Класифікація вад серця. Симптоми за недостатньої двостулкового клапану.

Природжені: незарощення боталової протоки, стеноз устя аорти і легеневої артерії, аномалія розвитку дуги аорти, недорозвинення клапанів.

Набуті: У собак найчастіше реєструють мітральну недостатність і комбіновану недостатність мітрального та тристулкового клапанів.

Симптоми за недостатності двостулкового клапану: Артеріальний пульс малої хвилі, слабкого наповнення, серцевий поштовх посилений. Перший тон послаблений, другий внаслідок набряку легень - посилений. Розвивається хронічний кашель, який посилюється за збудження тварин. Під час кашлю собаки відхаркують невелику кількість білої або злегка забарвленої кров'ю піни. У них порок клінічно діагностується з 5 року життя. Вираженість мітральної регургітації не завжди корелює з інтенсивністю спричинених нею серцевих шумів. За слабкого і навіть середнього ступеня регургітації у багатьох собак шуми не виявляють. Після застосування фізичного навантаження аускультацією шум додатково виявляють у 25 % собак, а в 70 % слабкі шуми посилюються.

47. Класиф ікація форм гастритів за етіологічними, ендоскопічними критеріями.

Гастрит за походженням буває первинний і вторинний; за перебігом - гострий та хронічний; за характером ураження - ексудативний і альтеративний; за характером ексудату - серозний, катаральний, геморагічний, фібринозний та гнійний. Альтеративний гастрит може бути ерозійним і виразковим. До основних причин первинного гастриту належать: годівля зіпсованими кормами (гнилими, ураженими грибами, із вмістом великої кількості землі та ін.); годівля мерзлими чи гарячими кормами; поїдання тваринами мінеральних добрив, отрутохімікатів і отруйних рослин; одноманітна неповноцінна годівля; порушення режиму годівлі й напування тварин; недостатнє подрібнення і пережовування грубих кормів внаслідок хвороб зубів і рота; антисанітарні умови утримання тварин; швидке поїдання кормів без належного пережовування за недостатнього фронту годівлі; вплив стрес-факторів на організм тварин. Вторинний гастрит виникає через порушення функцій нервової, ендокринної та імунної систем; за хвороб печінки, підшлункової залози, кишечнику, нирок, легень, серця з тривалим порушенням кровообігу; за багатьох інфекційних та інвазійних хвороб.

За характером секреції хлоридної кислоти в шлунку гастрит може бути нормацидний (за наявності в шлунковому соці вільної хлоридної кислоти в межах фізіологічних показників), гіперацидний (за підвищеної концентрації вільної хлоридної кислоти), субацидний, або гіпоацидний (за зниженої концентрації вільної хлоридної кислоти) та анацидний (за відсутності вільної хлоридної кислоти в шлунковому соці). За характером морфологічних змін у тканинах шлунка гастрит буває атрофічний і гіпертрофічний. За атрофічного гастриту поряд зі зменшенням секреції соку у ньому відсутні вільна хлоридна кислота та ферменти (ахілія).

48. Класифікація хвороб сечової системи. Анамнез щодо дослідження сечової системи.

Серед хвороб сечової системи розрізняють: запалення нирок (нефрит), яке охоплює судинну систему, мальпігієві клубочки і капсулу Шумлянського-Боумена (гломерулонефрит) або розвиває­ться у міжканальцевій сполучній тканині і навколоклубочковому інтерстиції (інтерстиціальний нефрит); нефроз — дистрофічні змі­ни нирок з переважним ураженням епітелію канальців; нефроскле­роз або цироз нирок; пієлонефрит — гнійно-некротичне запалення нирок та ниркової миски; уроцистит — запалення слизової оболон­ки сечового міхура; уролітіаз — утворення і відкладання камінців у нирках, нирковій мисці, сечовому міхурі та уретрі; хронічну ге­матурію великої рогатої худоби — уроцистит, який характеризує­ться кровотечею у порожнину сечового міхура із ерозій та виразок його слизової оболонки; спазм, парез і параліч сечового міхура; уретрит — запалення уретри.

При анамнезі з’ясовують: надмірна експлуатація, погрішності в годівлі, прийом великої кількості мінеральних речовин, порушення мікроклімату, перенесення захворювань. Ознаки захворювання: порушення акту сечовиділення, ниркові коліки, набряки, збільшення маси, пригнічення, задишка, сонливість, спрага, нудота, блювання, потіння. Сеча неприємного/специфічного запаху, зміна кольору.

49. Класифікація хвороб системи крові. Анамнез щодо хвороб системи крові.

При вивченні патології системи крові виділяють три групи хвороб: анемії, геморагічні діатези та гемобластози.

Анемія (Anaemia) в перекладі з грецької означає безкрів'я (an - без, haima - кров). Однак, на сьогодні у ветеринарній медицині цим терміном визначають патологічний стан організму, що виникає внаслідок зниження вмісту гемоглобіну і еритроцитів або одного з них в одиниці об'єму крові, що призводить до гіпоксії при одночасній зміні функції органів кровотворення.

За етіологією та патогенезом виділяють такі групи анемій: 1) гостра і хронічна постгеморагічна; 2) гемолітична; 3) гіпопластична; 4) апластична. Інші вчені вважають, що апластична анемія не реєструється, а окрім постгеморагічної та гемолітичної рекомендується виділяти дисгемопоетичну, яка може бути зумовлена порушеннями утворення гемоглобіну, синтезу ДНК і РНК (мегалобластна), регуляції еритропоезу та пригніченням проліферації клітин кісткового мозку {гіпопластична).

Залежно від функціонального стану кістковомозкового кровотворення розрізняють анемії: регенераторну, гіпо- і арегенераторну; за насиченістю еритроцитів гемоглобіном - гіпо-, нормо- і гіперхромні; за розмірами еритроцитів - мікро-, нормо- і макроцитарні.

Геморагічні діатези (Diathesishaemorrhagica) - це поліетіологічна група захворювань, загальною клінічною ознакою яких є властивий їм синдром - кровоточивість.

Гемобластозами називають захворювання кровотворних органів пухлинної природи.

50. Клініко-біохімічна діагностика порушень водно-іонного обміну.

Динамічна рівновага між внутрішньоклітинною і позаклітинною водою підтримується головним чином їх електролітним складом (іонами натрію і калію) та нервово-ендокринними механізмами: антидіуретичним гормоном гіпофіза (АДГ) і альдостероном (гормоном кори наднирників). Антидіуретичний гормон контролює виділення води нирками, впливаючи на підвищення її реабсорбції у канальцях, а альдостерон зменшує виділення з організму натрію тим же шляхом.

Порушення водно-сольового обміну супроводжує перебіг багатьох захворювань тварин: хвороб нирок (нефроз, нефрит, нефросклероз), серця (міокардит, міокардоз, міокардіофіброз), печінки (цироз), травлення (гастроентерит, кольки), нецукровий діабет, інфекційні хвороби, особливо молодняка (колібактеріоз, рота- і коронавірусний ентерити, вірусний трансмісивний гастроентерит поросят, паратуберкульоз, сальмонельоз та ін.), паразитарні хвороби, а також недостатню годівлю і водопій тварин.

Порушення водно-електролітного обміну в організмі тварин проявляється у таких формах: дегідратації (зневоднення), гіпер-гідрії (затримці води), гіпо- і гіпернатремії, гіпо- і гіперкаліємії.

Зневоднення (дегідратація) розвивається при недостатньому надходженні води, значних втратах рідини (діареї, недостатність наднирників, передньої частки гіпофіза, посилене потовиділення, поліурія). Розрізняють три форми дегідратації: гіпертонічну, гіпотонічну та ізотонічну.

Гіпертонічна дегідратація спостерігається у тих випадках, коли втрата води організмом переважає над втратою солей (при тахі-пное, недостатньому надходженні води в організм, особливо у новонародженого молодняка, у якого після споживання 1 л молока в сичуг виділяється до 2 л води). Це призводить до підвищення осмотичного тиску позаклітинної рідини і переходу води з клітин в міжклітинний простір, тому об'єм позаклітинної води зменшується не так помітно. При подовженій тривалості дегідратації зменшується слиновиділення (сухість слизових оболонок, язика) і потовиділення, зменшується еластичність шкіри, посилюється спрага.

Гіпотонічна дегідратація виникає після великих втрат рідини із значним вмістом електролітів, особливо натрію, наприклад, при тяжко перебігаючих діареях у молодняка, непрохідності тонкого кишечника, гарячках, блюванні. На початку хвороби втрачається позаклітинна вода, в клітинах підвищується осмотичний тиск, до них надходить вода і розвивається внутрішньоклітинний набряк. У хворих спостерігають сухість шкіри, слизових, м'язову гіпотонію, гіповолемію, колапс.

