М іжнародні стандарти прав людини — це закріплені у міжнародних актах і документах, текстуально уніфіковані й функціонально універсальні (для певних міжнародних об’єднань держав) принципи та норми, які за посередництвом вельми абстрактних, здебільшого оціночних, терміно-понять фіксують мінімально необхідний або бажаний зміст і/чи обсяг прав людини, зумовлювані досягнутим рівнем соціального розвитку та його динамікою, а також встановлюють позитивні обов’язки держав щодо їх забезпечення, охорони й захисту та передбачають за їх порушення санкції політико-юридичного чи політичного хМіжнародні стандарти у сфері прав людини: поняття, принципи, правові акти, що їх визначають.Захист прав людини є однією з головних завдань світового співтовариства. Тому в галузі прав людини існує близько 300 декларацій, конвенцій, хартій, у різний час створених і визнаних світовим співтовариством. Їх родова назва – міжнародні стандарти у сфері прав людини.Міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини є різноманітними. За дією в просторі розрізняють універсальні (діють в усьому світі) і регіональні (діють у певному регіоні земної кулі) стандарти.До універсальних належать, наприклад, Загальна Декларація про права людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права (1966 р.). До регіональних — Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод (1950 р.), Американська конвенція прав людини (1969 р.), Африканська хартія прав людини і народів (1981 р.). Зазвичай, регіональні стандарти більш детальні за своїм змістом і, що особливо важливо, регламентують порядок захисту прав людини в разі їх порушення державою. Наприклад, важливим гарантом дотримання прав і свобод людини в європейських країнах є Європейський Суд з прав людини, що розглядає до держави позови індивідів, які постраждали від владного свавілля.У залежності від дії за колом осіб розрізняють загальні (стосуються прав усіх людей) і спеціальні (стосуються прав окремих категорій населення) стандарти. Наприклад, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод належать до загальних стандартів. Прикладом спеціальних стандартів є Конвенція про права дитини, Конвенція про статус біженців, Конвенція про запобігання рабству і подібних до нього інститутів. Спеціальні міжнародно-правові стандарти регулюють статус осіб, об’єктивно найуразливіших, незахищених: дітей, жінок, біженців, національних меншин.Міжнародні стандарти прав і свобод людини виконують наступні функції:1) визначення переліку прав і свобод людини, які в обов’язковому порядку повинні бути визнані державами-учасницями тієї чи іншої конвенції;2) формулювання змісту прав і свобод, що повинні одержати втілення в конституціях і законах держав-учасниць конвенції. Наприклад, Міжнародний Пакт про соціальні, економічні та культурні права 1966 р. розкриває поняття достатнього життєвого рівня. Це поняття включає достатнє харчування, одяг і житло для людини та її родини;3) встановлення зобов’язань держав щодо забезпечення реалізації проголошуваних прав і свобод. Наприклад, приєднавшись до Європейської Конвенції про захист прав людини й основних свобод, Україна була зобов’язана скасувати страту як вид кримінального покарання;
4) фіксація обмежень і заборон, пов’язаних з реалізацією прав і свобод людини. Наприклад, Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права 1966 р. забороняє пропаганду війни, насильства, національної, расової, релігійної ворожнечі Україна є учасницею основних міжнародних конвенцій у галузі прав людини. З їх урахуванням створювалася Конституція України.
11. Правовий позитивізм. Основними відмінними рисами правового позитивізму як філософського способу осмислення права є:1. Ототожнення права і позитивного права, чи правопорядку, що розуміється як система встановлених норм і історично сформованих інститутів. 2. Тенденція до абсолютизації державного суверенітету, ототожнення права з наказами держави. «Усяке право є команда, наказ», – таке кредо правового позитивізму, сформульоване одним з його засновників Джоном Остіном.3. Прагнення дати ціннісно-нейтральне поняття права, згідно з яким діючі норми встановлюються законодавцем відповідно до фактичного критерію. Позитивізм спирається на певну концепцію людини. Людина для нього - це «мисляче тварина», тобто істота, що наділена здатністю розуміти адресовані їй накази, тим більше, якщо вони підкріплені погрозою застосування покарання. Розум, а точніше, мислення такої людини допускає формалізацію, що начисто знімає всі його суб'єктивні особливості. Людина як би розчиняється у формально-раціоналізованій реальності норм позитивного права. Його буття в праві представлено незначним аспектом людської природи — його логіко-розумовою стороною.Юридичний позитивізм заперечує можливість пізнання сутності права. Його метод є: а) «емпіричним», тобто обмежується в пізнанні права вивченням зовнішніх ознак, доступних для безпосереднього спостереження і сприйняття і відносить пізнання сутності правових явищ і їх ціннісного змісту (недоступних для безпосереднього споглядання) до предмету філософських спекуляцій і «ідеології»; б) «дескриптивним», тобто описує зміст права, розглядаючи його таким, і тільки таким, яким воно є; в) «аналітичним», тобто суть його складається в логічному і лінгвістичному аналізі юридичних понять, а ширше — текстів, на основі сприйняття права в законі як «даного»(. Аналітичний метод являє собою удосконалення традиційного формально-догматичного методу, а в цілому юридичний позитивізм являє собою теоретичне обґрунтування такого методу.Позитивізм наполягає на неможливості відрізнити реально існуюче право від права, яким воно повинно бути. На думку прихильників позитивізму, норма не втрачає свого правового характеру від того, що з позицій «вищої справедливості» вона може бути кваліфікована як аморальна. Тут виражається сама суть позитивізму — заперечення необхідного зв'язку між правом і мораллю, іншими словами, заперечення перспективи справедливості. У кінцевому рахунку, заперечення надпозитивних основ права веде до абсолютизації ролі держави і до твердження її домінуючої ролі стосовно права. Саме держава з її силою, що примушує, з погляду позитивізму, і забезпечує реальність права, вважаючи його творцем і єдиним гарантом.Відзначені риси правового позитивізму обумовлюють його як сильні, так і слабкі сторони, його достоїнства і недоліки:1. Прагнення до чіткості, визначеності положень, орієнтація на юридичну практику роблять позитивізм привабливим для юристів.Однак, зведення складного феномена права винятково до права позитивному робить юридичний позитивізм уразливим для критики. Дійсно, право не може бути ототожнено тільки із системою норм позитивного права (правопорядком), оскільки: а) законодавче встановлення норм не є самоціллю, а виробляється для здійснення справедливості, прав людини; б) юридичні норми постійно переглядаються у міру виявлення в них тенденцій, спрямованих проти принципів справедливості, прав людини, гуманності; в) завжди існує можливість маніпулювання нормами і тим самим безкарно вершити несправедливість. Тому правові норми і справедливість можуть не збігатися.
