Підготовка та прийняття Конституції Пруссії 1850 р.

У рамках Союзу кожна держава продовжувала зберігати свій уряд, армію, дипломатичну службу.

Таким чином, здійснені перетворення мали в цілому позитивний характер і вели до створення єдинодержавності в німецьких землях. Однак вони не вирішували питання про єдність Німеччини. Реально була створена слабка конфедерація, яка не мала спільних збройних сил, судових органів, фінансів, зовнішньополітичних відомств, виконавчих та законодавчих структур влади. Була відсутня навіть державна печатка та інша символіка Союзу, зберігалися митні кордони.

Оскільки головну роль в об'єднанні відігравала Австрія, її посол був постійним головою сейму, а засідання відбувалися в приміщенні австрійського посольства у Франкфурті-на-Майні. Союзний сейм, влучно названий "колекцією мумій", виявляв турботу лише про те, щоб у Німеччині нічого не змінювалося. І хоч ст. 13 Союзного акта проголошувала, що в усіх державах буде запроваджено представницький орган правління, вона не накладала ніяких обов'язків на правителів, які тлумачили поняття представництва у феодальному дусі - як станове представництво, котре ще з часів станово-представницької монархії у вигляді ландтагів мало місце в німецьких князівствах. Німецька буржуазія була слабкою, залежною від феодалів і тому не могла виступити за радикальні державно-правові перетворення в країнах.

Після утворення Німецького союзу в державах був встановлений жорсткий поліцейський режим. Монархи найбільших держав - Австрії та Пруссії - разом з російським царем підписали спільну угоду, метою якої було придушення будь-якого революційного руху всередині країн або за їх межами. І хоча у південно-німецьких державах на зразок французької Хартії 1814 р. деякі правителі з тактичних міркувань стали октроювати1 власні конституції, кардинальних змін у суспільно-політичне життя Німеччини вони не внесли. Внутрішня політика супроводжувалася масовим терором: функціонували таємні суди, численна поліція, було тотальне стеження за всім населенням. Реакційна урядова політика дозволила дворянам повернути свою колишню владу над селянами, феодальні суди - панщину, а в деяких місцях - навіть право позасудової розправи на селянином. Зберігся грошовий податок, який прийшов на заміну середньовічному праву "першої ночі".

Все ж буржуазний розвиток Німеччини пробивався крізь середньовічні державно-правові перепони. На вимогу буржуазії та ліберального юнкерства у 1834 р. між 18 німецькими державами був укладений Митний союз. Від участі в ньому найбільше виграла Пруссія. Австрія та її сателіти відмовилися від входження до нього, а дрібніші країни увійшли до союзу без особливого ентузіазму, розуміючи, що для них він означав поступову ліквідацію їхньої економічної і державної самостійності. Митний союз залучив на бік Пруссії буржуазію середніх та дрібних держав, зацікавлену у подоланні середньовічних феодальних перешкод для свого підприємництва.

Підготовка та прийняття Конституції Пруссії 1850 р.

У кінці 40-х років XIX ст. політична ситуація в Німеччині ускладнилася внаслідок економічної кризи. Виступи селян, викликані неврожаєм, загрожували перерости у селянську війну. Навесні 1848 р. в багатьох містах почалися революційні демонстрації. Налякані цим буржуазні ліберали просили прусського короля піти на деякі переміни. Врешті-решт, правитель погодився на скасування поміщицьких судів і поліцейського свавілля феодалів над селянами, поширення суду присяжних на галузь політичних злочинів. Були запроваджені вибори до Установчого ландтагу (Національних зборів).

Буржуазно-демократичний рух охопив низку німецьких держав. Під його тиском правителі дали згоду на скликання у Франкфурті-на-Майні Установчих зборів, на котрих були представлені депутати від усіх держав Німеччини. Вони повинні були розробити єдину конституцію. Однак франкфуртські збори не виправдали покладених на них надій. Нескінченні дискусії дозволили реакціонерам виграти час, і після придушення революційних виступів франкфуртські збори були просто-напросто розігнані. Розроблений ними проект загальнодержавної конституції так і залишився на папері.

Одночасно з намаганням радикальних кіл німецьких держав створити загальноімперську конституцію у Пруссії в 1849 р. був розроблений проект власної конституції, який містив у собі деякі елементи лібералізму. Для її перегляду король Фрідріх-Вільгельм IV поставив вимогу скликати нові Національні збори. Щоб запобігти некерованим діям з боку депутатського корпусу, була придумана особлива система виборів - двоступеневі і відкриті, яка одержала назву "куріальна". Відповідно до неї всі чоловіки-виборці поділялися за майновим цензом на три курії. До перших двох входили найзаможніші верстви, до третьої - решта виборців. Кожна курія обирала однакову кількість виборщиків. У результаті чисельно невелика група громадян перших двох курій обирала дві третини виборщиків.

Проведені в державі вибори дали бажаний для уряду результат: із 350 депутатів Зборів 250 були чиновниками різних рівнів - слухняним знаряддям правлячої верхівки. У 1850 р. вони прийняли Прусську Конституцію, яка дістала назву "конституції панівної контрреволюції", її ліберально-демократичні риси були вихолощені.

