Право людини на свободу світогляду і віросповідання та створення релігійних організацій. Їх види, основи правового статусу

 

Функціонування релігійних організацій у суспільстві має об'єктивно необхідний характер. Вони являють собою не просто невід'ємний компонент будь-якої релігії, найважливішу умову її соціального буття, а й особливу форму задоволення відповідних суспільних потреб. Такі потреби визначають суть і призначення релігійних організацій, напрями, способи і методи їх діяльності, що регламентуються законодавством.

Реалізація права громадян на створення релігійних організацій не може бути втілена за межами права людини на свободу світогляду і віросповідання, яке тривалий час означувалось поняттям свободи та совісті.

Поняття «свобода совісті» має довгу історію формування, в процесі якого воно вбирало в себе ідеї терпимості, гуманізму, світоглядного вибору. Питання виникнення і розвитку свободи совісті, її трансформування в категорію права надзвичайно цікаві та важливі для розуміння генезису цього поняття.

Як політична вимога гасло «свобода совісті» склалося в епоху буржуазно-демократичних революцій, але підготовлене усім ходом історичного розвитку. Ще на ранніх етапах розвитку суспільства сформувалися різноманітні підходи до розв'язання проблеми ставлення до релігії, які згодом набули поняття свободи совісті. Так, для античної епохи характерне визнання терпимості до різних віросповідань, будь-який культ вважався правомірним та таким, який має право на існування. З часом християнство стало панівною релігією Європи, релігійна нетерпимість досягає свого апогею, а від віротерпимості не залишається й сліду.

Упродовж XVI—XIX століть зміст гасла свободи совісті еволюціонував від вимоги визнання права сповідувати неофіційну релігію до права не сповідувати релігії взагалі. Починаючи з реформації 1525 р. у Німеччині і закінчуючи англійською буржуазною революцією XVII ст., гасло свободи віросповідання, висунуте буржуазією, зводилося, по суті, до вимоги визнання права сповідування не офіційної, не казенної релігії1.

Буржуазія, яка прийшла до влади в результаті буржуазно-демократичних революцій, уже в перших деклараціях прав людини XVII ст. (п. 10 французької Декларації прав людини і громадянина 1789 p., перша поправка до Конституції СІЛА) проголошує принцип свободи совісті. Але в цих документах про свободу невір'я не було й мови. Тому в даному разі можна говорити лише про свободу віросповідань.

У царській Росії, до складу якої входила й Україна, нерівність різних релігій перед законом проіснувала аж до Лютневої революції 1917 р. Тимчасовий уряд, ухваливши постанову «Про свободу совісті» 14 червня 1917 p., скасував усі громадянські обмеження, пов'язані з віросповіданням, встановив вільний перехід із однієї конфесії в іншу та узаконив віросповідний стан, що було особливо важливо, тому що свобода невір'я законодавче закріплювалася вперше. Але й тут про справжню свободу совісті говорити не можна, тому що церква Ще не відокремлювалася від держави.

Формально свободу совісті було проголошено в Україні 22 січня 1919 р. Урядом України був прийнятий Декрет про відокремлення церкви від держави та школи від церкви. За своєю сутністю цей демократичний документ на практиці був викривлений так, що ніякої послідовності у впровадженні свободи совісті не було.

Ставши суверенною незалежною державою, Україна радикально змінила своє ставлення до проблеми свободи совісті та віросповідання, закріпила правовий статус релігійних організацій, передбачила гарантії цієї свободи. В Україні свобода совісті та правовий статус релігійних організацій регламентується Конституцією України та Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». У ст. 35 Конституції України закріплено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.

У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, його виконання має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Положення цієї статті відповідають змістові ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ст. 9 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» є загалом концептуальним документом, який відображає якісні зміни у ставленні до прав людини, свободи совісті, релігійних організацій як до соціального інституту. У ньому, зокрема, закріплені ґрунтовні правові основи для участі релігійних організацій у громадському житті; уточнено поняття релігійних організацій; їх правовий статус, у тому числі майнові права; розкрито зміст і сутність режиму відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви (релігійних організацій), запроваджено для релігійних організацій пільговий режим оподаткування; служителі культу прирівнені до інших громадян у праві на участь у політичному житті; врегульовані трудові відносини у релігійних організаціях і на їх підприємствах; змінено правовий статус державного органу у справах релігій тощо.

Важливість забезпечення здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підкреслюється тим, що законодавець передбачив кримінальну відповідальність за незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 Кримінального кодексу України), за перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями). Релігійні організації в Україні створюються для задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної структури, обирають, призначають і змінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Згідно зі ст. 14 закону релігійна організація може бути створена громадянами: в кількості не менше десяти осіб; повнолітніми (які досягли 18-річного віку); які мають статут (положення), зареєстрований згідно з цим законом.