51. Клініко-інструментальні методи діагностики за алергічних хвороб.

Клінічно кормова алергія проявляється ураженням органів шлунково-кишкового каналу. У хворих тварин раптом з'являються абдомінальні болі, нудота, блювання. Внаслідок порушення моторної та всмоктувальної функцій відмічають проноси і запори. З'являються нашарування на язиці та ураження шкіри - набряки, висипи, ділянки еритемного запалення. У крові хворих збільшується кількість еозинофілів, лімфоцитів, а також імуноглобулінів, особливо Ig Е.

Діагноз. Ретельно збирають анамнез. Особливу увагу звертають на склад раціону, режим годівлі, різкі переходи на новий тип годівлі, наявність у кормах хімічних речовин, ураженість їх грибами, обсіменіння мікроорганізмами. Враховують раптовість появи шлункового, підвищений ВМІСТу крові еозинофілів І ІgЕ. Важливе значення в діагноcтиці має призначення нового раціону, який виключає попадання можливих алергенів. Крім того, з кормовими алергенами ставлять шкірні, внутрішньошкірні провокаційні проби і тест дегрануляції базофілів, що дозволяє диференціювати різні види кормової алергії.

Ураження окремих органів при лікарській алергії проявляється у вигляді запальної реакції на місці повторного введення препарату, еритеми, екзантеми, кропив'янки, дерматиту, свербежу, бронхіальної астми, набряку легень, хронічного фіброзу легень, міокардиту, розладів травлення, лікарської жовтяниці, гломеруло- та інтерстиціального нефриту, розвитком поствакцинального енцефаліту і невриту, особливо після вакцинації проти сказу, ураженням суглобів після повторного введення білкових препаратів, ураженням м'язів після застосування антибіотиків і протипротозойних препаратів.

В умовах виробництва важливе значення в діагностиці мають нашкірні, внутрішньошкірні та підшкірні алергічні проби з ліками, що, можливо, зумовили розвиток алергії.

52. Клініко-інструментальні методи діагностики та принципи лікування дифузно токсичного зобу.

Дифузний токсичний зоб (базедова хвороба, базедів зоб, хвороба Грейвса) - захворювання, що характеризується підвищеною продукцією тиреоїдних гормонів, дифузним збільшенням щитоподібної залози, змінами серцево-судинної та нервової систем.

Найбільш частими симптомами є прогресуюче виснаження при збереженому або підвищеному апетиті, м'язова слабість, швидка стомлюваність, зниження продуктивності і працездатності тварин, тахікардія. На відміну від неврогенного характеру, тахікардія при дифузному токсичному зобі постійна і стійка, зберігається під час спокою. Серцевий поштовх і тони серця посилені, максимальний артеріальний тиск підвищений. Інколи розвивається респіраторна аритмія, рідко буває екстрасистолія і пароксизмальна миготлива аритмія. Внаслідок перевантаження міокарда поступово розвивається серцева недостатність. У собак можливе блювання. При тяжкому перебігу хвороби калові маси погано сформовані. Як правило, в патологічний процес втягується печінка (збільшення, болючість), порушуються її основні функції.

Діагноз ставиться за результатами клінічного і патолого-гістологічного дослідження, визначення вмісту тиреоідних гормонів (гіпертиреоз) і ТТГ гіпофіза (знижений вміст). Визначають титр аутоантитіл до тиреоглобуліну. Диференціюють ендемічний зоб, пухлини щитоподібної залози.

Визначають функціональну активність щитоподібної залози (поглинання радіоактивного йоду, проба з пригніченням трийодтироніном та ін.) та її будову (скануванням, за допомогою ультразвуку, рентгенографією ділянки щитоподібної залози, біопсією та ін.).

Лікування. Застосовують мерказоліл, який блокує синтез тиреоідних гормонів, у чистому вигляді або в поєднанні з Т-тироксином, кортикостероїди - преднізолон у дозі 0,1-0,15 мг/кг у легких випадках, 0,5-1,0 мг/кг - при тяжкому перебігу. При серцевій недостатності призначають кордіамін, корглікон, настойку конвалії, обзидан (анаприлін).

При тяжких формах ДТЗ у перші 2-3 тиж показані а-адрено-блокатори (анаприлін, обзидан), які не впливають на функцію щитоподібної залози, але швидко ліквідують тахікардію, підвищену збудливість. У комплексі лікування використовують вітаміни (А, С, В1, В6, В12, В15). Глюкокортикоїди призначають при тяжкому тиреотоксикозі в поєднанні з офтальмопатією ІІ-ІІІ ступенів, але такі хворі набувають резистентності до тиреостатичних препаратів, що призводить до рецидивів захворювання.

53. Клініко-інструментальні методи діагностики хвороб шкіри.

Симптоми. Шкірний свербіж проявляється розчісуванням, розгризанням і лизанням подразнених місць. Якщо свербіж алергічного походження, то він може проявлятися симетрично, в інших випадках - розчісування асиметричне. При кормовій алергії, кусанні бліх свербіж спостерігається в люмбо-сакральній ділянці спини, при атопічних хворобах шкіри, корості, кусанні комах - на вентральній частині черева.

Себорея розвивається у місцях з добре розвиненими сальними залозами (голова, шия, внутрішня поверхня стегна, хвіст), рідше - по всьому тілу. При вологій себореї уражені ділянки вологі, сальні. Шкіра потовщена, брудно-сірого кольору, має смердючий запах. У ділянці шиї може утворюватися сальне нашарування. Шерсть злипається. При сухій себореї посилюються лущення та ороговіння епідермісу з надмірним утворенням лупи. Шкіра втрачає еластичність, стає сухою, шерсть випадає Інколи реєструється вугрове висипання (акне) у вигляді чорних цяток. Це окиснений шкірний жир, який закупорює сальні залози та вхід у волосяний фолікул. Свербіж при себореї вщсутній.

Проводять мікроскопію зскребків шкіри. Найбільш специфічним та інформативним тестом є вігутрішньошкірна проба на алерген. Виключають алергію, яка виникає при укусах бліх, після застосування медикаментів, годівлі незвичними кормами, а також саркоптоз, дерматити, дерматофітоз.

Також з діагностичною метою проводять відбір аспіратів (прокол) Для диференційної діагностики. Для цього застосовуються тонкі голки. Проводиться в місці найбільшого вип’ячування (в центрі).

Відбір мазків відбитків. Прикладають знежирене скло до поверхні шкіри, або відбирають скальпелем з додаванням гліцерину. Робиться звичайно з плоских поверхонь, з цією метою також використовують скотч.

Застосування лампи Вудда. Діагностика та диференційна діагностика грибкових уражень.

54. Клініко-інструментальні методи дослідження за жовчокам ’ яної хвороби у тварин.

Дослідження пігментного обміну є одним з важливих у дослі­дженні функціонального стану печінки. Білірубін — це пігмент, що утворюється із гему зруйнованого гемоглобіну еритроцитів у клі­тинах мононуклеарної системи (селезінці, кістковому мозку, печін­ці). Утворений вільний (непрямий, некон'югований) білірубін по­глинається гепатоцитами і під дією ферменту УДФ — глюкуронил-трансферази кон'югується (з'єднується) із глюкуроновою кислотою

3 утворенням зв'язаного (кон'югованого, прямого, проведеного через печінку) білірубіну. Кон'югований білірубін виділяється із жовчю у кишечник, де з нього утворюється уробіліноген, який частково всмоктується, надходить у печінку, де розщеплюється, або в нирки, де перетворюється в уробілін і виводиться з сечею. Уробіліноген, що не всмоктується, у задніх відділах кишечника перетворюється в стеркобіліноген і виводиться з каловими масами.

Таким чином, печінка здійснює три важливі функції в обміні білірубіну: у ній частково синтезується вільний (некон'югований) білірубін, тут він поглинається і зв'язується (кон'югується), виді­ляється зв'язаний (кон'югований) білірубін у жовч.

Для дослідження пігментної функції печінки в сироватці крові визначають вміст загального білірубіну і його фракцій — вільного (некон'югованого, непрямого) і зв'язаного (кон'югованого, прове­деного через печінку, прямого), у сечі — білірубіну та уробіліну, в калі — стеркобіліну.

