п.п.1,2,12 ч.2 ст.115 КК України.

Тривалість – 4 год.

Склав: проф. Марисюк К.Б.

 

ЛЬВІВ – 2016

 

 

 

План:

1. Диференціація кримінальної відповідальності, кримінально-правова кваліфікація, індивідуалізації покарання.

2. Кваліфіковані та привілейовані склади злочинів як засіб диференціації кримінальної відповідальності.

3. Правила кваліфікації злочинів, відповідальність за які диференційована.

 

Перелік рекомендованої літератури:

1. Гальперин И. Квалификация преступлений: закон, теория и практика. // Социалистическая законность. – 1987. – №6. – С.30-33.

2. Гаухман Л.Д. Квалификация преступлений: закон, теория, практика. – М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2001. – 316 с.

3. Герцензон А.А. Квалификация преступлений. – М.: РИО ВЮА. – 1947.

4. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів. Навчальний посібник. Видання 2-ге. – К.: Атіка, 2002 – 640с.

5. Кригер Г. Состав преступления и квалификация содеяного // Советская юстиция. – 1985.– N 12.– С.18-19.

6. Навроцький В.О. Проблеми кваліфікації злочинів: Конспект лекцій. – Львів: Львівський держ. ун-т. – 1993. – 80 с.

7. Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. – К.: Атіка. – 1999. – 464 с.

8. Зелинский А. Квалификация преступлений, предусмотренных одной и той же статьей Уголовного кодекса. // Советская юстиция. – 1974. – №4. – С.13-14.

9. Зинченко И.А. Составные преступления в советском уголовном праве /Понятие, виды, некоторые проблемы квалификации и построения санкций/: Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук. – Харьков, 1990. – ХЮИ им.Ф.Э.Дзержинского. – 194с.

10. Иногамова-Хегай Л.В. Конкуренция норм уголовного права. – М.: Щит – М., 1999. – 288с.

11. Стоякин М.Г. Дополнительные основания юридической квалификации. // Проблемы реализации права: Межвуз. сб. научн. трудов. – Свердловск: СвЮИ. – 1990. – С.81–85.

 

Аналіз Особливої частини КК України показує, що в ньому є немало норм, які передбачають відповідальність за, по суті, однакові злочини – вбивство, тілесні ушкодження, знищення або пошкодження майна тощо. Ці норми, маючи єдину основу, разом із тим включають і ряд ознак, з врахуванням яких посилюється, або, навпаки, пом’якшується відповідальність за певне посягання. Такі норми передбачені або окремими, самостійними статтями Особливої частини КК, або ж викладені в різних частинах однієї і тієї ж статті.

В теорії кримінального права склади злочинів, які передбачають різні за суспільною небезпекою види одного і того ж посягання прийнято називати простими (основними), кваліфікованими, особливо кваліфікованими та привілейованими складами. Існує певна специфіка в законодавчих конструкціях, які використовуються при формулюваннях статей, які містять такі склади злочинів. При застосуванні відповідних норм постає ряд питань, які не виникають щодо інших злочинів – тих, відповідальність за які не диференціююється з врахуванням суспільної небезпеки. Серед них:

- в чому полягає відмінність між різними видами одного і того ж злочину і різними злочинами;

- яке місце ознаки простого (основного) складу злочину займають в інших видах складів цього ж злочину;

- чи однакове суб’єктивне ставлення має бути щодо ознак простого (основного) складу злочину і кваліфікуючих або привілеюючих ознак;

- як співвідносяться загальні норми, що містять кваліфікуючі ознаки, і спеціальні норми, що таких ознак не передбачають, зокрема, як повинні вирішуватися питання конкуренції в таких випадках;

- як вирішувати питання конкуренції між нормами, які передбачають різні види одного і того ж злочину;

- як кваліфікувати вчинений у співчасті злочин, де в скоєному одними співучасниками наявні кваліфікуючі чи привілеюючі ознаки складу, а в діяннях інших співучасників такі ознаки відсутні;

- що лежить в основі визначення моменту закінчення злочину з кваліфікуючими чи привілеюючими ознаками;

- як кваліфікувати посягання, в якому є одночасно ознаки, передбачені різними пунктами чи частинами однієї і тієї ж статті Особливої частини КК, чи можлива сукупність відповідних норм;

- яким чином при кваліфікації можна відобразити наявність кількох кваліфікуючих ознак, передбачених однією і тією ж частиною статті КК.

Чинний КК не містить відповіді на ці та інші подібні запитання. В правозастосовній практиці вони вирішуються не завжди однозначно. А в теорії кримінального права застосуванню норм, які містять різні види одного і того ж злочину, належна увага не приділяється. Внаслідок цього чітких рекомендацій щодо вирішення вказаних вище та інших питань не сформульовано.

Вказані обставини й обумовлюють актуальність вивчення даної теми. Слід зауважити, що проблеми кваліфікації злочинів, вчинених при наявності кваліфікуючих та привілеюючих ознак, не становлять собою самостійної, окремої групи. Вони вирішуються на основі положень, які сформульовані в теорії та апробовані практикою щодо кваліфікації злочину, з врахуванням стадії його вчинення, кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті, кваліфікації множинності злочинів та конкуренції кримінально-правових норм. Мова йде лише про інтерпретацію відомих рішень, їх поширення щодо даних злочинів. Таким чином, вивчення цієї теми ще й послужить повторенню, кращому засвоєнню матеріалу, освоєного раніше.

Питання 1. Диференціація кримінальної відповідальності, кримінально-правова кваліфікація, індивідуалізації покарання

 

Диференціація – від латинського differentia означає відмінність: розділення, розчленування, розслоєння на різноманітні й різні форми і ступені. У праві, коли говорять про диференціацію відповідальності, мають на увазі встановлення різних форм і видів відповідальності за правопорушення у залежності від його родових і видових ознак.

Встановлення різних форм відповідальності – це закріплення її у нормативних актах різних галузей права. Встановлення ж різних видів відповідальності означає її розділення в нормах однієї і тієї самої галузі права, закріплення необхідності застосування санкцій, які відрізняються за видами та розмірами покарання, або ж навіть визначення підстав, при яких за діяння не настає кримінальна відповідальність чи особа звільняється від неї. Наприклад, у чинному законодавстві глибоко диференційована відповідальність за крадіжку. Така диференціація проведена за такими ознаками:

1) форма власності майна, яке виступає предметом крадіжки (за дрібну крадіжку державного і колективного майна встановлена адміністративна відповідальність яка не передбачена щодо крадіжки приватного майна; при вчиненні крадіжки приватного майна передбачена специфічна особливо кваліфікуюча ознака – “значна шкода потерпілому”);

2) вартість викраденого майна – за цією ознакою виділяється крадіжка в істотному розмірі, така, що завдала значну шкоду потерпілому, у великому розмірі, в особливо великому розмірі;

3) властивості майна – залежно від того, виступає воно як майно взагалі чи майно, особливого роду (зброя, наркотичні засоби, військове майно);

4) ознаки складу злочину, які характеризують об’єктивну сторону і суб’єкта крадіжки майна – вчинення повторно, за попередньою змовою групою осіб, з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, організованою групою.

Виявом того, що відповідальність за певне діяння диференційована, є наявність в кримінальному та інших галузях права багатьох норм про відповідальність за таке діяння.

Диференціація відповідальності, як правило, свідчить про розвиненість правової системи, про увагу законодавця до питань відповідальності за певні посягання. Звичайно, глибоко диференціюється відповідальність за небезпечні і поширені злочини – вбивство, злочини проти власності. Водночас відповідальність за злочини, які рідко зустрічаються в житті або ж становлять винятково високу небезпеку, не піддається диференціації. Зокрема, не диференційована відповідальність за такі небезпечні злочини, як державна зрада, диверсія.