На сучасному етапі змістовно змінився правовий статус релігійних організацій. Передусім їхні права були суттєво обмежені порівняно з іншими організаціями. Постанова ВЦВК та РНК РРФСР «Про релігійні організації» (1929 р.) визначала їх діяльність у дуже вузьких рамках і ставила її під контроль державних органів. Була надзвичайно бюрократизована процедура їх утворення. Вимога обов'язкової державної реєстрації для багатьох релігійних організацій не була реалізованою, Що на практиці привело до появи двох видів об'єднань: зареєстрованих (легальних) та незареєстрованих (нелегальних). Була встановлена значна кількість заборонюючих норм, що ставили поза законом такі елементарні форми релігійної діяльності, як благодійність, релігійне навчання, поширення релігійних ідей. Релігійні організації були обмежені в проведенні релігійних обрядів, у майнових правах.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» привів юридичний статус релігійних організацій у відповідність до міжнародно-правових стандартів.

Міжнародні акти закріплюють найважливіші права релігійних організацій, а саме: збиратися у зв'язку з релігійною вірою або переконанням, засновувати і утримувати вільнодо-ступні місця богослужінь або релігійних зібрань, організовуватися відповідно до своєї власної ієрархічної та інституційної структури, обирати, призначати та змінювати свій персонал, звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями; готувати служителів культу в духовних навчальних закладах; придбавати і використовувати релігійну літературу, виготовляти, експортувати, імпортувати і поширювати релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту; підтримувати зв'язки з окремими віруючими, од-ноособово або спільно з іншими, встановлювати міжнародні зв'язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва, участі в зборах та релігійних заходах.

Усі ці положення закріплені в українському законодавстві. Наприклад, змінено порядок створення релігійних організацій.

Значна увага міжнародних, зокрема європейських, експертів у галузі прав людини, демократичної громадськості до цієї процедури в посткомуністичній Україні зумовлена тим, що досить тривалий час з цим актом пов'язувалися реальні можливості контролю, маніпулювання релігійними організаціями, духовенством, ієрархами з боку держави та її численних адміністративних органів.

Перетворення акту реєстрації на прийняту в цивілізованому світі процедуру констатації державою відповідності статуту релігійної організації чинному законодавству, що не ставить останню в залежне від держави становище, а має єдину, бажану для самої релігійної організації мету — надати їй статусу правоздатної юридичної особи, — неабияке завоювання демократичної України. Реєстрація статутів релігійних організацій на всіх рівнях здійснюється безплатно, чого не можна сказати про реєстрацію громадських організацій.

Згідно з чинним законодавством реєстрацію статутів (положень) релігійних центрів, управлінь, монастирів, релігійних братств, місій та духовних навчальних закладів здійснює державний орган України у справах релігій (ст. 14 закону). Реєстрацію інших релігійних організацій здійснюють обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, в Автономній Республіці Крим — Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Така диференціація об'єктів реєстрації пов'язана як з різними масштабами діяльності релігійних організацій (релігійна громада діє переважно в межах одного чи кількох населених пунктів, а місіонерське товариство, наприклад, може поширювати свою діяльність на всю територію України), так і з потребою більш кваліфікованої юридичної, релігієзнавчої експертизи часто оригінальних, нетипових статутів, що подаються для реєстрації.

У цьому загальному правилі диференційованого підходу до об'єктів реєстрації є свої особливості. Наприклад, якщо релігійне братство засновується згідно з положенням закону, то реєстрація його статуту відбувається в порядку, передбаченому для реєстрації статутів релігійних громад.

Статут (положення) повинен містити відомості про: вид релігійної організації, її віросповідну належність і місцезнаходження; місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об'єднання; майновий стан релігійної організації; права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів; порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації; порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації, інші відомості, пов'язані з особливостями діяльності даної релігійної організації. Орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву, статут (положення) релігійної організації, приймає відповідне рішення і не пізніш як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам. У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, може зажадати висновок місцевої Державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради.

Перевищення встановленого законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій може бути оскаржено до суду в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.

