• Спорт як основний феномен у спортивній газеті
Перші згадки про спорт з'явилися ще в стародавньому Єгипті в третьому тисячолітті до нашої ери. Про це писав історик Геродот. Наступною за часом епохою, де спорт присутній як змістовна частина життя суспільства, є еллінська античність. Одним з основних джерел інформації про це є не тільки твори істориків, а й літературні пам'ятники. Зокрема, поеми Гомера «Іліада» і «Одіссея», з тексту яких ми можемо судити про те, що стародавні греки змагалися в кінних перегонах, боксі, бігу, стрільбі з лука.
У древній Греції в 776 р до н.е. були вперше проведені спортивні змагання Олімпіади. Вони носили масовий характер. З 660 р. до н.е. в Олімпійських іграх брали участь усі жителі Греції, а з 620 р до н.е. також і населення грецьких колоній. Саме в ту епоху і склався організаційний канон олімпійських спортивних змагань. Хоча спочатку їх учасники змагалися виключно в індивідуальних видах спорту. Олімпійські ігри проводилися раз на чотири роки, в черговий високосний рік. В іграх могли брати участь тільки вільнонароджені чоловіки. Багато відомих греків прославилися на спортивному поприщі. Математик Піфагор був відомий як кулачний боєць. Лікар Гіппократ вважався непоганим борцем і наїзником. Володарями нагород за спортивну доблесть були філософи Платон і Сократ, драматурги Софокл і Евріпід.
У більш пізні століття ідея Олімпійських ігор поширилася на весь античний світ, у тому числі і на Римську імперію. Всього з моменту початку історії стародавніх Олімпіад такі змагання проводилися 293 рази. Однак у 394 р. н.е. за наказом римського імператора Феодосія I Олімпійські ігри були заборонені як язичницький обряд.
Тим не менш, ігри за багатовіковий період свого розвитку сформувалися як багатофункціональний соціокультурний феномен, що має певну інформаційну значущість як для учасників, так і для глядачів.
В античну епоху основним і практично єдиним каналом поширення інформації були усні комунікації. У подібних умовах новини про підсумки змагань поширювалися досить оперативно. Найголовнішою звісткою в такій інформаційній ситуації вважалося ім'я переможця в тій чи іншій олімпійській дисципліні. Звання чемпіона ігор (олімпіоніка) вважалося почесним. Людина, яка його завоювала, ставала довічним володарем титулу. На честь чемпіона в стародавній Греції навіть встановлювалися статуї. Таким чином, підвищувалася суспільна значущість проявлених конкретним індивідуумом зусиль. А самі спортивні змагання ставали способом прояву граничних можливостей людини.
У європейській цивілізації в епоху Середніх віків спортивна діяльність носила, в основному, прикладний скульпульозний характер. З одного боку, організувалися змагання у правлячого класу феодалів (наприклад, лицарські поєдинки). З іншого боку, саме відповідні тренування, пов'язані з фізичною підготовкою тих, хто був професійним військовим. Отже, змагання віднайшли в цей час систематичний характер. Що ж стосується інших класів і груп, то виділимо як один з найпопулярніших в селянському середовищі видів змагань стрільбу з лука. Це знайшло своє відображення в ряді літературних пам'яток епохи. Наприклад, в англійських поетичних баладах про Робіна Гуда. У Середньовіччі в різних країнах в ужиток входить саме слово «спорт», яке в той період мало розважальну конотацію.
Саме в Англії це слово набуло те саме семантичне значення, яке носить і досі. Однак спорт як рід певних занять і вправ розвивався в історії людської цивілізації не тільки в Європі. Аналогічні процеси характеризували розвиток різних видів спортивної діяльності в Азії, Америці, Африці впродовж багатьох століть. Проте, розглядаючи серед інших функцій спорту інформаційну, відзначимо, що саме структурований і організований характер змагань, поєдинків, тощо дозволяє фіксувати даний вид людської діяльності як багатофакторний феномен.
У цьому зв'язку характерна парадигма розвитку спорту в епоху Відродження в Європі, коли в різних країнах отримують розвиток і соціальний статус цілком конкретні види спортивних занять. В Італії, наприклад, в дану епоху широкого поширення набула командна гра з м'ячем «кальчо», праобраз футболу.