2. Сила позиції юридичного позитивізму виявляється також у відстоюванні особливої цінності і важливості правового порядку, установлення якого розглядається як необхідну умову гуманізації людського співіснування.Однак у цьому ж виявляється і його слабість. Позитивістське розуміння права веде до ототожнення його з наказами держави. Деякі ж приклади суспільної практики, особливо практика гітлерівського фашизму і сталінського тоталітаризму показали наскільки небезпечне таке ототожнення.3. Правовий позитивізм орієнтує громадян на законослухняну поведінку, формує установку на довіру до існуючого правопорядку. Властивий йому охоронний характер соціально обумовлений завданнями еволюційного розвитку суспільства, коли вже закладені основи такого розвитку і стосовно них досягнуть визначений консенсус.Однак там, де такий консенсус відсутній, для того, щоб позитивне право не перетворювалося в антигуманну силу, воно повинно бути підтримано обґрунтуванням і піддано критичній оцінці. Однак таких питань позитивізм не ставить, як і питань про надюридичні підстави права, про справедливе і несправедливе.
12. Природно-правове мислення. Діаметрально протилежним позитивістському є «природно-правове» праворозуміння.В основі вчення про природне право лежить ідея про те, що всі існуючі правові норми повинні ґрунтуватися на якихось об'єктивних початках, підставах, що не залежать від волі людини (суспільства). Оскільки зразком таких об'єктивних початків вважалася природа, то і право, що не залежить від людської волі і бажань, було названо природним.Теорія природного права спрямована на пошуки особливої реальності права, незвідної до реальності державно-владних установлень. Вона тісно зв'язана з ідеалістичним світоглядом. Оскільки під природним правом у його узагальненому значенні розуміється надпозитивна інстанція, чи «сукупність усіх надпозитивних необхідностей людської практики»(, то й особливість природно-правового мислення полягає, говорячи більш звичною мовою, у розмежуванні і зіставленні права і закону з позицій принципів справедливості.Це означає, що природно-правове мислення ставить перед собою задачу перебування підстави позитивного права і критерію його оцінки, а виходить, виявляє себе в 2-х аспектах: сутнісному (онтологічному) і аксіологічному.-Сутнісний (онтологічний) аспект природно-правовогомислення являє собою відповідь на питання «що є право?» у його дійсності, тобто відповідь на основне питання філософії права. У цьому аспекті сутність власне правових явищ («феномена права») розкривається через поняття «справедливість», а природно-правове мислення виконує функцію пояснення сутності і розуміння змісту права. Тут зважується задача виявлення принципів справедливості (ідеї права) і здійснення їхнього філософсько-світоглядного обґрунтування.-В аксіологічному аспекті здійснюється оцінка позитивного права («закону»), виходячи з уявлення про сутність (зміст) права. Тут природно-правове мислення стосовно «закону» (правопорядку в цілому) виконує критичну функцію. Ці два аспекти, дві функції природно-правового мислення тісно між собою переплітаються, тому що мають на увазі те ж саме — пошук справедливості як сутності права і критерію оцінки закону.Тому можна сказати, що сутність природно-правового мислення складається у філософській і, насамперед, моральній критиці права і держави. У процесі цієї критики відбувається вимір правових і державних відносин на відповідність їхньої сутності і змісту. Таким чином, ця критика спрямована на легітимацію й обмеження права і держави.Природно-правове мислення містить елемент утопії, оскільки виходить не з того, що є, а з того, що повинно бути, заперечуючи тим самим існуючий порядок речей. Як відомо, у Новий час була популярна утопічна модель, побудована на «дихотомії» природного і цивільного станів, а засобом переходу від одного стану до іншого виступав принцип згоди, що виражає, суспільний договір. Однак ці гіпотетичні стани не є лише ілюзією, вони володіли і володіють реальним стимулюючим впливом на свідомість і поведінку людей. Адже, хоча утопічні проекти в дійсності не збуваються, людина, знаходячись під враженням нової дійсності і натхненна цією картиною, своїми вчинками змінює соціальний світ, користуючись при цьому символами і категоріями утопічного проекту. «Природно-правове мислення нового часу, — пише Отфрид Хеффе, — зробило вплив, що інспірує, на американську і французьку революції і призвело до виникнення спільності сучасного типу - демократичної конституційно-правової держави»(.
13. Еволюція прав людини.
Історія ідей про права людини бере свій початок з найдавніших часів людської історії. Ще в прадавніх міфах та віруваннях, а також у Біблії містяться положення про цінність і недоторканність людського життя, рівності людей. Подібні погляди набули широкого поширення в античні часи у Стародавній Греції, коли розпочався розвиток ідей про природні права. Погляди про рівність людей у Стародавній Греції стали закономірним наслідком полісної форми демократії і були пов’язані переважно з поняттям громадянства, яке передбачало рівність усіх членів полісу в користуванні правами та свободами, насамперед політичними. Отже, давньогрецькі погляди про права людини сформувались у загальному руслі міфологічних уявлень про те, що поліс і його закони мають божественне походження і спираються на божественну справедливість. Право взагалі і права окремих людей – членів поліса беруть початок, згідно з цим уявленням, не в силі, а в божественному порядку справедливості. Ці ідеї отримали подальший розвиток у стародавньому Римі. Першим кроком до утвердження прав людини стало:
прийняття англійської «Великої хартії вільностей» 1215 р.(
1679 р. – «Хабіас корпус акт»(
1689 р. – Білль про права»(
1776 p. - була прийнята «Декларація незалежності США»(
1787 р. – «конституція США»(
1789р. - у Франції проголошена «Декларація прав людини і громадянина».(
14. Співвідношення прав і свобод людини.
Розділ другий Конституції України з (21-68) присвячений правам, свободам та обов’язкам людини і громадянина. Текст Конституції переконує нас в тому, що терміном «свобода» підкреслюються більш обємніші можливості індивідуального вибору. Конкретний результат не визначається. Наприклад:
Стаття 34 КУ – гарантує право на свободу думки і свободу слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.(
Стаття 35 КУ – кожен має право на свободу світогляду і віросповідань.(
За допомогою терміна «право» законодавець визначає конкретні дії людини. Наприклад:
Стаття 28 КУ – кожен має право на повагу до його гідності.(
Частина 5 статті 29 КУ – кожен затриманий має право у будь який час оскаржити в суді своє затримання.(
В теорії конституційного права вчені або ж не відрізняють змістовно ці поняття або ж не акцентують на цьому увагу. Співвідношення понять «право» і «свобода» характеризуються насамперед, тим що вони значною мірою є синонімами. І «право» і «свобода» це не що інше як субєктивне право будь – якої людини або ж лише громадянина України. Та все ж права і свободи лю дини не є цілком тотожними явищами: вони розрізняються головним чином за шляхами, засобами їх здійснення та забезпечення. Права людини можуть бути здійсненими, як правило, за наявності певних юридичних засобів, «механізмів». А свободи людини у багатьох випадках можуть бути здійсненими і без такого втручання дер жави; її місія щодо них полягає в охороні, не порушуванні й захисті відповідних можливостей людини (наприклад, свободи слова, сповідування будь-якого віровчення, вибору місця проживання).
15. Суб’єктивне право та юридичний обов’язок.
