Головні категорії та поняття філософії науки

Дніпровський державний аграрно-економічний університет

Інженерно-технологічний факультет

Кафедра філософії, соціології та історії

Словник термінів з курсу «ФІЛОСОФІЯ НАУКИ»

Для магістрів всіх спеціальностей

Дніпро – 2017

Словник термінів з курсу «Філософія науки», «Філософія науки та інноваційного розвитку» – Д.: Вид-во Герда, 2017. – 40 с.

Укладач: кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії, соціології та історії Берестень Ю.В.

 

Розглянуто, обговорено та рекомендовано до видання кафедрою філософії, соціології та історії, Протокол №5 від 18.01.2017 р.

 

 

Розглянуто, обговорено та рекомендовано до видання НМР ДДАЕУ, Протокол №

 

Вступ

«Філософія науки» – комплексна філософська дисципліна, що досліджує філософські засади, специфіку організації, методологію дослідження наукового знання. Варто відзначити, що дана дисципліна всебічно вивчає нагальні проблеми пов’язані з ґенезою та головними історичними етапами становлення та розвитку наукового знання, аналізує взаємозв’язок філософії та науки, визначає специфіку предмета та об’єкту наукового знання.

В загальному контексті дослідження особливостей формування сучасного наукового пізнання філософія науки приділяє багато уваги визначенню специфічних рис структури та розвитку наукових знань, формування системи наукової методології, яка орієнтована на отримання достовірного знання про об’єктивну існуючу реальність. Вагомою рисою філософії науки є загальний опис універсальних та предметно-конкретних наукових засобів для визначення специфіки сутності та системи сталих взаємозв’язків, що визначають своєрідність об’єкту наукового дослідження. Практичне завдання вивчення курсу філософії науки полягає у сприянні формування у студентської молоді наукової раціональності – особливого типу раціонального мислення, орієнтованого на ідеальну, емпіричну, речову предметність пізнання.

Філософія науки як теоретична дисципліна покликана сприяти формуванню у студентського загалу та магістрів предметного розуміння становлення та розвитку історичних етапів наукової картини світу: натурфілософського, класичного, некласичного та постнекласичного, що дає змогу більш рельєфно усвідомити якісну своєрідність та складність процесу формування наукового знання, його філософських засад та засновків.

Словник з навчального курсу «Філософія науки», «Філософія науки та інноваційного розвитку» створено на базі академічних досягнень, сучасних інтелектуальних здобутків вітчизняної та світової філософської думки, яка комплексно вивчає проблеми науково-пізнавальної діяльності людини, формує наукового-дослідницьку парадигму постнекласичного наукового стилю мислення та особливої наукової раціональності. Даний словник враховує сталий попит серед студентського загалу на оволодівання термінологічною бази сучасного наукового емпіричного та теоретичного пізнання, яке відіграє вирішальну роль в процесі проведення та організації емпіричних та теоретичних наукових досліджень.

Термінологічний словник складений у відповідності до завдань навчальної програми з курсу «Філософія науки», «Філософія науки та інноваційного розвитку» для магістрів всіх напрямків підготовки.

Практична мета даного видання полягає у сприянні формуванню у магістрів основ філософського та наукового світобачення, яке відображає сучасні тенденції розвитку наукового знання, формування необхідних компетенцій та навичок магістра в організації та проведенні наукового дослідження, формування необхідних евристичних та теоретичних засад наукової діяльності.

 

Головні категорії та поняття філософії науки

Абсолютна істина – це таке знання, що є об’єктивним, точно та вичерпно відображає будь-який бік, аспект предмета, явища, процесу, яке при будь-яких умовах зберігає своє значення й при подальшому розвитку науки, практики не може бути запереченим або відкинутим.

Абстракція (лат. аbstracto – відокремлюю) – один з моментів пізнання, який полягає в мисленому відокремленні й виділенні в самостійні об'єкти окремих сторін, властивостей, відношень певних предметів пізнання. Абстракція процес мисленого ізолювання, «виривання» окремого предмета, відношення, властивостей. Іноді абстракцію розглядають як узагальнений образ речі або предмету.

Абстрагування – процес мисленого виділення окремих або загальних ознак, якостей або зв’язків конкретного предмету, що нас цікавить, або явищ та мисленого відокремлення від множинності інших ознак, якостей, зв’язків та відносин даного предмету.

Абстрактне та конкретне – філософські категорії, які означають ступені пізнання дійсності, що викладені в законі сходження від абстрактного до конкретного. Абстрактне це мислений образ, який отримується за допомоги відстороненності від тих або інших несуттєвих властивостей або характеристик предмета з метою виділення його істотних ознак

Абстрактний об’єкт – мислений об’єкт, що створений в результаті абстрагування від яких-небудь якостей чуттєвого або емпіричного об’єкту. Прикладом абстрактних понять є простір, час, маса, структура, сила, причина, об’єкт.

Абсурд (лат. аbsurdus – безглуздий, нісенітний) – твердження, що не має ніякого смислу в межах певної теоретичної системи, принципово несумісне з нею.

Агностицизм (грец. agnost – непізнаванний) – філософське вчення, яке заперечує можливість пізнання сутності речей і закономірностей розвитку дійсності. Термін «агностицизм» запровадив у 1869 р. англійський дослідник природи Т. Г. Гекслі. А. називають філософську позицію, на підставі якої неможливо довести відповідність пізнання дійсності та вибудувати істину всезагальну систему знання. Пізнання людиною світу з позицій агностицизму розглядається як ціла низка суб’єктивних дослідів та додатків.

Адекватний (лат. adecvat – відповідний, рівний, еквівалентний) – уявлення, образ, знання вважаються адекватними, якщо вони відповідають або є еквівалентними речі, оригіналу, об’єкту.

Аксіологія (гр. ахіа цінність) – вчення про цінності, розділ філософії, предметом якого є дослідження ціннісної свідомості, природи цінностей, аналіз універсальних цінностей людини та суспільства (Благо, істина, справедливість, добро, краса)

Аксіологічний підхід – ціннісний підхід. Аксіологія філософська дисципліна, яка займається дослідженням цінностей як базових понять людського буття, що задають спрямованість та мотивування людської діяльності та вчинків.

Аксіологія науки – розділ філософії науки, предметом якого є дослідження аксіологічних засновків та проблем науки в цілому, окремих наук, а також окремих видів наукової діяльності (пізнавальної та практичної). Однією з головних цінностей науки є об’єктивна істина.

Аксіома (грец. ахіота загальноприйняте, безперечне) – у широкому розумінні безумовне положення, яке не викликає сумнівів. У вузькому розумінні твердження певної теорії, що приймається без доведення як вихідне, таке, що кладеться в основу доведень інших тверджень (теорем) цієї теорії. Істинне судження, яке за дедуктивної побудови якої-небудь теорії, в межах замкнутої теорії сприймається без доведень в якості схожого положення, що покладається в основу доведення всіх інших положень цієї теорії.

Аксіоматичний метод – метод логічної організації наукового знання, загальний сенс якого полягає в виділенні серед всієї множинності наукових істин найбільш загальних та фундаментальних з метою наступного логічного виведення з них решти всіх істин даної науки або даної теорії. Найбільше поширення даний метод отримав при побудові математичних та логічних теорій.

Актуалізація (лат. actualis) – дія, спрямована на пристосування чого-небудь до умов даної ситуації.