У Венеції ж були популярні гонки гондол. Нерідко переважний розвиток того чи іншого виду спорту визначався кліматичними та географічними умовами в конкретній країні [23; 6].
У Голландії зважаючи на надрозвинену систему каналів, які взимку замерзали і перетворювалися на природні крижані ковзанки, набуло широкого поширення катання на ковзанах. У подібних випадках прийнято вважати, що спорт був лише частиною фізичної культури населення тієї чи іншої країни.
З початком Нового часу фізична культура зберігає свій кастовий характер. Але поступово спорт виділяється в її структурі в особливо організовану діяльність, пов'язану з конкретним видом і типом змагань. У 1604 р. в Англії відбулися так звані «Англійські олімпійські ігри» – комплексні спортивні змагання, що проходили по всій країні. А король Яків I видав працю під назвою «Книга про спорт». Організаційні заходи по інституалізації спорту як гідного і значимого виду людської діяльності отримали в цей час в англійському королівстві й інтелектуальне теоретичне забезпечення у вигляді трактату філософа Джона Локка «Досвід про людський розум», в якому автор створив особливу теорію «фізичної культури джентльменів». Саме в цьому напрямку в більш пізній час і розвивалася система так званих «клубів для джентльменів», члени яких займалися різними видами спорту: верховою їздою, фехтуванням, боротьбою, веслуванням, плаванням на яхтах.
Природно, що подібні події в відповідну епоху не могли не знайти віддзеркалення у пресі. Саме в Англії відбувається зародження європейської традиції друкованої преси з її тематичним розмаїттям і увагою до подієвості як фактору діяльності ЗМІ.
Невипадково один з перших в світі спортивних репортажів був опублікований в січневому номері англійської газети «Протестантський Меркурій» за 1681 р. Це був невеликий інформаційний звіт про боксерський поєдинок між грумом герцога Альбемаровского і м'ясником. Звернемо увагу, що висвітлення удостоївся факт змагання між представниками нижчих станів. Це зайвий раз підтверджує збільшує значення спорту як частини національної культури.
З початку XIX в. головними центрами розвитку спорту в Англії стали навчальні заклади. При них виникали гуртки любителів різних видів спорту. Студентство і ставало головним учасником і глядачем організовуваних змагань. Наприклад, в 1829 р. відбулося перше змагання кращих веслярів двох знаменитих англійських університетів – Оксфордського та Кембриджського. У 1848 р. в Ітонському коледжі були організовані змагання з легкої атлетики. І, нарешті, в 1855 р. кілька команд Кембріджського університету організували футбольний чемпіонат. Простіше кажучи, відбувалася структуризація спортивної діяльності. Вона брала все більш упорядкований характер у вигляді організованих змагань. Аналогічні процеси відбувалися в позаминулому столітті і в інших країнах, де культивувалися різні види спорту, – США (бейсбол, американський футбол), Греція (легка атлетика)[23; 7].
«Саме виникнення і широке поширення спорту в середині XIX ст., - зазначають дослідники, - як соціального і культурного явища з властивою йому змагальної діяльністю стимулювало інтерес до давньогрецьких змагань, до утвердження олімпійської ідеї. Масове народження різних видів спорту в європейських країнах у той час не було випадковим. Трійку лідерів склали Англія, Франція, Німеччина. Однак визнаний фаворит - все ж Англія» [31; с. 26].
Недарма багато видів спорту саме в цій країні отримали відповідне інституційне оформлення. Політичний і державний діяч Великобританії, прем'єр-міністр Бенджамін Дізраелі заявляв: «Англія не має суперників у двох речах - у спорті та політиці». Природно, що подібні процеси не могли не відбитися на збільшенні присутності спорту як тематичного тренду на сторінках періодичної преси, єдиного на той історичний період функціонального каналу розповсюдження інформації.[ 31; c.29]
У XIX ст. в багатьох країнах вперше з'являються спеціалізовані газети і журнали, присвячені різним видам фізичної культури і спорту. Їх автори і творці починають освоювати різні жанри журналістської творчості. Можна сказати, що на даному етапі відбувається формування основ спортивної журналістики.