Збільшення кількості білірубіну в сироватці крові (гіпербілі-рубінемія) виникає через надпродукцію вільного пігменту, порушення його поглинання, зв'язування та екскреції у жовч. Підви­щення концентрації некон'югованого білірубіну спостерігається при гемолітичній жовтяниці і не завжди пов'язане із захворюван­нями печінки. Ураження паренхіми печінки призводить до пору­шення поглинання, зв'язування та виділення пігменту в жовч, внаслідок чого збільшується вміст як вільного, так і зв'язаного білірубіну (паренхіматозна жовтяниця). При закупорці жовчови­відних протоків (жовчнокам'яна хвороба, фасціольоз, ехінококоз) порушується виділення кон'югованого білірубіну із жовчю (меха­нічна жовтяниця). Кількість уробіліну в сечі збільшується (уро-білінурія) при ураженнях печінки, гемолітичній жовтяниці, а його відсутність буває при закупорці жовчних протоків та значних ураженнях печінки.

55. Клініко-інструментальні методи дослідження при коліках. Лікування.

Діагностика колік грунтується, як правило, на клінічних симптомах, оскільки лабораторні методи є малоінформативними. У діагностиці колік (Мельник И., Драчук А., 1998) визначальними є п'ять основних тестів: результати термометрії, спостереження за поведінкою тварини (коліковим кризом), визначення частоти пульсу, дослідження перистальтики кишечнику і результати ректального дослідження. Термометрія. За всіх видів справжніх колік, не ускладнених перитонітом, температура тіла в межах норми, висока температура є ознакою перитоніту. Поведінка тварини (або коліковий криз). Реакція на біль проявляється тим, Що кінь приймає різні вимушені пози:

 - поза «спостерігача»: тварина стоїть спокійно, оглядається на черевну стінку (рис. 38), немовби обнюхуючи її (буває за копростазу);

- поза маятникоподібного хитання: тварина стоїть, витягнувши грудні кінцівки вперед, а тазові - назад (рис. 39) і, не змінюючи положення кінцівок, робить корпусом рухи вперед і назад подібно маятнику; поза характерна за копростазу;

 - поза сидячої собаки: тварина сідає, а грудні кінцівки витягує вперед (рис. 40); поза характерна для розширення шлунка і метеоризму кишечнику;

- поза лежачої собаки: тварина лягає на черево, грудні кінцівки витягує вперед, а голову кладе між ними; поза характерна для розширення шлунка;

 - поза «єгипетського сфінкса»: під час лежання тварина високо утримує голову; характерна для розширення шлунка (рис. 41);

 - поза «астронома»: тварина стоїть із розставленими кінцівками, а голову і шию сильно витягує вгору; поза характерна для спазму кишечнику (рис. 42); - «хода півня» - тварина під час ходи неприродно повільно піднімає тазові кінцівки вгору; характерна для защемлення кишки.

Частота пульсу На нижній межі норми (26-30 скорочень за 1 хв) частота пульсу буває за катаральної ентералгії, обтурації товстих кишок; помірна тахікардія (60-70) - за розширення шлунка, метеоризму кишечнику, хімо- і копростазу; значна тахікардія (80-100 і більше ударів серця за 1 хв) характерна для механічної непрохідності й тромбоемболічних колік.

Перистальтика кишечнику за колік може бути настільки бурхливою, що її чути без фонендоскопа і навіть на відстані від хворого коня (за катаральної ентералгії); буває сповільненою, коли перистальтичні шуми чути лише у тонкому кишечнику, а в товстому вони відсутні (копростаз, кишкове каміння), або відсутньою, коли шуми у кишечнику не вислуховуються (розширення шлунка, хімостаз, механічна непрохідність).

Ректальне дослідження — один із найцінніших методів, особли­во при діагностиці хвороб шлунка і кишок з явищами кольок.

При закупорці, завороті та інших формах кишкової непрохід­ності виявляють підвищення тонусу сфінктера ануса, відсутність калу і наявність великої кількості густого слизу в прямій кишці, сухість і шершавість її слизової оболонки. Наявність крові в калі буває при тромбозі брижових судин та інвагінації кишечника. При гострому розширенні шлунка іноді ректально пальпують шлунок, розміщений попереду лівої нирки у вигляді закругленого тіла.

Лікування коней за хвороб із синдромом колік буде ефективним, якщо його проводять у перші години захворювання. Загальні правила лікування: а) хворих тварин лікують у теплому приміщенні, у теплу пору року - найкраще на траві; б) не давати можливості хворим тваринам вільно перекидатися через спину, оскільки рухи кишечнику некоординовані, що призводить до механічної непрохідності (у 95 % випадків вона виникає за спазму кишечнику в момент перекидання хворих коней); в) моціон коней проводять лише сповільненим кроком; г) як болезаспокійливий засіб можна застосовувати алкоголь, який має протибольові і протиспастичні властивості; д) за спастичних колік застосовують спазмолітичні засоби - молочну й оцтову кислоти, відвар ромашки, но-шпу, атропіну сульфат, який паралізує закінчення блукаючого нерва, та інші засоби; е) у разі паралітичних колік (завал кишок) застосовують ваготропні засоби, які збуджують блукаючий нерв (карбахолін, аміридин та ін.); ж) за всіх видів колік корисними є теплі клізми, серцеві препарати з групи камфори; з) сольові проносні дають лише після клінічного видужання, а під час колік застосовувати їх не слід.

56. Клініко-інструментальні методи дослідження шкірного свербіжу. Лікування.

Шкірний свербіж виникає при подразненні чутливих нервових закінчень епідермісу фізичними, хімічними та біологічними факторами.

Симптоми. Шкірний свербіж проявляється розчісуванням, розгризанням і лизанням подразнених місць. Якщо свербіж алергічного походження, то він може проявлятися симетрично, в інших випадках розчісування асиметричне. При кормовій алергії, кусанні бліх свербіж спостерігається в люмбо-сакральній ділянці спини, при атопічних хворобах шкіри, корості, кусанні комах - на вентральній частині черева.

Діагноз. Враховують анамнестичні та клінічні дані. Проводять мікроскопію зскребів шкіри. Лікування спрямоване на усунення основних хвороб, при яких виникає свербіж. Тваринам вводять антигістамінні препарати (димедрол, діазолін, тавегіл, фенкорал та ін.), глюкокортикоїди (преднізолон, преднізон, метилпреднізолон), незамінні жирні кислоти та вітаміни (тетравіт, масло примули вечірньої, риб'ячий жир).

57. Кліко-лабораторна діагностика плевриту та асциту.

Плеврит. Температура тіла підвищена на 1—1,5 °С. Дихання прискорене, спостерігають змішану задишку і переважно черевний тип дихання. При однобічному плевриті характерна асиметрія дихаль­них рухів. Кашель слабкий, приглушений, болісний. Пальпацією між­реберних проміжків відмічають болючість у місцях відкладання фіб­рину на плеврі. Аускультацією при фібринозному плевриті в обидві Дихальні фази виявляють шуми тертя плеври, які виразніше чути під час вдиху. Вони частіше локалізуються в нижній частині грудної кліт­ки позаду ліктьового горба, посилюються при тиску на грудну клітку стеточи фонендоскопом. У міру нагромадження рідкого ексудату в плевральній порожнині шуми тертя плеври поступово зникають, болючість міжреберних проіжків відсутня, при скупченні ексудату і газів вислухують шуми пання. В період видужування, коли ексудат розсмоктується, шуми тертя плеври знову з'являються. Кашель болісний, приглушений. Ха­рактерним для серозного та гнійно-гнильного плевритів є одно- або двобічний тупий чи притуплений перкусійний звук у нижній частині грудної клітки, верхня частина зони якого відмежовується горизон­тальною лінією. Якщо змінити положення тварини, то зона тупого перкусійного звуку також зміститься. Собаки при тяжкому перебігу ексу­дативного плевриту не лягають, стоять або прибирають сидячу позу.