Актуальність (лат. actualis – діяльний) – важливість, сучасність, злободенність, вадливість чого-небудь в теперішній час, що вимагає найскорішого вирішення.

Аксіденція (лат. ассdепtіа випадковість) – випадкова, минуща, тимчасова, неістотна властивість. Філософське поняття, що означає тимчасовість, мінливість та випадкову або другорядну ознаку речі

Акциденціальний (лат. accidencia – випадок, випадковість) – змінна, переходяща, тимчасова, не суттєва, випадкова якість або стан предмету, яка може бути абстрагована при цьому сутність предмету не зазнає змін.

Алогізм (від грец. a – не, logos – розум) – не логічність, заперечення ролі логіки в пізнанні, міркування, що суперечить логіці; 2) міркування, яке намагається всупереч науці довести той факт, що пізнання всупереч науці досягається не шляхом логічного мислення, а лише за посередництва віри, одкровення, інтуїції, містики.

Альтернатива (лат. аlternare чергуватися, вагатися) – необхідність вибору між двома можливостями, що виключають одна одну. А. – кожна з двох або декількох виключаючи одна одну можливостей або вибір між даними можливостями.

Альтруїзм (лат. аlter інший) – моральний принцип, що полягає в безкорисливому прагненні до діяльності на благо інших.

Аналогія (грец. апаlogia – відповідність, подібність, схожість) – умовивід, в якому на основі схожості предметів за одними ознаками робиться висновок про можливу схожість цих предметів за іншими ознаками.

Аналіз (грец.analis – розкладення, розчленування)   – загально логічний метод наукового пізнання, який полягає у поділі цілого об’єкта на окремі частини, як правило, більш доступні для дослідження. Додатковим методом до аналізу є синтез. А. – логічний прийом, метод дослідження, загальний сенс якого полягає в тому, що предмет, який досліджується теоретично або практично розчленовується на складові елементи (ознаки, якості, відносини), кожен з яких потім досліджується окремо як частина розчленованого цілого, для того аби виділенні в ході аналізу елементи поєднати за допомоги іншого логічного прийому (синтезу) в ціле, збагачене новим знанням. Для наукового аналізу характерним є опора на наукове знання що передувало, а також використання різноманітних приборів зі збору інформації про якості об’єкту, що досліджується.

Аналогія – загально логічний метод суть якого є пошук загального у пізніх по природі об’єктах. Аналогія є підґрунтям методу моделювання.

Аналітичні істини – висловлювання, істинність яких зумовлена не їх відповідністю певному об’єкту пізнання, а їх логічною або граматичною структурою.

Аналогія (грец. analogia) – спорідненість та схожість предметів в яких-небудь ознак або властивостей, причому таких предметів, які в цілому є різними. Умовисновок за аналогією – це такий логічний висновок, в результаті якого досягається знання про ознаки одного предмету на підставі знання того цей предмет має схожість з іншими предметами. Метод аналогії складає логічну основу методу моделювання.

Анахронізм ­– (грец. ana – зворотній, chromos – час) – застаріле; уявлення, судження, поняття, погляди, що не відповідають сучасному рівню наукового знання, пережиток старовини; в історії помилковий перенос подій та рис з однієї доби в іншу.

Анігіляція (лат. асі до і піhіl – ніщо) – взаємодія елементарних частинок і відповідних античастинок, унаслідок якої вони перетворюються на кванти випромінювання або інші частинки.

Анкетний метод – спосіб збору необхідної для висновків та узагальнень інформації за допомоги якої певним чином складених запитань. Анкетний метод – один з прийомів спостереження (дослідження), явищ об’єктивної дійсності в тому вигляді, в якому вони існують та відбуваються в природі та суспільстві в природних умовах. Використовується даний метод в тих випадках, коли можна знехтувати точністю та повнотою зібраних даних та задовольнятися лише приблизними, не зовсім вичерпними свідченнями. Вірогідність отриманих матеріалів пояснюється тим, що: 1) ніколи не повертаються всі розіслані по тому або іншому колу осіб анкети; 2) як правило, істинність – відповідність відповідей реальному стану речей за умови анкетного методу не перевіряється, так як перевірка всіх анкет на місці виключає нагальність розсилки анкет, перевірка же певної частини даних на підставі анкетних відповідей дає лише вірогідний результат.

Антагонізм (грец. апtagomisma – суперечка, боротьба) – одна з форм суперечностей, яка характеризується гострою непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій.

Антиклерикалізм (лат. апti... проти і сlericalis церковний) – система поглядів і суспільні рухи, спрямовані проти намагань церкви підпорядкувати собі економічне, політичне і духовне життя суспільства.

Антимонія (грец. апtіпотіа – суперечність у законі) – суперечність між двома твердженнями, кожне з яких однаковою мірою логічно доведене в певній системі. Представлені в філософській традиції І. Канта як «ідеї розуму» поняття про глобальні цілості, що двояко тлумачаться людським розумом. І. Кант в своїй філософії виводить 4 групи суджень, які суперечать одне одному: 1) величини світу; 2) його поділу; 3) виникнення та;) залежності існування.

Антисцієнтизм – філософсько-соціальна концепція, оцінка ролі науки в розвитку суспільства, відповідно до якої наука несе для людства не тільки благо (технічні та технологічні досягнення та підвищення якості матеріального життя людей), але й зло (виробництво військових засобів масового знищення людей, у випадку військових конфліктів, негативний вплив виробництва на біосферу та оточуюче середовище, різке збільшення техногенних катастроф та аварій с непередбачуваними для населення наслідками). Крім того, розвиток науки наочно продемонстрував її повну нездатність бути позитивним засобом світоглядних, духовних, проблем людини та суспільства. Прибічниками даної концепції є представники філософії життя, фундаментальної філософії, екзистенціалізму та постмодерна. Виявляється у переконанні в тому, що наука має обмежені можливості, а в своїх крайніх проявах розглядає науку як ворожу людині силу.

Антитеза (грец. апtithesis – протиставлення, суперечність) – 1) у логіці – судження, що суперечить тезі. Антитеза є необхідною складовою частиною непрямого доведення; 2) у філософії Г. В. Ф. Гегеля другий з трьох ступенів тріади. А. положення, яке є протилежним тезису – якому-небудь вихідному положенню, з якого почато будь-яке обговорення, в усній та письмовій мові антитеза використовується в якості стилістичного прийому, коли лобове протиставлення думок, образів посилює переконаність та виразність аргументів.

Антропогенез (грец. антропос – людина і генезис – походження) – процес історико-еволюційного виникнення й розвитку людини як суспільної істоти, діалектичне нерозривно пов'язаний з формуванням і розвитком її первісної трудової діяльності, свідомості, мови.

Антропологізм (грец. антропос людина і логiзм судження) – зведення всіх явищ суспільного життя до властивостей людської природи. Термін «антропологізм» запровадив Л. Фейєрбах. Антропологія фокусує свою увагу на біологічній та соціальній диференціації різних груп людей, визначаючи людство як єдине ціле.

Антропологія науки – розділ сучасної філософії науки, яка досліджує діяльність людського чинника в науковій діяльності, у всьому багатоманітні всіх видів та форм даної діяльності, що вивчає специфіку науки як форми життя та професіональної діяльності вчених, аналізуючи й реконструюючи антропологічні основи науки, її різноманітних культурно-історичних типів, галузей, тощо.

Антропоморфізм (грец. антропос людина і тоrрhе вигляд, форма) – наділення предметів природи, небесних тіл, тварин, а також надприродних істот (духів, богів) зовнішністю і фізичними властивостями людини.