Новим етапом у розвитку спорту і фізичної культури стало відродження Олімпійських ігор античності як особливого виду організації спортивних змагань в сучасних умовах. Перший олімпійський конгрес, на якому було прийнято рішення про відродження ігор, відбувся в Парижі 16 червня 1894 року. Для координації всіх зусиль був заснований Міжнародний олімпійський комітет (МОК) до компетенції якого входили всі питання, пов'язані з олімпійським рухом і організацією ігор.
Це були нові спортивні змагання, нові ігри, відмінні від античних, хоча і мають прототип у давньогрецькій історії. Наступність з античністю зберігалася за функціями: і як особливий вид змагальної діяльності, спрямованої на досягнення офіційного визнання в суспільстві, і як певна ідея й система цінностей.
Барон П'єр де Кубертен, один з ініціаторів відродження ідей олімпізму, писав: «Ці відроджені Олімпійські ігри будуть сучасними, дуже сучасними... і якщо хтось передбачає, що якісь абстрактні теорії будуть літати над священними пагорбами під звуки гімну Аполлона, так це всього лише недоліки уяви. Ніякого фіміаму – все це вмерло, а мертві не повертаються; відродитися може тільки ідея, приведена у відповідність до потреб та вподобань століття» [12; с. 52-53].
У країнах, які увійшли до олімпійського руху сучасності (в тому числі і Україна), були утворені національні олімпійські комітети (НОК), що прийняли на себе обов'язки про організацію змагань та підтримку спортсменів.
Ігри першої Олімпіади проходили з 6 по 15 квітня 1896 р. в Афінах. Їх відкриття було приурочене до 75-й річниці початку визвольної війни греків проти турецького панування. У них брали участь 285 спортсменів із 13 країн світу. Змагалися лише чоловіки. Вже на перших іграх була прийнята традиція виконувати на честь чемпіона національний гімн його країни і піднімати національний прапор. Ігри в Афінах стали яскравою подією, новиною номер один в інформаційній картині світу. Їх проведення і організація отримали високу оцінку і мали великий суспільний резонанс. Це знайшло відображення у світовій періодичній пресі.
Можна зауважити, що основним джерелом інформації для кореспондентів, фотографів і оглядачів, присутніх на змаганнях, були офіційні протоколи підсумків змагань, а подробиці репортажів і заміток, опублікованих про ігри в Афінах, грунтувалися на особистих враженнях журналістів. Подібна парадигма відносин до спортивних заходів як інформаційного приводу зберігалася і далі на всьому протязі існування спортивної журналістики. Природним напрямком цього розвитку було розширення жанрової палітри, яка в нинішніх умовах інформаційного насичення спортивною інформацією досить різноманітна.
Надалі саме ігри чергових Олімпіад ставали новим етапом в системі організації змагань, в тому, який характер і статус мали вони в загальному соціальному контексті. Вже гри II Олімпіади в 1900 р. були приурочені до Всесвітньої промислової виставки.
Відповідно і третя Олімпіада в Сент-Луїсі (США) проводилася як розважальний атракціон на всесвітній виставці. Була приурочена до франко-британського ярмарку в Лондоні і четверта Олімпіада 1908 року. Все це відбувалося в силу контракту, підписаного Міжнародним олімпійським комітетом в цілях отримання інвестицій від комерційних структур. Лише перед Олімпіадою 1912 року в Стокгольмі контракт був розірваний. Однак, питання комерціалізації олімпійського руху знову стало на порядку денному після Другої світової війни.
Що ж до змісту олімпійських змагань, то самі гри постійно еволюціонували: розширювалася їхня програма, доповнювалися і змінювалися правила проведення змагань, мінялися правила суддівства, удосконалювалася спортивна форма, інвентар та обладнання. Легко помітити, що постійно збільшувалася як число спортсменів, які брали участь в іграх, так і число країн, що делегували своїх громадян на змагання. Цикл в чотири роки створював певну інформаційну перевагу для ігор навіть новинного тренду, оскільки дати проведення чергового олімпійського форуму визначалися задовго до самої події.
Відповідно до традицій олімпійських ігор античності і до прийнятої в 1894 р. Олімпійської хартії був заснований чотирирічний цикл підготовки ігор, який отримав найменування "Олімпіади". Саме цьому циклу і присвоювався черговий порядковий номер, що також мало відбиток у актуальних на той час спортивних газетах. Самі ж ігри завершували цей цикл і отримували номер самої Олімпіади. Наприклад, перші літні Олімпійські ігри, які відбулися після закінчення Першої світової війни в Антверпені в 1920 р, повинні були іменуватися наступним чином: "Літні ігри сьомої Олімпіади".