Суб'єкти́вні права́ — це офіційно визнані можливості, якими володіє фізична чи юридична особа. Це також міра юридично можливої поведінки особи. Суб'єктивні права завжди розуміються в конкретному значенні — право на життя, працю, освіту тощо. Вони виникають на основі об'єктивного права, але їх використання завжди залежить від особистого бажання і розсуду індивіда. Суб'єктивне право є способом реалізації об'єктивного права шляхом його конкретизації.
Ознаки суб'єктивного права:
• можливість певної поведінки;
• можливість, яка належить лише уповноваженому суб'єкту, яка надається для задоволення інтересів уповноваженої особи;
• наявне у правовідносинах;
• є мірою можливої поведінки, порушення якої вважається зловживанням правом;
• існує лише відповідно до юридичних обов'язків;
• встановлюється нормами права;
• забезпечується (гарантується) державою.
Елементами суб'єктивного права є:
1) право на здійснення певних дій (право на власні дії);
2) право вимоги від зобов'язаної особи здійснити певні дії (право на чужі дії);
3) право звертатися до держави за захистом порушеного права (право на дії держави).
Юридичний обов'язок — це передбачена нормами права міра необхідної поведінки учасника правовідносин. Іншими словами, це міра належної поведінки зобов'язаної сторони в інтересах уповноваженої особи.
Ознаки юридичного обов'язку:
• необхідність певної поведінки;
• обов'язок, покладений лише на зобов'язану особу;
• покладається з метою задоволення інтересів уповноваженої особи;
• існує лише у правовідносинах;
• є мірою необхідної поведінки;
• існує тільки відповідно до суб'єктивного права;
• встановлюється нормами права;
• забезпечується (гарантується) державою.
Структуру юридичного обов'язку становлять такі елементи:
1) необхідність здійснення або утримання від певних Дій;
2) необхідність виконання вимог уповноваженої сторони;
3) необхідність нести юридичну відповідальність у разі невиконання або неналежного виконання покладених зобов'язань.
Суб'єктивне право та юридичний обов'язок об'єднує те, що вони:
а) випливають з норм права;
б) забезпечуються державою;
в) існують у певних межах — це завжди міра поведінки
16 .Взаємозв’язок прав і свобод з обов’язками і відповідальністю особи.
Питання відповідальності є дуже складним і дискусійним. Воно має відношення до кваліфікації діянь, як правомірного чи протиправного. Юридична відповідальність відрізняється від інших видів соціальної відповідальності такими ознаками як:
1. Базується на правових нормах;
2. Є формально визначеною;
3. Є чіткою, деталізованою, загальнообовязковою;
4. Гарантується державою;
5. Забезпечується державним примусом;
6. Наслідками її є схвалення і заохочення або засудження і покарання з боку держави;
7. Здійснюється у процесуальних формах;
8. Відповідальність завжди є єдиною системою.
Обов’язок є сутнісною ознакою державно-примусової форми реалізації юридичної відповідальності. Наявність обовязку зазнати несприятливі наслідки передбачені правовою нормою є обовязковою ознакою відповідальності. Без обовязку немає юридичної відповідальності як такої, а отже і форм її реалізації.
17. Права людини першого покоління.
Перше покоління прав людини - невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Особисті й політичні права спрямовані на обмеження сваволі державної влади, вони ставлять за обов'язок державі не втручатися в сферу особистої волі людини,створюють умови для участі громадянина в політичному житті країни. Це - право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права. Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цими правами. Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини, - Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи) (1679) і Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також американські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін.
18. Друге покоління прав людини.
Друге покоління прав людини - соціальні, економічні і культурні права (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу, захист материнства і дитинства та ін.) - сформувалося у процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.
Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав внаслідок того, що вони не можуть бути реалізовані без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення. Соціальні, економічні та культурні права дістали нормативне вираження у Загальній декларації прав людини 1948 р. і особливо в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., а також у низці конституцій XX ст. Й у доповненнях і поправках, внесених до старих конституцій.
19. Кризові явища,що виникли після 2 Світової війни призвели до інтернаціон. Юридичних формувань прав людини до створення міжнародних пактів про права людини та законодавчого співробітництва країни у цих питаннях.До цього покоління прав відносяться:
1)Право на здоров*я і безпечне навколишнє середовище.
2)Право на користування спільним культурним спадком.
3)Право на мир і гуманітарну допомогу.
4)Право на економіч,соц,розвиток.
5)Право на політ,економіч,соц і к-не сомовизначення нороду,нації,спільності тощо.
6)Реалізація колективних прав не повинна обмежувати права та свободи особи.
20. IV-покоління прав -є результатом усвідомлене втручання людини у психологічну сферу.Фактично 4 покоління розширює свободу людини,стверджує незалежність особи,визначає її альтернативність у виборі варіанта поведінки.
Допереліку вказаних прав можна включити:
1)зміна статі.
2)клонування.
3)трансплантація органів.
4)Використовування віртуальної реальності.
5)Одностатеві шлюби.
6)Штучне запліднення.
7)Евтаназія.
8)Право на доступ до мережі Інтернет
9)На вільну від дитини сім*ю.
21. Позитивні права людини - фіксують обов*язки осіб,організ держави:
1.Надати громадянину певні блага.
2.Або ж вчинити на його користь певні дії.Ці права потребують підтримки з боку держави,їх здійснення вимагає достатніх ресурсів.Конкретне вже наповнення вказаних прав залежить від багацтва держ та політичної волі.
Позитивні права фіксують права індивіда на поліпшення свого соціального стану і підвищення культурного статусу.Вони гарантують забезпечення нас економічними благами.
До них належать:
1.Право на освіту.
2.Право на інтелектуальну власність.
3.Право на охорону здоров*я та мед. допомогу.
4.Право на гідне життя.
5.Свобода творчої діяльності.
6.Право на вільне користування свого майна.
7.Право на соціальну безпеку і захист.
22. Негативні права людини- полягають у праві людини на захист будь-якого втручання в тому числі й держави,у здійсненні особою своїх прав,як суб*єктом.Негативні права є основою індивідуальної свободи.Вони фактично означають незалежність від державної влади,наприклад:
1.Право на особисте життя.
2.Свобода совісті і віросповідання.
3.Свобода пересування.
4.Недоторканість особи і житла.
5.Право на участь в управлінні справами держави.
6.Право обирати і бути обраним.
Вказані права вони є основними та абсолютними.Їх здійснення не залежить від рівня соц-економ. Розвитку суспільства.Ці права називають ще «Права свободи», «Права громадянських свобод».
22. Негативні права людини - полягають у праві людини на захист будь-якого втручання в тому числі й держави,у здійсненні особою своїх прав,як суб*єктом.Негативні права є основою індивідуальної свободи.Вони фактично означають незалежність від державної влади,наприклад:
1.Право на особисте життя.
2.Свобода совісті і віросповідання.
3.Свобода пересування.
4.Недоторканість особи і житла.
5.Право на участь в управлінні справами держави.
6.Право обирати і бути обраним.
Вказані права вони є основними та абсолютними.Їх здійснення не залежить від рівня соц-економ. Розвитку суспільства.Ці права називають ще «Права свободи», «Права громадянських свобод».