Антропоцентризм (грец. антропос – людина і лат. centrum – осереддя, центр) – принцип деяких релігійне-ідеалістичних вчень, за яким людина нібито є центром Всесвіту і найвищою метою всіх подій, що відбуваються у світі.

Апологетика (грец. apologetikos – захисний, виправданий) – галузь християнського богослов'я, що обґрунтовує віровчення християнства.

Апорія (грец. ароrіа безвихідь) – утруднення у вирішенні проблеми, пов'язаної з суперечністю між даними спостереження і спробами мисленого аналізу їх.

Апостеріорні (лат. а роsteriori з наступного) – філософське поняття, що означає знання, набуте з досвіду.

Апостеріорне знання – знання, що отримано в результаті наукового дослідного дослідження об’єкта (чуттєвого сприйняття, спостереження, експерименту та наступного узагальнення емпіричної інформації). Апостеріорне знання здобуте з досвіду шляхом чуттєвого сприйняття в протилежність апріорному (до досвідному) знанню.

Апперцепція – (лат.ad – до, perception – сприйняття) – залежність сприйняття нових предметів та явищ від знань, які вже є, минулого досвіду, світогляду, та всього змісту духовного життя людини, а також від психічного стану людини в момент сприйняття.

Апріорі (лат. а рriori з попереднього) – філософське поняття, що означає знання, яке передує досвідові та притаманне свідомості з початку її виникнення.

Аргумент – (лат. argumentis – логічне доведення) – думка, істинність якої перевірено та доведено практикою, й тому вона може бути наведена як обґрунтування істинності або хибності другого положення. Аргумент є складовою частиною будь-якого доведення. В якості аргументу варто виставляти аксіоми, прийняті в даній системі, визначення, судження про достовірно відомі факти. Істинність кожного аргументу повинна бути доведена, його зміст повинен відповідати предметам, явищам, фактам об’єктивної дійсності. Крім істинності аргумент повинен задовольняти наступні вимоги: 1) бути достатнім засновком для положення, що доводиться; 2) бути думкою, істинність якої доведена самостійно, незалежно від доведення положення.

Аргументація – приведення логічних доведень для обґрунтування певного положення; логічний процес в ході якого істинність якого-небудь положення виводиться з істинності аргументів; сукупність доводів на користь будь-чого.

Артефакт (лат. – штучний) – факт, результат людського творення.

Архетип (грец. аrhe початок і typos – образ) – в аналітичній психології термін, що ним позначають «первісні уявлення» або «універсальні форми думки», які є цеглинами, з яких складається колективне несвідоме. Архетипи колективного несвідомого це пам'ять поколінь, яка сформувалася тоді, коли наші предки тривалий час переживали схожі події. Поняття архетип було розроблене К. Юнгом за яким, А. – це універсальна модель несвідомої психічної активності, яка спонтанно визначає мислення та поведінку людини.

Асоціація (лат. associatio – поєднання) у психології зв'язок, який утворюється при певних умовах між двома або більше психічними утвореннями (відчуттями, сприйняттями, уявленнями, ідеями тощо); дія цього зв'язку полягає в тому, що з'явлення одного члена асоціації приводить до появи іншого (інших).

Атрибут (лат. attributio – надаю, наділяю) – необхідна, суттєва, невід'ємна властивість предмета або явища, без якої вони не мають своєї визначеності і не можуть ані існувати, ані мислитися. Наприклад, найважливішими атрибутами матерії є простір та час, а також системність та відображення.

Афект (лат. affectus – хвилювання, пристрасть) – сильне короткочасне емоційне переживання.

Біфуркація (лат. bis. – двічі, furca – вили) – розділення, подвоєння, розділення на два потоки або напрямки. Одне з головних понять синергетики та сучасної картини світу, що означає неминучість появу таких моментів в еволюції будь-якої матеріальної системи, в яких минуле системі в же не стані визначити її можливості поведінки в майбутньому, коли система опиняється на роздоріжжі та об’єктивно стоїть перед вибором однієї з можливих траєкторій подальшого розвитку.

Благо – поняття, яким позначають усе, що має для людини позитивне значення. Залежно від здатності речей та явищ задовольняти різні потреби людини розрізняють блага матеріальні (засоби виробництва, їжа, одяг тощо) і духовні (свобода, істина, краса, добро та ін.).

Бог – надприродна всемогутня істота, головний об'єкт релігійної віри і поклоніння. У розвинених релігіях Бог завжди виступає як особистість, з якою віруючий може спілкуватися, вимолювати у неї певні блага, просити про втручання в події. В філософії Б. розглядають як певну сакральну персоніфікацію Абсолюту, атрибутивними ознаками якого є тотожність сутності та існування, надприродна могутність та абсолютна досконалість.

Буття – філософська категорія, що позначає: 1) все, що реально існує; 2) те, що існує як істинне, на відміну від видимого; 3) реальність, яка існує об'єктивно, поза свідомістю людини і незалежно від неї; 4) загальний спосіб існування людини. В сучасній науці виділяють різні види буття: хімічне, фізичне, біологічне, соціальне.

Вагомий аргумент – доказовий та особливо цінний аргумент.

Взаємозв’язок – такий тип відносин між предметами, системами, процесами, коли зміни в одному пов’язані зі змінами в іншому. Стабільні та стійкі взаємозв’язки між предметами фіксуються у вигляді функціональних залежностей. В науці дані залежності мають, як правило, кількісний характер та описуються відповідними функціональними законами у вигляді математичних рівнянь, що пов’язані відповідними перемінними.

Верифікація (лат. verus – істинний і facio – роблю) – встановлення істинності наукових тверджень у процесі їх емпіричної перевірки. Концепція верифікації була розроблена представниками Віденського філософського гуртка. В. – принцип встановлення осмисленості. Можливості даного висловлювання опинитися істинним або хибним.

Версія (лат. versio – оборот, видозміна) одно або декілька можливих, пояснень або тлумачень якого-небудь факту, явища, події. Версія близько пов’язана з гіпотезою. Іноді її вважають різновидом гіпотези. Версія, що доведена фактографічними даними, перетворюється на достовірність.

Віра в науці – когнітивні рішення, що приймаються в науці на підставі неповної системи емпіричних, теоретичних та логічних засновків (аргументів) на їх користь. З логічної точки зору всі такого роду рішення є не доведеним знанням, а лише вірогідним, гіпотетичним, не дивлячись на високий ступінь його можливої та реальної обґрунтованості. Важливими чинниками відбору наукових вірувань є їх відповідність стандартам, які історично склалися, інтуїтивна віра вчених в практичне виправдання здійсненних ними когнітивних ризиків., а також когнітивна воля дослідників. Найбільш яскравим прикладом наукової віри є віра науковців ХІХ століття в єдність евклідової геометрії або віру всіх фізиків до початку ХХ століття в абсолютну істинність класичної механіки, віру радянських дослідників в істинність марксистсько-ленінського наукового світогляду.

Вірогідність – форма істинності буття предмета через його безпосередню даність у чуттєвому чи інтелектуальному спогляданні. В. – ступінь можливості появи будь-якої певної події в загальному ланцюгу подій, в тих або інших умовах, які можуть неодноразово повторитися. Вірогідність характеризує об’єктивну існуючий зв’язок між умовами та подіями, який проявляється в даних умовах.