Рубіж XIX і XX ст. був часом зміцнення постійно зростаючого авторитету олімпійського руху в сфері спорту та фізичної культури. Динамічний розвиток міжнародного олімпійського руху було перервано об'єктивними трагічними обставинами – початком Першої світової війни. Після її закінчення явно позначилася тенденція збільшення ролі Олімпійських ігор в організації спорту та фізичної культури по всьому світу. Однак саме 20 р. р. XX ст. характеризуються початком втручання політики як соціального інституту в сферу спортивної діяльності.
Ідеологізація спорту та фізичної культури підвищувала інформаційну цінність всієї подієвої структури змагань.
Паралельно відбувається і массовізація спорту як особливого виду соціокультурної діяльності. Це добре помітно на прикладі того, як розвивався спорт в нашій країні і як змінювалося в суспільній свідомості сприйняття самого поняття.
В історії культури України перші відомості про спортивні змагання відносяться до XI-XIII ст. У багатьох літературних джерелах можна виявити згадки і відомості про кулачні бої – традиційну вітчизняну масову забаву. Такі фрагменти присутні в давньоруських пам'ятках: «Повість временних літ» (1068), «Кормчая митрополита Кирила» (1274). У середині XVIII ст. питання фізичного виховання висвітлювалися в багатьох спортивних газетах.
Одне з перших визначень даного нам поняття можна виявити в 1884 р. в Англії: «Англійчани називають спортом (Sport) всякого роду фізичні вправи, що вимагають сили, мужності й спритності, як наприклад скачки, рисистий біг, гребні гонки, полювання, риболовля, їзда на велосипедах, бокс, крокет і інш. Можна трохи по-іншому висловитися, а саме: під ім'ям спорту мається на увазі всякого роду полювання, види якого можуть бути дуже різноманітні. Це зауваження тим більше необхідно, що у нас спортсменами називають дуже часто тільки мисливців до скачок» [1; с. 4 ]
Далі, в цьому «Альманасі спорту», випущеному в кінці 1903 р ми зустрічаємо більш розгорнуте пояснення: «Саме слово «sport» у перекладі з англійської мови насамперед позначає потіха, розвага, забава. Потім вже полювання, кінські скачки, і інші його види. Спортом тепер звикли називати у всій Європі велику область занять які навіть не мають між собою ніякого зв'язку. Якщо взяти до уваги, наприклад, фотографію, вітрильний спорт і атлетику, - все це спорт, але яка глибока різниця між ними» [1;с. 6]
І, нарешті, знаменитий енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона дає ще більш повне визначення слова «спорт» і розгорнуту класифікацію його видів в XIX ст.: «Спорт. - Спочатку цим словом позначалося прагнення до досягнення чого-небудь особливо видатного в сфері тілесних вправ; потім сенс його зазнавав різних змін, і в даний час спортом називаються всякі взагалі заняття, які мають за мету задоволення або звеселяння, але аж ніяк не зиск. Звичайно спорт поділяється на дві групи:
• Рухомий спорт
• Нерухомий спорт.
Рухомий спорт, основною ознакою якого служить рух, може бути розділений на елементарний і вищий. Мета елементарного спорту складає власне тілесні вправи: гімнастика, боротьба (бокс, кулачні бої), фехтування, ходьба, біг і стрибання, танці, альпійський спорт (сходження на гори), ходулі, плавання, ігри на відкритому повітрі (англ. out door games, rural sport) - крикет, крокет, лаун-теніс, гилка, м'яч, поло, городки, кеглі, гігантські кроки, метання диска, пускання зміїв і т.п. До вищого спорту належать: полювання у всіх його видах, кінський спорт (скачки, рисисті біги), водяний спорт (гребний, вітрильний), зимовий спорт (біг на ковзанах, на лижах, їзда на Буер), велосипедний спорт (їзда фігурна, туризм), повітроплавання. До нерухомого спорту (в якому мускульні рухи не відіграють істотної ролі) відносяться: розведення різних тварин (конярство, собаківництво, птахівництво, бджільництво та ін.), садовий спорт (пристрій садів, зміст рослин), складання різноманітних колекцій (монет, марок, старожитностей, гравюр, рукописів, автографів і т.п.), ігри всередині будинку (in door games) - більярд, лото, доміно, кістки, гральні карти, шашки, шахи і т.п. Перехідну ступінь від рухомого до нерухомого спорту складають стрілянина в ціль, садки (голубина, звіряча), цькування і бої тварин тощо» [8; с. 298]
Як ми бачимо, спортивні фахівці на етапі становлення спорту у світі дійсно підводили під це поняття надзвичайно широку область занять. Звідси очевидно, що воно вельми близько підходило за значенням до сучасного нам поняття «хобі» (втім, і зараз спортом часто називають азартне захоплення яким-небудь заняттям). Лише поступово, в процесі розвитку, термін «спорт» наблизився до більш звичного для нашого розуміння вже ближче до початку XX ст.