Рентгенологічним дослідженням за серозного і гнійно гнильного плевриту знаходять інтенсивне затемнення нижніх ділянок легеневого поля. Для уточнення діагнозу проводять пункцію плевральної порожнини у нижній третині грудної клітки: у коней - в 6-7-му міжреберних проміжках, великої рогатої худоби - в 6-9, собак - 5-7, свиней -7-9-му. Транссудат за гідротораксу - прозора, злегка жовтувата, інколи безбарвна рідина, після відстоювання залишається прозорим, на відміну від серозного і серозно-фібринозного ексудату, в жому випадають в осад пластівці фібрину, від чого він мутніє. Серозний і серозно-фібринозний ексудат інтенсивно лимонно-жовтого кольору; серозно-гнійний - мутний, білувато-жовтого кольору, гнійний - густий, зеленкуватий, непрозорий, гнильний - брудно-бурого кольору. Отже, гнійний, гнильний і геморагічний ексудати легко відрізняють за зовнішнім виглядом. Відносна густина транссудату менше 1,014, білка в ньому менше 25 г/л; густина серозного ексудату - більше за 1,016; білка - більше 30 г/л. У мазках з плевральної рідини за плевриту виявляють велику кількість лейкоцитів, еритроцитів, а в мазках, зафарбованих за Грамом, мікроорганізми. У разі гідротораксу болючості грудної стінки не спостерігають, температура тіла нормальна.

Асцит. Симптоми. У тварин поряд з ознаками основної хвороби відмічають двобічне випинання нижніх і бокових ділянок черевної стінки. Стінки живота напружені, безболісні. Температура тіла в межах фізіологічних коливань, за кахексії - понижена. Спостерігають утруднене дихання, швидку втому, схуднення тварин, набряк нижніх частин тіла, порушення ритму серцевих скорочень, блідість слизових оболонок. Пальпацією черевної стінки відмічають флуктуацію рідини, а перкусією - тупий звук. Шуми перистальтики кишечнику послаблені або відсутні. За пробного проколу черевної стінки витікає прозора рідина солом'яно-жовтого кольору.

За асциту виявляють транссудат, у разі перитоніту - ексудат.

58. Клінічні методи дослідження передшлунків та сичуга жуйних.

Рубець досліджують оглядом, пальпацією, перкусією, аускультацією.

Оглядом визначають об'єм і форму черева, ступінь заповнення голодних ямок. При гострій тимпанії рубця і переповненні його кормовими масами черево набуває округлої форми, ліва голодна ямка сильно випинається. У тварин, які тривалий час недоїдають, голодні ямки сильно западають, а черево зменшується в об'ємі. При огляді лівої голодної ямки у здорових тварин можна помітити періодичне хвилеподібне випинання черевної стінки, викликане скороченням рубця.

Пальпація — основний метод дослідження рубця, оскільки з її застосуванням одержують досить об'єктивні дані: частоту скорочення рубця, силу й ритм скорочень, ступінь його наповнення, характер та консистенцію вмісту, чутливість і напругу стінок. У здорових тварин перед прийманням корму черевна стінка в ділянці лівої голодної ямки м'яка, неболюча. При переповненні вміст рубця стає щільної консистенції, при надавлюванні в ділянці лівої голодної ямки утворюється повільно зникаюча ямка. У випадку хронічної атонії, особливо у кіз, спостерігається флуктуюча консистенція, а при тимпанії черевна стінка у ділянці рубця буває настільки напруженою через нагромадження у рубці великої кількості газів, що навіть сильною поштовховою пальпацією не вдається відчути тістоподібної консистенції вмісту, що знаходиться вглибині. Частоту скорочень рубця визначають, поклавши тильний бік долоні в ліву голодну ямку і злегка натиснувши на неї. Під час скорочення рубця рукою відчувають напруження черевної стінки і її випинання, що викликає підняття руки, після чого рука повільно і поступово опускається. Таким методом легко підрахувати частоту скорочень рубця, визначити їх силу та ритм. У здорової великої рогатої худоби частота скорочень рубця становить 3-5 протягом 2 хв або 8-12 за 5 хв, у овець - 3-6 і у кіз - 2-4 протягом 2 хв. Силу скорочень рубця визначають за висотою випинання лівої голодної ямки. При гіпотонії частота і сила скорочень рубця зменшуються, а при атонії скорочення рубця стають настільки слабкими, в'ялими й разом з тим короткими, що їх майже не вдається виявити. У початковій стадії гострої тимпанії рухи рубця стають частими (6 разів і більше за 2 хв), сильними та тривалими.

Аускультацією При послабленні перистальтики рубця шуми затихають або зовсім зникають, а при підсиленні інтенсивність їх зростає.

Перкусією лівої голодної ямки. При переповненні рубця кормовими масами звук стає притупленим або тупим, а при газовій тимпанії рубця - тимпанічним з металевим відтінком.

Дослідження сітки. З анамнезу дізнаються, що хворі тварини малорухливі, відстають від стада, відмовляються спускатися згори, тоді як угору йдуть добре, у стійлі прагнуть поставити грудні кінцівки вище, а тазові, навпаки, нижче. При огляді можна помітити підтягнутість черевної стінки, відведення ліктьових горбів від тулуба. Найбільш поширеним і простим методом дослідження сітки є глибока пальпація у ділянці мечоподібного хряща груднини. Дослідник присідає з лівого або правого боку тварини, ліктем правої руки опирається на коліно правої ноги і кулаком поступово надавлює на ділянку мечоподібного хряща, підсилюючи натиск підніманням ноги на носок (рис. 109). Після цього кулак різко відводять. Пробу повторюють 2-3 рази. Здорова тварина поводиться спокійно, тоді як хвора на травматичний ретикуліт відчуває сильний біль, стогне і ухиляється від дослідження. При цьому стежать за тазовими кінцівками. У дуже масивних тварин під мечоподібний хрящ груднини підводять товсту палицю і повільно піднімають її одночасно з обох боків, натискують на нього, а потім палицю різко опускають (проба Гетце).

Наступний метод пальпації - проба на біль у ділянці холки, запропонована С.І.Смирновим. Долоні обох рук кладуть на шкіру заднього схилу холки і кінчиками пальців натискують на досліджувану ділянку без збирання складки шкіри (рис. 110). Після досягнення максимального тиску руки приймають. Позитивна реакція супроводжується стогнанням, занепокоєнням, прогинанням спини, інколи тварини стають на зап'ясткові суглоби. Основою цієї проби є підвищення чутливості шкіри на задньому схилі холки при ураженні сітки (вісцеро-сенсорний рефлекс). Часто цю пробу поєднують з підніманням голови тварини так, щоб поверхня лоба набула горизонтального положення (спосіб Рюгга). Внаслідок вигинання спини і напруження м'язів черевного преса, що зумовлюють здавлювання сітки, у хворих тварин виникає біль.

Книжку досліджують в основному аускультацією, рідше пальпацією і перкусією. У деяких випадках проводять її пункцію.

Аускультацію книжки виконують з правого боку в ділянці від 7го до 10-го ребра по лінії плечового суглоба. У здорових тварин чути неголосні постійні крепітувальні шуми. На відміну від шумів рубця, вони слабші, постійні і не збігаються з рухами рубця. Послаблення шумів і навіть повне зникнення їх спостерігають при закупоренні книжки, запаленні та некрозі її листочків. Пальпацію ділянки книжки проводять там же, де й аускультацію, надавлюванням злегка зігнутими пальцями або кулаком на міжребер'я. При закупоренні книжки і запаленні її слизової оболонки пальпація викликає у тварин больову реакцію. У ділянці книжки проводять також вібраційну перкусію молоточком короткими сильними ударами. У здорових тварин перкусія не виявляє больової реакції, а при закупоренні книжки біль виражений сильніше, ніж при пальпації.

Для дослідження сичуга застосовують огляд, пальпацію, перкусію, аускультацію, зондування, ендоскопію. Оглядом можна виявити зміни лише при зміщенні сичуга: в деяких випадках спостерігають асиметрію черева в ділянці трьох останніх міжреберних проміжків зліва або справа. Зовнішню пальпацію проводять сильним надавлюванням лівим кулаком або кінцями пальців лівої руки, підведеними під реберну дугу, від 12-го до 9-го реберних хрящів. Таке дослідження ефективніше у телят і дрібних жуйних, а в дорослої великої рогатої худоби сильно напружена черевна стінка обмежує діагностичне значення пальпації. Натискування викликає больову реакцію, при абомазиті та виразках сичуга. Для діагностики зміщення сичуга пальпацію застосовують у ділянці випинання - в останніх трьох міжребер'ях та в краніальному краї голодної ямки. Тут відчувається напруження шкіри і виявляється біль. Внутрішньою пальпацією (ректальним дослідженням) можна інколи виявити правобічне зміщення сичуга вверх - у правій клубовій ділянці пальпують його задню частину, як правило, наповнену газами. При лівобічному зміщенні наповнений газами сичуг займає положення між поверхнею рубця і лівою черевною стінкою, тому ректальним дослідженням можна виявити деяке зміщення рубця, який займає майже центральне положення.