Виведенн я – міркування в результаті якого нове знання отримується в логічний спосіб без звертання до досвіду або попередніх знань. Прикладом логічного виведення може служити й така дія як дедуктивний висновок.

Вид (в логіці) – кожний клас предметів, який входить до обсягу більш широкого класу предметів, що мають назву рід.

Видове поняття – поняття, яке відображає сутнісні ознаки класу предметів, який є видом якого-небудь роду. Видове поняття – підпорядковане поняття, що входить до складу іншого, більш загального поняття.

Види наукового знання – якісно різні за змістом, методам отримання та способам перевірки наукові висловлювання та концепції. Наприклад, аналітичні та синтетичні знання, емпіричні та теоретичні факти та закони, гіпотези та теорії, змістовні теорії та формалізовані.

Види наукової раціональності – різні типи критеріїв та вимог до властивостей наукового знання, які є в різних галузях науки: в математиці (математична раціональність), природознавстві (природознавча раціональність), соціальних науках (соціальна раціональність), гуманітарних науках (гуманітарна раціональність), технічних науках (технічна раціональність). При цьому всі різні види раціональності відповідають загальним вимогам раціональності наукового знання – це визначеність, обгрунтованність, системність, перевіряємість, об’єктивність.

Види наукових досліджень – способи наукового дослідження, що якісно вирізняються за метою, методами отримання та перевірки, формами організації. Наприклад, фундаментальна наука, прикладні дослідження, та дослідно-конструкторські розробки; експериментальна та теоретична наукова діяльність та інше.

Висновок – послідовність висловлювань або формул, що складається з аксіом, посилань в раніше доведених висловлюваннях (теоремах).

Волюнтарізм (лат. voluntas – воля) – 1) напрям у філософії, який проголошує основою буття волю; 2) діяльність, що керується лише суб'єктивними бажаннями та рішеннями.

Воля – феномен саморегуляції суб’єктом власної поведінки та діяльності, що забезпечує орієнтацію свідомості на об’єкт. Воля розглядається як здатність людини до вибору мети діяльності та внутрішнім зусиллям, яке необхідне для її здійснення. Головним у вольовому акті є усвідомлення ціннісної характеристики мети діяльності.

Гедонізм (грец. gеdоnе – насолода, задоволення) – філософсько-етичне вчення, за яким найвищим благом і метою життя людини є насолода. Як нормативний принцип Г. протистоїть аскетизму. В античній філософії (Епікур) Г. розглядався як відсутність страждань та врівноважений стан душі.

Генезис (грец.genesys – виникнення, зародження) – поняття, що виражає як момент походження, виникнення предметів і явищ, так і процес їх закономірного розвитку.

Ґенеза (грец. genesis – джерело, походження, народження) – виникнення, становлення, народження та походження того або іншого предмета, явища, процесу, думки, вчення.

Генетичний метод – спосіб дослідження будь-якого предмету, явища, оснований на аналізі процесу виникнення, становлення предмету, вивчення переходів від нижчих щаблів розвитку предмету та явища до вищих. Генетичний метод є одним з компонентів діалектичного методу.

Герменевтика (грец. hermeneutike – мистецтво тлумачення): 1) у класичній філології вчення про інтерпретацію та тлумачення рукописних і друкованих давніх текстів; 2) у сучасній філософії метод тлумачення культурно-історичних явищ, який протиставляється об'єктивному, традиційно-науковому методу. Г. традиційно розглядається не тільки як метод гуманітарних наук, але й вчення про буття та онтологію, де розуміння розглядається як умова осмислення соціального буття. Історичні різновиди Г.: переклад, реконструкція (відтворення істинного сенсу тексту або ситуації виникнення сенсу) та діалог (формування нового сенсу або ситуація його виникнення)

Герменевтичне коло – особливість процесу розуміння, яка пов’язана з його циклічним характером. Для розуміння цілого необхідно зрозуміти його окремі частини, для розуміння окремих частин варто мати уявлення про загальний сенс цілого.

Гетерогенний (грец. heteros – інший, genos – рід, походження) – складний з різноманітних компонентів, неоднорідний.

Гілозоїзм (грец. hyle – речовина, матерія і zоо життя) – філософське вчення, за яким здатність відчувати нібито притаманна всій матерії. У відповідності до Г. всі матеріальні тіла, космос, матерія мають душу. Г. знімає принципову різницю між неорганічною та органічною природою. Термін «гілозоїзм» запроваджено в XVII ст. Кедвортом.

Гіпербола (грец. heperbole – перебільшення) – стилістична фігура або зворот мови, що полягає в тому, що співрозмовник З метою здійснити більш сильний вплив на слухача або читача свідомо надмірно перебільшує значення, силу або обсяг предмету, який розглядається, приписуючи йому такі ознаки (якості), якими він фактично не є наділений.

Гіпотеза (грец. hypothesis – припущення) – вірогідне припущення про причину яких-небудь явищ, достовірність якого при сучасному стані виробництва та науки не може бути перевірена або доведена, але яке пояснює дані явища, без нього необґрунтовані та непояснювальні; прийом пізнавальної діяльності людини.

Гіпотетико–дедуктивний метод – спосіб наукового дослідження, який полягає втому, що на початку висловлюється тільки гіпотеза про причини, предметів, явищ, а потім дедуктивний шляхом виводяться з гіпотез. Гіпотетико-дедуктивний метод пояснення явищ, що спостерігаються, шляхом висунення загальної гіпотези, з якого ці факти виводяться в якості логічних наслідків цієї гіпотези. Головна гносеологічна проблема даного методу полягає в тому, що одні й ті самі наслідки в принципі можуть бути логічно отримані з самих різних гіпотез, які іноді, навіть, виключають одна одну.

Гіпотеза (грец. gipotesa – основа) – форма організації наукового знання, яка забезпечує рух до нового знання, виходячи за межі поточного знання та дозволяючи реалізуватися новій ідеї. Іноді під Г. розуміють як попереднє пояснення будь-якого явища або групи явищ.

Гіпотетичний – умовний.

Гносеологія (грец. gnosis – пізнання і...логія) – розділ філософії, в якому досліджуються пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта, природи і можливості пізнання людиною світу і самої себе. Її предмет – дослідження здатностей людини пізнати дійсність, вивчення джерел, форм та методів пізнання, вияснення того, що вважалося істиною та шляхів її винайдення. Традиційно в гносеології виділяють дві великих течії: ідеалістичну та матеріалістичну. Г. досліджує проблеми критики та теорії пізнання, визначає особливі риси суб’єкта та об’єкта пізнання, структуру пізнавального процесу, проблеми істини та її критерії, форм і методів пізнання.

Гносеологія науки – розділ філософії, який вивчає науки як специфічну пізнавальну діяльність: 1) можливість поширення на наукове пізнання загальних законів свідомості та пізнання; 2) виявлення специфічних рис науково-пізнавальної діяльності на відміну від інших видів людського пізнання; 3) визначення критеріїв науковості взагалі та критеріїв наукового знання зокрема; 4) аналіз та реконструкція гносеологічних основ та проблем науки як цілого. До предмету гносеології науки входить також виявлення та опис структури наукового знання, специфіки його різних рівні (емпіричного, теоретичного, мета теоретичного), їх функцій, опис загальних методів наукового дослідження, методів побудови наукових теорій та наукових дисциплін, виявлення специфіки різноманітних видів наукового знання, визначення межі наукового способу пізнання.

Голослівне судження – судження без доведення, таке, що не підкріплене підтверджуючими фактами, необґрунтоване, таке що ґрунтується виключно на словах.