Разом із тим, надмірна диференціація відповідальності може свідчити про недоліки законодавчої техніки, про те, що законодавство відстало від реальних суспільних умов, або ж що має місце вияв фантазії, примха законодавця. Так важко пояснити, чим керувався законодавець, передбачаючи в ст.213 КК “Порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом” посилення відповідальності при вчиненні відповідних діянь особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею. Адже жодних даних про те, що рецидив цього злочину буде зустрічатися в житті ніколи і ніде не наводилося, реально й за простий вид цього злочину притягають до кримінальної відповідальності винятково рідко.

Для диференціації кримінальної відповідальності притаманні такі ознаки:

- вона здійснюється лише законодавцем і тільки в кримінальному законі;

- проводиться щодо різних видів одного й того ж злочину – посягань, які характеризуються спільними визначальними ознаками;

- полягає у встановленні більш суворої або менш суворої відповідальності за окремі види одного і того ж злочину;

- виражається у наявності кількох статей або частин статті, в яких передбачається відповідальність за один злочин;

- її змістом є врахування і відображення в кримінальному законі ознак, які підвищують чи зменшують ступінь суспільної небезпеки злочину;

- передумовою диференціації кримінальної відповідальності є криміналізація діяння – встановлення кримінальної відповідальності.

- є обов’язковою для органів, які здійснюють правозастосування.

Відомо, що існують два головних напрямки розвитку кримінального права. Перший полягає в посиленні відповідальності за злочини тяжкі, корисливі та насильницькі, вчинені при організованих формах співучасті. Він знаходить свій вияв у встановленні більш суворих санкцій за відповідні посягання, забороні або обмеженнях застосування звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. Другий же виявляється в лібералізації кримінального права. Диференціація ж кримінальної відповідальності дозволяє досягнути вдалого балансу між “м’ягкістю” і “жорстокістю” КК. Закріплення в кримінальному законі можливості застосування норм, які враховують більш високу, чи, навпаки, зменшену суспільну небезпеку посягань, передбачають різні санкції дозволяє точніше врахувати особливості злочинної поведінки, які зустрічаються в житті.

Диференціація відповідальності здійснюється за типовими ознаками, які завжди змінюють суспільну небезпеку посягання. Вона поширюється на всі злочини, які вчинені при наявності тих чи інших ознак. Так, щодо розкрадань такими ознаками є вартість викраденого майна. Викрадення майна на суму, яка дозволяє визнати таке посягання, вчиненим у великих чи особливо великих розмірах означає, що цей злочин є більш небезпечним, ніж той, що має місце при меншій вартості викраденого.

Диференціюючи відповідальність, законодавець враховує реальну криміногенну ситуацію, типову для певних посягань суспільну небезпеку.

Диференціювати чи не диференціювати кримінальну відповідальність – це, врешті-решт, право законодавця. При вирішенні цього питання певну роль відіграють не лише об’єктивні чинники – різна ступінь суспільної небезпеки тих чи інших проявів злочинного посягання, а й їх усвідомлення, суб’єктивне бажання законодавця виділяти в законі окремі норми про відповідальність за однорідні діяння, можливості законодавчої техніки тощо. Однак якісний кримінальний закон повинен відображати криміногенну дійсність, враховувати принципи кримінально-правової політики (одним із яких і визнається диференціація кримінальної відповідальності), надавати правоохоронним органам і судам можливості для врахування типових ознак, які визначають ступінь і характер суспільної небезпеки посягання. Тому диференціація відповідальності на рівні правотворчості в такому сенсі виступає як необхідність правового регулювання.

Для правозастосовних органів врахування диференціації відповідальності однозначно є вже не правом а обов’язком. Оскільки ознаки, за якими проводиться диференціація відповідальності, вказані в диспозиції статті кримінального закону, вони стають обов’язковими для даного складу злочину і при встановленні їх у скоєному неодмінно повинна інкримінуватися саме норма, в якій встановлена “диференційована відповідальність”.

Життя завжди багатше закону. У ньому зустрічаються випадки, які є нетиповими, або ж які виражені більш чи менш інтенсивно, ніж це передбачено типовою нормою. Наприклад, вчиненою в особливо великому розмірі буде визнаватися крадіжка і на суму в 10200 грн., і на кілька мільйонів гривень. Однак всі вони передбачені однією і тією ж нормою – ч.5 ст.185 КК, яка виділена з врахуванням необхідності диференціації кримінальної відповідальності за розміром викраденого. Очевидно, що було б несправедливо за вказані види злочинів застосовувати однакові міри відповідальності.

Тому закон передбачає не лише диференціацію кримінальної відповідальності за типовими ознаками посягання, але і її індивідуалізацію з врахуванням ознак, притаманних для конкретного злочину. При цьому відбувається врахування індивідуальних ознак конкретного діяння й особи, яка його вчинила, а не типові властивості.

Індивідуалізація кримінальної відповідальності відбувається способами і в межах, встановлених в КК. Спосіб індивідуалізації відповідальності – це сукупність визначених в законі прийомів, з використанням яких враховуються особливості конкретного злочину та особи, яка його вчинила. Такими способами виступають:

- індивідуалізація покарання в межах санкції статті (частини статті) Особливої частини КК;

- вибір між застосуванням кримінальної відповідальності і звільненням від кримінальної відповідальності;

- вибір між призначенням покарання для реального відбування і звільненням від покарання.

Межі індивідуалізації відповідальності визначаються з врахуванням обраного способу такої індивідуалізації (відповідно, межами, визначеними законом для такого виду відповідальності). Так, при індивідуалізації відповідальності способом індивідуалізації покарання вона здійснюється:

- шляхом вибору виду покарання з кількох альтернативних покарань, передбачених за даний злочин законом;

- призначенням або не призначенням додаткових покарань;

- визначенням конкретного розміру покарання в межах максимуму і мінімуму кожного із видів відносно визначених покарань;

- застосуванням можливості призначити покарання більш м’яке, ніж передбачене законом.

В літературі звичайно підкреслюється взаємозв’язок між диференціацією кримінальної відповідальності та її індивідуалізацією. Так, відзначається, що вони взаємопов’язані і становлять собою “дві сторони” кримінальної відповідальності. Вони логічно йдуть одна за одною, однак мають різну правову природу. При диференціації законодавець окреслює загальний контур, рамки караності, ураховує таку, що піддається типізації ступінь суспільної небезпеки діяння. Тут судовий угляд обмежується суворими рамками закону. При індивідуалізації ж відповідальності суддя у визначених йому рамках обирає міру покарання, керуючись уже врахованими законодавцем в санкції характером і типовим ступенем небезпеки і самостійно оцінюючи індивідуальний ступінь суспільної небезпеки скоєного.

Викладені міркування потребують, принаймні, уточнення. Одне з них полягає в тому, що індивідуалізацію відповідальності не можна обмежувати лише обранням міри покарання. Це – лише один із можливих способів індивідуалізації, яка здійснюється шляхом використання і ряду інших інститутів Загальної частини КК. Інше ж зауваження - більш суттєве для розгляду зв’язку аналізованих явищ – стосується визнання неточним вказівки на те, що диференціація і індивідуалізація логічно “йдуть одна за одною”. Вони пов’язані не прямо, між ними є опосередковуючи ланка, якою виступає кримінально-правова кваліфікація. Взаємозв’язок між цими явищами можна показати так:

Диференціація відповідальності – Кримінально-правова кваліфікація – Індивідуалізація відповідальності.