Здавна, спортсменом вважалася людина, що захоплюється спортом з чистого «аматорства», на дозвіллі, у вільний від основних занять час і витрачає на це власні кошти. Спортсменами також прийнято було називати гравців на тоталізаторі і навіть глядачів, які прийшли подивитися на змагання. У царській Росії спорт вважався заняттям аристократичним: «Спорт є заняття, притаманне людям тільки відомого класу суспільства і відомого роду діяльності. Це заняття людей дозвільних, що не мають іншої тілесної діяльності, тобто заняття аристократичне» [2; с. 539.].
Ті ж, хто займався будь-якою діяльністю, пов'язаною зі спортом, заради заробітку, спортсменами не зважали і часто не допускалися до змагань. Так в 1887 р. спортивний журналіст В. Шлезінгер з журналу «Мисливець» заявляв: "Все, що робиться не заради особистого задоволення, а для вигоди, спортом називатися не може. Поняття «спорт» виключає всяку професійність; так, наприклад, наїзник, жокей, тренер, кучер і т.п. люди, адже не спортсмени ж вони!?» [10]. Згідно з правилами, не тільки жокеї і кучери, а й викладачі гімнастики, вчителі фехтування і навіть двірники вважалися професіоналами і не допускалися до змагань поряд зі спортсменами-аматорами.
У радянський час відбувається інший процес – на перший план виходить вже інше поняття – «фізична культура», яке до цього лише епізодично вживалося серед фахівців. Спорт як самоціль був оголошений чужим явищем для перемігшого класу. Він визнавався лише як елемент, метод і стимул фізичної культури, як засіб трудової і бойової підготовки нової людини.
Безсумнівно, що спорт у тому вигляді, в якому ми отримали його від буржуазії, вимагає відомого очищення і звільнення від прибувших до нього налетів буржуазного походження: самоцілі, індивідуалізму, рекордоманії, чемпіонства, професіоналізму і т.д.
Великі можливості відкриває спорт в умовах робітничо-селянської держави, де він зараз найтіснішим чином стикається з новим фронтом пролетарської творчості - з фізкультурою.
Фізична культура обіймає собою як широку культуру побуту (особисту гігієну, використання сил природи - сонця, повітря і води, правильний режим праці та відпочинку і т.д.), так і фізичні вправи у вигляді гімнастики, спорту, ігор, що дістали дуже широке поширення серед робітничо-селянської молоді[8; c. 117].
Вже у радянські часи про те, що таке спорт, всі знали більш-менш виразно. Велика радянська енциклопедія давала таке тлумачення цьому поняттю: «Спорт (англ. Sport, скорочення початк. Disport - гра, розвага) - це система організації та проведення змагань та навчально-тренувальних занять з різними комплексам фізичних вправ; має за мету, поряд із зміцненням здоров'я і загальним фізичним розвитком людини, досягнення високих результатів і перемог в змаганнях; складова частина фізичної культури». Звернемо, насамперед, увагу на комплексний характер трактування поняття, де, власне, момент гри, змагання взаємопов’язане з процесом їх підготовки та організації.
