Обмеження права власності.

Обмеження виникали разом з появою самої власності або з'явилися згодом у зв'язку з особливим юридичним актом. Підставами виникнення обмежень права власності були закон і правочин.

І. Закон (lex). На підставі закону обмеження права власності виникали водночас з появою самої власності з міркувань суспільного інтересу або в інтересах сусідів за так званим сусідським правом.

1. Обмеження права власності з міркувань суспільного інтересу:

а) власник ділянки, розташованої на березі ріки громадського користування, зобов'язаний дати можливість користуватися прибережною смугою;

б) власник ділянки, що знаходиться біля дороги громадського користування, на випадок руйнування дороги зобов'язаний надати для користування частину своєї землі;

в) власник ділянки повинен допустити розкопки на своїй ділянці, однак за завдані збитки він мав право на винагороду в розмірі однієї десятої частини прибутку.

2. Обмеження права власності в інтересах сусідів:

а) власник нижче розташованої ділянки повинен терпіти стік води з вищої ділянки;

б) власник не міг споруджувати на своїй ділянці будівлю, яка перешкоджала б припливу повітря до ділянки сусіда;

в) власник не мав права забороняти сусіду збирати плоди, які падали з дерева на сусідську ділянку.

Названі випадки не є вичерпними.

II. Правочини. Іноді обмеження права власності виникали не разом з виникненням самої власності, а внаслідок особливого юридичного акту. Ці обмеження полягали в тому, що низка правомочностей власника надавалася невласнику шляхом правочину: невласнику надавалися речові права на чужу річ. У римському праві існувало чотири таких права: сервітути, емфітевзис, суперфіцій і заставне право.

До числа обмежень права власності відносяться заборони відчуження.

Ці обмеження полягали в тому, що власник був позбавлений права відчужувати свою річ. Такі заборони встановлювалися по-різному: законом, рішенням суду, заповітом та договором.

За законом заборонялося відчуження приданого (dos), дошлюбного дарунка (donatio).

Право відчуження могло бути заборонено рішенням суду в інтересах позивача, наприклад заборона на нерухоме майно відповідача.

Особливий вид обмеження права власності становить спільна власність, яка виникає на підставі договору або заповіту. Враховуючи те, що річ у цілому і у всіх своїх частинах належить усім власникам разом, то з цього випливає незаперечне правило: розпоряджатися, володіти і користуватися річчю можна за згодою всіх власників, при цьому кожний користується однаковим голосом, незалежно від того, яка частина права йому належить. Незгода одного припиняє розпорядження іншого. У такому випадку право кожного обмежується правом інших. Відбувається взаємне обмеження.

Але кожний з власників на свій розсуд може розпоряджатися своєю часткою права спільної власності. Однак переважне право на набуття відчужуваної одним з власників своєї частки прав у спільній власності належить іншим співвласникам і тільки в разі їх відмови власник-відчужувач мав право продати свою частку третій особі. Кожний із співвласників мав право вимагати поділу спільної власності в будь-який час і інші співвласники не могли йому в цьому відмовити, якщо такий поділ не шкодив самій речі. Особи, яким передано власником право володіння, здійснюють його не від свого імені, а від імені власника, який передав їм річ на підставі договору.

Право користування (jus utendi). Це право є найважливішою правомочністю власника. У ній закладена можливість задовольнити його особисті, побутові, господарські та інші потреби. Здійснюючи цю правомочність, власник має право добувати з речі її корисні якості. Користуватися річчю можна в різних формах: позичити річ, передати в оренду, споживати тощо, не завдаючи при цьому шкоди іншим особам, або користуватися річчю всупереч закону.

Правом користування річчю власник міг також поступитися іншій особі, зберігаючи за собою право власності. Це може статися, наприклад, за договором позички, коли власник передає річ іншій особі у тимчасове безоплатне користування.

Право розпоряджатися річчю (jus abutendi). Це право полягає в тому, що власник міг вирішувати правову долю речі всіма дозволеними способами: продати, заповідати, встановлювати сервітут на користь іншої особи тощо. Право розпорядження річчю може здійснюватися в різних формах, але з однією умовою ­ воно не повинно суперечити закону. Власник може сам розпоряджатися річчю, а може доручити й іншій особі, якщо він сам позбавлений такої можливості, наприклад він може віддати річ на комісію.

У своїй сукупності всі три елементи правомочності власника становлять зміст права власності, його суть. Усе це переконливо свідчить також про те, що право власності ­ виняткове право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю в своїх інтересах. Виняткове право тому, що воно неподільне, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не поділяє.