Об'єднання Німеччини, її державний лад та право

 

Об'єднання Німеччини було необхідною умовою її економічного і політичного зростання, розквіту нації. На цьому напрямі перед нею розкривалася двояка перспектива. Приклад першого шляху показали події революції 1848 р., в результаті чого могла бути утворена велика держава із республіканським ладом. Розвиток пішов іншим шляхом, коли осередком об'єднання країни стала Пруссія, яка намагалася закласти під будову нової держави власний державно-правовий фундамент. 18 серпня 1866 р. був підписаний договір про створення союзу німецьких держав, очолюваного Пруссією. Відповідно до нього всім німецьким державам, розташованим північніше ріки Майн, пропонувалося об'єднатися під владою прусського короля. Одні держави вступили в об'єднання добровільно, інші - під загрозою вторгнення прусської армії. У наступному, 1867 р.. Північнонімецький союз одержав конституційний устрій, котрий закріпив провідне становище Пруссії. Управління Союзом здійснювалося "президентом" - в особі прусського короля, канцлером - в особі прусського першого міністра і двопалатним парламентом. Нижня палата (рейхстаг) обиралася відповідно до загального виборчого права. За межами об'єднання залишалися лише великі і впливові північнонімецькі держави - Баварія, Вюртемберг, Баден та ін. Піти добровільно під владу Пруссії вони не бажали, а здійснити їхню насильницьку анексію перешкоджала Франція, оскільки вона остерігалася появи на своїх східних кордонах сильної держави.

Успішна війна проти Франції у 1870-1871 рр. позбавила південно-німецькі держави свободи вибору, і вони змушені були заявити про свою згоду увійти до складу єдиної Німецької імперії. З 1 січня 1871 р. Німеччина стала називатися імперією, а 16 квітня цього самого року рейхстаг затвердив Конституцію.

Відповідно до Конституції до складу держави входили 22 монархії і кілька вільних міст. Вони наділялися певною незалежністю, але про рівноправність всіх її суб'єктів не було й мови. За формою державного устрою держава стала федерацією, а столицею її - адміністративно-політичний центр Пруссії Берлін.

Німецька федерація мала свої особливості, які відрізняли її від подібних форм: по-перше, суб'єкти федерації наділялися значно ширшими повноваженнями, ніж це мало місце у США чи Швейцарії; по-друге, між членами федерації існувала велика нерівність; по-третє, у союзній раді делегати окремих держав були представниками не парламентів, а урядів і діяли за їх вказівками; нарешті, у Німеччині не було особливої загальноімперської адміністрації, тому виконання законів покладалося на владні структури держав-членів імперії.

За формою правління Німеччина стала конституційною монархією, главою якої оголошувався король Пруссії. Йому присвоювався титул імператора. Він очолював збройні сили держави, призначав усіх імперських чиновників, зокрема і канцлера - главу уряду. Імператор також призначав делегатів у верхню палату парламенту (союзну раду) і міг безпосередньо управляти міністрами. Повноваження імператора були настільки широкими, що перетворювали його владу на таку, яка стояла над усім державним механізмом. Конституція наділяла його виключними правами в галузі зовнішніх зносин. Він виступав представником імперії в усіх міжнародних справах, оголошував війну та укладав мир. Для оголошення війни конституція вимагала згоди союзної ради. Однак це положення практично усувалося застереженням, що така згода була необхідна у випадку, коли буде здійснено напад не на територію союзу чи його прибережжя (ст. 11).

У Конституції не було ясно вирішене питання про розмежування законодавчої і виконавчої влади. Фактично конституювався режим, при якому уряд на чолі з імператором мав перевагу над парламентом. Хоч законодавча влада і передавалася парламенту, імператор міг контролювати союзну раду і рейхстаг. Тільки йому належало право скликати, відкривати, закривати засідання парламенту. Головування в союзній раді передавалося імперському канцлеру, який призначався і звільнявся імператором. Розроблені союзною радою законопроекти вносились на розгляд рейхстагу від імені імператора. Він же обнародував закони, а також здійснював нагляд за їх виконанням.

Крім того, імператор отримав право видавати розпорядження і укази, скріплені підписом канцлера, який ніс відповідальність за їх виконання.

Щодо виконавчої влади, то вона повністю знаходилася в руках глави держави. Імператор призначав главу уряду - канцлера і міністрів (статс-секретарів). Такі прерогативи імператора дають підстави твердити про юридично необмежений характер його влади.