Тобто, послідовно відбуваються три етапи:

1) спочатку законодавець диференціює відповідальність – встановлює кілька норм, які передбачають відповідальність за однорідне посягання;

2) на підставі диференційованих норм відбувається кваліфікація скоєного. Без проведення кримінально-правової кваліфікації:

- диференціація відповідальності не може бути реалізованою, вона існує лише потенційно, яка правова можливість;

- не може відбутися індивідуалізація відповідальності, оскільки яка саме з багатьох норм підлягає застосуванню встановлюється через проведення кваліфікації.

3) на основі кваліфікації скоєного за певною нормою Особливої частини КК відбувається диференціація кримінальної відповідальності в межах санкції цієї статті чи через використання інших інститутів Загальної частини КК.

Таким чином, можна стверджувати, що кримінально-правова кваліфікація є центральним елементом в цій системі, з’єднувальною ланкою між диференціацією відповідальності та її індивідуалізацією.

Зв’язок вказаних правових явищ має свій вираз ще в одному аспекті – межах угляду, які допускає законодавець для осіб, що здійснюють правозастосування. Детальна диференціація відповідальності, як правило, має своїм наслідком обмеження свободи угляду при індивідуалізації відповідальності – відмову від альтернативних покарань чи обмеження їх кількості в диспозиції статті Особливої частини КК, скорочення розриву між мінімумом і максимумом покарання, більш вузькі можливості для застосування звільнення від кримінальної відповідальності. І, навпаки, відсутність різнобічної диференціації відповідальності передбачає наявність “широких” санкцій.

В літературі часом спрощено трактують такий взаємозв’язок, не враховують в ньому роль кримінально-правової кваліфікації. Прийнято вважати, що чим більша довіра законодавця до суддівського корпусу, тим більші межі угляду він допускає при індивідуалізації відповідальності – рідко використовує кваліфікуючі та привілеюючі ознаки складу злочину, допускає велику “вилку” між мінімумом і максимумом покарання, вводить абстрактно сформульовані підстави звільнення від кримінальної відповідальності. В той же час, законодавець може переключити вирішення питань врахування ступеня суспільної небезпеки посягання на себе через детальну диференціацію відповідальності і звуження суддівського угляду. Останнє, на перший погляд, характерне для сучасного етапу розвитку кримінального законодавства України. В КК 2001 р. не знайдеш санкцій типу “до п’ятнадцяти років позбавлення волі”, переважно розрив між мінімумом і максимумом покарання істотно зменшено. Зате значно більша кількість статей передбачає не лише прості, а й кваліфіковані, особливо кваліфіковані види злочинів, істотно збільшилося застосування в статтях КК ознак, з врахуванням яких диференціюється відповідальність (особливо таких, як вчинення злочину організованою групою, велика чи особливо велика шкода).

Така побудова кримінально-правових норм веде до підвищення ролі правильної кримінально-правової кваліфікації у взаємозв’язку: диференціація відповідальності – кримінально-правова кваліфікація – індивідуалізація відповідальності. Якщо при “широких” санкціях головна небезпека зловживань була в неправильному призначенні покарання, то розвинута диференціація підвищує загрозу від неправильної кваліфікації скоєного. Вплинути на кримінально-правове становище особи, яка притягається до відповідальності можна шляхом кваліфікації за нормами про більш тяжкий, чи м’якший злочин. Внаслідок цього змінюються засоби забезпечення законності при цій сфері:

- при розширенні індивідуалізації відповідальності її можна забезпечити шляхом контролю за судом. Враховуючи порівнянь невеликий чисельний склад суддів, їх високий фаховий рівень – в усі часи судді становлять еліту професійних юристів – це завдання, яке більш-менш піддається вирішенню;

- курс на диференціацію відповідальності вимагає більш пильної уваги до правильної кваліфікації і її досягнення в діяльності органів дізнання, досудового слідства і прокуратури. Приймаючи до уваги велику кількість працівників, які уповноважені на проведення кримінально-правової кваліфікації, те, що досі значна частина з них не має належної професійної підготовки, інші аналогічні фактори можна припустити, що збільшення кількості можливих варіантів кваліфікації та підстав для звільнення від кримінальної відповідальності, наявність в КК “гумових” диспозицій (що, зокрема, пов’язане з часто невиправданим використанням оціночних понять, відсутністю критеріїв встановлення їх змісту), запровадження більш жорстких умови для зміни кваліфікації тягне за собою зростання випадків неправильної кримінально-правової кваліфікації внаслідок як помилок, так і прямих зловживань.

Тому в сучасних умовах має бути звернута першочергова увага саме на питання забезпечення правильної кримінально-правової кваліфікації. Вони є пріоритетними порівняно з іншими питаннями матеріального кримінального права в досягненні цілей індивідуалізації відповідальності.

Питання 2. Кваліфіковані та привілейовані склади злочинів як засіб диференціації кримінальної відповідальності

 

Про диференціацію відповідальності можна вести мову тоді, коли розглядаються різні види одного злочину. Лише в такому випадку можна порівнювати суспільну небезпеку посягань, які характеризуються однаковим її характером. При цьому, під характером суспільної небезпеки звичайно розуміють не індивідуальну ознаку конкретного злочинного діяння, а ознаку, яка характеризує всі злочини певної групи чи певного виду.

Різні види одного і того ж злочину мають місце тоді, коли посягання, передбачені різними статтями чи різними частинами однієї і тієї ж статті КК мають спільні конституюючи ознаки, тобто, коли в їх основі лежать ознаки одного і того ж складу злочину. При цьому такі злочини характеризуються ще й додатковими ознаками, наявність яких свідчить про підвищення чи зменшення суспільної небезпеки посягання.

Щодо різних посягань (які відрізняються ознаками основного складу злочину) здійснюється не диференціація відповідальності, а її розмежування. Адже такі злочини відрізняються за характером суспільної небезпеки (на родовому чи видовому рівнях). Щодо різних злочинів законодавець не диференціює відповідальність, а встановлює її з врахуванням суспільної небезпеки, насамперед, простих видів відповідних деліктів.

 

Як вже відзначалося, диференціація кримінальної відповідальності відбувається через врахування і відображення в кримінальному законі ознак, які підвищують чи зменшують ступінь суспільної небезпеки злочину. Зменшення ступеня суспільної небезпеки може відбуватися до такого рівня, коли діяння взагалі вже не визнається злочином. Тому можна виділити такі правові засоби диференціації кримінальної відповідальності:

1) використання в диспозиціях статей Особливої частини КК кваліфікуючих чи привілеюючих ознак, і, відповідно, виділення різних видів складів злочину за ступенем суспільної небезпеки;

2) встановлення підстав для звільнення від кримінальної відповідальності в зв’язку з позитивною посткримінальною поведінкою;

3) визначення змісту малозначності як обставини, при наявності якої певні діяння не визнаються злочином.

Вказані засоби диференціюють кримінальну відповідальність, оскільки кожен із них:

- встановлений законом, поширюється на всі випадки вчинення відповідних діянь;

- має однаковий зміст для будь-якого злочину певного виду. Вони не тлумачаться окремо з врахуванням індивідуальних особливостей конкретного посягання чи особи яка його вчинила;

- є обов’язковим для застосування. При кваліфікації наявність чи відсутність таких засобів повинна враховуватися обов’язково і неодмінно, це не залежить від угляду, доброї волі працівників право застосовних органів;

- істотно впливає на суспільну небезпеку посягання.

Центральне місце серед вказаних засобів диференціації відповідальності займає перший із названих - виділення різних видів складів злочину за ступенем суспільної небезпеки. Саме цей спосіб найбільш детально регламентований в законі. Норми про склади злочинів, виділені з врахуванням ступеня суспільної небезпеки, частіше використовуються на практиці ніж ті, що регламентують малозначність чи звільнення від кримінальної відповідальності при позитивній посткримінальній поведінці.

За ступенем суспільної небезпеки склади злочинів прийнято поділяти на:

1) прості;

2) кваліфіковані;

3) особливо кваліфіковані;

4) привілейовані.