 Перкусією одержують позитивні результати лише при зміщенні сичуга. При лівобічному зміщенні перкусію проводять від лівої голодної ямки вперед і вниз у напрямі серця в останніх трьох міжреберних проміжках, при правобічному - справа. Перкусією визначають навкіс розташовану смугу сильного металевого звуку. Особливо чіткі металеві звуки прослуховуються, якщо навколо прикладеного фонендоскопа стукати ручкою перкусійного молоточка або кінчиками пальців.

Діагностичне значення аускультації при абомазиті невелике, оскільки перистальтичні шуми, що виникають у сичузі (переливання рідини, гурчання), нагадують шуми в кишечнику. При зміщенні сичуга аускультацією у верхній ділянці зміщення виявляють досить важливий симптом - звук краплі, що падає. У нижній ділянці знаходять шум плескоту рідини, який особливо добре прослуховується фонендоскопом, прикладеним в останніх трьох міжреберних проміжках, коли одночасно проводити поштовхову пальпацію під реберною дугою

59. Клінічні симптоми та діагностика гнійної пневмонії.

Симптоми. Перебіг хвороби, ж правило, гострий. На початку відмічають симптоми, характерні для тієї форми пневмонії, на фоні якої розвивається гангрена. За ускладнення гнійно-некротичною пневмонією характерні прогресуюче погіршення загального стану, анорексія, посилення задишки, стійке підвищення температури тіла. Найбільш помітним і раннім проявом гангрени є нудотний, гнильний запах видихуваного повітря, на початку він відчувається лише безпосередньо поблизу тварини або після кашлю, а пізніше - і на відстані. Якщо гангренозні осередки закриті, то він відсутній. Характерним є брудно-сіро-червоне, буро червонувате або зеленувате смердюче мокротиння, особливо багато виділяється його після кашлю або коли тварина опускає голову.

Під мікроскопом у мокротинні, крім лімфоцитів і крапельок жиру, знаходять еластичні волокна легеневої альвеолярної тканини, жі не зникають після кип'ятіння ексудату у 10 % розчині натрію гідроксиду. Кашель вологий, приглушений, болючий.

Аускультацією виявляють патологічне бронхіальне дихання, вологі велико- або дрібнопухирчасті хрипи, шуми хлюпання; перкусією - ділянки притуплення, а в місцях утворення каверн - чистий тимпанічний або тимпанічний з металевим відтінком звук. У більшості тварин прогресують симптоми серцево-судинної недостатності. Процес може ускладнюватися плевритом, пневмотораксом, гемотораксом, кровотечею з легень.

Діагноз ставлять на основі даних анамнезу і характерних клінічних симптомів, результатів дослідження мокротиння. Виявляють нейтрофільний лейкоцитоз, еозинопенію, рентгенологічним методом - просвітлення у місцях розташування каверн. Диференціюють гнійні та гнійно-гнильні гайморит і фронтит (однобічні витікання з носових ходів без загального тяжкого стану), туберкульоз легень (за алергійною пробою).

60. Лікування цукрового діабету.

Лікування. При всіх формах хвороби призначають дієту з використанням різноманітних доброякісних кормів. Коням дають сіно з різнотрав'я, пійло з висівок, плющений овес, моркву. Для собак використовують гречану, рисову, ячмінну, вівсяну каші, овочеві супи, нежирне сире м'ясо, рибу, сир, молоко, капусту, буряк, моркву, печінку (10-15 г), чорний хліб з олією. В раціонах мають бути в достатній кількості легкозасвоювана клітковина, білок, помірна кількість цукру і крохмалю.

Широко використовують харчові волокна: клітковину, целюлозу, геміцелюлозу, пектин, висівки, лігнін. Під впливом клітковини у хворих на цукровий діабет знижується глікемія і підвищується рівень інсуліну. У початковій стадії ІНЦД при легкій і середній стадії захворювання застосовують всередину цукроз нижуючі препарати: а) похідні сульфонал сечовини (доза собакам на добу) - бутамід і букарбан до 1,5 г; цикламід - до 1,0; глібенкламід - до 0,02 г; хлор цикламід - 0,25-0,75 г; хлорпропамід - до 0,5 г; б) бігуаніди - глібутид, або адебіт - 0,1-0,2 г, але не більше 0,3 г на добу; гліпізит - кішкам 0,5 мг/кг вранці і ввечері; гліформін - собакам 0,25-0,5 г 2-3 рази на добу. Дія похідних сульфоніл сечовини починається через 2-7 год після введення і продовжується 10-24 год, а бігуаніди знижують рівень глікемії через 30-60 хв і дія їхтриває 6-8 год. Під їх впливом посилюється секреція інсуліну, поліпшується утилізація глюкози тканинами, знижується швидкість всмоктування глюкози в кишечнику, зменшується інсулінорезистентність клітин. Похідні сульфонілсечовини і бігуаніди протипоказані при тяжкій формі діабету, кетоацидозі, комі, порушенні функцій печінки і нирок, вагітності.

При ІЗД ці препарати можна застосовувати лише в поєднанні з інсуліном, оскільки виражена абсолютна недостатність інсуліну. Середні та тяжкі форми діабету лікують із застосуванням інсуліну та його препаратів. Застосовують інсулін простий бичачий або свинячий з тривалістю дії 4-10 год; суспензію цинк-інсуліну аморфного (підшкірно) - тривалість дії 10-12 годин; інсулін В, суспензію цинкінсуліну кристалічного (тривалість дії до 30 год); інсулін "Ленте", "Семиленте", "Ультраленте" (36 год). Інсулін вводять переважно внутрішньом'язово та підшкірно в дозах: коням - 100-200 ОД, собакам 5-20 ОД. Інсулін та його препарати можна застосовувати в поєднанні з цукрознижуючими препаратами групи бігуанідів. Застосування інсуліну контролюють за вмістом цукру в крові, не припускаючи його різкого зниження, щоб запобігти розвитку гіпоглікемічної коми. Для лікування використовують також препарати арфазитин (антидіабетичний збір, запропонований ВІАР), харчові волокна - нутриклін, концентрат топінамбура та ін. При кетоацидотичній комі вводять тільки простий інсулін на 0,85 %ному розчині натрію хлориду внутрішньовенно повільно або внутрішньом'язово чи підшкірно. Собакам внутрішньовенно інсулін вводять по 5-10 ОД/ год, внутрішньом'язово - по 20 ОД, потім кожної години по 5-10 ОД до зниження глікемії до 11-13 ммоль/л. Після зниження вмісту глюкози в крові до зазначених величин переходять на підшкірне введення інсуліну. Для відновлення кислотно-лужної рівноваги та водно-електролітного обміну при кетоацидотичній комі внутрішньовенно краплинно вводять ізотонічний розчин натрію хлориду, 2,5 %-ний розчин натрію гідрокарбонату, розчин Рінгера-Локка. Призначають калію фосфат. При різкому зниженні концентрації цукру в крові внутрішньовенно вводять 5 %-ний розчин глюкози (швидкість введення 100 мл/год). Підшкірно ін'єктують 0,1 %-ний розчин адреналіну. При колапсі призначають мезатон, норадреналін, кофеїн, при серцевій недостатності строфантин, корглікон.

61. Лікування гемолітичної анемії у дрібних тварин.

Лікування слід починати з усунення причин гемолітичної анемії, знешкодження та виведення з організму гемолітичних токсинів, підтримки дихальної функції крові та посилення гемопоезу в органах кровотворення. Хворій тварині за необхідності промивають шлунок, призначають клізми, проносні засоби, роблять кровопускання з наступним переливанням сумісної крові або ізотонічного розчину натрію хлориду та інших кровозамінних рідин. Для боротьби з інтоксикацією показано внутрішньовенне введення гіпертонічних розчинів натрію або кальцію хлориду і глюкози. Тварин утримують при доступі свіжого повітря, раціон балансують за білком, вітамінами, мікроелементами (особливо залізом, міддю, кобальтом, цинком), напування не обмежують. Для швидшого видужання в подальшому застосовують препарати, що посилюють гемопоез (ціанокобаламін, аскорбінову кислоту, препарати заліза).

62. Лікування екзокринної недостатності підшлункової залози.

Лікування. Застосовують препарати ферментів підшлункової залози (панкреатин, панзинорм, фестал, дигестал та інші), болезаспокійливі засоби. Дієтична годівля - рекомендують давати лише нежирне м'ясо.

63. Лікування та профілактика гострого міокардиту у дрібних тварин.