Конституція надавала імператору і союзній раді право "забезпечувати єдність" Німецької держави. У випадку порушення будь-якою країною своїх союзницьких обов'язків до неї могла бути застосована сила. "Коли члени союзу, - говориться у ст. 19, - не дотримуються своїх конституційних союзних обов'язків, вони можуть бути примушені до їх виконання шляхом екзекуції. Розпорядження по цій екзекуції віддається союзною радою і приводиться до виконання імператором".

Виборна палата парламенту - рейхстаг - створювалася як ширма для прикриття влади імператора і надання Німеччині рис демократичної держави з представницькими органами. Стаття 4 Конституції наділяла союзну раду і рейхстаг правом видавати закони з різних питань державного життя, зокрема, встановлення розміру податків і митних зборів; визначення чисельності армії і флоту; прийняття постанов про свободу друку та спілок тощо. Важливим доповненням до ст. 4 став прийнятий у 1873 р. пункт про включення у компетенцію парламенту "загального законодавства з цивільного, кримінального права і судочинства".

Рейхстаг складався із депутатів, що обиралися населенням на основі рівних і загальних виборів при таємному голосуванні. Термін повноваження депутатів спочатку визначався трьома роками, а з 1887 р. вони обиралися на п'ять років. Від кожного із 397 округів обирався один депутат. Округ за тих часів нараховував приблизно 100 тис. жителів. Дуже швидко, з різних причин, рівність виборчих округів різко змінилася, однак уряд відмовився переглядати їх склад, остерігаючись збільшення числа депутатів від міського населення. Депутати рейхстагу не одержували грошової винагороди за свою роботу.

Юридично рейхстаг володів правом законодавчої ініціативи, а фактично цим правом майже не користувався. Він був більше зайнятий обговоренням і прийняттям урядових законопроектів. Конституція дозволяла у формі депутатських запитів критикувати уряд, однак результати такої критики були мізерні. Уряд як відповідальний перед парламентом залишався при владі, а непокірний рейхстаг, як правило, зазнавав розпуску.

Союзна рада як верхня палата парламенту посідала вагоміше місце, примушуючи рахуватися з собою імператора та уряд. Вона складалася з представників урядів окремих держав і вільних міст. Показово, що із 58 голосів у ній Пруссії належало 17, Баварії - шість, Саксонії - чотири. Карликові держави мали по одному голосу. Союзна рада видавала постанови, що стосувалися діяльності адміністрації і доповнювали закони. Вона призначала деяких імперських чиновників, давала згоду на розпуск рейхстагу, оголошувала війну і виносила постанови про застосування екзекуцій проти тих суб'єктів імперії, які не виконували своїх конституційних обов'язків.

Союзна рада володіла також судовими функціями. Вона вирішувала всі спори, що виникали між державами, які входили до імперії, з однієї сторони, та імперським урядом, з іншої. Палата була найвищою апеляційною інстанцією у тому випадку, коли суд відмовляв кому-небудь у захисті його інтересів або коли спір між суб'єктами федерації заходив у глухий кут. Вона могла давати тлумачення конституційних законів. Усі засідання ради були закритими.

Таким чином, поряд з імператором союзна рада дозволяла прусському юнкерству утримувати політичну владу в своїх руках і справляти вирішальний вплив на внутрішню та зовнішню політику Німецької імперії.

Імперський уряд був представлений однією особою - канцлером. Кабінету міністрів не існувало, а окремі міністри були фактично заступниками канцлера по своєму відомству.

Реакційна за своїм змістом і антидемократична за спрямуванням Конституція 1871 р. водночас відзначалася юридичними суперечностями, а то і просто неузгодженістю положень. Наприклад, "президент" імперії був пов'язаний контрасигнатурою з канцлером, якого він особисто призначав і звільняв. Противагою владі імператора була союзна рада парламенту, але, як прусський король, він міг унаказному порядку зобов'язати прусських депутатів діяти за його вказівкою.

У цілому Конституція стала відображенням компромісу і міцного союзу, який склався між феодально-юнкерськими землевласниками і торговельно-промисловою буржуазією.

 

Право Німецької держави

До об'єднання Німеччини під верховенством прусської монархії тут не існувало єдиної правової системи. У більшості карликових держав збереглися старі збірники законів або рецептоване римське право, пристосоване до умов феодалізму. У прикордонних з Францією регіонах діяло наполеонівське законодавство, у північних князівствах - датське право, на сході - прусське право.