Для кожного із них характерна наявність єдиного “ядра” – спільних ознак, які притаманні для будь-якого виду одного і того ж злочину. Це ознаки основні для даного злочину будь-якого з видів. Тому їх і іменують ознаками основного складу злочину. Крім того, кваліфіковані, особливо кваліфіковані, привілейовані склади злочинів містять ще й додаткові ознаки, які впливають на суспільну небезпеку будь-якого злочину, що відноситься до даного виду.

Законодавець виділяє вказані види складів злочину далеко не для кожного посягання. Немало злочинів мають лише основний склад. Виділення привілейованих складів є вкрай рідким в чинному КК. На сьогодні привілейовані склади злочинів виділені лише щодо умисного вбивства (ст.ст.116-118 КК).

В частинах статей, де передбачені кваліфіковані або особливо кваліфіковані склади злочинів, характерним є використання двох або більше альтернативних ознак. Наявність будь-якої з них (з одночасною наявністю ознак основного складу) дає підставу вважати, що має місце певний вид злочину. Тому в таких випадках можна говорити про те, що в законі передбачено кілька кваліфікованих чи особливо кваліфікованих складів злочинів.

Склади злочинів, виділені за їх суспільною небезпекою, передбачаються частіше за все в окремих частинах однієї і тієї ж статті Особливої частини КК. Винятково рідко вони передбачаються в самостійних статтях Особливої частини (як приклад в КК 2001 р., можна назвати хіба що статті про умисне вбивство при привілеюючих ознаках).

Так званий основний (або як його ще називають - простий, або ж вчинений без кваліфікуючих та привілеюючих ознак) склад злочину - це склад, який містить мінімальну кількість ознак, достатніх для того, щоб визнати діяння злочином. Такі ознаки виражають типову, таку, що найбільш часто зустрічається в житті ступінь суспільної небезпеки посягання. Якщо законодавець оптимально виразив ознаки простого складу злочину в законі, то саме стаття, чи частина статті, які передбачають ознаки такого складу, в більшості випадків застосовуються на практиці. Основний склад злочину є базовим для конструювання всіх інших видів складів злочину, які виділяються за ступенем суспільної небезпеки. Слід уточнити, що певну ступінь суспільної небезпеки, мають відповідні злочини, як явища дійсності, а не склади злочинів - поняття про ці явища.

Склади злочинів, які передбачають більш небезпечні посягання - кваліфіковані чи особливо кваліфіковані, чи менш небезпечні - привілейовані - обов'язково містять в собі ознаки основного складу цього ж злочину. Відповідні склади злочинів конструюються законодавцем шляхом вказівки на додаткові (до тих, які є в основному складі злочину) ознаки. Такі додаткові ознаки або є взагалі новими для певного злочину - вони відсутні в основному складі (наприклад, суспільно небезпечні наслідки - завдання великої матеріальної шкоди - в кваліфікованому складі шахрайства з фінансовими ресурсами (ч.2 ст.222 КК), або ж по новому характеризують зміст ознак, які наявні і в основному складі (наприклад, наслідки крадіжки, вчиненої у великих розмірах в ч.4 ст.185 КК, які більші за розміром, ніж характерні для складу злочину, передбаченого ч.1 цієї ж статті КК).

Відсутність хоча б однієї ознаки основного складу злочину говорить про те, що ми маємо справу не з іншим видом складу певного злочину, а з складом зовсім іншого злочину, який має кваліфікуватися за іншою статтею кримінального закону. Тому викликає заперечення викладена в одному з підручників позиція, відповідно з якою кваліфікований склад злочину може утворюватися за рахунок "заміни" одних ознак складу злочину іншими, або ж коли "окремі елементи чи ознаки основного складу злочину перестають бути обов'язковими для кваліфікованого чи особливо кваліфікованого складу". Приклад, який наводиться для обгрунтування такої думки, аж ніяк не переконує в її правильності, скоріше - навпаки. Те, що в ч.2 ст.365 КК спеціально не названі суспільно небезпечні наслідки, які зазначені в частині першій цієї ж статті - "істотна шкода державним або громадським інтересам або охоронюваним законом правам та інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб" - зовсім не означає, що при вчиненні кваліфікованого виду перевищення влади або службових повноважень така шкода не заподіюється. Перевищення влади або службових повноважень, яке супроводжується насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями неодмінно тягне за собою істотну шкоду, принаймні, для авторитету держави, або органу чи установи, від імені яких діє винний, шкоду морального характеру для потерпілих осіб тощо. Тому такі наслідки є обов'язковими не лише для простого, але й для кваліфікованого виду даного злочину. Такий висновок випливає ще й з загальновизнаного поняття службового злочину. Відсутність істотної шкоди в діях означає або те, що має місце не службовий злочин, а дисциплінарний проступок, або ж, що вчинено злочин проти особи чи проти громадського порядку.

Кваліфікований склад злочину – це склад, який містить ознаки основного складу і одну чи кілька додаткових ознак, які підвищують суспільну небезпеку посягання. Ці ознаки можуть бути альтернативними, або ж становити собою обов’язкове поєднання (комбінацію) кількох ознак. Прикладом останнього є хоча б така кваліфікуюча ознака крадіжки та ряду інших злочинів, як вчинення посягання за попередньою змовою групою осіб. Вона має місце тоді, коли:

1) у вчинення злочину як виконавці прийняли участь дві чи більше особи;

2) вони змовилися між собою про спільне вчинення злочину;

3) змова була попередньою.

Особливо кваліфікований склад злочину конструюється на тих же засадах, що й кваліфікований. Його специфіку виражає одна чи кілька ознак, які ще більше підвищують суспільну небезпеку посягання, порівняно з небезпекою основного чи кваліфікованого складу злочину. Особливо кваліфікований склад злочину так само, як і кваліфікований утворюється за рахунок "додавання" особливо кваліфікуючих ознак. Але додаватися вони можуть як до ознак основного, так і кваліфікованого складу злочину.

Таким чином, особливо кваліфікований склад злочину передбачає наявність ознак, обов'язкових для основного чи кваліфікованого складу злочину та особливо кваліфікуючих ознак. Тобто, за частиною 3, 4 або 5 статей (в яких звичайно й передбачається відповідальність за особливо кваліфіковані склади злочинів) діяння може кваліфікуватися лише тоді, коли встановлені також ознаки складу злочину, передбаченого ч.1 чи 2 (інколи 3, 4) цієї ж статті КК. Так, застосування чи спроба застосування предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовеного для нанесення тілесних ушкоджень, кваліфікується як особливо кваліфіковане хуліганство лише за умови, що встановлено наявність дій, передбачених частинами 1, 2 або 3 ст.296 КК. Відсутність в скоєному ознак основного чи кваліфікованого складу хуліганства означає, що діяння має кваліфікуватися не як хуліганство, а як інший злочин..

Привілейований склад злочину звичайно утворюється за рахунок додавання ознак, які зменшують суспільну небезпеку злочину, порівняно з небезпекою основного складу, а тим більше кваліфікованого чи особливо кваліфікованого. Тому такий склад злочину містить ознаки основного складу (або ж всі чи частину ознак кваліфікованого чи особливо кваліфікованого) та додатково ознаки, які названі в диспозиції статті кримінального закону.

Викладене означає що між складами злочину - основним, кваліфікованим, особливо кваліфікованим, привілейованим - існує співвідношення частини і цілого. При цьому основний склад злочину є "частиною" для кваліфікованого; основний або кваліфікований становлять частину особливо кваліфікованого; основний, кваліфікований або особливо кваліфікований становлять собою частину стосовно привілейованого складу злочину.