23. Основні права, свободи та обов'язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними й рівними для всіх людей. По-перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувалися. При цьому основні права — це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати.По-друге, зміст і обсяг цих можливостей людини залежать насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини — це явище соціальне, яке породжується суспільством.По-третє, ці можливості за їх основними показниками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді вони будуть правовими.Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь-чим, не можуть бути і предметом "дарування" з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.
У Конституції України виділяють такі основні групи прав і свобод, а також групу обов'язків.
1. Природні (особисті) права і свободи людини, які надаються їй з народженням, а не державою, яка залежно від ступеня демократичності, може закріпити ці права в Основному законі або ні.
Конституція України у ст. З визнає і гарантує, перш за все, саме природні права людини.
Ця група прав відображена у таких статтях конституції: ст. 21, згідно з якою усі люди є вільними і рівними у своїй гідності і правах; ст. 23 — кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості; ст. 29 — кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; ст. 32 — ніхто не може втручатися в особисте і сімейне життя; ст. 34 — кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх почуттів і переконань; ст. 35 — кожен має право на свободу світогляду і віросповідання.Особливо важливою серед цих статей є ст. 27, згідно з якою кожна людина має невід'ємне право на життя.Право на життя — універсальне, загальновизнане природне право людини і громадянина, яке закріплено в міжнародно-правових актах та у конституціях багатьох країн світу.
24. Додаткові права людини
Додаткові, або так звані - допоміжні права людини не є життєво обхідними, але надають додаткові можливості.
Наприклад: право на освіту, свобода вибору професії
25.Особисті права і свободи людини.
Особисті права - це можливості людини які надані для забезпечення її фізичної та морально- психічної індивідуальності. При цьому особиста свобода гарантує усвідомлення соціальних цінностей людини та відповідне ставлення до інших людей.
Розділ 2 (другий) Конституції України містить перелік основних прав людини:
1. На вільний розвиток особистості (ст 23)
- Кожна людина має право самостійно визначати свою долю
- Ставити перед собою певні цілі
- Обирати засоби досягнення вказаних цілей не порушуючи права інших осіб
2. Право на життя (ст 27)
Аспектом вказаного права і є право людини на само захист від протиправних посягань на своє життя і здоров'я (Вказане право закріплена у ст 6 міжнародного пакту про громадянські та політичні права)
3. Право на повагу людської гідності (ст 28)
Це право забезпечує встановлення заборони на протиправні дії що посягають на людську гідність. Йдеться про катування,жорстке нелюдське гноблення або покарання, примусові медичні або наукові дослідження об'єктами яких є людина. (ст 7 міжнародного пакту)
4. Право на свободу і особисту недоторканість (ст 29)
В цьому праві містяться обмеження для свободи інших,особливо тих які мають можливості застосування примусу до особи. Тобто недоторканність особи як і її свободи від свавільних дій насамперед від посадових осіб.
Ніхто не в праві силами або погрозами примушувати людину до будь-яких дій, піддавати її катування, обшуку чи завдати шкоду здоров'ю. Гарантією свободи і недоторканності є судовий порядок і обмеження прав (наприклад: Порядок арешту,тримання під вартою,обшук)
5. Недоторканність житла (ст 30)
-Вказаним правом є право кожного на державну охорону його житла від незаконних вторгнень,обшуку або інших посягань.
- Не допуск прагнення до житла Або іншого володіння
Проводити обшук можна за мотивами рішення суду.
6. Таємниця листування телефонних переговорів, телеграфу, тощо(ст 23)
Винятки: Можуть бути встановлені судом з метою запобігання злочину або встановлення істини під час розслідування якщо іншим способом неможливо одержати інформацію.
- Конституція України забороняє збирання, збереження,використання і поширення конфеденційних інформацій про особу без її згоди. Крім випадків визначених законом і лише в інтересах національної безпеки,економічного добробуту та прав людини. до змісту цього права належить охорона таємниці таких сторін особистого сімейного житла, розголошення яких з певних причин є небажанні. кожній особі гарантується захист права спростувати недостовірність інформації про себе і членів своєї сім'ї.
7. Вільний вибір місця пересування. право на вільний виїзд і в'їзд з країни. (ст27)
26.Політичні права людини і громадянина
Політичні права -є центром категоричних суб'єктивних прав і свобод громадян,що вказує на можливість участі в суспільно-політичному житті.
Політичні права характеризуються тим що:
1. На прояв автономної політичної течії
2. Вони створюють умови для укріплення зв'язків між громадянином,суспільством і державою.
3.Володіння цими правами є похідним від постійного правового зв'язку з державою.
4. Ці права охоплюють не приватно правові відносини а сферу публічних відносин
5. У певних ситуаціях ці права реалізуються завдяки активної участі конкретного громадянина З діяльності відповідних об'єднань(Політичні партії)
6. Їх особливістю є те,що за винятком права на об'єднання в політичні організації і права на звернення до влади, вони належить:громадянинам України які досягли 18 років та набули повної правосуб'єктності.
7. На відміну від особистих прав які є невідчужуваними,політичні права можуть обмежуватись відповідно до закону (в Інтересах національної безпеки та громадського правопорядку)
8. Гарантованість даних прав є не лише на національному рівні,але і на міжнародному рівні.
Політичні права - Конституційно забезпеченні,визначені мірою можливої політичної дії особи насамперед:участі у безпосереднього народовладді,здійснення місцевого самоврядування і державної влади,у яких особа виступає як громадянин певної держави.
До політичних прав відносять:
1. Право громадянина брати участь в управлінні державою, вільно обирати та бути обраним
Гарантіями і формами реалізації цього права є:
1. Право обирати і бути обраним, Відхиляти обраних що не виправдали довіри
2. Право брати участь у референдумах
3. Право на рівний доступ до виконання публічних функцій і посад
4. Право на участь у здійсненні правосуддя
5.Право на свободу об'єднання у політичні партії та організації
6. Право громадян збиратися мирно,без зброї і проводити політичні походи і демонстрації про проведення яких завчасно сповіщаються органи державної влади та місцевого самоврядування.