Гомогенний (грец. homonos – рівний, однаковий, genos – рід, походження) – однорідний, складений з одних й тих самих компонентів.

Гуманізм (лат. humanus – людський, людяний) у широкому значенні – історично змінна система поглядів, яка визначає цінність людини як особистості, її право на свободу, щастя тощо; у вузькому значенні культурний рух епохи Відродження.

Девіантна поведінка (від лат. deviation – відхилення) – поведінка, яка відхиляється від норми.

Дедукція (лат. deductio – виведення) – перехід від загального до окремого. Дедукція має значення методу дослідження, при якому окреме пізнається на основі знання загальної закономірності. В широкому сенсі Д. – така форма мислення, коли нова думка виводиться чисто логічним шляхом (за правилами логіки) з певних даних думок-тверджень. Така послідовність думок називається висновком, а кожний компонент даного висновку є або доведеною думкою або аксіомою. 1) логічний висновок, в якому з більш загального знання виводиться менш загальне знання (наслідок). 2) в сучасному розумінні – будь-який висновок, в якому між його посилками та наслідками має місце відношення логічної необхідності.

Дезінформація – завідомо неправдиве, хибне або брехливі провокаційні свідчення, які повідомляються з метою ввести в оману тих, хто користується цими відомостями.

Дезорієнтація – завідомо хибне повідомлення про ті або інші події, що ставить за мету вести будь-кого в оману і тим самим завадити йому правильно розібратися в обстановці, що склалася. Втрата правильних уявлення про простір та час.

Деїзм (лат. deus – Бог) – принцип філософських вчень, які, визнаючи Бога першопричиною світу, заперечували його втручання в явища природи та в хід суспільних подій. Деїзм виник у XVII ст. в Англії та набув свого поширення в добу Просвітництва.

Декларативний (лат. declaration – заява, оголошення) – той що містить тільки виключно одні загальні положення, які не супроводжуються будь-якими аргументами, що обґрунтовують ці загальні положення.

Деконструкція – особлива стратегія стосовно тексту, яка включає в себе одночасно і його «деструкцію», і його реконструкцію.

Демаркація наукова – проблема критеріїв відмінності наукового знання від всіх інших видів знання (філософського, псевдонаукового, хибно наукового, художнього).

Демонстрація (лат. demonstration – показування) – логічне міркування, в процесі якого з аргументів виводиться істинність або хибність тези. Демонстрація є третьою складовою будь-якого доведення. Під демонстрацією розуміється вся сукупність логічних правил, що використовуються в доведенні.

Дескриптивний (лат. descriptio – опис) – те що описується.

Дескриптивний метод – метод дослідження, що використовується на початковій стадії роботи. Його суть полягає у первісному описі предметів, явищ, процесів, об’єктивної дійсності втому вигляді, як вони постають перед дослідником. Дескриптивний метод відрізняється від експериментального методу, де дослідник активно втручається в процес проведення експерименту. Дескриптивний метод повинен сполучатися з аналітичним (розчленування об’єктів на складові частини) та синтетичним (об’єднання розчленованих в ході аналізу частин об’єкту в єдине ціле та пізнання єдиного цілого) методу, оскільки саме це дає змогу зробити перші узагальнення та більш глибоко зрозуміти об’єкт, що досліджується.

Детермінізм (лат. determinatio – визначений, обмежений) – філософське вчення про загальну об'єктивну зумовленість явищ природи, суспільства та людської волі. В класичній філософії розглядається як вчення про закономірну універсальність взаємозв’язків явищ об’єктивної дійсності, результат узагальнення конкретно-історичних та конкретно-наукових концепцій. Д. – філософська та наукова концепція, що стверджує про те, що всі процеси та стани об’єктивного світу та його пізнання зумовлені його попередніми станами, що випадковість як мети, не грає конструктивної та визначальної ролі в розвитку світу, що свобода та творчість в науці суть тільки форми прояву необхідності та детермінації.

Детермінація – зумовленість одного предмету іншим або його власним станом, що передував теперішньому. Детермінація може бути зовнішньою та внутрішньою, однозначною або тільки вірогіднісною, аддітивною або системною.

Детермінація наукового знання – зумовленість наукового знання, пізнання та їх розвитку різного роду чинниками)об’єктом або предметом пізнання, науковим знанням, що передувало теперішньому, пізнавальними та практичними цілями, творчим потенціалом вченого, громадськими та культурними умовами та потребами). Існують дві альтернативні теорії детермінації наукового знання – інтерналізм та екстерналізм. Прибічники інтерналізму вважають найважливішим чинниками детермінації наукового знання внутрішні чинники науки, а їх противники – зовнішні – соціальні, техніко-технологічні та економічні чинники, які визначають дію внутрішніх чинників розвитку наукового знання.

Дефініція (лат. definitio – визначення) – логічне визначення змісту якогось поняття, речення, що описує істотні та визначальні ознаки предметів або розкриває значення відповідного терміну.

Діалектика – 1) зіткнення протилежних позицій, мистецтво їх оцінки та вибору найкращої з них; 2) вчення про суперечливий характер всього сущого (буття та його пізнання), про взаємодію протилежностей та вирішення суперечностей як головне джерело розвитку світу в цілому та всіх його систем (природи, суспільства, людини), а також їх пізнання. У давньому значенні Д.: мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлення і подолання суперечностей у судженнях супротивника; у сучасному розумінні: а) об'єктивний процес розвитку явищ на основі виникнення, боротьби і розв'язання притаманних їм суперечностей; б) філософська наука про універсальні закони руху і розвитку природи, суспільства і мислення.

Діалектична концепція розвитку науки – концепція розвитку науки, у відповідності до якої рушійними силами її розвитку є властиві їй іманентні діалектичні протиріччя (між наукою та об’єктивною реальністю, теорією та досвідом, наукою та практикою, намаганням до внутрішньої досконалості та громадською користю, єдністю наукового знання його якісною своєрідністю). Їй протистоїть – з одного боку кумулятивістська концепція науки, що інтерпретує розвиток останньої як монотонний процес накопичення все нових та нових істин без радикального перегляду та заперечення істинності низки її попередніх теоретичних положень,а з іншого боку концепція перманентної наукової революції з постійними запереченням істинності всіх попередніх теорій та наділення таким статусом тільки останньої наукової теорії. Разом з тим як кумулятивісти, так й прибічники наукової революції вважають, що головним чинником розвитку науки є виключно її детермінації предметом пізнання та намаганням до внутрішньої досконалості. Їх противники, екстерналісти вважають, що головним чинником розвитку науки є її детермінація практичними та соціальними потребами суспільства. Прибічники діалектичної концепції розвитку науки визнають єдність та взаємодію внутрішніх та зовнішніх чинників розвитку науки, стверджують несводимість науки тільки до процесу наукового пізнання, наполягають на еволюційно-революційному характері розвитку науки в цілому та її окремих галузей та дисциплін, надають велике значення практичній орієнтованості науки та її розгляду в якості органічного елементу всієї матеріальної та духовної культури суспільства.