При кваліфікації злочинів вказане співвідношення між окремими видами їх складів повинно враховуватися наступним чином:

1) злочини, які мають основний та кваліфікований, особливо кваліфікований, привілейований склади не можуть утворювати ідеальну сукупність. В такому випадку одне діяння відноситься не до різних складів злочинів, а до різних видів одного і того ж складу, передбаченого, як правило, окремими частинами статті кримінального закону. Водночас, злочини, передбачені різними частинами однієї і тієї ж статті Особливої частини, можуть утворювати таку сукупність, якщо вони передбачають склади різних злочинів;

2) при конкуренції між вказаними видами злочинів пріоритет мають норми, які передбачають такі склади:

- кваліфікований - перед основним;

- особливо кваліфікований - перед основним і кваліфікованим;

- привілейований - перед основним, кваліфікованим і особливо кваліфікованим;

3) якщо в діянні встановлена наявність кількох кваліфікуючих, особливо кваліфікуючих ознак одного і того ж складу злочину, які альтернативно передбачені в одній і тій же частині статті чи окремій статті Особливої частини, або різних частинах статті, то має місце не сукупність злочинів, а один злочин з кваліфікованим, особливо кваліфікованим складом.

Викладені положення знаходяться в основі конкретних правил кваліфікації злочинів, відповідальність за які диференційована законодавцем шляхом виділення кваліфікуючих, особливо кваліфікуючих, привілеюючих ознак їх складів.

 

Питання 3. Правила кваліфікації злочинів, відповідальність за які диференційована

 

При розслідуванні та судовому розгляді конкретних кримінальних справ часто встановлюється наявність одночасно кілька ознак, з врахуванням яких диференційована кримінальна відповідальність. Якщо поєднується кілька привілеюючих ознак чи встановлена наявність як привілеюючих, так і кваліфікуючих ознак, то має місце їх конкуренція, яка буде проаналізована згодом.

Зараз же розглянемо питання кваліфікації у випадках поєднання кількох ознак, які посилюють кримінальну відповідальність. Наприклад, крадіжка вчинена повторно, за попередньою змовою групою осіб, з проникненням у приміщення і у особливо великих розмірах.

Не викликає сумніву, що вчинення злочину при кількох ознаках, з врахуванням яких диференційована кримінальна відповідальність свідчить про більш високий ступінь його суспільної небезпеки, порівняно з посяганням, яке характеризується наявністю лише однієї такої ознаки. Очевидно, що в ідеалі кваліфікація повинна відображати наявність одночасно кількох аналізованих ознак. Однак, це можливе лише за умови, що кожна кваліфікуюча або особливо кваліфікуюча ознака має своє позначення - цифрою чи буквою.

В чинному ж КК це здійснене лише щодо кваліфікуючих ознак умисного вбивства, які в ч.2 ст.115 КК виділені в окремих пунктах і пронумеровані; в той же час окремі пункти не мають своїх санкцій Тому умисне вбивство, вчинене при кількох кваліфікуючих ознаках кваліфікується з вказівкою на них і в формулюванні звинувачення і в формулі кваліфікації. Сама ж формула кваліфікації, наприклад, умисного вбивства двох або більше осіб, вчиненого з корисливих мотивів та за попередньою змовою групою осіб виглядає, так:

п.п.1,2,12 ч.2 ст.115 КК України.

В усіх же інших випадках - коли кваліфікуючі чи особливо кваліфікуючі ознаки окремо не виділені - наявність кількох із них відображається лише у формулюванні звинувачення.

У формулі кваліфікації посилання робиться:

1) на частину статті, яка містить наявні ознаки, з врахуванням яких диференційована кримінальна відповідальність - якщо всі такі ознаки передбачені однією і тією ж частиною;

2) якщо кваліфікуючі, особливо кваліфікуючі ознаки передбачені різними частинами статті, то скоєне кваліфікується за частиною статті, яка передбачає найбільш тяжкий вид злочину.

Зокрема, у наведеному вище випадку крадіжки, яка вчинена при вказаних ознаках, у формулі кваліфікації здійснюється вказівка на ч.5 ст.185 КК.

Неприпустимо кваліфікувати один злочин, вчинений при кваліфікуючих ознаках, передбачених різними частинами статті КК, за їх сукупністю, наприклад у вищенаведеній ситуації за ч.2, 3, 5 ст.185 КК. В літературі, щоправда без жодної аргументації, вказується, що “коли вчинено крадіжку повторно, з проникненням у житло, у великих розмірах, організованою групою, то необхідно кваліфікувати один злочин за чч. 2, 3, 4 і 5 ст.185 КК, що і робиться на практиці”. Насамперед, автор цього твердження суперечить сам собі, оскільки вже в наступному реченні пише, що “злочин з більш обтяжуючими кваліфікуючими ознаками повинен поглинати попередні частини з менш обтяжуючими ознаками і не потрібно вказувати всі попередні частини, а тільки перелічити всі кваліфікуючі ознаки (як, наприклад, в ст.185 КК)”. По-друге, як вже вказувалося, при цьому має місце один злочин, а не сукупність злочинів. Пропонована ж кваліфікація веде до штучного конструювання сукупності. По-третє, така кваліфікація може привести до неправильного призначення покарання - спочатку окремо за кожною із частини статті, а потім за сукупністю. По-четверте, голослівним є посилання на практику. Вона цього не допускає, навпаки, пленум Верховного Суду України в п.32 постанови від 25 грудня 1992 р. (з наступними змінами) “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” дав інше роз’яснення, а саме, що в таких випадках вчинене належить кваліфікувати за тією частиною, яка передбачає більш суворе покарання. При цьому всі кваліфікуючі ознаки повинні бути вказані в постанові про притягнення як обвинуваченого, обвинувальному висновку і в мотивувальній частині вироку.

Тому наведене твердження не має ні теоретичного, ні практичного обґрунтування.

Встановлення кількох ознак, з врахуванням яких диференційована кримінальна відповідальність, не завжди означає, що має місце їх сукупність. Вони можуть перебувати між собою і у відносинах конкуренції, а це передбачає необхідність вибору певної ознаки, надання їй переваги перед іншими.

Конкуренція ознак, з врахуванням яких диференційована кримінальна відповідальність існує у кількох формах:

1) конкуренція кваліфікуючих чи особливо кваліфікуючих ознак з одного блоку і привілеюючих - з іншого. Якщо діяння одночасно вчинене при ознаках, з врахуванням яких відповідальність посилюється, і при ознаках, наявність яких веде до пом’якшення відповідальності, то перевага віддається останнім, скоєне кваліфікується за нормою про привілейований вид злочину. Наприклад, захищаючись від нападу особа кидає в посягаючого гранату, якою вбито винного та створена небезпека враження сторонніх осіб. При цьому мають місце ознаки умисного вбивства способом, небезпечним для життя багатьох осіб (п.5 ч.2 ст.115 КК), і, водночас, вбивства при перевищенні меж необхідної оборони (ст.118 КК). Пленум Верховного Суду України вказав, що в такій ситуації скоєне слід кваліфікувати за нормою про вбивство при привілеюючих ознаках. Висновок про те, що при конкуренції кваліфікуючих та привілеюючих ознак пріоритет мають привілеюючі базується на принципі тлумачення спірних питань на користь особи, дії якої кваліфікуються. Адже в самому КК така ситуація прямо не вирішена;

2) конкуренція привілеюючих ознак між собою. Наявність кількох привілеюючих ознак (наприклад, вбивство вчинене в стані сильного дущевного хвилювання і, водночас, при перевищенні меж необхідної оборони) вимагає здійснити вибір норм, яка підлягає застосуванню в конкретному випадку. Перевагу слід віддати нормі, яка встановлює найбільш привілейований вид злочину. Таке рішення обґрунтовують звичайно тим, що наявність кількох привілеюючих ознак не повинно погіршувати становище особи порівняно з тим, коли має місце лише одна із них;