Хворим тваринам показаний повний спокій, захист їх від яскравого світла і шумів. На ділянку серця застосовують холод у вигляді гумового мішка з льодом або холодною водою. За тяжкого перебігу призначають кисневу інгаляцію (80-120 л - великим і 10-15 - дрібним тваринам зі швидкістю 10-15 л за хвилину). Кисень можна вводити й підшкірно (6-10 л - великим і 0,5-1 л - дрібним тваринам). З самого початку гострого міокардиту ефективним є застосування протиалергійних засобів.

Призначають кальцію хлорид або глюконат (внутрішньовенно у вигляді 10 % розчину в розрахунку на суху речовину 10-30 г - великим тваринам; 1-3 - дрібній рогатій худобі; 0,22 г - собакам), димедрол (1 % розчин, внутрішньом'язово або підшкірно, коням - 10-50 мл, великій рогатій худобі - 30-60 мл, собакам - 2-4 мл; дози всередину удвічі більші, 2-3 рази на добу); дипразин (2,5 % розчин, внутрішньом'язово, в дозі 0,025-0,05 мл/кг маси тіла всім тваринам), тавегіл (собакам внутрішньом'язово 0,1 % розчин по 0,5-1 мл 2-3 рази на день), діазолін всередину, коням - 1-2 г, коровам - 23, собакам - 0,05-0,1, свиням - 1-2 г, 1-2 рази на добу); натрію саліцилат (всередину великим тваринам - 10-15 г, собакам - 0,2-2; внутрішньовенно у вигляді 10 % розчину великим тваринам - 5-20 г в розрахунку на суху речовину), амідопірин, аспаркам, бутадіон (всередину, собакам - 2,5-3, свиням - 2 мг на 1 кг маси, 2 рази на добу), індометацин (всередину великим тваринам - 0,1-0,2 мг/кг, кішкам, собакам - 0,2-0,3 мг/кг, 3 рази на добу).

Застосування препаратів наперстянки та інших серцевих глікозидів за гострого міокардиту протипоказано, оскільки вони посилюють і без того напружену роботу серця. У протилежному випадку може швидко настати параліч серця. За сильно вираженої збудливості міокарда рекомендують настойку валеріани (коням - 25-50 мл, великій рогатій худобі - 50-100, дрібній рогатій худобі - 10-15, собакам - 2-5 мл) і препарати камфори - камфору, коразол, кордіамін. Камфору вводять підшкірно у вигляді 20 % олійного розчину (20-40 мл - великим тваринам, 5-10 - дрібній рогатій худобі і свиням, 1-5 мл - собакам). Коразол назначають всередину великим тваринам по 1,5-2 г, собакам 0,05-0,1 г, 2-3 рази на добу, за необхідності - підшкірно 10 % розчин, великим тваринам до 20 мл, свиням - 0,3-0,5, собакам - 0,5-1 мл. Кордіамін також застосовують підшкірно коням по 10-20 мл, коровам - 1015, вівцям, свиням - 2-4, собакам - 2-5 мл (0,1 мл/кг маси тіла).

Профілактика. Своєчасне лікування тварин із захворюваннями, які можуть ускладнюватися міокардитом, і застосування при цьому дезінтоксикаційних та протиалергійних засобів і препаратів.

64. Методи діагностики.

Для вивчення клінічного стану тварин застосовують основні (загальноклінічні, фізичні) та допоміжні (спеціальні) методи досліджень. До основних належать огляд, пальпація, вистукування (перкусія), вислуховування (аускультація) і термометрія.

Допоміжні (спеціальні) методи включають: а) лабораторні - хімічні, фізичні, серологічні, бактеріологічні дослідження різних рідин організму та його виділень, наприклад крові, сечі, молока, вмісту передшлунків, шлунка, синовіальної рідини, фекалій, транссудатів та ексудатів; б) різні інструментальні дослідження, наприклад сфігмографію, тонометрію, електрокардіографію, зондування, румінографію, ехографію, остеометрію, спектрографію і спектрофотометрію, рентгенологічне дослідження, ультразвукову та радіоізотопну діагностику; в) біопсію з наступним гістологічним, гістохімічним і цитоморфологічним дослідженням шматочків тканин; г) безпосередній огляд різних органів і порожнин за допомогою ендоскопічних приладів (ларинго-, бронхо-, трахео-, гастро-, лапаро- та цистоскопія тощо).

 Дослідження тварини лікар завжди починає з огляду її, а потім послідовно використовує ті основні методи, які дають найбільш повну й об'єктивну інформацію про стан певного органа чи системи організму.

Огляд (inspectio) - це найбільш простий метод, який дозволяє одержати комплексні дані про тварину, визначити її габітус (загальний стан, положення тіла в просторі, конституцію, вгодованість, будову тіла), деякі показники волосяного покриву, шкіри, видимих слизових оболонок, поставу кінцівок, стан суглобів та дихальних рухів, виявити зміни в прийомі корму та пиття, дослідити акти дефекації та сечовиділення і ін.

Пальпація (palpatio) - це метод дослідження органів і тканин дотиком руки або кінчиків пальців, який дозволяє виявити характер їхньої поверхні, температуру, розмір, форму, консистенцію та чутливість. Залежно від місця знаходження органа, розрізняють зовнішню і внутрішню пальпацію. У свою чергу зовнішня пальпація буває поверхневою і глибокою.

Поверхневу пальпацію проводять однією або двома долонями, вільно покладеними на ділянку тіла, або легкими плавними рухами руки. При цьому використовують головним чином дотик. Поверхневу пальпацію застосовують для дослідження поверхні шкіри; м'язів; суглобів; кісток; поверхневих лімфатичних вузлів; серцевого поштовху; якості артеріального пульсу тощо.

Глибока пальпація, залежно від мети та техніки виконання, буває проникаючою, поштовховою і бімануальною. Проникаючу пальпацію проводять натискуванням верхівками вертикально поставлених пальців на обмежену ділянку тіла з тим, щоб викликати відповідну реакцію тварини. Цей метод пальпації застосовують для виявлення больових точок - головним чином з боку органів черевної і грудної порожнин (сітки, книжки, серця, печінки, жовчного міхура, окремих відділів кишечнику.

Поштовхова (балотуюча) пальпація - це своєрідний різновид глибокої пальпації, яку застосовують для дослідження вмісту рубця, його консистенції, наявності рідини в порожнині, діагностики тільності корів. Виконують її зовнішньою поверхнею стиснутих у кулак пальців, які кладуть на досліджувану ділянку, а потім роблять кілька коротких і сильних поштовхів.

Бімануальну пальпацію здійснюють обома руками, при якій однією - досліджувану ділянку утримують у певному положенні або подають назустріч другій руці. Цим методом пальпують глотку, стравохід у всіх тварин, а в дрібних - шлунок, кишечник і матку. Бімануальна пальпація є основним методом зовнішнього дослідження кишечнику в м'ясоїдних.

Внутрішню пальпацію виконують через стінку прямої кишки (ректальне дослідження), уведенням руки в ротову порожнину або матку. Ректальним дослідженням'виявляють розміщення петель кишечнику й наповнення їх газами, кормовими масами або хімусом, стан шлунка, сичуга, статевих органів, сечового міхура, селезінки, нирок, великих судин та печінки.

Перкусія (percussio - постукування) - це метод дослідження, який полягає в постукуванні поверхні тіла тварини, у результаті чого органи і тканини виводяться з рівноваги, коливаються, утворюючи різні звуки, характер яких дозволяє визначити стан органа і його розміри. Перкусію проводять для визначення характеру звуку в певній ділянці тіла (порівняльна перкусія), визначення розмірів органів і їхніх меж (топографічна) та болючості окремих ділянок чи органів (вібраційна перкусія).

За технікою виконання розрізняють безпосередню перкусію й опосередковану. Безпосередня перкусія полягає в тому, що удари наносять одним або кількома злегка зігнутими пальцями чи обушком перкусійного молоточка безпосередньо по тілу. У тварин її застосовують лише при перкусії лобної та верхньощелепної пазух і повітряного мішка.

При опосередкованій перкусії удари наносять не по тілу тварини, а по пальцю другої руки або по якомусь предмету, які щільно накладають на ділянку тіла, де виконують перкусію. Таким предметом є пластинка, виготовлена з металу, дерева, пластмаси або слонової кістки, яку називають плесиметром. Якщо до тіла прикладають вказівний або середній палець однієї руки, наприклад лівої, і удари наносять злегка зігнутим середнім пальцем другої руки (правої), то таку перкусію називають дигітальною. Якщо на тіло кладуть плесиметр, а удари наносять перкусійним молоточком, то таку опосередковану перкусію називають інструментальною.