7. Право направляти індивідами і колективами письмові звернення або особисте звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування і посадових осіб, які зобов'язані розглянути звернення
27. 27. Соціально економічні права людини
Соціально економічні права- це можливівості людини, які беруть участь у надані благ (володіти, користуватись, розпоряджатись)
1. ці прва поширюються на визначену сферу життя людини (соціально- економічу)
2. формування базових положень вказаних прав носить оціночний характер
3. реалізація соціально економічних прав, залежить від стану економіки в країні
Соц. Економ права:
1. право на власність (ст 41 КУ)
а) кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись майном
б)право приватної власності набувається за законом
в) для задоволеня своїх потреб громадяни мають право користуватись обєктами держави
Право власності є непорушним:
1) примусове відчудження приватної власності може застосовуватись на підставі закону за умовою попереднього і повного відшкодування власності
2)конфіскація майна застосовується лише за вироком суду
3) використання власності не може завдавати шкоди іншим
2. право на підприємницьку діяльність (ст 41 КУ)
а) кожен має право на таку діяльність, яка не заборонена законом
3. право на працю(ст 43 КУ)
а)вказане право включає можливость заробляти собі на життя, яку він вільно обирає
б) держава створює умови для повного здійснення цього права
в) кожен має право на належні, безпечні, здорові умови праці, на заробітню плату не нижчу від тої яка визначена законом
г) використання праці жінок, неповнолітніх на небезпечних для їх життя роботах — заборонено
д)громадянам гарантується захист від незаконного звільнення
е) право на своєчасне одержання винагород за працю
4. право на страйк (ст 44 КУ)
а) право на страйк мають всі хто працюють
б) захист економ і соц. Конгресів
в) порядок здійснення цього права встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоровя, прав і свобод інших людей
г) ніхто не може бути примушеним до страйку
д) заборона страйку лише на підставі закону
5. право на відпочинок ст(45 КУ)
а) це право має лише той хто працює
б) забезпечення надання щоденного відпочинку,щотиждневого, оплачуваного щорічного відпустка, встановлення скороченого робочого дня для окремих професій і виробницт, скороченння роботи у нічний час
в) лише закон визначає умови здійснення цього права
6. право на соціальний захист (ст 46 КУ)
а)Підстава вказаного права є повна, часткова або тимчасова втрата працездатності
б) всі види соціальної оплати мають забезпечити рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму
7. право на житло (ст 47 КУ)
а) кожен має право на житло
б) держава створює умови для того, щоб кожний громадян мав змогу побудувати, придбатиу власність або взяти в аренду житло
в)громадянам, які потребують соціального захисту житло надається безоплатно або ж за доступною для них ціною
8. право на достатній рівень для себе і членів своєї сімї, що включає доступне харчування
28.Гендерний аспект Однією з особливостей прав людини є їх гендерний вимір.Така особливість як стать іноді унеможлилює реалізацію принципу рівності прав і свобод,що закріплені в ст. 24 КУ. Принцип гендерної рiвностi закрiплений в Конституцiї України. Стаття 3 Конституцiї закрiплює рiвнiсть чоловiкiв та жiнок в усiх сферах життя. Окрiм даної норми гендерної рiвностi торкаються ст.21, 24, 51. Частина третя ст. 24 Конституцiї України, безпосередньо присвячена подоланню дискримiнацiї стосовно жiнок в Українi та наголошує на тому, що рiвнiсть прав жiнок i чоловiкiв забезпечується: наданням жiнкам рiвних з чоловiками можливостей у громадсько-полiтичнiй та культурнiй дiяльностi, у здобуттi освiти та професiйнiй пiдготовцi, у працi та винагородi за неї i так далi. Але вiдповiдно до законодавства лише жiнкам надається можливiсть поєднувати працю з материнством. Законодавчо чоловiки позбавленi такої можливостi. Такий пiдхiд є характерною iлюстрацiєю формального розумiння принципу гендерної рiвностi.
Окрiм цього Україна ратифiкувала Конвенцiю про лiквiдацiю усiх форм дискримiнацiї по вiдношенню до жiнок 1979 року, Конвенцiя №156 про працюючих з сiмейними обов'язками, пiдсумковi документи Всесвiтньої конференцiї з прав людини (Вiдень, 1993 р.), Конвенцiю про лiквiдацiю насильства щодо жiнок, Конвенцiю про громадянськi та полiтичнi права, Конвенцiю про соцiальнi, економiчнi та культурнi права (1976 року).
29. Право людини на громадянство. Під громадянством розуміється правовий зв'язок між фізичною особою і відповідною державою, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках. Водночас громадянство - це самостійний конституційно-правовий інститут: відносини з приводу громадянства регулюються сукупністю окремих конституційних норм, а також норм спеціальних та інших законів і підзаконних нормативно-правових актів. Під громадянством розуміється правовий зв'язок між фізичною особою і відповідною державою, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках. Водночас громадянство - це самостійний конституційно-правовий інститут: відносини з приводу громадянства регулюються сукупністю окремих конституційних норм, а також норм спеціальних та інших законів і підзаконних нормативно-правових актів. Згідно із Законом "Про громадянство України", підставами набуття громадянства України є:1) народження;2) територіальне походження;3) прийняття до громадянства;4) поновлення у громадянстві; 5)усиновлення;в) встановлення над дитиною опіки чи піклування;7) встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;8) перебування у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;9) встановлення батьківства;10) інші підстави, передбачені чинними міжнародними договорами України. Громадянство України згідно із Законом "Про громадянство України припиняється:1) внаслідок виходу з громадянства України;2) внаслідок втрати громадянства України;3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
30.Поняття і структура правого статусу. Правовий статус людини - юридично закріплене становище людини в суспільстві, відповідно до якого фізична особа як суб'єкт права вступає у правовідносини, координує свою діяльність і поведінку в суспільстві.
Структура правового статусу особи і громадянина.
У науці конституційного права сформувалося декілька підходів щодо визначення структури правового статусу особи і громадянина:1) правовий статус особи передбачає соціально допустимі й необхідні можливості особи не просто як індивіда, а як громадянина;2) структура правового статусу включає лише правосуб'єктність людини, принципи конституційно-правового статусу людини, права і свободи людини і гарантії їх реалізації, обов'язки людини та гарантії їх виконання, а також громадянство:* статусні правові норми і правові відносини;* громадянство;* суб'єктивні права, свободи і юридичні обов'язки;* законні інтереси;* правові принципи і юридичні гарантії;* правосуб'єктність;* юридична відповідальність
31.Загальний правовий статус. Правовий статус особи - це юридично закріплене становище особи як соціального суб'єкта в суспільстві, тобто це сукупність прав та обов'язків особи, які визначені та гарантовані Конституцією і законами України, іншими нормативно-правовими актами, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.Особа і держава перебувають у постійному взаємозв'язку, який виражається у формі певних прав, свобод, обов'язків та законних інтересів, що в своїй єдності становлять правовий статус особи.За характером правового регулювання розрізняють три види правового статусу.
Загальний (конституційний) - це правовий статус, який передбачає основні конституційні права та обов'язки громадянина. Він характеризує загальні та рівні можливості, вихідні позиції всіх тих людей, які є громадянами однієї держави. Цей статус надається найбільшій кількості осіб.
Спеціальний (колективний) - це правовий статус, який надається окремим групам осіб і громадян. Він охоплює особливі, своєрідні (додаткові) права та обов'язки певної групи суб'єктів. Наприклад, студентів, ветеранів, пенсіонерів, військовослужбовців. Цей статус характеризує "групові" можливості людей.
Індивідуальний (персональний) - це правовий статус, який надається окремій особі чи громадянину правозастосовчими актами. Такий правовий статус характеризує індивідуалізовані юридичні можливості соціального суб'єкта в певній державі.
32.