Законодавча влада вручалася королю і двопалатному ландтагу. Верхня палата (палата панів) складалася із призначених короною довічних перів. Депутати нижньої палати (палати представників) обиралися за досить складною трикуріальною системою колегіями виборців. В основу поділу виборчого корпусу на розряди було покладено майновий ценз. Крім цього, був встановлений і віковий ценз - 30 років. У результаті кількість виборців першого розряду була у 20 разів меншою, ніж третього, хоч обирали вони однакову кількість депутатів1.

Виборча система забезпечувала в палаті представників переважну більшість землевласникам і великій буржуазії. До того ж, палата панів гальмувала проведення навіть поміркованих реформ. Під тиском реакційних сил до конституції була внесена зміна, яка допускала видання королем актів, що мали силу закону, під час перерви в роботі парламенту. Роль ландтагу Пруссії обмежувалася обговоренням бюджету та проектів деяких законів. По суті, ландтаг залишався законодорадчим органом при королі. Його законодавча влада парадізовувалася правом абсолютного вето правителя держави.

Виконавча влада належала королю, який призначав і відкликав міністрів. Принцип парламентської відповідальності міністрів не утвердився. Палати могли лише звинувачувати порушенні Конституції, державній зраді чи хабарництві. Справи у таких звинуваченнях розглядав Верховний суд.

Конституція не забороняла королю розпуск парламенту, причому якихось обмежень у цьому не існувало. Це правило нерідко втілювалося в життя. Причому іноді парламент розпускався раніше, ніж нижня палата збиралася на своє перше засідання. Міністри не лише не знали про вотум недовіри з боку парламенту, а й не дотримувалися принципу "солідарної відповідальності". їх справжнім главою був король, перед яким вони несли відповідальність за свої дії.

В Конституції проголошувалася рівність пруссаків перед законом, гарантії особистої свободи, неприпустимість покарання шляхом конфіскації майна, свобода слова, зборів, друку тощо. Але ст. 111 основного закону допускала тимчасове припинення низки статей, які захищали права людини. А у випадку війни чи якихось заворушень, коли дозволялося використання армії, за рішенням уряду всі цивільні інститути влади і права переставали функціонувати. Показовим є і той факт, що армія, на відміну від цивільних чиновників, звільнялася від присяги у вірності Конституції і присягала лише королю.

Конституція 1850 р. була не позбавлена деяких декларацій щодо рівності громадян перед законом, свободи слова, зборів, спілок, недоторканності особи. Вони ніяк не гарантувалися. Так, свобода зборів була обставлена умовами: тільки в закритому приміщенні і не наквартирі ініціатора чи організатора. Поліція могла здійснювати довільні арешти та обшуки.

Таким чином, облаштована парламентськими атрибутами прусська Конституція залишалася за своїм змістом основним законом абсолютної монархії, яка, спираючись на юнкерство, утримувала буржуазію, а та, своєю чергою, потребувала підтримки з боку феодалів.

Як вже зазначалося, у складі союзу німецьких держав найсильнішими конкурентами залишалися Австрія і Пруссія. У битві при Садовій у 1866 р. Пруссія завдала Австрії нищівної поразки. До того ж, монархію Габсбургів підривали зсередини національно-визвольні рухи в Чехії, Угорщині, Словаччині, Хорватії, Польщі. У цій ситуації дворянство і велика буржуазія імперії переконали свого короля у необхідності піти на союз із Угорщиною з тим, щоб врятувати монархію від розвалу.

У 1867 р. австрійський парламент (рейхсрат) надав Угорщині внутрішню автономію. Вона одержала право на свої законодавчі органи і свій уряд. Спільні справи двох держав повинні були вирішуватися делегаціями від їхніх представницьких органів, які скликалися щорічно. Офіційно визнавалася унія двох країн, а новоутворена держава стала іменуватися Австро-Угорщиною. Двоєдину державу очолив імператор Австрії, він же був королем Угорщини. Союзниці було дозволено обирати свій парламент, мати власну конституцію. Дворянство і велика буржуазія Угорщини домоглися розширення своїх політичних прав.

Угорський сейм, в якому засідали переважно представники імущих верств, був однопалатним, а рейхсрат Австрії, подібно до прусського, - двопалатний: верхня палата називалася палатою панів, нижня - палатою представників. Частина депутатів верхньої палати призначалася імператором, а депутати нижньої палати обиралися сеймами областей. Влада парламенту була незначною. Міністри несли відповідальність лише перед імператором, а не перед рейхсратом. Усі функції у сфері управління здійснював численний чиновницький апарат. Імператор був главою виконавчої влади і очолював державу. Він міг сам видавати надзвичайні укази. У загальному віданні імперії залишалося незначне коло питань: військо, фінанси, зовнішня політика. Відповідно призначалися лише три загальнодержавні міністри. Для контролю над ними та вирішення загальноімперських питань щороку в столицях обох країн збиралися делегації від законодавчих органів (по 60 осіб від кожного). Така форма правління, що дістала назву дуалістична монархія, проіснувала до кінця Першої світової війни і розпаду Австро-Угорської імперії.