Діалектичний метод – філософський метод пізнання об’єктивної реальності, моделювання її структури та динаміки, який відповідає наступним вимогам: 1) погляд на об’єкт як такий що складається з множинності протилежних характеристик (якостей, ознак, зв’язків та відносин); 2) виділення головного системо утворюючого внутрішньої суперечності об’єкта або системи; 3) розгляд динаміки об’єкту або системи як спрямованою необхідністю вирішення їх головної суперечності, що проходить декілька етапів або стадій; 4) необхідною умовою розв’язання головного протиріччя або суперечності об’єкту або переходу об’єкту (системи) в нову якість є певне накопичення їм кількісних змін; 5) нове якісний стан об’єкту є не повний, а лише часткове заперечення старої якості та певне повернення до тих якостей, які заперечувались; 6) для повного опису динаміки (розвитку) об’єкту або систем необхідно враховувати не тільки його власний зміст, але й його взаємозв’язок та протиріччя з зовнішнім оточенням, а також з ти цілим, органічним елементом якого він є.

Діалог (грец. dialog розмова, бесіда) – форма мовно-мислительної комунікації, в якій схрещуються два чи більше різноспрямованих потоки думок з метою з'ясувати спільні точки взаємопорозуміння та окреслити їх розбіжності.

Дійсність – реальне, фактично дане буття, на відміну від можливого. По-своєму обсягу воно завжди менше можливого буття, уявляє собою. Його невелику реалізовану частину.

Дилема (грец. di – два, lemma – пропозиція) – судження, в якому предмету приписується дві суперечливі ознаки, які виключають можливість третього.

Дискурс (лат. discursus – міркування, доказ) – поняття, яке означає промову, виступ, міркування. Теорія дискурсу набула значного поширення в філософії постмодернізму при дослідженні проблем семіотики, лінгвістики, соціології знання та антропології. Д. – будь-яке усне міркування або письмовий текст. Одна з головних категорій епістемології по структуралізму та постмодернізму. Зміст та сенс будь-якого дискурсу, в тому числі й наукового, залежить не тільки від граматичних та логічних правил його побудови, але й від того контексту, елементом якого він є, але й автора – суб’єкта дискурсу (включаючи його життєвий досвід, а також цілі та наміри). Реальний дискурс не тільки завжди є ситуативним, але й завжди є відкритим різноманітним його інтерпретаціям.

Дискурсивний (лат. discursus – міркування, доказ, аргумент) – той, що здійснюється шляхом логічних міркувань, розсудковий, опосередкований.

Дискурсивне знання – опосередковане, отримане в результаті зв’язного міркування на підставі попереднього досвіду знання; процес зв’язаного, строго послідовного, явного міркування, в якому кожна наступна думка витікає з попередньої, залежить від неї та зумовлює наступну.

Дискуссія (франц. discour – мова) – уявляє собою складну єдність мовної практики та лінгвістичних чинників необхідних для розуміння тексту, які містять уявлення про учасників комунікації, їх установки та мету, а також сприйняття повідомлення.

Диспут (лат. disputatio) – публічне усне обговорення якої-небудь суперечливої проблеми з залученням широкого кола спеціалістів та зацікавлених осіб, на якому заслуховуються доповіді з даної проблеми та,як правило, виступи опонентів.

Дисципліна наукова – одна з головних одиниць структурної побудови науки. Головним принципом відособлення наукової дисципліни від іншої є специфічність предмету дослідження кожної з них. Однак іншим, не менш важливим принципом специфічності наукової дисциплін є метод, що використовується для отримання знань про предмет дослідження.

Дисциплінарна методологія науки – сукупність методів та засобів пізнання, специфічних для окремої науки або наукової дисципліни.

Дихотомія (грец. dihotomi – поділ надвоє) – тип поділу понять, коли виділяються два видових поняття, причому до змісту одного з них включено ознаку, яка є запереченням відповідної ознаки іншого поняття.

Доведення – логічна дія, в процесі якої думки обґрунтовуються за допомоги інших думок.

Догма (грец. dogma – думка, вчення) – положення, яке сприймається без якого-небудь доведення або без якої-небудь критичної перевірки за незаперечну істину, сліпо на віру; незмінна формула, що використовується без врахування конкретних умов її використання.

Догматизм – спосіб мислення, який виходить з того, що будь-які нові знання можуть бути тільки породженням, наслідком незмінних, закостенілих вічних, абсолютних істин, які використовуються без врахування конкретних умов, місця та часу та є єдиним критерієм істинності всіх суджень та понять, ідей та теорій. спосіб засвоєння і застосування знань, у якому те чи інше вчення або положення сприймається як закінчена, вічна істина, як догма. Догматизмові властиві некритичне беззмістовне мислення за шаблонами, оперування готовими, раз назавжди виробленими формулами.

Домінанта (лат. domination – панування) – панівна, головна ідея; головна ознака будь-чого.

Досвід – категорія для визначення процесу та результатів діяльності свідомості у всіх її проявах: чуттєве та раціональне, емпіричне та теоретичне, об’єктне та рефлексивне, індивідуальне та колективне, що спрямоване всередину свідомості. В більш вузькому сенсі – досвід визначається як «суттєве» або «емпіричне» пізнання об’єкту, що здійснюється в процесі безпосереднього контакту з ним з допомогою приборів. Бінарною опозицією «досвіду» в вузькому сенсі його значення є поняття «теорія». Д. – сукупність переживань людини. Можна виділити зовнішній досвід, зумовлений відносинами з іншими людьми або речами та внутрішній, в основі якого лежать роздуми та саморефлексія.

Достатньої підстави закон – один з чотирьох законів формальної логіки, у відповідності до якого будь-яка істина думка повинна бути доведена іншими думками, істинність яких доведена.

Достовірні судження – судження, в яких висловлюється твердо встановлене знання про що-небудь.

Достовірність – правильне, точне, таке що не викликає сумніву, відображення думкою предметів та явищ оточуючого світу; перевірене практикою знання.

Достовірний – те що не підлягає або не викликає сумніву. Надійне.

Дуалізм (лат. dualis – двоїстий) – принцип філософського пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов (субстанцій) духу і матерії, ідеального і матеріального. Іноді Д. зводиться до тотожності суб’єкту та об’єкту, свідомості та тілесної організації людини, добра та зла, природного світу та свободи, факту та цінності. Д. протистоїть монізму (матеріалістичному та ідеалістичному), який виходить з того, що першопочатковою основою буття є тільки одне з начал.

Дух – притаманна людині здатність бути самосвідомим суб'єктом мислення, почуттів і волі, що виявляється в цілепокладанні та творчій діяльності.

Душа – термін, яким позначається психіка, внутрішній світ людини. Душа в релігії розглядається як нематеріальна потойбічна безсмертна сила, що тимчасово перебуває в тілі і ніби є основою, джерелом психічних явищ. У новоєвропейській філософії термін «душа» став вживатися для визначення внутрішнього світу людини, її самосвідомості.

Єдність науки – взаємозв’язок різних елементів, типів, рівнів наукового знання та галузей науки. Забезпечується єдністю об’єктивної реальності як предмета науки; логічними, методологічними та інтерпретаційними зв’язками між різними одиницями наукового знання, філософськими засновками науки та загальними закономірностями розвитку системи наукового знання.

Евдемонізм (грец. еvdaimonia – щастя) – етичний принцип, за яким основою моральності є прагнення людини до щастя; особистого індивідуалістичний Е., або суспільного соціальний Е. Близький до гедонізму.

Еволюція (лат. еуоlutio – розгортання) – поступовий розвиток предмета. У широкому розумінні, частіше у природознавстві, термін «еволюція» застосовують для визначення змін, розвитку взагалі й позначають ним не лише кількість зміни, а й весь процес розвитку в цілому. Е може вести до ускладнення, диференціації, підвищення рівня організації системи або ж навпаки, до пониження рівня (регрес). Термін «Е» здебільшого використовується для визначення багатоаспектного розвитку біологічних об’єктів, який регулюється природним відбором.