Спеціальний (родовий) статус відображає особливості правового становища певних категорій громадян. Він базується на загальному, хоча детальніше характеризує доповнюючі права, обов'язки та пільги, передбачені законодавством для певної категорії осіб (статус студентів, військовослужбовців, пенсіонерів, інвалідів тощо); Спеціальний (колективний) - це правовий статус, який надається окремим групам осіб і громадян. Він охоплює особливі, своєрідні (додаткові) права та обов'язки певної групи суб'єктів. Наприклад, студентів, ветеранів, пенсіонерів, військовослужбовців. Цей статус характеризує "групові" можливості людей.
33. Індивідуальний правовий статус суб'єкта
Індивідуальний - статус конкретної людини, пов'язаний з її персональними якостями, здібностями і фізичними особливостями (стать, вік, сімейний стан, стан здоров'я тощо). Індивідуальний правовий статус людини поєднує статуси загальний і спеціальний. У кожного суб'єкта права має бути певне співвідношення загального і спеціальних правових статусів, як результат безлічі варіантів (багаторазовості) їх вияву, що притаманні лише йому, тобто загальний і спеціальний правові статуси містять у собі якість Індивідуалізації - стосуються конкретної людини, виражають її індивідуальне правове становище, персоніфіковані права і обов'язки. Скільки людей, стільки й індивідуальних правових статусів - вони різні, як і самі їхні носії.
Індивідуальний статус особи фіксує можливості та обов'язки конкретного суб'єкта. Він є сукупністю персоніфікованих прав та обов'язків, є динамічним та змінюється відповідно до змін у житті суб'єкта.
За суб'єктами розрізняють правовий статус:
фізичних осіб
юридичних осіб
держави
іноземців, осіб без громадянства
біженців
українських громадян, які перебувають за кордоном
професійний та посадовий статус.
інших суб’єктів
34. Права людини і режим іноземних громадян.
Правовий статус іноземного громадянина грунтується на подвійному правовому зв'язку: 1)З державою,громадянином якої він є; 2) З державою,на території якої він перебуває (статус іноземця обмежений порівняно зі статусом громадянина цієї держави)
Закон України про правовий статус осіб без громадянства іноземців:
- Іноземець - це особа яка є громадянином певної держави, але не є громадянином держави в якій він перебуває.
Статус іноземця на різні території визначається по-різному:
1. Іноземцям надається національний режим,рівний статус,за винятком прав і свобод які надається лише громадянам України.
2. Іноземцям може надаватися встановлення мінімум прав і свобод.
3.Статус іноземців на території держави може визначатися принципом взаємності,а саме залежити від ставлення до громадян тієї країни, якої він є громадянином.
4. Законодавство деяких країн встановлює режим найбільшого сприяння через надання максимального обсягу прав та свобод представникам певних країн.
5. Крім того законодавство країни може вводити і спеціальний режим який передбачає надання певних прав для визначення кругу іноземців.
В Україні провідним щодо іноземців і є національний режим найбільшого сприяння якіюий поєднується з режимом взаємності. Цей режим визначається у статті 26-ій к.Укр та статті другої і третьої закону України про права і статус іноземців та осіб без громадянства.
Зміст цього режиму полягає у правовому зрівнянні іноземців з громадянинами. Але іноземці не можуть вимагати надання їм прав і свобод не передбачені конституцією і законом. Держава має право вислати іноземців за межі держави.
35. Правовий статус біженців
На міжнародному рівні статус біженців закріплений конвенції ООН "про статус біженців " на національному рівні закону України "про біженців та осіб які потребують додаткових допомог " 2012р.
Визначення поняття біженець визначається статті 1 вказаного закону
Біженцем для будь-якої країни є особа без громадянства яка з певних причин не користується захистом з боку держави і тому вимушений шукати захисту в інших країнах. На відміну від правового статусу іноземців біженців незахищені привілеями імунітетами.Набуття статусу біженця передбачає дотримання чіткоо визначених процедур, при цьому згідно міжнародній системі захисту: біженець має право не бути висланим, портапивши в такий спосіб до процедури отримання статусу біженця. Надання статусу біженця лише визначає особу біженцем.
Особа згідно статті п'ятнадцятій закону України про біженця має права:
1. Пересування
2. Вільного вибору місця проживання
3. На працю
4. На підприємницьку діяльність
5. На медичну допомогу
6. На освіту
7. Право на свободу віросповідання
36. Правовий статус вимушених переселенців
Вимушені переселенці - Це особи, які вимушені залишити свої домівки щоб зберігти своє життя. (Причини: Іноземна інтервенція,окупація, тероризм).Вимушений переселенець це громадянин який змінив своє місце проживання щоб уникнути негативних наслідків збройного конфлікту, вчиненого щодо нього або членів його сім'ї
Згідно з ухваленим законом, вимушений мігрант має право на отримання грошової допомоги на себе та кожного неповнолітнього члена сім'ї в розмірі, визначеному Кабінетом Міністрів України. Вимушені мігранти також мають право самостійно вибирати місце проживання на території України.
У разі відсутності можливості самостійно вибрати місце проживання на території України вимушені мігранти можуть претендувати на проживання в місцях тимчасового розселення вимушених мігрантів, отримання в них медичних, соціальних та інших послуг у встановленому урядом порядку.