Поява Саксонського цивільного уложення 1863-1865 рр. була значним кроком вперед у розвитку цивільного права Німеччини. Його автори здійснили спробу наблизити право до підручника, зробивши його доступнішим для населення. Поряд з римським правом Уложення включало інститути чисто німецького характеру (поземельні повинності, верховенство чоловіка у використанні майна жінки тощо). Багато із застарілих феодальних інститутів були відкинуті.

Утворення Німецької імперії поставило на порядок денний подолання строкатості правових систем. Зусиллями депутатіврейхстагу у 1873 р. були внесені поправки до Конституції, які відкривали можливості для створення єдиного загальнонімецького цивільного права. Невдовзі після прийняття поправок рейхстаг створив комісію у складі 11 осіб для розробки проекту цивільного кодексу. А в 1888 р. робота комісії завершилася опублікуванням проекту Цивільного кодексу, який через свою складність та архаїчність норм виявився неприйнятним. Створена в 1890 р. друга комісія розробила і подала новий проект Цивільного уложення, який 1896 р. був прийнятий рейхстагом і підписаний імператором (вступив у силу з 1 січня 1900 р.).

Цивільне уложення віддзеркалило у своєму змісті сильний вплив римського права. І це закономірно, адже саме римське право впродовж всього періоду феодальної роздрібненості Німеччини стало тим універсальним правом, яке до деякої міри зуміло подолати феодальні перепони між окремими князівствами і карликовими державами. Його новизною було запровадження (вперше у кодифікації цивільного права) Загальної частини у вигляді першої книги кодексу. Цей документ продемонстрував високу юридичну техніку, але стиль викладу статей був досить складним і важким для сприйняття навіть професійними юристами.

Характер кодексу визначався тим, що в його основу були покладені принципи правового позитивізму - напряму у правознавстві, який базувався на формально-догматичних підходах до аналізу права і вбачав завдання науковця перш за все у дослідженні форми правових норм і конституюванні правових понять. Прихильники цієї течії виходили зі змісту безпосередньо діючого права, без урахування інших соціальних регуляторів суспільних відносин (моралі, етики, релігії, традицій тощо). На противагу школі природного права, яка розуміла, що право і справедливість не вичерпуються інтерпретацією закону, правовий позитивізм ставив знак рівності між правом і законом. Саме він сприяв формуванню у Німеччині та інших країнах специфічних понять правової держави, яка повинна будувати власну конструкцію правової системи виключно на підставі "букви закону".

Сильний вплив на Цивільне уложення виявила також так звана "історична школа права". її представники намагалися з'ясувати не стільки те, яким має бути право, скільки те, як воно сформувалося. Вони в цілому негативно ставилися до правотворчості і всілякої кодифікації. В той же час заслуги цієї школи полягали у поглибленому дослідженні історії німецького права ("германісти") і римського права ("романісти"). Надії на те, що Цивільне уложення стане чисто німецьким правовим документом, який би закріплював традиції німецького практичного права, не справдилися. Кодекс 1900 р. став якраз найбільш "романізованим" кодексом з усіх буржуазних уложень. Елементи німецького (або, точніше, германського) права, яке генетично виросло з племінних прав германських франків, виражені в кодексі досить слабо. І це закономірно. Адже попри бажання авторів створити кодекс чисто німецького права, це зробити було неможливо, оскільки на XIX ст. його просто вже не існувало вприроді. Германське право було втрачене у XVI ст., в епоху тотальної рецепції римського права практично в усіх німецьких князівствах. Відтоді римське право стало трактуватися як "загальнонімецьке право".

Перша книга Уложення ("Загальна частина") присвячена загальним інститутам цивільного права. Тут значна увага приділяється юридичним особам (на відміну від Цивільного кодексу Франції, де про них немає і згадки). В параграфах детально регламентуються права і обов'язки різних юридичних осіб.

Уложення не ліквідувало залишки станового устрою. Дворянству залишалося чимало привілеїв, встановлених законодавством земель. Воно поділялося на вище і нижче. Вище володіло автономією у галузі приватного права. Нижче дворянство також зберегло за собою право користування титулами, гербами, дістало низку привілеїв.

Друга книга охоплювала зобов'язальне право. Тут чітко видно вплив римського права, але водночас мають місце інститути, невідомі римському і французькому праву.

