угод.

У спадковому праві в XV –XVІ ст. спостерігається тенденція до поступового розширення кола спадкоємців і прав спадкодавця.

У XV – XVІ ст. основне коло спадкоємців за законом включало синів разом з вдовою. При цьому в спадкуванні брали участь не всі сини, а лише ті, які залишались на момент смерті батька в його господарстві та будинку. Брати одержували рівні частки спадщини і майна, відповідали за батьківськими зобов’язаннями та розраховувалися за них із загальної спадкової маси.
При наявності синів, доньки усувались від успадкування нерухомості. Вони мали право тільки на посаг. Вдови не допускались до успадкування родових вотчин. При відсутності синів вдова користувалась вотчиною, але розпоряджатись нею не могла. Після її смерті вотчину успадковували родичі. У першому загальноросійському (великокняжому) Судебнику 1497 р. знайшли застосування норми Руської Правди, звичайного права, судової практики і литовського законодавства. Головною метою Судебника було розповсюдження юрисдикції великого князя на всю територію централізованої держави, ліквідація правових суверенітетів окремих земель. Фактично Судебник був, перш за все, “інструкцією” для організації судового процесу.

У Судебнику 1550 р. розширюється коло питань, які ре-гулюються центральною владою, проводиться певна вираже-на соціальна направленість покарання, посилюються риси розшукного процесу. Закріплюється становий принцип покарань. Значно чіткіше встановлюються в законі суб’єктивні ознаки злочину, розробляються форми вини.

Під злочином судебники розуміють не тільки нанесення матеріальної чи моральної шкоди. Злочин – це, перш за все, порушення встановлених норм, розпоряджень, а також волі государя, яка неподільно пов’язувалась з інтересами держави.

Посилення центральної влади обумовило розвиток форм позасудової, позаправової розправи. Практика виробила таку своєрідну форму судового процесу, як “облиховання”: якщо підозрюваного звинувачували у тому, що він “завідомо лиха людина”, цього було достатньо для застосування до нього ка-тувань. Обвинувачення висували 15 – 20 “кращих людей”: дітей боярських, дворян, представників верхівки посаду або се-лянської общини. До “лихих”, тобто особливо небезпечних справ, відносились: розбій, грабіж, підпал, вбивство (душо-губство), особливі види тяжби. З’являється поняття “крамола” – антидержавне діяння. До нього, крім перерахованих ви-дів особливо тяжких злочинів, відносились змови та заколоти.

У групі злочинів проти особи виділяються кваліфіковані види вбивства (“державний вбивця”, “розбійний вбивця”), образа дією і словом. У групі майнових злочинів багато уваги приділяється крадіжці, вякій також виділялись кваліфіковані види: церковна, “головна” (викрадення людей) крадіжка, не-відокремлені один від одного грабіж і розбій (відкрите викра-дення майна).
Система покарань за судебниками ускладнюється, формується нова мета покарання – устрашіння та ізоляція злочинця. Вищою мірою покарання була смертна кара. Тілесні покарання застосовувались як основний або додатковий вид пока-рання. Найбільш розповсюдженим видом тілесного покаран-ня була “торгова страта”, тобто биття батогом на торговій площі. Членоушкоджувальні покарання (відрізання вух, язи-ка, таврування) у період судебників лише розпочинали вво-дитись. Крім устрашіння, ці види покарань виконували важ-ливу символічну функцію – виділення злочинця із загальної маси, “позначення” його.