Протягом майже всього періоду нашої історії спорт не мислився у відриві від фізичної культури і якщо і згадувався, то, як правило, в нерозривному лексичнму зв'язку з нею. Ще у Великій радянській енциклопедії фізкультура і спорт об'єднані в одній статті:
«Фізична культура – це частина загальної культури суспільства, одна з сфер соціальної діяльності, спрямована на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних здібностей людини і використання їх відповідно до потреб суспільної практики. Основні показники стану фізичної культури в суспільстві:
• рівень здоров'я і фізичного розвитку людей;
• ступінь використання фізичної культури у сфері виховання та освіти, у виробництві, побуті, структурі вільного часу;
• характер системи фізичного виховання, розвиток масового спорту, вищі спортивні досягнення та ін.
Основними елементами фізичної культури є:
• фізичні вправи, їх комплекси і змагання,
• загартовування організму,
• гігієна праці та побуту,
• активно-рухові види туризму,
• фізична праця як форма активного відпочинку для осіб розумової праці.
Спорт є складовою частиною фізичної культури, а також засобом і методом фізичного виховання, система організації та проведення змагань з різних комплексів фізичних вправ і підготовчих навчально-тренувальних занять. Спорт історично склався як особлива сфера виявлення та порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, рівня їх фізичного розвитку. Він в широкому сенсі охоплює власне змагальну діяльність, спеціальну підготовку до неї (спортивні тренування), специфічні соціальні відносини, що виникають у сфері цієї діяльності, її суспільно значущі результати. Соціальна цінність спорту полягає в тому, що він являє собою фактор, найбільш дієво стимулюючий заняття фізичною культурою, а також сприяє моральному, естетичному вихованню, задоволенню духовних запитів, є однією з найбільш масових форм дружніх інтернаціональних зв'язків» [34; с. 366.]
У 90 р. р. XX ст., при зміні форми державного устрою, в умовах, коли уряду нової демократичної держави аж ніяк не було, спорт ще більше зміцнив (можна сказати - відвоював) свої позиції в цьому своєрідному суперечці. Багато в чому - за рахунок одностороннього розвитку такої ідеї вкрай далекої від цілей фізичної культури. У всіх різновидах спорту відбувалися великі досягнення. Однак повної незалежності від фізичної культури спорт так і не отримав (це і неможливо в принципі).
В цей час випливає нове визначення спорту: «Спорт - сфера соціально-культурної діяльності, що склалася у формі змагань та спеціальної практики підготовки людини до них».
Але в спортивній діяльності проявляються не тільки рухові вміння та навички (у ряді видів спорту - наприклад, у таких, як шахи, шашки та ін. - Вони взагалі не потрібні або відіграють допоміжну роль), але й широке коло інших якостей (здібностей) людини: її інтелектуальні якості (зокрема, пов'язані з так званим "оперативним мисленням"), естетичні здібності, моральні норми поведінки, навички спілкування тощо.
У тій мірі, в якій зі спортом і фізичними вправами пов'язані психічні, моральні, естетичні, комунікативні та інші цінності, вони проявляють себе як феномени не тільки фізичної, але також психічної, моральної, естетичної, комунікативної та інших сфер культури.
Віднесення спорту лише до сфери фізичної культури не тільки помилково в теоретичному плані, а й призводить до серйозних негативних практичних наслідків, оскільки істотно знижує привабливість спорту в очах тих людей, які в першу чергу орієнтуються на цінності таких сфер культури, як моральна, комунікативна і т. д. [25; c. 46].
Соціально-культурне значення спорту, той гуманістичний потенціал, про який говорить В. І. Столяров поряд з багатьма іншими дослідниками, може реалізовуватися в різній мірі і різними способами в залежності від того, яку сторону цього складного і суперечливого явища ми розглядаємо. Багато людей (в основному з числа тих, що не захоплюються спортом, але іноді цим зловживають і журналісти, і навіть деякі фахівці) відмовляють спорту в його гуманістичному значенні і взагалі в якій-небудь корисності саме з тієї причини, що найчастіше беруть до уваги різні явища спортивної реальності. Певна плутанина відбувається не стільки тому, що відрізняються один від одного види спорту, а більш за все тому, як зазначає Л. П. Матвєєв, «що в реальній практиці існують різні типи спортивної діяльності, в рамках яких її конкретна спрямованість, зміст і порядок побудови мають свої суттєві особливості. Сучасний спортивний рух досить глибоко диференціювався, якби його розподілити на ряд неоднозначних напрямків, розділів і підрозділів» [ Матвєєв Л. П. Спорт для всіх і спорт не для всіх // Спорт для всіх. 1999. № 1-2.; с. 15].