3) кваліфікуючих, особливо кваліфікуючих ознак між собою. Кваліфікуючі, особливо кваліфікуючі ознаки конкурують між собою тоді, коли вони:

- виключають одна одну. Це, зокрема, має місце при конкуренції мотивів, оскільки в теорії кримінального права визнається, що злочин вчиняється з якимось одним домінуючим мотивом. Так, не може бути вчинене вбивство одночасно і з корисливих, і з хуліганських мотивів. В такому випадку виникає конкуренція частини і цілого, а скоєне кваліфікується за нормою, яка передбачає ознаку більш широку за змістом;

- поглинають одна одну. При цьому виникає конкуренція норм, одна з яких передбачає загальну, а інша - спеціальну ознаку. Наприклад, якщо кримінальна відповідальність диференційована з врахуванням вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб і організованою групою (як це має місце щодо ряду злочинів проти власності), то конкретне посягання, вчинене організованою групою, підпадає як під частину статті, де передбачена вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, так і під частину статті, де встановлена відповідальність за вчинення злочину організованою групою. Адже, кожна більш висока форма співучасті характеризується і ознаками попередніх форм співучасті. При такій конкуренції - конкуренції загальної і спеціальної норм пріоритет має спеціальна. Скоєне належить кваліфікувати за нормою, яка передбачає кваліфікуючу або особливо кваліфікуючу ознаку більш вузьку за змістом.

Ознаки, з врахуванням яких проведена диференціація кримінальної відповідальності, як і всі інші ознаки складу злочину встановлюються в ході дізнання, досудового слідства і судового розгляду справи. В таких випадках виникає потреба у зміні кваліфікації, оскільки зазнала змін її фактична підстава.

При цьому можливо, що:

1) якісь кваліфікуючі, особливо кваліфікуючі, привілеюючі ознаки, що раніше вважалися наявними і з врахуванням яких була проведена кваліфікація, “відпадуть”. В такому випадку кваліфікація змінюється на частину статті (статтю), яка передбачає злочин, вчинений без такої ознаки. Наприклад, якщо в судовому засіданні не доведено вчинення крадіжки за попередньою змовою групою осіб, яка була кваліфікована за ч.2 ст.185 КК, то кваліфікація змінюється на ч.1 ст.185 КК.

2) буде виявлена наявність вказаних ознак, хоча на попередніх етапах процесу вони не були враховані при кваліфікації. Тоді скоєне підлягає перекваліфікації на частину статті (статтю), яка передбачає злочин, вчинений при наявності такої ознаки. Так, визнання того, що умисне вбивство вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства з боку потерпілого, тягне за собою зміну кваліфікація з ч.1 (або відповідного пункту ч.2) ст.115 КК на ст.116 КК

При цьому зміна кваліфікації допускається в межах, і з дотриманням порядку, встановленого для цього на окремих стадіях кримінального процесу, про що детальніше буде сказано далі.

В ході досудового слідства або судового розгляду кримінальної справи, порушеної за нормою про кваліфікований чи особливо кваліфікований вид злочину можливо й те, що не буде доведено наявність ознак основного складу злочину. Наприклад, розслідування перевищення влади, яке супроводжувалося насильством показало, що обвинувачений заподіяв середньої тяжкості тілесні ушкодження не використовуючи при цьому свої службові повноваження, діяв як приватна особа. Тобто, встановлена відсутність обов’язкових ознак складу злочину, передбаченого ч.2 ст.365 КК - діяння та ознак спеціального суб’єкта.

Відсутність ознак основного складу злочину при наявності кваліфікуючих або особливо кваліфікуючих ознак оцінюється з врахуванням кримінально-правового значення останніх. Можливі дві ситуації:

1) такі ознаки не передбачені як самостійний злочин. В такому випадку скоєне не може бути кваліфіковане як злочин. Факт же вчинення діянь чи настання наслідків, використання певних знарядь, застосування певного способу посягання залишається безкарним. Наприклад, внаслідок забруднення моря сталася масова загибель об’єктів тваринного і рослинного світу, однак при цьому не встановлено порушення спеціальних правил. В такому випадку скоєне не може бути кваліфіковане ні за ч.1 або 2 ст.243 КК, ні за будь-якою іншої статтею Особливої частини КК;

2) ознаки, з використанням яких диференціююється кримінальна відповідальність, становлять собою самостійний злочин. Відсутність ознак обов’язкового складу, які виступають елементом кваліфікованого або особливо кваліфікованого складу злочину, не означає, що скоєне не кваліфікується як злочин. Відповідальність не може наставати за кваліфікований вид відповідного злочину, проте посягання має кваліфікуватися за статтею, яка передбачає самостійний злочин. Зокрема, в ситуації, описаній першою, скоєне не може бути кваліфіковане за ч.2 ст.365 КК, зате повинно кваліфікуватися за ч.1 ст.122 КК.

Кваліфіковані, особливо кваліфіковані, привілейовані склади в чинному КК виділяються переважно щодо умисних злочинів. Диференціація відповідальності в необережних посяганнях має місце вкрай рідко, її прикладами може бути хіба що вбивство через необережність (ст.119 КК), службова недбалість (ст.367 КК), ряд посягань, які пов’язані з порушенням спеціальних правил.

Однак те, що злочини, відповідальність за які диференційована з врахуванням ступеня суспільної небезпеки, визнаються умисними, не обов’язково означає, що суб’єктивне ставлення до ознак основного складу і кваліфікуючих, особливо кваліфікуючих ознак виражається в однаковій формі вини. Умисний характер посягання визначається формою вини, яка має місце щодо основного складу злочину. В той же час ставлення до кваліфікуючих, особливо кваліфікуючих ознак може виражатися і в необережності.

В п.17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. (з наступними змінами) “про судову практику в справах про зґвалтування та інші статеві злочини” вказано, що кримінально-правові норми, які передбачають відповідальність за зґвалтування неповнолітньої або малолітньої застосовуються коли винний знав або допускав, що вчиняє насильницький статевий акт з неповнолітньою або малолітньою, або коли він міг і повинен був це передбачити. Тобто, Верховний Суд ставлення до особливо кваліфікуючих ознак зґвалтування характеризує термінами, які стосуються не лише умисної (знав), але й необережної (допускав, міг і повинен був передбачити) форми вини.

Тобто, має місце те, що в теорії кримінального права інколи іменується необережність в умислі. При цьому злочин в цілому визнається умисним, а ставлення до окремих ознак складу (кваліфікуючих або особливо кваліфікуючих) може характеризуватися і необережністю.

Більш того, для багатьох складів злочинів, виділених за ступенем суспільної небезпеки, характерним є те, що ставлення до кваліфікуючих або особливо кваліфікуючих ознак повинно виражатися лише в необережності. При умисному ставленні до відповідних ознак (це, як правило, наслідки, з врахуванням яких диференційована кримінальна відповідальність) скоєне кваліфікується за іншими статтями Особливої частини КК. Вказане стосується всіх норм, де відповідними ознаками виступають наслідки у вигляді загибелі людей (наприклад, ч.2 ст.194 КК). Умисне ставлення до таких наслідків вимагає кваліфікації не за нормою про кваліфікований вид злочину, а за тією, яка передбачає відповідальність за відповідне умисне посягання.

Момент закінчення основного і кваліфікованого або особливо кваліфікованого видів злочинів може не співпадати. Це має місце, якщо:

1) простий склад злочину - формальний чи усічений, а кваліфікований або особливо кваліфікований - матеріальний. Наприклад, простий склад злочину, передбаченого ст.372 КК “Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності”, закінчений з моменту пред’явлення обвинувачення у вчиненні злочину за відомо невинній особі, а кваліфікований - відтоді, коли має місце ще й штучне створення доказів обвинувачення або іншої фальсифікації.

