Поняття та елементи володіння.

Тема 7: Володіння.

1. Поняття та елементи володіння. Основні теорії володіння.

2. Види володіння.

3. Володіння та держання.

4. Похідні володільці.

5. Суб'єкти та об'єкти володіння.

6. Набуття і припинення володіння.

7. Захист володіння.

 

Поняття та елементи володіння.

Володіння в сенсі фактичного володіння речами є тим відношенням, на ґрунті якого складався історично інститут права власності.

Володіння являло собою саме фактичне володіння, однак пов'язане з юридичними наслідками, перш за все забезпечене юридичним захистом. Для юридичного захисту володіння характерно те, що воно давалася незалежно від того, чи має даний власник речі право власності на неї чи ні.

Однак не всяке фактичне володіння особи річчю визнавалося в римському праві володінням. Проводилася відмінність між володінням в точному сенсі (possessio, possessio civilis) і простим триманням (detentio, іноді називався possessio naturalis).

Для наявності володіння (possessio) необхідні були два елементи:

а) corpus possessionis (буквально "тіло" володіння, тобто саме фактичне володіння);

б) animus possessionis (намір, воля на володіння).

Проте не всяка воля фактично володіти річчю визнавалася власницькою волею. Особа, яка має в своєму фактичному володінні річ на підставі домовленості із власником (наприклад, отримав її від власника в користування, на зберігання і т.п.), не визнавалася власником, а була власником на чуже ім'я (detentor alieog nomine).

Тим часом не можна сказати, що користувач або зберігач речі не має волі володіти річчю, воля у нього є, але воля володіти від імені іншого. Для володіння ж в юридичному сенсі була необхідна воля володіти річчю самостійно, не визнаючи над собою влади іншої особи, воля ставитися до речі як до своєї (animus domini). Така воля є у справжнього власника, в особи, яка в силу добросовісної помилки вважає себе за власника, хоча насправді таким не є (так званий сумлінний власник), нарешті, у незаконного загарбника чужої речі, прекрасно знає, що він не має права власності на дану річ, і все-таки виявляє волю володіти річчю як своєю.

Таким чином, володіння (possessio) можна визначити як фактичне володіння особи річчю, поєднане з наміром ставитися до речі як до своєї (володіти незалежно від волі іншої особи, самостійно).

Що стосується corpus possessionis, то в більш віддалену епоху в малорозвиненому праві цей елемент володіння розумівся в грубому фізичному сенсі володіння (в руках, в будинку, у дворі). Надалі corpus possessionis стали розуміти не так грубо, а більш витончено: стали визнавати, що corpus possessionis є у всіх випадках, коли при нормальних умовах для особи забезпечена можливість тривалого безперешкодного прояву свого панування над річчю. Таке загальне формулювання дозволяють дати численні конкретні приклади, наявні в джерелах римського права. Так, римські юристи вважали, що дикі звірі та птахи лише до тих пір залишаються в нашому володінні, поки вони є під нашою охороною (в клітці і т.п.) і не повернулися в природний стан свободи; приручена (домашня) тварина не виходить з нашого володіння, навіть якщо вона піде з двору, аби вона не втратила звичку повертатися назад; якщо передаються товари, що знаходяться в коморі, то достатньо простого вручення ключів від цієї комори, щоб отримати corpus possessionis щодо переданих товарів і т.д.

Теорія панівної думки. Панує думка з часів Савіньї, яка визначає володіння як фактичне панування особи над річчю, поєднане з бажанням вважати річ своєю власною, і не визнавати нікого іншого власником її (так звані Animus domini). Отже, animus domini є необхідним складовим елементом юридичного володіння, де існує тільки фактичний зв'язок між особою і річчю, де немає animus domini, там немає і володіння, а є тільки просте тримання речі, detentio.

Отже, володіння кореспондується праву власності: подібно до того, як власність є юридичним пануванням особи над річчю, володіння є фактичним панування особи над нею. Представники цієї теорії змушені, визнати, що виставлений ними принцип не обіймає всіх випадків юридичного володіння:

a) з одного боку, фактичне панування особи над річчю іноді відсутнє (це так звані випадки володіння через представників);

b) з іншого боку, і animus domini іноді може бути відсутнім, напр., у кредитора по заставі (це так звані. випадки похідного володіння).

Теорія панівної думки розглядає ці випадки як виняткові. Теорія панівної думки призводить до небажаної зовсім догматизації простого історичного явища, саме різкого розходження, яке робить римське право між possessio і detentio ­ інакше, воно пояснює це явище не історично, а догматично, виводить його не з особливих умов римського життя, а з природи речей.