Англія і Франція, розчленувавши арабські володіння Османської імперії, прагнули поширити своє панування і на області з власне турецьким населенням. Країни Антанти встановили контроль над Чорноморськими протоками, французи окупували Кілікію, англійці — Стамбул, Італія та Греція висадили свої війська у Малій Азії.
Як відповідь на такий перебіг подій в Туреччині виник рух за збереження цілісності країни, який очолив генерал Мустафа Кемаль. На неокупованій частині Туреччини в Анкарі ним був скликаний меджліс — велике національне зібрання, яке створило уряд і почало формування армії.
Маріонетковий султанський уряд 10 серпня 1920 р. підписав з країнами Антанти Севрський мирний договір, який закріпив розподіл країни. Туреччина втратила всі володіння на Близькому Сході. Греція отримала частину європейських володінь і місто Ізмір в Малій Азії. На східних кордонах Туреччини виникла Вірменська держава. На території самої Туреччини вводився режим капітуляції, що фактично перетворювало її у напівколонію. Уряд Кемаля відкинув такий договір. Тоді грецькі війська за підтримки Англії почали наступ вглиб країни, що призвело до греко-турецької війни.
В радянській Росії Туреччина знайшла собі союзника у боротьбі з країнами Антанти. Причиною зближення двох країн стало несприйняття ними Версальської системи. У березні 1921 р. між двома країнами було підписано договір про дружбу і братерство, згідно з яким визначено і радянсько-турецький кордон: Туреччина отримала території в Закавказзі, що раніше належали Росії, а потім Вірменії, яку тим самим було розділено і знищено. Від РРФСР Туреччина отримала і фінансову та військову допомогу.
У жовтні того ж року аналогічний договір було укладено з радянськими республіками Закавказзя, а в січні 1922 р. — з УСРР, делегацію якої очолював М. Фрунзе. Останній допоміг М. Кемалю розробити план розгрому грецьких військ.
У 1922 р. турецькі війська здобули перемогу у війні. Антанта змушена була підписати з урядом Кемаля перемир'я і тим самим визнати його. Положення Севрського договору було переглянуто, а в 1923 р. підписано Лозаннський мирний договір, згідно з яким зберігалась територіальна цілісність країни як національної держави.
Таким чином, національна революція в Туреччині, на відміну від арабського національного руху, здобула перемогу.
Зовнішньополітична стабілізація створила умови для проведення внутрішніх реформ. Туреччину було проголошено республікою (1924 p.), церкву відділено від держави, школу — від церкви. Було введено латинський алфавіт. Усіх турків зобов'язали взяти собі прізвище. Мустафа Кемаль записався як Ататюрк — батько турків. У країні було заборонено багатоженство, громадський шлюб став обов'язковим. Уряд почав підтримувати національну промисловість, концентруючи увагу на розвитку імпортозамінних галузей. Після кризи 30-х років у країні було введено елементи планування економіки і створено державний сектор.
До самої смерті Ататюрка у 1938 р. Туреччина була досить сильною державою в європейському розумінні. Сам Ататюрк став прикладом для націоналістів Південно-Західної Азії.
Перша світова війна призвела до соціально-економічних зрушень, які спричинили нове загострення протиріч між індійським народом та англійськими колонізаторами. Під час війни колоніальна влада обіцяла надати Індії самоврядування, проте сподівання індійців не виправдалися. Це стало новим поштовхом до антиколоніальної боротьби. Очолила цю боротьбу індійська інтелігенція і національна буржуазія.
Усі невдоволені існуючим ладом стали в опозицію до англійських властей, проте єдності в опозиційному русі не було.
Англійська колоніальна адміністрація у своїй боротьбі з визвольним рухом знаходила підтримку серед частини індійського суспільства — князів, великих землевласників, активно розпалюючи релігійні і кастові суперечності.