2) в нормі про основний склад злочину як наслідок передбачено створення загрози заподіяння певної шкоди, а кваліфікований склад цього ж злочину передбачає заподіяння реальної шкоди. Так, самовільне без нагальної потреби зупинення поїзда є закінченим злочином відтоді, коли виникла загроза загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків (ч.1 ст.283 КК), або ж коли настала загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч.2 ст.283 КК).

Важливо враховувати ще й те, що момент закінчення кваліфікованих чи особливо кваліфікованих складів злочину може відрізнятися ще й з врахуванням характеру ознак, з врахуванням яких диференційована кримінальна відповідальність. Передбачене ч.2 ст.189 КК вимагання чужого майна, якщо воно вчинене повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням свого службового становища має такий же момент закінчення, як і простий вид цього ж злочину - відколи відповідна вимога, яка супроводжується погрозою, доведена до потерпілого. Такий же кваліфікований склад вимагання, але який має місце в зв’язку з погрозою вбивства або заподіяння тяжких тілесних ушкоджень є закінченим злочином, коли до потерпілого доведено зміст саме такої погрози. Якщо ж скоєне кваліфікується за ч.2 ст.189 КК за ознаками пошкодження або знищення майна або ся завдання значної шкоди потерпілому, то посягання визнається закінченим з моменту настання таких наслідків.

В усякому разі слід мати на увазі, що кваліфікований чи особливо кваліфікований або привілейований склади злочинів не можуть мати момент закінчення більш ранній, ніж основний склад цього ж злочину. Якщо тлумачення диспозиції відповідної частини статті КК приводить до висновку, що передбачене нею посягання має більш ранній момент закінчення, ніж те, відповідальність за яке встановлене в частині першій цієї ж статті, то це вказує, що різними частинами статті передбачена відповідальність за різні прості склади злочинів.

Ознаки, з врахуванням яких виділені кваліфіковані, особливо кваліфіковані, привілейовані склади злочинів можуть мати місце лише щодо окремих учасників злочину і не поширюватися на інших співучасників.

Наприклад, у вчиненні умисного вбивства приймають участь дві особи, одна з яких раніше вчинила умисне вбивство, а інша вчиняє такий злочин вперше.

Зрозуміло, що кваліфікація дій всіх співучасників однаково - враховуючи наявність відповідної ознаки лише в одного з них, чи навпаки - ігноруючи цю ознаку, оскільки вона відсутня в інших учасників злочину веде до порушення принципів кримінально-правової кваліфікації, зокрема, її індивідуальності, точності. Тому при кваліфікації у таких випадках слід враховувати сформульовані теорією кримінального права положення (які загалом вже викладалися при аналізі питань кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті):

1) кваліфікуючі, особливо кваліфікуючі, привілеюючі ознаки повинні бути в виконавця злочину. Лише за цієї умови інші співучасники можуть нести відповідальність за відповідний вид злочину;

2) ознаки, які характеризують лише особу, не поширюються на інших співучасників, якщо вони не наділені ними.

Ознаки з використанням яких диференційована кримінальна відповідальність, можуть становити собою самостійні злочини. Тобто, в таких випадках кваліфікований або особливо кваліфікований вид злочину становить собою складений злочини - враховану законодавцем у окремій кримінально-правовій норму сукупність злочинів, яка включає в себе:

1) простий вид злочину;

2) інший злочини, який відіграє роль кваліфікуючої чи особливо кваліфікуючої ознаки.

Конструкція такого складу злочину виглядає так:

 

Кваліфікований (особливо кваліфікований) склад злочину

=

Простий склад злочину

+

Склад злочину, передбачений самостійною статтею Особливої частини КК

 

В чинному КК так побудовані кваліфіковані, особливо кваліфіковані склади злочинів, які виділяються за наслідками. Наприклад, в ч.2 ст.121 КК передбачена відповідальність за кваліфіковані види умисного тяжкого тілесного ушкодження. Поміж інших кваліфікуючих ознак передбачена така, як смерть потерпілого, причому, як загальновизнано в теорії та на практиці, ставлення до смерті потерпілого виражається в необережності. Тобто:

 

Частина 2 ст.121 КК

=

Частина 1 ст.121 КК

+

Частина 1 (2) ст.119 КК

Поєднання простого складу злочину з іншим злочином, виділення такого конгломерату як кваліфікованого складу злочину означає, що законодавець вимагає застосування у відповідних випадках саме норми про кваліфікований вид злочину. Він вважає, що такий складений злочин більш небезпечний, ніж елементи, які його утворюють. Це підтверджується і порівнянням санкцій відповідних статей Особливої частини КК. Так, за умисне тяжке ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, в ч.2 ст.121 передбачене позбавлення волі на строк від семи до десяти років. В той же час, простий вид тяжкого тілесного ушкодження (ч.1 ст.121 КК) карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років, а за вбивство через необережність передбачене покарання у вигляді обмеження волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлення волі на той же строк (ч.1 ст.119 КК), вбивство через необережність двох або більше осіб карається позбавленням волі на строк від восьми до п’яти років (ч.2 ст.119 КК).

Помилкою буде кваліфікувати скоєне за окремими елементами, які утворюють сукупність (за нормою про простий вид злочину та нормою, яка передбачає самостійний злочин). При такій кваліфікації ігнорується оцінка суспільної небезпеки складеного злочину, яка дана самим законодавцем, буде порушений принцип точності кримінально-правової кваліфікації. Також це може привести до неправильного призначення покарання.

Тому кваліфікуюча, особливо кваліфікуюча ознака, яка передбачена як самостійний злочин, окремо не оцінюється. Все скоєне має кваліфікуватися за нормою, яка включає в себе таких злочин, що відіграє роль ознаки, з врахуванням якої диференційована відповідальність.

Окремо слід зупинитися на випадках, коли самостійний злочин, який виступає як кваліфікуюча ознака, сам має кваліфіковані види. В чинному КК така ситуація має місце щодо кваліфікуючої ознаки, яка полягає у заподіянні тяжкого тілесного ушкодження. Адже ст. 121 Особливої частини КК, в якій встановлена відповідальність за цей злочин, передбачає кваліфіковані види такого посягання. Тому при кваліфікації розбою, перевищення влади або службових повноважень чи інших злочинів, кваліфікуючою або особливо кваліфікуючою ознакою яких є заподіяння тяжкого тілесного ушкодження виникає питання яку кримінально-правову оцінку слід дати випадкам, коли такі ушкодження вчинені способом, що має характер особливого мучення, заподіяні групою осіб, з метою залякування потерпілого або інших осіб, вчинені на замовлення або спричинили смерть потерпілого. Тобто, коли в ході вчинення іншого злочину заподіне не просто тяжке тілесне ушкодження, а таке, яке становить його кваліфікований вид, передбачений ч.2 ст.121 КК. Іншими словами, йдеться про те, чи поглинає кваліфікуюча ознака, яка становить собою самостійний злочин, кваліфікуючі ознаки, що відносяться вже до цього злочину.

Верховний Суд України не займає з цього приводу чітко визначеної позиції. В постанові Пленуму від 25 грудня 1992 р. (з наступними змінами) “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” в п.12 вказується, що заподіяння в процесі розбою тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого належить кваліфікувати за сукупністю злочинів - за ч.3 ст.142 і ч.3 ст.101 КК (маються на увазі статті КК України 1960 р. - за КК 2001 р. це ч.4 ст.187 та ч.2 ст.121 КК). Там же констатується, що заподіяння смерті потерпілому з необережності при розбої також належить кваліфікувати за сукупністю злочинів - як розбій і вбивство через необережність.

