Набуття і припинення володіння.

Нормальним способом похідного придбання речі від іншої особи була передача речі (traditio).

Захоплення речі вважалося не простий дотик до речі, а як остаточне заволодіння нею, фактичне панування, тобто звичайне положення власника у відношенні речі відповідно до призначення цієї речі. Так, якщо поранена мисливцем дика тварина остаточно буде спіймана іншим, то саме останній мисливець стане його власником.

За допомогою захоплення опановували нічийними речами.

Римляни допускали придбання володіння через інших осіб. Наприклад, придбання господарем через раба, домовладики через підвладних. У класичному праві отримало визнання придбання володіння через третіх вільних осіб ­ керуючого, прокуратора, опікуна.

Самовільне загарбання чужого володіння в відсутність і без відома власника остаточно набувало статусу володіння тільки в тому випадку, якщо колишній власник, дізнавшись про таке захоплення, не оспорював його. Володіння колишнім господарем земельною ділянкою не припинялося, якщо його підвладні залишалися на цій ділянці.

При передачі володіння не завжди можливо передати річ з рук в руки. У розвиненому праві римляни переходили від матеріальної передачі до уявної, абстрактної традиції.

Символічна передача має місце при передачі ключів від складу (необхідно, щоб ключі передавалися поблизу від складу), таврування колод, худоби, документів на рабів, зміні варти і т.п.

Передача довгою рукою ­ traditio longa manu. «Якщо гроші, які ти мені винен, або іншу річ я накажу тобі покласти в мене на очах, то відбувається те, що і ти відразу звільняєшся і річ стає моєю: річ тоді, оскільки ніхто не утримує тілесне володіння цією річчю, вважається, що вона придбана мною і віддана мені як би довгою рукою». Для такої передачі необхідно, щоб річ була покинута на очах у набувача. Цельс наводить приклад про передачу поля, видимого з вежі.

Передача короткою рукою (traditio brevi manu) має місце, коли власник за згодою колишнього власника сам стає власником (наприклад, наймач викуповує річ у наймодавця). Річ вже перебувала у власника, і матеріального акта передачі володіння від наймодавця до наймача не відбувається. Як пишуть римляни, «іноді достатньо навіть однієї голої волі власника без передачі володіння, щоб перенести володіння річчю».

Інший випадок встановлення володіння лише голою волею власника отримав в Середні століття назву constitutum possessorium (від constituere ­ встановлювати). Це має місце тоді, коли власник, продавши річ, залишає її у себе, наприклад, на правах оренди. Тут колишній власник-продавець стає власником, а покупець ­ новим власником, хоча матеріального акта передачі не було, так як річ залишилася у колишнього власника, тепер володільця.

Припинення володіння. Володіння припинялося у разі смерті власника, втрати панування над річчю, при вилученні речі з обороту і її загибелі. Якщо представник втрачав володіння річчю, якою він володів для господаря, то господар речі втрачав володіння, якщо тільки для нього була виключена можливість впливу на річ. Слід розрізняти забуте і втрачене, домашніх і диких тварин. Так, випадково забуті речі в певному місці або приміщенні, блукання домашньої худоби по околицях не тягли втрати володіння, так як могли бути усунені розшуком. Залишення маєтку власником без обробки і в нехтуванні тягло до втрати володіння.

Захист володіння.

У цивілізованому суспільстві фактичний поділ речей як такий користується захистом від будь-якого насильства і посягань з боку окремих осіб. У Римі був досить простий порядок захисту володіння. Для того, щоб одержати захист володіння, претор встановлював лише факт володіння і факт порушення володіння. Пояснення цього явища можуть бути різні.

По-перше, надання фактичному володільцю речі такого спрощеного правового захисту зумовлене тим, що в переважній більшості випадків володільцями були власники. У такому випадку діяла юридична презумпція: той, хто володіє річчю, має на неї право. Зважаючи на цю презумпцію, держава для полегшення захисту власника від зазіхань третіх осіб давала йому спрощений і полегшений захист.

По-друге, спрощений порядок був введений з метою не допускати самоуправства. Римляни стверджували, що необхідно додержуватись встановленого порядку захисту прав і категорично забороняли здійснювати захист своїх прав самостійно, тобто самоуправно, Звичайно, факт володіння іноді може не відповідати праву, навіть суперечити йому, але для поновлення права у подібних випадках використовуються існуючі законні шляхи ­ звернення до суду. Цього вимагає розвинута правосвідомість, всезростаюча повага однієї людини до іншої.

Однак в історії цей принцип захисту володіння як такого з'явився не відразу. Новому світові цей принцип значною мірою був пояснений тільки римським правом, а в самому Римі він був проголошений тільки претором і випливав з його початкових суто поліцейських функцій ­ з обов'язку охороняти громадянський мир і порядок. Природно, що цей принцип захисту, ідея громадянського миру в галузі речових відносин повинна була привести претора до необхідності захищати факт володіння від всяких посягань. Будь-які прояви самоуправства, які виходили від особи, котра навіть має право на річ, породжували суспільне безладдя. Найпершим завданням претора було забезпечити громадянський порядок. Так виникли посесорні інтердикти, посесорний спосіб захисту володіння.