Аускультація (auscultatio) - це метод дослідження, який полягає у вислуховуванні звуків, що виникають у функціонуючих органах (серці, легенях, передшлунках, кишечнику) і за характером яких можна визначити їхній стан. Аускультація відрізняється від перкусії тим, що при останній за допомогою перкусійного удару штучно викликаються коливання тканин організму, а при аускультації прослуховуються звуки, які виникають в організмі самостійно й поширюються у всі боки і які чути тим гірше, чим далі від місця їх виникнення. У зв'язку з цим розрізняють два основні методи аускультації - безпосередню, яку здійснюють вухом, прикладеним до тіла, і опосередковану, або інструментальну, яку проводять приладами.

При безпосередній аускультації місце, яке досліджують, накривають простирадлом або полотниною. Позитивним аспектом цього методу є те, що його можна застосувати в будь-яких умовах, а звуки, які утворюються при роботі органів, не модифікуються і сприймаються без особливих змін. Однак безпосередня аускультація має і ряд недоліків: цим методом важко досліджувати дрібних тварин, незручно прикладати вухо до окремих частин тіла у великих, інколи неможливо точно локалізувати звукові явища.

Опосередковану аускультацію виконують стетоскопом або фонендоскопом, які проводять звукові хвилі з поверхні тіла до вуха лікаря.

Термометрія (грецьк. therme - тепло і теtrео - вимірюю), або вимірювання температури тіла, має важливе діагностичне значення, оскільки часто дозволяє виявити хворих тварин ще до появи інших, специфічних клінічних симптомів, ізолювати їх від здорових тварин і надати лікувальну допомогу.

Ветеринарна рентгенологія - це галузь клінічної ветеринарної медицини, предметом вивчення якої є теорія і практика використання рентгенівського випромінювання для визначення норми і патології, розпізнавання стану здоров'я тварин і раннього виявлення захворювань. Основним об'єктом ветеринарної рентгенології є вивчення будови і функцій різних органів і систем та патології їх за допомогою рентгенівського випромінювання.

Флюорографія - це метод фотографування тіньового зображення досліджуваного об'єкта з екрана на малоформатну фотоплівку 24x24 або 32x32 мм. Сучасна крупнокадрова флюорографія з розміром кадра 70x70 і 100x100 мм за якістю зображення наближається до рентгенографії.

65. Методи розшифровки ЕКГ.

Складається з рівної ізопотенціальної лінії та п'яти зубців, які, як правило, позначають літерами латинського алфавіту (рис. 64). Три зубці (P, R, і T), розміщені зверху над ізопотенціальною лінією, називаються позитивними, а два (Q і S), що знаходяться внизу від неї, - негативними. Як у нормі, так і при патології зубець R завжди позитивний, а зубці Q і S - негативні. Зубці та інтервали електрокардіограми утворюють два комплекси: передсердний (PQ), який складається із зубця Р та ізопотенціальної лінії до початку зубця Q, і шлуночковий, що включає комплекс зубців QRS, інтервал ST і кінцеву частину - зубець Т.

Зубець Р утворюється при збудженні передсердь. У нормі праве передсердя збуджується раніше, ніж ліве, тому позитивна амплітуда правого передсердя (висхідна лінія) переважає негативну амплітуду лівого (низхідну лінію зубця), що робить зубець Р позитивним. Інтервал PQ (від початку зубця Р до початку зубця Q) показує час проходження імпульсу від синусного вузла до м'язів шлуночків (передсердно-шлуночкової провідності).

Далі йде шлуночковий комплекс QRST. Він складається з початкової частини - QRS, яка відтворює поступове охоплення збудженням міокарда шлуночків, сегменту ST і кінцевої частини - зубця Т, який відображає процеси реполяризації (відновлення позитивного заряду), тобто обмінні процеси в міокарді шлуночків при переході їх із стану збудження у стан спокою. Сегмент ST у здорових тварин розміщений на ізоелектричній лінії. Він відповідає періоду повної деполяризації (появі негативного заряду) міокарда шлуночків, коли вони знаходяться у стадії повного збудження і різниця потенціалів між їх основою і верхівкою відсутня. В ЕКГ розрізняють два періоди: систолічний (РТ) - від початку зубця Р до кінця зубця Т і діастолічний (ТР) - від кінця зубця Т до початку чергового зубця Р. У свою чергу в систолічному періоді виділяють електричну систолу шлуночків серця, якій відповідає тривалість комплексу QRST. Електрокардіограма при фронтальних відведеннях має дещо інший вигляд, порівняно з одержаним при стандартних відведеннях (рис. 65). Зубець Р у такій електрокардіограмі виражений чітко, завжди позитивний, часто - з невеликим розщепленням верхівки, зубець R - невеликої величини, і лише в деяких тварин він зрівнюється з глибоким 5. Як правило, зубець 5 є найвиразнішим елементом ЕКГ. Він широкий і глибокий, його низхідне коліно круте, а висхідне - пологе. Добре виявляється позитивний зубець Т. Така форма ЕКГ у великої рогатої худоби вважається основною, оскільки при фронтальних відведеннях добре реєструються біопотенціали основи й верхівки серця, а при стандартних відведеннях - різниця потенціалів між точками тіла тварини, розміщеними лише в ділянці проекції потенціалів верхівки серця.

При аналізі ЕКГ визначають форму і спрямованість зубців від ізопотенціальної лінії, висоту, або вольтаж зубців (у мм або в mV), тривалість зубців та інтервалів (у секундах), положення щодо ізоелектричної лінії та форму сегмента ST, напрям електричної осі серця лінії, яка з'єднує дві точки в серці з найбільшою різницею потенціалів). За одержаними результатами визначають кілька показників, які виражають у процентах: систолічний - відношення тривалості електричної систоли шлуночків (QRST) до тривалості всього серцевого циклу (RR); відносну атріовентрикулярну провідність - відношення тривалості інтервалу PQ до тривалості всього серцевого циклу, довжину інтервалу PQ відносно електричної систоли шлуночків, тривалості зубців Р і T до всього серцевого циклу. Електрокардіограма дозволяє визначити порушення серцевого ритму, гіпертрофію відділів серця, запальні та дистрофічні процеси в міокарді, стан коронарного кровообігу, а також забезпечує об'єктивний контроль при застосуванні серцевих та інших лікарських засобів, які можуть викликати зміну функцій серця.

66. Методика дослідження носових витікань. Диференційна діагностика.

Залежно від характеру запалення розрізняють серозні, серознослизові, слизові, слизово-гнійні, гнійні, кров'янисті і гнильні (іхорозні) носові виділення. Серозне виділення прозоре, подібне до води. Спостерігається воно при набряку легень або в перші 1-2 дні при гострих запальних процесах дихальних шляхів. Потім воно стає серознослизовим і слизовим. Слизові витікання густі, клейкі, прозорі, безбарвні або сірі, якщо домішуються лейкоцити та епітеліальні клітини. Виділяються вони в останньому періоді гострих катарів слизових оболонок носової порожнини, гортані, бронхів. Серозне витікання внаслідок значного примішування лейкоцитів перетворюється в серозно-гнійне (біло-сірого або сіро-жовтого кольору), яке спостерігається при катарально-гнійній бронхопневмонії, гострому катарі придаткових пазух носа, повітряного мішка, і гнійне, що з'являється при абсцесах, які розкрились у дихальні шляхи. Гнійне витікання рідке, мутне, має білувато-жовтий або зеленкуватий колір та солодкуватий запах. Кров'янисті витікання виявляють при травмах носових ходів, придаткових пазух, розриві легеневих судин, а також при сибірці та сапі. Витікання при цьому червонуваті, а при розпаді еритроцитів шоколадні або темно-червоні. При гангрені легень витікання мають буро-сірий, сіро-зелений або шоколадний колір і смердючий гнійногнильний запах. Таким чином, колір, запах і консистенція носових витікань залежать від характеру патологічного процесу. Із сторонніх домішок у носових витіканнях буває повітря, яке надає їм пінистого характеру. Домішки повітря виявляють при набряку легень, легеневій кровотечі та хронічному бронхіті. Великопухирчасті витікання, змішані із слиною і кормовими масами, спостерігають при запаленні або паралічі глотки. Крім повітря, слини та кормових мас, у носових витіканнях зустрічаються нитки фібрину, шматочки легеневої тканини, гельмінти, блювотні маси (їх відрізняють за кислою реакцією).

67-68. Методика проведення ЕКГ у дрібних тварин.