В той же час, в п.16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. (з наступними змінами) “про судову практику в справах про згвалтування та інші статеві злочини” визначено, що заподіяння при зґвалтуванні тяжких тілесних ушкоджень, від яких сталася смерть потерпілої, слід розглядати як настання особливо тяжких наслідків, передбачених ч.4 ст.117 КК (йдеться про статтю КК 1960 р., яка відповідає ч.4 ст.152 КК), тому додаткова кваліфікація за ч.3 ст.101 КК не потрібна.

Щодо ще одного злочину - перевищення влади або службових повноважень Пленум Верховного Суду України в п. 8 постанові від 27 грудня 1985 р. (з наступними змінами) “про судову практику в справах про перевищення влади або посадових повноважень” роз’яснив, що тяжкими наслідками (особливо кваліфікуюча ознака) відповідного посягання слід вважати також заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень або смерті. І тут же, буквально в наступному реченні вказується, що умисне заподіяння смерті чи тяжкого тілесного ушкодження внаслідок перевищення влади або посадових повноважень повинно кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч.3 ст.166 КК (ч.3 ст.365 КК 2001 р.) та відповідних статей, які передбачають відповідальність за вбивство або тяжке тілесне ушкодження.

Водночас, в цьому ж пункті відзначається, що необережне заподіяння смерті або тяжкого тілесного ушкодження охоплюється ч.3 ст.166 КК і додаткової кваліфікації за статтями про вбивство через необережність чи необережне тяжке тілесне ушкодження не потребує.

Наведені рекомендації Верховного Суду викликають зауваження по кількох позиціях оскільки вони:

- фрагментарні. Щодо одних злочинів вирішується питання про кваліфікацію у випадку заподіяння в процесу здійснення посягання тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, а відносно інших це ж питання обійдене;

- суперечливі. Адже навряд чи можна погодитися з тим, що однорідні дії повинні отримувати неоднакову юридичну оцінку - кваліфікуватися або за сукупністю, або ж лише за нормою про кваліфікований (особливо кваліфікований) вид злочину. Певним поясненням таких розбіжностей може бути те, що в одних випадках в КК як ознака складу названо заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, а в іншому - настання тяжких наслідків. Але ж все одно, змістом тяжких наслідків визнається заподіяння тяжких тілесних ушкоджень;

- суперечать принципу недопустимості подвійного інкримінування. Адже Верховний Суд України, а за ним і нищестоячі суди та інші правозастосовні органи при кваліфікації за сукупністю, інкримінують норму про особливо кваліфікований вид злочину в зв’язку з наявністю певних кваліфікуючих ознак (зокрема, тяжких наслідків), а потім застосовують норму про інший злочин, оскільки кваліфікуюча ознака не охоплює собою шкоди у вигляді заподіяння смерті.

- без достатніх підстав вважають заподіяння смерті (умисно чи з необережності) різновидом тяжких чи особливо тяжких наслідків. Видається, що такого роду шкода явно виходить за межі навіть особливо тяжких наслідків, так як:

- будь-яке вбивство чи тяжке тілесне ушкодження - це наслідки надзвичайні, які виходять за межі будь-яких інших. Тому не можна вважати, що такі наслідки охоплюються будь-яких з понять, які містяться в Особливій частині КК;

- вбивство і тяжкі тілесні ушкодження посягають на об’єкти, які не підпорядковуються іншим об’єктам. Тому немає підстав вважати, що життя іншої людини чи здоров’я іншої людини виступають лише додатковими безпосередніми об’єктами відповідних посягань, охороняються попутно з іншими правоохоронюваними благами, відповідальність за їх порушення настає лише постільки, поскільки порушені інші об’єкти кримінально-правової охорони.

Виходячи з викладеного слід вважати, що:

1) при заподіянні смерті чи тяжкого тілесного ушкодження в ході вчинення інших злочинів скоєне має кваліфікуватися за сукупністю;

2) якщо такі наслідки передбачені як кваліфікуюча ознака, то вони охоплюються відповідною частиною статті про “основний” злочин;

3) кваліфікуючі ознаки тяжкого тілесного ушкодження (вказані в ч.2 ст.121 КК) в будь-якому разі не охоплюються кваліфікованими чи особливо кваліфікованими видами злочинів.

При кваліфікації складів злочинів, виділених за ступенем суспільної небезпеки, існує небезпека подвійного інкримінування. Вона виникає за наявності одночасно таких умов:

1) кваліфікуючі або особливо кваліфікуючі ознаки становлять собою самостійні склади злочинів;

2) вчинене посягання містить ознаки, які “виходять” за межі тих, які передбачені відповідною частиною статті Особливої частини КК і виникає потреба кваліфікувати скоєне за сукупністю.

Якщо скоєне кваліфікувати за нормою, яка передбачає кваліфікований або особливо кваліфікований склад злочину та нормою, яка встановлює відповідальність за інше самостійне посягання (більш небезпечне, ніж те, яке відіграє роль ознаки складу першого злочину), то одні і ті ж діяння будуть враховані при кваліфікації двічі. Така ситуація найчастіше має місце щодо ознак, які стосуються заподіяної шкоди. Наприклад, вбивство в ході розбійного нападу прийнято кваліфікувати за ч.4 ст.187 та п.6 ч.2 ст.115 КК, зґвалтування, яке супроводжується вбивством - за ч.4 ст.152 та п.10 ч.2 ст.115 КК. Відповідні вказівки з цього приводу дані в постановах Пленуму Верховного Суду України і виконуються на практиці.

При цьому, кваліфікований або особливо кваліфікований вид злочину інкримінується в зв’язку з наявністю ознак, які “перекриваються” нормою, яка застосовується за сукупністю. В наведених вище прикладах підставою для застосування ч.4 ст.187 КК вважається заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, особливо кваліфікований вид зґвалтування визнається в зв’язку з констатацією наявності особливо тяжких наслідків.

Звісно, вчинення вбивства можливе лише через вплив на організм потерпілого і заподіяння йому тілесних ушкоджень, смерть поза всяким сумнівом виступає особливо тяжким наслідком. І з огляду на це, застосування норм про кваліфіковані види злочинів може здатися виправданим. Однак, як вже відзначалося, такі наслідки виходять за межі тяжких чи особливо тяжких - саме це і є підставою для кваліфікації за сукупністю.

Але не можна пройти і мимо того, що вказана шкода охоплюється при кваліфікації за статтями про більш тяжкі злочини. Це означає не що інше, як порушення принципу non bis in idem.

В літературі з цим зустрічаються пропозиції кваліфікувати скоєне лише за нормами, які передбачають відповідальність за більш тяжкі злочини. Мають місце відповідні рішення і в правозастовній діяльності Вони ґрунтуються на тому, що вбивство з корисливих мотивів охоплює собою і розбійний напад, в поєднане зі зґвалтуванням - саме зґвалтування. Помилковість такого підходу достатньо обґрунтована в літературі і навряд чи потрібно на цьому зупинятися спеціально.

Виходячи з викладеного видається, що при кримінально-правовій оцінці аналізованих посягань потрібно керуватися такими правилами:

1) скоєне кваліфікується за нормами про простий вид злочину та за сукупністю за нормою про посягання, яке “виходить” за межі кваліфікуючих або особливо кваліфікуючих ознак;

2) норма про кваліфікований чи особливо кваліфікований вид злочину в сукупності з нормою про інший злочин має застосовуватися у випадку, коли наявні інші ознаки, з врахуванням яких диференційована відповідальність.

Зокрема, вбивство в ході розбійного нападу слід кваліфікувати за ч.1 ст.187 КК та п.6 ч.2 ст.115 КК.

Якщо ж мають місце інші кваліфікуючі або особливо кваліфікуючі ознаки розбою (крім заподіяння тяжкого тілесного ушкодження), то скоєне кваліфіку