У посесорному процесі ні той, хто захищав право володіння, ні той, хто оспорював його, не могли наводити правових підстав своїх претензій. Необхідно було довести лише факт володіння і факт порушення володіння. А тому захист володіння, побудований на з'ясуванні одних лише фактів володіння і порушення його без з'ясування питання про право володіння даною річчю; називався посесорним.

У тих випадках, коли хтось сумнівався в цьому або знав, що дана річ не є власністю фактичного володільця, необхідно було довести зворотне, тобто, що право на дану річ належить не володільцю, а йому. Захист прав, який потребував доказів про наявність у даної особи прав на цю річ, називався петиторним.

Звичайно, довести своє право на річ було непросто. Найлегше довести факт володіння і факт порушення володіння. А тому власники на випадок порушення їх прав найчастіше вдавалися до посесорного захисту як до більш доступного. Однак посесорний захист володіння був лише попереднім захистом. Власник речі, який втратив володіння нею і який пред'явив до фактичного володільця інтердикт, але програв при цьому посесорний процес, міг пред'явити позов власника (віндикацію) і повернути собі річ на основі свого права власності. Як видно, простий і легкий посесорний захист був не стійкий і не міцний порівняно з петиторним захистом.

Особливістю захисту володіння в Римі було те, що воно захищалося не позовами, а преторськими інтердиктами. Це був не судовий захист, а адміністративно-правовий, який здійснював претор засобами своєї влади. За допомогою інтердикту претор наказував припинити самоуправство певній особі, а якщо його наказ не виконувався, то він мав достатньо прав, щоб застосувати примус.

Посесорні інтердикти поділялися на окремі групи. Метою одних інтердиктів був захист наявного володіння від посягань, збереження володіння.

Завдання інших інтердиктів ­ поновлення вже порушеного, відібраного володіння.

Третя категорія ­ це так звані інтердикти для встановлення нового володіння. Вони вже не належать до посесорних засобів у буквальному розумінні, оскільки позивач тут спирається не на факт володіння, а на те чи інше (хоч і преторське) право. Цей інтердикт застосовувся тоді, коли один із спадкоємців не бажав розділяти спадщину між іншими двома такими ж спадкоємцями.

До числа інтердиктів, спрямованих на охорону і збереження існуючого володіння, входили:

a ) uti possidentis ­ для захисту нерухомих речей;

б) utrubi ­ для захисту рухомих речей.

Інтердикти uti possidentis названі так за початковими словами преторського формулювання інтердикту: як Ви тепер володієте,так і повинно залишатися, я (претор) не дозволю застосовувати насильство з метою змінити наявне володіння. Інтердикт utrubi також дістав назву від початкового слова інтердикту: де, у кого із сторін річ.

Обидва інтердикти мали на меті:

а) визнання володіння за однією із сторін;

б) присудження до виправлення порушень володіння;

в) відшкодування збитків.

Вимога про збитки припинялася після спливу встановленого строку давності. У разі повторного порушення володіння винна сторона каралася штрафом. У праві Юстиніана різниця між uti possedentis і utrubi зникла. Для захисту як рухомого, так і нерухомого майна застосовувався інтердикт uti possidentis.

Другу групу засобів захисту володіння становили інтердикти, спрямовані на повернення втраченого володіння ­ так звані рекуператорні інтердикти. До них відносяться unde vi, або просто vi. Інтердикт unde vi давався тому, хто втратив володіння нерухомістю через насильство. Це був наказ, звернений тільки до однієї сторони ­ до відповідача. Наказ містив припис порушнику, який силою забрав річ, повернути її потерпілому. Відповідальність за цим інтердиктом мала штрафний, деліктний характер, тому що відповідач повинен був відшкодувати позивачу всі збитки, які він зазнав. Для пред'явлення вимоги про збитки був встановлений однорічний строк давності. За Юстиніана інтердикт unde vi був поширений і на випадки таємного захоплення нерухомості у відсутності володільця.

Серед інтердиктів, спрямованих на поновлення володіння, відомий ще interdictum de precario, який скеровували проти того, хто, одержавши за власним проханням володіння від іншої особи в користування до запиту, незважаючи на вимогу, не повертав його.

Для захисту володіння використовувалися головно преторські інтердикти. Однак для захисту добросовісного володіння можна було використати спеціальний засіб ­ публіціанський позов. Його давали особі, володіння якої відповідало вимогам, що пред'являлися для набуття речі за давністю володіння, строк якої ще не сплив. У такому випадку допускалася фікція, ніби позивач володів річчю встановлений законом давносний строк і, отже, набув на неї права власності.

Інститут володіння як фактичного панування, незалежного від права на нього, утверджений преторським едиктом і розроблений класичними юристами, став з того часу міцним надбанням кожного розвинутого цивільного права.