| 37.Особами без громадянства (апатридами) вважаються особи, які не володіють громадянством жодної держави. Нормативне визначення цього терміна містить ст. 1 Конвенції про статус апатридів. Особи стають апатридами, як правило, з таких причин: при позбавленні громадянства; при одруженні жінки з іноземцем, коли відповідно до чинного законодавства держави її громадянства вона автоматично втрачає громадянство, а законодавство держави чоловіка не надає жінці громадянства чоловіка; при втраті громадянства, якщо особа добровільно вийшла чи втратила громадянство своєї державі, а іншого не набула; при виході із громадянства з метою отримання іншого; при народженні від батьків, які є апатридами; в певних випадках унаслідок територіальних змін. Розрізняють два види осіб без громадянства: абсолютні апатриди відносні апатриди. Першими є особи, які отримали статус апатрида з народження, другі - стали апатридами через втрату громадянства. Іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи,та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, законами України, а також міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. 38.Поняття і мета обмеження державою прав і свобод особи Користуватися правами на пряму повязано з можливими обмеженнями, що визначені мірою і межами свободи, встанововлюється правилами, принципами гуманності, солідарності і моральності. При цьому конкретні права і свободи громадянина мають такі не конкретні підстави їх обмеження. Згідно частини 2ої статті 64 Конституції України ні за яких умов не може бути обмежені: - Право мати рівність з іншими правами і свободами, право бути рівним перед законом - Право громадянина не бути позбавлений громадянства, право змінити громадянство - Право на життя і захист свого життя та інших - Право на повагу гідності і право ну бути підісланим катуванню, медичних, наукових та інших дослідам - Право на свободу та особисту недоторканість - Право заарештованого чи затриманого відразу знати мотиви арешту чи затримання і право допомоги захисника - Право на шлюб - Право на звернення - Право на житло і право не бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону чи за рішенням суду - Право неповнолітніх на утримання від батьків, і право непрацездатних батьків на піклування про них з боку дітей - Право на судовий захист своїх прав і свобод, право на відшкодування за рахунок держави матеріальної і моральної шкоди, завданої незаконним рішенням, діями чи без діями цих органів - Право знати свої права та обов’язки - Право не відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом протиправними - Право на правову допомогу, та право бути вільним у виборі захисника своїх прав - Право не виконувати явно злочинних наказів або розпоряджень - Право не бути двічі притягненим до юридичної відповідальності за один і той самий злочин - Право особи вважатися невинуватою у вчинені злочину і не бути підданим кримінальному покаранню доки вину особи не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувачельним вироком суду - Право не давати показання або пояснення щодо себе, членів своєї сімї або близьких родичів, коло яких визначене законом і не нести за це відповідальності. 39.Критерії і принципи обмеження державою прав і свобод особи 1) Тимчасовий характер (лише за виняткових тимчасових обставин надзвичайний стан може вводитися) 2) Виняткова загроза (кризова ситуація повинна становити реальну і неминучу небезпеку в суспільстві) 3) проголошення(держава повинна проінформувати громадян про законність введення такого стану) 4) Принцип інформування (міжнародні моніторинги та інші країни інформується про застосування таких заходів) 5) Принцип адекватності – заходи, що вживаються для подолання обставин, які викликали цей стан повинні відповідати реальній небезпеці 6)Принцип законності – обмеження прав і свобод, здійснюється лише на основі міжнародного права і національного законодавства 7) принцип недоторканості основних громадянських прав Обмеження можуть бути обґрунтовані і встановлюватися на підставі закону, а також можуть бути необґрунтовані, в результаті чого ми приходимо допорушень прав людини. Найгіршим видом порушенням прав людини є скасування прав людини. Загальні принципи обмежувальної діяльності: д1. обумовленість меж прав людини конкретно-історичними обставинами; 2. збалансованість інтересів конкретної людини з інтересами групи людей; 3. забезпечення справедливого балансу приватних та публічних інтересів; 4. співмірність заходів, вжитих на обмеження здійснення прав людини, меті права, яке обмежується; 5. пріоритет меж прав людини, встановлених міжнародними актами щодо меж, встановлених національним законодавством; 6. неприпустимість встановлення у поточному законодавстві меж прав людини вужчих, ніж ті межі, які передбачені у Конституції України; 7. формальна рівність однойменних суб'єктів; 8. законність та обґрунтованість обмежень прав людини. Підстави обмежування прав людини — це особисті та колективні інтереси, задля забезпечення яких держава вважає за необхідне обмежити певні права людини 40 Абсолютні права і свободи..Закріплені в Конституції даної держави права, волі й обов'язки людини й громадянина називаються "основними" або "конституційними". Назва "конституційні" пов'язане з тим, що Конституція є правовою формою їхнього закріплення. Назва "основні" обумовлюється тим, що вони є фундаментальними для забезпечення правового статусу людини й громадянина, служать правовою базою для інших прав (похідних, не менш важливих). Звичайно розрізняють наступні види основних прав, воль і обов'язків людини й громадянина: 1) соціально-економічні, наприклад, право на підприємницьку діяльність, працю, відпочинок; обов'язок сплачувати податки; 2) культурні, наприклад, право на утворення, користування досягненнями культури; обов'язок берегти природу, культурну спадщину; 3) політичні, наприклад, право на участь у керуванні державою, об'єднання в політичні партії; обов'язок використати тільки мирні кошти в політичній боротьбі, не розпалювати міжетнічної, расової й ін. ворожнечі; 4) цивільні (особисті), наприклад, право на життя, здоров'я, волю, особисту недоторканність; обов'язок виховувати своїх дітей, поважати честь і достоїнство інших людей. Доповнюють цю класифікацію абсолютні й відносні права. Особливість перших полягає в тому, що в демократичних державах ні за яких умов не допускається їхнє обмеження, тимчасове призупинення. Особливість других - при певних обставинах (режим військового, надзвичайного стану) допускається їхнє обмеження, тимчасове призупинення. До даного роду класифікації саме безпосереднє відношення має ч. 2 ст.64 Конституції України. |
41. надзвичайний стан – це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до Закону повноважень, які необхідні для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров’я громадян,
З прийняттям Конституції України підстави введення воєнного і надзвичайного стану були суворо розмежовані. Як випливає з аналізу ст. 106 Конституції, воєнний стан може бути введено Президентом України на території країни в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державної незалежності виключно зовнішнього
42.Воєнний стан. У разі збройної агресії чи загрози нападу або небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності може вводитись режим воєнного стану. Це особливий правовий режим, який передбачає тимчасове обмеження прав і свобод громадян, законних інтересів юридичних осіб та надання спеціальних повноважень державним органам влади необхідних для відвернення загрози.
Воєнний стан вводиться указом президента і затверджується Верховною Радою. Законом надається два дні Верховній Раді для затвердження указу. Після цього указ негайно оголошується в засобах масової інформації.
Воєнний стан може вводитись як в окремих місцевостях, так і на всій території держави.
В період воєнного стану може обмежуватись право на вільне пересування.
В умовах воєнного часу забороняється проведення виборів, референдумів, страйків та внесення змін до Конституції України.
43.Біоетика Проблема прав людини в контексті біомедичної етики
Біо-медична етика – це дисциплінарна наука,що займається вивченням моралі етичних соціальних і юридичних проблем медичної діяльності в контексті захисту прав людини.
Причини, що зумовили інтенсивний розвиток даної науки:
1. Якісно новий етап розвитку суспільства
2. Побоювання насильства опиняється в небезпеці, що виникло і непередбаченістю наслідків біо -медичних технологій
Серед проблем які актуалізують значення біомедичної етики слід назвати передусім:
1) Ставлення до аборту і контрацепції
2) Визнання правового статусу ембріона
3) Правові підстави і наслідки в застосуванні сурогатного материнства
4) Умови і наслідки застосування нових репродуктивних технології (штучне запліднення)
5) Клонування людських органів або біо об’єктів
6) Встановлення правового статусу тіла людини та його частини
Біоетика в питаннях медичної діяльності оперує такими принципами:
1) Принцип пошани людської гідності
2) Принцип справедливості
3) Принцип визнання автономії особи
4) Принцип не заподіяння зла
Загалом ці принципи утворюють систему етичних координацій, що описують ставлення пацієнта як до особи
• Принцип автономії особи – пацієнта
Цей принцип має тісний зв'язок з концепцією інформації. Ключова ознака автономії пацієнта полягає в тому, що будь-які загоди, які спрямовують на проникнення скрізь тілесні та духовні оболонки пацієнта виправдовуються лише тоді:
1) Коли вони здійснені лише за згодою пацієнта
2) Коли дія лікаря спрямована на благо пацієнта з метою його одужання, при цьому особисто володіє правом розпорядження своїм здоров’ям аж до відмови
• Принцип справедливості
Полягає в тому,що кожен пацієнт незалежно від соціального походження, матеріального стану, інших чинників має право на отримання рівного обсягу медичної допомоги і рівного доступу до медичних ресурсів.
