Поняття та зміст права власності.

Тема 8: Право власності.

1. Поняття та зміст права власності.

2. Обмеження права власності.

3. Способи набуття і припинення права власності.

4. Захист права власності.

Поняття та зміст права власності.

Право власності, як і власність, ­ явище соціальне.

Якщо власність ­ це економічні відносини, то право власності, завдяки закріпленню відповідних економічних зв'язків у законі, надає їм необхідний юридичний вираз.

Право власності можливе лише як відносини між людьми, групами людей чи іншими суспільними утвореннями. Римляни замість відносин між людьми бачили в праві власності лише ставлення людини до речі, що мало вирішальний вплив на легальне визначення права власності.

Історично індивідуальній власності окремого громадянина передувала спільна власність ­ народу, племені, роду, сім'ї. Але вже в Законах XII таблиць знаходимо згадку про право власності, що позначалося терміном dominium, до якого додавали jure Quiritum ­ власність за правом квіритів. Цей додаток означав, що право власності (головно на землю) первинно належало римському народу, а згодом у вигляді права приватної власності ­ римським громадянам, ­ квіритам. Право квіритської власності було недоступне для перегринів і не поширювалося на провінційні землі.

Інституції Юстиніана визначають право власності як повну владу особи над річчю.

Головна властивість права власності ­це поєднання необмеженого панування особи над річчю з правом розпоряджатися нею, правом визначати її долю (продати, обміняти, віддати в заставу, знищити тощо).

Право власності не допускає втручання сторонніх осіб у сферу панування приватного власника. Саме тому право власності визначалося як пряме і безпосереднє, виняткове й абсолютне панування особи над тілесною річчю. Однак сутність поняття власності полягає не в самому терміні.

У розвитку римського права особливе значення мало право власності на землю. У період первіснообщинного ладу земля перебувала у власності племені, роду, сім'ї. Згодом на землю встановлюється право власності держави. Право окремого індивіда на державну власність обмежується простим володінням.

Відомо, що Рим шляхом постійних загарбницьких воєн здобув чимало земель і рабів. Завойовані території вважалися державною землею ­ ager publicus. Прагнучи одержати частину цих земель, плебеї, які перебували у важкому матеріальному становищі, вступають у тривалу боротьбу за землю, яка затягнулася на декілька століть і стала важливим фактором історії Риму в період республіки. Уся історія Риму III-І ст. до н.е. характеризується саме боротьбою за землю між плебеями і патриціями, яким належала уся повнота влади. Родова аристократія Риму всіляко боролася проти рівноправності плебеїв щодо прав на землю і все ж таки змушена була піти на деякі поступки. Із завойованих земель плебеям виділяли невеликі ділянки ­ в 2 югери (близько 2 га) кожному домовладиці, і лише згодом їм надавали ділянки розміром у 7 югерів. Наділення власністю uger publicus було винятковим привілеєм плебеїв.

Найбільша частина ager publicus перебувала в руках патриціїв, які зберігали за собою право користування землею. Природно, що патриціанській верхівці дісталися найбільші наділи землі, що сприяло утворенню великих помість, які оброблялися працею рабів. Поступово частина ager publicus, передана верхівці римського суспільства, починає втрачати характер державної власності і стає приватною власністю.

Плебеї не могли задовольнитися тими невеличкими наділами, які їм надавалися, і продовжували боротьбу за розширення прав на землю. Держава надавала плебеям приватну власність, проте позбавляла їх державної власності.

Оскільки в умовах аграрної економічної структури земля була основною цінністю, то в ході гострих політичних зіткнень її розподіляли, давали і забирали. Ось чому вже в 367 р. до н.е. був виданий закон, який встановив, що ніхто не може захоплювати з державних земель більш ніж 500 югерів (близько 125 га). У цьому вбачається перемога плебеїв.

Однак подальші події показали, що цей закон фактично не виконувався, і тому боротьба дрібних землевласників проти великих тривала. Яскравою сторінкою цієї боротьби були реформи братів Гракхів - Тіберія і Гая, якими заборонялося дальше захоплення державних земель і встановлювалася межа приватного землеволодіння ­ 500 югерів з додачею 250 югерів на дорослого сина. Надлишки повинні бути розподілені між пролетаріями. Реформи братів Гракхів викликали шалений опір сенатської знаті і свідчать про те, що в II ст.до н.е. концентрація земель збільшувалась. Реформи братів Гракхів потерпіли крах, а самі вони стали жертвами реакції. Однак завдяки цим реформам деяка частина римського селянства невеликі земельні наділи одержала. Реакція, що настала після загибелі Гракхів, остаточно закріпила приватну власність на землю. Земля, яка перебувала у володінні окремих осіб, закріплювалася за ними як їхня приватна власність. Вона могла продаватися і заставлятися; ніяких меж концентрації земельних багатств в окремих осіб не встановлювалось. Усе це означало разом з тим перемогу рабовласницького господарства над селянським.

Основним речовим правом є право власності, обсяг і межі якого римляни визначали шляхом правомочностей власника. Сукупність цих правомочностей становила зміст права власності. Власник мав право володіти річчю (jus possidenti), користуватися нею за власним розсудом (jus utendi) і розпоряджатися нею (jus abutendi), продавати, заставляти, дарувати та ін. До числа прав власника іноді відносять право на одержання плодів (jus fruendi), право повернути собі річ від чужого фактичного володільця (jus vindicandi). Принциповий погляд римських юристів на право власності такий, що власник має право робити з самою річчю все, що йому не заборонено. Тому право власності вважають найповнішим правом за обсягом, оскільки всі інші права на річ поступаються йому в цьому.

Право володіння (jus possidendi). Це право означає, що власник може фактично володіти річчю, тобто річ повинна фактично бути в господарстві власника і виконувати своє господарське призначення.

Право володіння власник може здійснювати як особисто, так і передаючи його іншим особам (наприклад, за договором), при цьому зберігаючи право власності на дану річ.