Уложення містить докладну регламентацію різних видів договорів (купівлі-продажу, найму, застави, поруки тощо). Всі норми зобов'язального права так чи інакше відображали інтереси обігу капіталу, причому явно проглядається захист прав представників імущих панівних верств. Характерно і те, що найм робочої сили регулювався у невеликій кількості параграфів (близько 20). Це пояснюється намаганням надати підприємцю більше свободи визначати відносини з найманими працівниками на власний розсуд. Тому "свобода договору" дозволяла буржуазії визначати і тривалість робочого часу, і розмір оплати, й інші умови праці.

У третій книзі містилися інститути речового права, серед яких головним був інститут приватної власності. Тут теж помітний вплив римського права. У регулюванні відносин власності на землю вже зустрічаються ознаки, характерні для пізніших часів. Наприклад, якщо статті французького цивільного кодексу включали у право власності на землю все, що знаходилося над землею і в її надрах, то в німецькому Цивільному уложенні зазначено, що власник не може заперечувати проти проникнення до нього з іншої ділянки газів, пари, запахів, диму, шуму та інших подібних втручань, якщо це не заважає йому користуватися своєю ділянкою землі.

Четверта книга містить норми сімейного права. Укладення шлюбу вважалося актом громадянського стану, а шлюб, укладений лише у формі релігійного обряду, не мав юридичної сили. Главою сім'ї був чоловік, за ним залишалося вирішення всіх питань подружнього життя, вибору місця проживання і самого житла. Однак у цьому не повинно бути зловживань з його боку. Дружина була зобов'язана носити прізвище чоловіка, вести домашнє господарство. Діти до досягнення повноліття знаходились під владою батьків. їх влада над дітьми була настільки значною, що вони могли застосовувати до них "відповідні виправні заходи". Батьки могли експлуатувати працю дітей.

Розлучення допускалося лише у визначених законом випадках (перелюб, посягання одного із подружжя на життя іншого, душевна хвороба тощо). Рішення про розлучення виносилося судом після детального і скрупульозного розгляду справи.

П'ята книга містила спадкове право. Успадкування за законом здійснювалося по черзі відповідно до ступеня родинних відносин. При успадкуванні за заповітом певна частка (а саме половина того, що одержала б особа при успадкуванні за законом) залишалася для законних спадкоємців.

Таким чином, за своїм змістом і обсягом Цивільне уложення Німеччини є однією з найбільших кодифікацій кінця XIX ст., призначених регулювати буржуазні виробничі відносини. Навідміну від класичного кодексу епохи промислового капіталізму - Цивільного кодексу Франції 1804 р., який відзначається ясністю і недвозначністю юридичних формулювань, у німецькому Уложенні стиль викладу і формулювання утруднені навіть для юриста-професіонала. Це сприяло довільному тлумаченню закону. Все ж Уложення виявилося не менш стійким, ніж французький Цивільний кодекс. Воно справило свій вплив на цивільне законодавство багатьох країн і продовжує діяти у ФРН до теперішнього часу.

Важливою пам'яткою права Німеччини є Кримінальне уложення, прийняте в 1870 р. у Північнонімецькому союзі і поширене в наступному році на всю імперію. Воно являло собою обширний звід, що складався із вступних постанов і двох частин. Вступна частина стосувалася розмежування злочинів, проступків і поліцейських порушень, характеристики зворотної дії закону тощо. У першій частині розглядалися загальні питання кримінального права (співучасть, обставини, що скасовували чи пом'якшували покарання, замах та ін.). У другій - містилися норми щодо окремих видів злочинів (своєрідна особлива частина).

Найбільше статей присвячувалося державним злочинам, злочинам проти власності та особи. До числа державних злочинів, крім класичних їх видів, належали і такі, як, наприклад, образа імператора, місцевих князів, фальшивомонетництво, опір владі чи заклик до непокори. Покаранням за ці злочини була смертна кара або тривале тюремне ув'язнення. Також тюремним ув'язненням на різні терміни каралися особи, що здійснили злочини проти власності (крадіжка, розбій, пограбування тощо).

Останній розділ Уложення присвячений поліцейським правопорушенням. Штрафом чи тюремним ув'язненням каралися ті, хто порушував поліцейські приписи щодо виїзду за кордон, зберігання зброї, виготовлення печаток і штампівта ін. Спеціальний пункт зобов'язував кожного громадянина надавати допомогу поліцейській владі. Коло обов'язків поліції було досить широким. Вона могла втручатися в усі сфери діяльності і навіть особистого життя підданих імперії.