Евристика (грец. heurisco – знаходжу) – термін, яким позначають галузь знання про творчу діяльність, пов'язану з пошуками шляхів відкриття нового в судженнях, ідеях, способах діяння. Під терміном «евристика» розуміється наука, що вивчає творчу діяльність, а також організація продуктивного процесу творчого мислення. З точки зору методу Е. – методологічна дисципліна, предметом якої є вирішення проблем в умовах невизначеності. Головною проблемою Е. є скасування протиріч.

Егалітаризм (франц. еgalite – рівність) – різновид утопічного соціалізму, що обстоює принцип зрівняльного розподілу засобів виробництва між дрібними приватними власниками і організацію виробництва на основі індивідуального господарства.

Егоїзм (лат. еgo – я) – морально-етичний принцип, що полягає у нехтуванні інтересами суспільства та інших людей заради особистих інтересів. Е. традиційно базується на себелюбстві. Е. є протилежним альтруїзму.

Егоцентризм (лат. еgо – я і сепtruт – осереддя, центр): 1) філософський та етичний принцип, за яким індивід, особистість вважається центром Всесвіту; 2) негативна, хвороблива риса характеру, яка проявляється в крайньому індивідуалізмі, егоїзмі. Е. характеризується зосередженістю людини на власному індивідуальному «Я», крайня форма егоїзму. В філософії егоцентр. позиція веде до соліпсизму, в етиці до індивідуалізму.

Екзистенція (лат. ехіstentia – існування) – основна категорія екзистенціалізму, яка позначає внутрішнє буття людини, те непізнаване, ірраціональне в людському «Я», внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю. Вперше термін «екзистенція» застосував датський філософ С. К'єркегор. Розрізняють «Е» релігійний та матеріалістичний.

Еклектика (грец. еklektikos – той, що вибирає, вибраний): 1) у первісному значенні механічне поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів, які безпринципно запозичуються з протилежних концепцій; 2) напрям в античній філософії II ст. до н. е. – II ст. н. е., для якого характерні поєднання елементів різних філософських систем і тенденція до нівелювання відмінностей між вченнями й школами. Термін «Е» ввів до наукового обігу Потамон із Олександрії, який назвав власну школу еклектичною.

Експлікація (від лат. explication – тлумачення, разгортання) – заміщення неточного поняття більш точним та влучним. Е. називають пояснення символів та умовних знаків.

Експеримент – емпіричний метод в рамках якого досліджується будь-яке явище завдяки активному впливу на нього за допомогою ново створених умов, які відповідають меті дослідження, або способом зміни тривалості процесу в потрібному напрямку. Науковий експеримент тісно пов’язаний з іншими емпіричними методами: спостереженням та вимірюванням. Його матеріальними засобами є інструменти, прилади та інше.

Еманація (лат. етапаtіо – витікання, сходження) – термін, запроваджений стародавніми філософами, який означав сходження нижчих форм буття з вищого буття єдиного універсального непорушного начала. Е. є протилежною сходженню, вдосконаленню.

Емерджентний еволюціонізм – філософська концепція, що пояснює Всесвіт на підставі телеологічного принципу розвитку

Емпіризм (грец. етреrіа – досвід) – напрям у теорії пізнання, який, на противагу раціоналізмові, вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання чуттєвий досвід. Емпіризм є дуже близьким до сенсуалізму.

Емпіричний рівень наукового пізнання – рівень який характеризується діяльність суб’єкта з наочними об’єктами, нерідко такими які чуттєво приймаються.

Епістемологія – філософський термін, який використовується для позначення теорії пізнання. Розділ філософії, в якому досліджуються проблеми при роди пізнання, відношення знання до реальності, аналізуються загальні передумови пізнавального процесу, з’ясовуються умови його істинності.

Епоха (грец. еросhе – зупинка, затримка) – якісно своєрідний і відносно тривалий період історії, що виділяється на основі певних об'єктивних ознак.

Етика (грец. ethykos – звичка, звичай) – філософська дисципліна, об’єктом дослідження якої є мораль, моральність як форма суспільної свідомості, як специфічне явище громадського життя. Етика з’ясовує місце моралі в системі суспільних відносин, аналізує її природу, внутрішню структуру, вивчає походження та історичний розвиток моральності.

Етос науки – поняття філософії науки, що визначає сукупність моральних імперативів, які прийняті в науковому співтоваристві та визначають основні принципи поведінки вченого. Виділяють «нормативний етос» науки, історичний Е.. Основу етосу складають імперативи: універсальність, все загальність, організований скептицизм, оригінальність, емоційна нейтральність, незалежність.

Закон – внутрішній та необхідний, всезагальний та істинний зв’язок предметів, явищ об’єктивної дійсності; міцне, те що повторюється, залишається незмінним, ідентичними в явищі, один зі ступенів пізнання людиною єдності та взаємозалежності явищ.

Закон науковий – форма наукового знання, яка виражає об’єктивний зв’язок між явищами. В науковій мові науковий закон виражається у формі умовного речення (імплікативного висловлювання). Закони наукові поділяються на емпіричні та теоретичні.

Закономірності розвитку – таке зміни явищ, об’єктів та систем, яке супроводжується їх якісними перевтіленнями. ЧК правило, таким перевтіленням передує поступове кількісна зміна певних якостей даних об’єктів та їх накопичення до такого ступеня інтенсивності, що повернення до минулого стану для системи стає вже в принципі неможливим. В цій точці насичення об’єкт або система або руйнуються, або набувають нової структури та можливості подальшого існування в новій якості. Якщо нова якість веде до посилення або зростання деяких сутнісних якостей колишньої системи, то кажуть про прогресивний характер її розвитку. Яв цілому процес розвитку будь-якої системи уявляє собою послідовність її еволюційних та революційних змін. Частіше за все вони не мають лінійного характеру. Як правило, закономірності є властивими складними системам – таким як Всесвіт, природа, знання, наука, тощо.

Закономірності розвитку природознавства – головні детермінанти та тенденції розвитку знання в природничих наука: – постійне зростання предметної сфери природознавства; – зростання експериментальної бази природознавства та її ролі як основи та критерію об’єктивної істинності знання; – збільшення ваги та відносної самостійності теоретичного рівня пізнання по відношенню до емпіричного пізнання; – посилення математизації природничо-наукового знання; – ріст системної організації всього природно-наукового знання з виділенням ведучої ролі парадигмальних теорій та наукової картини миру в забезпеченні її цілісності.

Закономірності зростання наукового знання – головні детермінанти та тенденції розвитку наукового знання як особливої системи: 1) детермінація все зростаючого обсягу раніше накопиченого наукового знання; 2) непереривний характер еволюції систем наукового знання; 3) Зростання інформаційної ємкості наукових теорій, що змінюють одна одну; 4) підвищення ступеня точності, доказовості та перевірки знання; 5) збільшення методологічного та методичного арсеналу; 6) посилення взаємозв’язку об’єктної, практичної, соціокультурної та світоглядної детермінації; 7) збільшення ролі комунікацій між вченими в процесі створення, оцінки та перевірки різноманітних одиниць наукового знання; 8) посилення інтеграційних зв’язків між різними галузями наукового знання; 9) взаємопроникнення наукових методів та концепцій з різних областей науки; 10) зростання числа міждисциплінарних проблемних та комплексних досліджень; 11) збільшення значення творчого та особистісного потенціалу вчених в процесі створення та ствердження наукових теорій; 12) зростання когнітивної відповідальності вчених за рішення, які вони приймають в процесі організації та проведення наукових досліджень; 13) посилення інноваційної орієнтованості наукових концепцій; 14) стандартизація наукового знання в якості інформаційного продукту в процесі його включення в глобальну інформаційну мережу.