У практиці ветеринарної медицини найбільш широко використовують запропоновані Г.В. Домрачевим і P.M. Восканяном відведення електричних потенціалів серця від грудних і тазових кінцівок (стандартні відведення): в дрібних - у ділянці передпліччя і гомілки. Для цього на попередньо поголену ділянку шкіри накладають змочені теплим 5-10 %-ним розчином натрію хлориду марлеві прокладки, а на них - електроди. При цьому до електрода на правій грудній кінцівці приєднують провід апарата з червоним наконечником, на лівій грудній - із жовтим, на лівій тазовій - із зеленим, а до електрода на правій тазовій кінцівці - із чорним наконечником (він є заземленням тварини через електрокардіограф). У першому відведенні електричні потенціали серця відводять від обох грудних кінцівок, у другому від правої грудної кінцівки та лівої тазової, а в третьому - від лівої грудної і лівої тазової кінцівок. У сучасних електрокардіографах при стандартних відведеннях електричних потенціалів у першому відведенні реєструють переважно електричні потенціали лівої частини серця, у другому - усього серця, а в третьому - правої його частини. Чутливість реєструючого пристрою електрокардіографа, як правило, установлюють так, щоб відхилення пера або електронного променя при різниці потенціалів 1 мВ становило 10 мм.

69. Методика проведення зондування.

Зондування стравоходу і шлунка коня проводять носо-стравохідним (носо-шлунковим) зондом, який виготовлений із щільної гуми. Довжина зонда 190-225 см, загальний діаметр - 16-18 мм, внутрішній - 12-14 мм. Для полегшення введення зонда на ньому ставлять три постійні і одну рухому (за допомогою гумового кільця) мітки, запропоновані С.П.Гоженком. Відстань до рухомої мітки визначають двома методами: а) вимірюють висоту в холці коня і до неї додають ще 20 % цієї висоти; б) початок зонда прикладають до входу в носовий хід, далі зонд ведуть до основи вушної раковини, а потім до середини 16-го ребра або до останнього грудного хребця. Відстань від початку зонда до цієї мітки дорівнює відстані до шлунка коня. Три постійні мітки наносять олійною фарбою: першу - на відстані 15-20 см від початку зонда; другу - 45 і третю - 75 см. Зонд перевіряють на прохідність, змазують вазеліном або рослинною олією. Введення зонда полегшується при правильному положенні голови відносно шиї коня - її необхідно наблизити так, щоб утворився трикутник з вершиною у ділянці глотки, а основу його становила лінія, проведена від ніздрів до плечового суглоба. Коли зонд потрапить у стравохід, голову коня піднімають. Лікар правою рукою бере початок зонда й вводить у праву ніздрю, а пальцями лівої руки тисне його до нижнього (найбільшого) носового ходу (якщо зонд вводять через ліву ніздрю, то стають з лівого боку і зонд вводять лівою рукою). Цей етап досить відповідальний, оскільки просування зонда по середньому носовому ходу спричиняє його травмування, кровотечу і є менша ймовірність потрапляння зонда в стравохід. Ввівши зонд до першої мітки, пальці виймають з носового ходу і зонд далі просувають двома руками. Якщо він введений правильно, то просування його не викликає особливого занепокоєння у тварини. Якщо ж зонд введений по середньому носовому ходу, то подальше натискування пальцями не змінить його положення. Провівши зонд до другої мітки (а він у цей час знаходиться в порожнині глотки), слід дочекатися ковтальних рухів і вводити зонд у стравохід. Третя мітка є важливим орієнтиром - коли зонд доводимо до неї, то початок його в цей час знаходиться у середній третині шиї, тут необхідно зупинитися і перевірити правильність введення. Це можна зробити кількома методами. Основний з них - огляд і пальпація зонда в середній третині стравоходу; рухаючи зонд вперед-назад на 5-7 см, легко помітити його просування стравоходом (лікар, який вводить зонд, повинен сам переконатися у цьому!); вільний кінець зонда опускають у склянку з водою - якщо він потрапив у трахею, то синхронно видиху у склянці з'являються пухирці повітря; вільний кінець зонда підводять до вуха і прослуховують звуки: якщо зонд введений правильно, то чути періодичні звуки булькання, переливання, гурчання, якщо ж він потрапив у трахею, вислуховуються шуми, які збігаються з видиханням повітря; беруть трахею (знизу шиї) пальцями однієї руки і погойдують її - зонд, що потрапив у трахею, відчувається за ударом його об стінки. Є й інші додаткові методи перевірки правильності введення зонда. Зупинимося лише на двох найбільш поширених. Часто фахівці заливають 100-150 мл води, надіючись, що рефлекторно настане кашель. Проте кашель виникає не завжди, і цей прийом необхідно знати лише для того, щоб його не застосовувати (Оливков Б.І.). На думку інших, зонд, який потрапив у трахею, спричиняє кашель. Здебільшого це так, але часто зонд, введений у стравохід, теж викликає рефлекторне збудження кашльового центра. Переконавшись у правильності введення, поступово вводять зонд до останньої рухомої мітки - початок його в цей час знаходиться на дні шлунка. Якщо зонд потрапив у трахею, його відтягують назад до другої мітки і при появі ковтальних рухів знову спрямовують у стравохід. При виведенні вільний кінець зонда опускають вниз.

70. Методика проведення плевроцентезу. Дослідження патологічного вмісту плевральної порожнини.

Транссудат - це абсолютно прозора, ледь жовтувата, інколи - безбарвна рідина. Серозний і серозно-фібринозний ексудат, як правило, забарвлений в інтенсивний лимонно-жовтий колір і менш прозорий. В ексудаті при відстоюванні випадають в осад пластівці фібрину, від чого він мутніє. Крім того, у ньому міститься багато лейкоцитів, еритроцитів та епітеліальних клітин. Транссудат при цьому залишається прозорим, у ньому зовсім не утворюється осад або він дуже ніжний і має вигляд хмарки. Серозно-гнійний ексудат мутний, білувато-жовтого кольору. При відстоюванні він розділяється на два шари - верхній (серозний) і нижній (гнійний). Гнійний ексудат густий, зеленкуватий, непрозорий. Геморагічний ексудат непрозорий, червоного кольору, при розпаді еритроцитів - червоно-бурий. Гнильний ексудат має бруднобурий колір і неприємний запах. Отже, гнійний, гнильний і геморагічний ексудат легко розрізняються за зовнішнім виглядом. Певні труднощі можуть виникати при диференціюванні транссудату і серозного ексудату, які за кольором і прозорістю можуть бути подібними. Розрізняють їх за відносною густиною (в ексудату вона більша 1,016, а транссудату - менша 1,015) і вмістом білка (ексудат містить його більше 3,5 %, а транссудат - менше 2,0 %).

Для одержання плевральної рідини роблять асептичний пробний прокол (торакоцентез), який є безпечним методом дослідження. З цією метою використовують спеціальні троакари або шприц із голкою та аспіратори. Прокол грудної клітки у великих тварин (коней, жуйних, свиней) проводять у стоячому положенні в зафіксованому стані, а в дрібних - у сидячому. Після фіксації тварини в зоні тупого перкусійного звуку, спричиненого нагромадженням рідини у плевральній порожнині, визначають місце проколу грудної клітки: у коней - це 7-й міжреберний проміжок зліва або 5-6-й справа; у великої рогатої худоби, овець і свиней - 6-те міжребер'я зліва або 5-6-е - справа. Голку вводять перед ребром вище грудної зовнішньої вени: у великих тварин на глибину 2-4, у дрібних - на 1-2 см. Просування голки по тканинах грудної клітки зустрічає певний опір. При проникненні кінця голки у плевральну порожнину опір відразу ж зникає. Після цього шприцом (аспіратором) насмоктують патологічне випотівання. Голку виймають із плевральної порожнини, після чого обробляють місце пункції.

71. Методика проведення руменоцентезу.

Руменоцентез

Інструмент, який використовується для проколу черевної стінки і руб­ця,— троакар, який складається із загостреного сти­лета з рукояткою, гільзи з щитком і захисного ков­пачка.

Студент-хірург знімає ковпачок і прикладає віст­ря стилета з надітою гільзою до шкіри центра лівої голодної ямки. Додатковим орієнтиром визначення місця проколу є середина лінії, що з'єднує нижній контур маклака з останнім ребром.

Фіксуючи троакар на шкірі лівою рукою, студент ударяє по рукоятці інструмента долонею правої ру­ки, щоб одночасно проколоти черевну стінку і рубець. Вістря троакара спрямовує на протилежний ліктьовий суглоб, занурює його до упору в щиток