Законодавством передбачено і відмову в реєстрації. Але для цього потрібна наявність чітко визначених причин. Зокрема, це може статися у випадках, коли статут суперечить чинному законодавству, а релігійна організація, посилаючись на свої внутрішні настанови, не хоче привести його у відповідність до закону, або якщо діяльність релігійної організації суперечить чинному законодавству, але вона відмовляється діяти в рамках закону. Саме з цих причин останнім часом у Києві та інших містах України було відмовлено в реєстрації громадам Церкви єдиної віри (Останнього заповіту «вчителя» Віссаріона), Білого братства, АУМ Синріке тощо. Загальна ж картина по Україні така: при збільшенні релігійної мережі після 1991 р. на 44 % (чисельність громад на сьогодні становить 18,5 тис.) відмов у реєстрації статутів було лише кілька.

Показово й інше. Результати аналізу нашого законодавства в галузі свободи совісті та віросповідання, здійсненого європейськими експертами, а також вітчизняними правознавцями під час підготовки до ратифікації Україною Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, свідчать, що положення Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» у тій його частині, яка стосується реєстрації статутів релігійних організацій, загалом не викликають заперечень і не характеризуються як такі, що не відповідають європейським нормам і стандартам. Стосовно ж наявності в Україні спеціального державного органу, який здійснює реєстрацію статутів частини релігійних організацій, то це досить поширена в самій Європі практика. В Іспанії, наприклад, подібні функції виконує Державна дирекція з релігійних питань, в Чехії та Словаччині — міністерство культури, в Угорщині — обласні та столичний суди (до того ж там реєструються не статути, а релігійні організації).

Значна новела -- надання релігійним організаціям права власності (ст. 18) та прав юридичної особи (ст. 13).

Як відомо, Декрет РНК РСФРР від 23 січня 1918 р. про відокремлення церкви від держави, а школи від церкви позбавив їх цих прав.

У 1945 р. секретною Постановою РНК СРСР виконавчим органам релігійних організацій були надані права «обмеженої юридичної особи».

З 1991 р. релігійні організації відповідно до ст. 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» володіють, користуються й розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності.

Згідно зі ст. 20 Закону України «Про власність» релігійна організація, що є юридичною особою, — суб'єкт права колективної власності. Поновлення релігійних організацій у майнових правах забезпечує матеріальні гарантії їхньої діяльності. Об'єктами права власності релігійної організації є культові будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального, добродійного призначення, житлові будинки, транспорт, грошові кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності.

Релігійна організація має право власності на майно, яке придбане нею на власні кошти, пожертвуване їй громадянами та організаціями або передане державою чи придбане на інших підставах, не заборонених законом (ст. 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», п. 1, 2 ст. 29 Закону України «Про власність»).

Релігійна організація як колективний власник самостійно володіє, користується й розпоряджається об'єктами власності, які їй належать. Право розпоряджатися майном, що є власністю релігійної організації, належить виключно її вищому органу управління (для релігійної громади — її загальним зборам).

Окремі функції господарського управління майном релігійної організації (релігійної громади, управління, монастиря тощо) може бути покладено вищими органами управління (загальними зборами релігійної громади тощо) на створювані ними органи (ст. ЗО Закону України «Про власність»).

Релігійні управління та центри, яким організаційно й ка-нонічно підпорядковуються релігійні громади, монастирі тощо, не вправі розпоряджатися майном, коштами цих релігійних організацій — юридичних осіб.

У власності релігійних організацій може бути також майно, що знаходиться за межами України.

Держава законодавче забезпечує релігійним організаціям рівні умови захисту права власності. Захист права власності релігійної організації здійснюється арбітражним судом. На майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів.

Поновлення прав юридичної особи сприяло тому, що релігійні організації одержали цивільно-правовий статус, і їм як юридичній особі притаманні: організаційна єдність; наявність власного майна; самостійна майнова відповідальність; виступати у цивільних взаємовідносинах від свого імені; самостійне придбання цивільних прав і обов'язків; виступати від свого імені в органах суду як позивач та відповідач.

Закон передбачає можливість виробничої і господарської діяльності релігійних організацій (ст. 19), визначає їх право-суб'єктність у сфері трудових відносин (статті 25—28), надає право на добродійну діяльність (ст. 23).

Законом закріплене право на здійснення релігійних обрядів, церемоній у культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, на кладовищах, у місцях окремих поховань і крематоріях, на квартирах і в будинках громадян (ст. 21).

Громадяни мають право брати участь у релігійних обрядах у військових частинах, у лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, у місцях досудового ув'язнення і відбування покарань.

У інших місцях релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради, тобто в повідомному порядку.

Важливою новелою є закріплення та гарантія таємниці сповіді. Відповідно до ст. З закону ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих. Усе це дає підстави для висновку про те, що релігійні організації в Україні є повноправними учасниками правових відносин.