Здогадка – думка, в якій на підставі знання низки фактів висловлюється така пропозиція, яка ще не обґрунтована достатніми даними. Здогадка має вірогіднісний характер та потребує перевірки доказами. Критерієм істинності здогадки є практика.

Здоровий глузд – сукупність поглядів, що стихійно склалась рід впливом повсякденної практичної діяльності та життєвого досвіду на життя та оточуючий світ. Від наукового мислення здоровий глузд відзначається меншим ступенем узагальненості та менш глибоким розумінням сутності та законів явищ. Здоровий глузд – це результат ознайомлення з реальною дійсністю такою, якаю вона репрезентована в дійсності людини безпосереднім чином.

Знання – цілісна та систематизована сукупність наукових понять про закономірності природи, суспільства та мислення, накопичена людством в процесі активної виробничої діяльності, перевірене практикою та спрямоване на подальше пізнання та зміну об’єктивного світу. Знання є протилежним незнанню, відсутністю уявлень про щось.

Знання наукове – вид знань, який має наступні властивості: 1) системність, 2) об’єктивність, 3) предметну визначеність, 4) прогресивність.

Зовнішнє та внутрішнє – філософські категорії, що висловлюють одну з форм всезагального взаємозв’язку предметів та явищ. Зовнішнє – це взаємозв’язок даного предмету, явища з оточуючими його предметами та явищами. Внутрішнє – це взаємозв’язок даного предмету, явища як цілого зі своїми елементами, це структура самого предмету або явища., зовнішнє пливає на внутрішнє. Внутрішнє проявляється через зовнішнє.

Ідеал (франц. ideal, грец. idea – першообраз) – уявлення про найвищу досконалість, що, як взірець, норма і найвища мета, визначає певний спосіб і характер дії людини чи суспільного класу. І. – найвища досконалість, найвища кінцева мета діяльності устремлінь, помислів, які організують та надихають на вирішення важливих завдань.; втілення чого-небудь, досконалий образ чого-небудь.

Ідеалізація – теоретичний метод наукового пізнання, який поєднує в собі абстрагування та граничний перехід мислення до об’єкта, чи ситуацій яких принципі не існує в природі. Термін «ідеалізація» використовують для позначення ідеалізованого об’єкта як результату його застосування. В логіці І. – один з видів абстрагування в результаті якого створюються поняття ідеалізованих об’єктів. Такі поняття відрізняються від інших тим, що в них віддзеркалюються з ознаками, які властиві реальним об’єктам, ознаки, які значно відхиляються від реальних якостей та в чистому вигляді відсутні у об’єктів. Наприклад, ідеальний газ. Істинність ідеалізації перевіряється громадською практикою, досвідом та експериментом. Ідеалізація пов’язана з іншими видами абстракції, такими як, абстракція ототожнення, аналітична та інші.

Ідеалізм (грец. іdеа – вигляд, першообраз) – протилежний матеріалізмові філософський напрям, який намагається довести, що дух, свідомість, мислення, ідеальне є первинним, а буття, природа, матеріальне вторинним. Під І. розуміється загальне позначення філософських вчень, які стверджують першість духовного над матеріальним. Ідеалізм протистоїть матеріалізмові у вирішенні головного питання філософії про співвідношення буття та матерії, духовного та матеріального.

Ідеали та норми наукового дослідження – панівні і науці певного історичного періоду, галузі наукового знання або наукової дисципліни уявлення про мету та методи наукового дослідження, критеріях науковості знання, змісту категорій «наукова істина», «наукове обґрунтування», «наукового доведення», «науковий текст», «критерії науковості знання». Історія реальної науки свідчить, що зміст ідеалів та норм наукового дослідження не тільки міняється з часом по мірі розвитку науки в цілому, так в кожній окремій науці, але й є істотно різними в різних галузях науки в один час. Виявлення та реконструкція змісту ідеалів та норм реальної науки в діахронічному та синхронічному аспектах її буття є одним з головних завдань сучасної філософії науки.

Ідейність – переконана принципова свідома вірність цілісній системі ідей певного класу, що відповідає їх соціальному, моральному та естетичному ідеалу.

Ідентифікація – встановлення рівнозначності або тотожності будь-яких об’єктів на підставі тих чи інших ознак. Ідентифікація виступає як один з важливіших засобів наукового пізнання, що складається в ототожненні значень понять, що належать до якісно різних рівнів наукового знання, наприклад емпіричного те теоретичного. Наслідком такого ототожнення є введення визначень теоретичних термінів за допомоги емпіричної інтерпретації теорії її часткового зведення до емпіричного знання та наступного здійснення завдяки такій процедурі перевірки теорії досвідом, її контролю з боку емпіричного знання.

Ідентичний – рівнозначний, однаковий, той що точно відповідає іншому.

Ідеологія (грец. idea – вид, образ, поняття, logos – вчення) – сукупність, система ідей, поглядів в галузі політики, права, філософії, моральності, естетики, релігії, що є надбудовою над економічним базисом. Ідеологія – система політичних, економічних, правових, моральних, естетичних, філософських і релігійних поглядів, що виражають інтереси певних класів або соціальних груп. І. формує сукупність ідей та поглядів, які оцінюють ставлення людей до дійсності та одне до одного, соціальні проблеми, конфлікти, містять мету та завдання соціальної діяльності, спрямованої на закріплення або зміну існуючих суспільних відносин. І. завжди має класовий характер.

Ідеологія науки – соціально-ціннісні уявлення науки про саму себе, свої можливості, мету, функції та роль в суспільстві. Ідеологія науки має історичний характер, змінюється разом з розвитком суспільства та є неоднаковою для різних культурно-історичних типів науки (наприклад, наука по-різному розуміла свої завдання, можливості та цілі на давньому Сході, в античну добу, в Середні віки, в Новий час, в добу Просвітництва та наш час).

Ідея (грец. іdеа – вигляд, образ, начало) – форма духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв'язків і відношень зовнішнього світу, спрямована на його перетворення. І. – найвищий ступінь в розвитку понять, яка властива тільки людському розуму та характеризує відносини людей до об’єктивного оточуючого їх світу. Джерело ідей варто шукати не в самих ідеях, а в умовах матеріального життя суспільства. Ідеї виникають та змінюються у зв’язку зі змінами практики людини.

Ілюзія (лат. іllusio – обман, помилка): 1) викривлене, хибне сприймання дійсності; 2) необґрунтована надія, нездійсненна мрія. Джерелом соціальних ілюзій є відсутність наукового розуміння суспільства та його законів, а також ущербність людського буття і свідомості.

Іманентний (від лат. іmаnens – властивий, притаманний чомусь) внутрішньо притаманне, на противагу трансцендентному – зовнішньому; випливає з природи самого явища. Наприклад, рух та розвиток іманентні матерії.

Імператив (лат. іmреratius – владний, наказовий) – вимога, наказ, закон. У І. Канта загальнозначуща моральна вимога на противагу особистому принципу (максимі).