44. Ксенофобія і права людини
Поняття ксенофобія пов’язана передусім із поняттям толерантність,етнофобія, геноцид, тощо.
Ксенофобія - поняття, що позначає нав'язливий страх стосовно чужинців чи просто чогось незнайомого, чужоземного або страх перед чужоземцями та ненависть до них
Толерантність – соц. Норма громадського суспільства, що проявляється в праві бути різними для всіх індивідів, в забезпеченні гармонії між різними конфесіями, етнічними та іншими соціальними групами в до готовності до спів розуміння та співробітництва з людьми які відрізняються з іншими.
45. Поняття і структура механізму захисту прав людини
Під поняттям Механізм розуміється як система правових засобів метою яких є захист прав людини. Фактично механізм захисту людини своїх прав означає взаємозвязок конкретно людини як носія права та органів держ. влади, що здійснюється процесуальниму режимі реалізації правових відносин з мето. захисту суб єктивного права.
Вказані механізми складається з таких елементів:
у широкому розумінні
1)Правові норми що становлять права і свободи 2)юридичні фактів, здебільш. направомірних дій,як підств. виникли,змінити або припинити правові відносини. 3)правові відносини як засоби втілення моделей поведінки,що визначені в нормі права 4)діяльність суб єктів прав означає захист діяльності зоокрема і органів державної влади в межах наданої їм повноважень, і самої уповноваженої особи 5)застосування вказаними вище суб єктами методів і засобів захисту порушених пр.і св. 6)соціальна і зоокрема юридична відповідальність до якої притягуються осиоби що порушили права і свободи.
у вузькому розумінні є сукупність гаранту захисту прав і свобод людини і гром.
Варто розрізняти 3 рівня механізмів захисту прав і свобод людини, а отже і 3 види гарантій, де критеріями відмежовання є власне терет. їх застосування:
1) міжнародний механізм захисту прав і свобод людини, що діє як на рівні міжнародного співтовариства, так і іншому багатоаспектоному рівні
2)Внутрішньодержавний (національний) механізм захисту прав і свобод людини 3) Регональний(місцевий) механізм захисту прав і свобод людини
46. Міжнародні механізми захисту прав людини
У зв'язку з тим, що права людини є цінністю вищого порядку і від рівня їх захисту та забезпечення в конкретній державі залежить доля миру і безпеки, міжнародне співтовариство розробило певні механізми контролю за дотриманням прав людини. Ці механізми приводяться в дію міжнародними органами й організаціями.
Рада ООН з прав людини. Рада ООН з прав людини, порівняно з Комісією, має вищий статус - є допоміжним органом Генеральної Асамблеї ООН. До нової Ради увійшли 47 держав, які обираються строком на три роки за географічною ознакою простою більшістю голосів на засіданні Генеральної Асамблеї ООН. Україна є членом Ради.
Комітет з прав людини ООН
Комітет має право здійснювати контроль за дотриманням положень Пакту про громадянські і політичні права шляхом розгляду:
1) періодичних доповідей держав-учасниць про вжиті ними заходи щодо реалізації положень Пакту;
2) скарг держав-учасниць одна на одну про порушення положень Пакту;
3) скарг індивідів при порушенні державою-учасницею прав, закріплених у Пакті.
Комітет проти катувань заснований на 39-й сесії Генеральної Асамблеї ООН відповідно до ст. 17 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Комітет складається з 10 експертів.
Комітет вивчає доповіді; проводить конфіденційні розслідування, коли вважає, що факти обґрунтовані; здійснює певні функції щодо розв'язання суперечок між державами-учасниця-ми; призначає погоджувальну комісію; розглядає повідомлення індивідів.
Європейський Суд з прав людини (ЄСПЛ) створений у 1959 р. як основний елемент контрольного механізму з дотримання положень Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Штаб-квартира Суду розташована в Страсбурзі (Франція). ожна держава-учасниця може передати на розгляд Суду скаргу про будь-яке порушення положень Конвенції 1950 р. або протоколів до неї з боку іншого учасника. Суд також може приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви про порушення однією з держав-учасниць прав, закріплених у Конвенції або протоколах до неї. При цьому заявники повинні дотримуватись певних процедурних вимог. Держави-учасниці зобов'язані жодним чином не перешкоджати реалізації цього права.
• Загальна декларація прав людини, прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року
• Міжнародні пакти про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні і культурні права, прийняті резолюціями Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966року
• Права людини при здійсненні правосуддя, прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 20 грудня 1971 року
• Декларація про право на розвиток, прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 4 грудня 1986 року
• Конвенція про права дитини, прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року, та інші.
47. Національні механізми захисту прав людини
Національний механізм є не просто самостійним існуванням відповідної структури, але і напрямки взаємодії між ними,їх співпраця, що не обмежена відносинами підорядкування.
Прицьому невідємною частиною національного механізму є неурядові та міжнародні організації, ноуково-дослідних установ, засоби масової інформації, міністерства юстиції, міністерства інутрішніх справ,тощо
Прицьому невідємною складовою данного механізму є нормативно правове інформування та науково методичне забезпечення, тощо.
48. Паралельно з міжнародними механізмами в галузі захисту прав і свобод особи існують і регіональні конвенці ї по правам людини, а на їх основі функціонують відповідні регіональні механізми і процедури. На регіональному рівні, де в конвенціях беруть участь держави з близькими історичними, релігійними і культурними традиціями, приблизно однаковим рівнем політичного й економічного розвитку, міжнародний захист прав людини може відбуватися далі, чим це можливо на всесвітньому плані. Найбільшого успіху в галузі захисту прав і свобод людини добилися європейські регіональні організації. Найстарша міжурядова європейська організація - Рада Європи (РЄ) - була створена в 1949 р. Її метою є поширення демократії, зближення всіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво по основних питаннях права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища. З самого початку діяльності Ради Європи принцип поваги прав людини став одним із головних напрямків діяльності цієї організації. Відповідно до Статуту Ради Європи свобода особи, політична свобода і верховенство права, яким прихильні держави-члени, лежать в основі “будь-якої істинної демократії”. Україна була прийнята до Ради Європи на певних умовах у 1995 році.
Права людини й основні свободи в рамках Ради Європи закріплюються в міжнародних договорах (конвенціях і хартіях) і додаткових протоколах до них. Найбільшими з цих документів є Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р. (набрала сили в 1953 р., на додаток до Конвенції ухвалено 11 протоколів по різних напрямках співробітництва) і Європейська соціальна хартія 1961 р. (набрала сили в 1965 р.). В даних договорах дається перелік прав, здійснення котрих повинно гарантуватися кожній людині, що знаходиться під юрисдикцією держав-членів. Вони також установлюють європейські процедури нагляду і гарантій за дотриманням положень даних договорів. У 1997 році Україна приєдналася до Конвенції 1950 року. Рада Євро