Сучасний спорт може означати багато досить різних речей. І запеклу боротьбу елітних спортсменів на межі людських можливостей з використанням самих передових наукових досягнень; і рекреаційні види фізичної активності типу ранкової зарядки, бігу підтюпцем або їзди на велосипеді, доступних практично кожній здоровій людині; і вправи та змагання, спеціально пристосовані для людей з обмеженими можливостями. Все це спорт, але підпорядковується він різним принципам і законам, має різні функції і ефекти. І далеко не всякий спорт вважає своїм головним підсумком і метою зміцнення здоров'я та гармонійний розвиток особистості.
Сьогодні спорт - це полі функціональне явище, розраховане на задоволення неоднорідних потреб людини і суспільства. Диференціація спорту відбувається під тиском можливостей і умов його культивування в різних соціальних середовищах, і він змінюється, щоб бути корисним відносно до особливостей конкретного середовища або його окремої сфери.
Можна навести широкий ряд систем класифікації і типології різновидів спорту. Так, наприклад, С. А. Михайлов і А. Г. Мостів, автори навчального посібника «Спортивна журналістика», пропонують наступний варіант побудови структури соціальної практики спорту: «Існують три основні взаємопов'язані організаційні форми спорту:
• масовий самодіяльний спорт,
• спорт як навчальний предмет,
• спорт вищих досягнень («великий спорт»).
Перші дві форми є органічною частиною системи фізичного виховання.
Масовий спорт лише відносно лімітується віком, станом здоров'я, рівнем фізичного розвитку людей; спорт як навчальний предмет входить в програми всіх типів навчальних закладів і військово-фізичної підготовки в армії, авіації і на флоті. У цих формах реалізуються насамперед загальні освітньо-виховні, підготовчо-прикладні, оздоровчі та рекреаційні завдання» [16; с. 27]
Інші класифікації напрямків спорту не обмежуються наведеними трьома різновидами. Різними дослідниками виділяються також такі форми спорту, як шкільний спорт (пристосований для досягнення педагогічних завдань), рекреативно-оздоровчий спорт, професійно-прикладний спорт (існуючий в рамках підготовки до праці і підвищення його ефективності), військово-прикладний спорт, професійний спорт, комерційний спорт, аматорський спорт і т.д.
Розрізняють такі види спорту:
• масовий спорт – частина спорту, спрямована на фізичне виховання і фізичний розвиток громадян за допомогою проведення організованих і (або) самостійних занять, а також участі в фізкультурних заходах і масових спортивних заходах;
• професійний спорт – частина спорту, спрямована на організацію та проведення спортивних змагань, за участь в яких і підготовку до яких в якості своєї основної діяльності спортсмени отримують винагороду від організаторів таких змагань і (або) заробітну плату;
• спорт вищих досягнень – частина спорту, спрямована на досягнення спортсменами високих спортивних результатів на офіційних всеукраїнських спортивних змаганнях та офіційних міжнародних спортивних змаганнях.
Найбільш поширеним, базовим і загальноприйнятим у фахівців поділом слід вважати поділ на загальнодоступний, або масовий, спорт і спорт високих досягнень. Ось що, зокрема, пише В. І. Столяров: «З урахуванням спрямованості, а також головних і основних завдань, які вирішуються в догляді спортивної діяльності, виділяють певні різновиди спорту. У цьому плані, перш за все, розрізняють «спорт для всіх» (його називають також "загальнодоступним", "ординарним", "масовим" спортом) і «спорт вищих досягнень» (інші його назви: "великий", "рекордний", "елітний" спорт). В «спорті для всіх» на першому плані стоїть здоров'я, відпочинок, розвага, спілкування людей, а в спорті вищих досягнень - перемога у змаганнях, встановлення рекорду і т.п» [16; с. 12.].
Говорячи про причини першорядного виділення саме цих двох різновидів спорту, Л. П. Матвєєв зазначає: «Найбільш велике розмежування спортивного руху в суспільстві відбулося тоді, коли стрімкий прогрес вищих спортивних досягнень людства зробив їх подальше зростання посильним лише для тих, хто неабияк обдарований в спортивному відношенні і надовго присвячує себе спорту як основний життєдіяльності»[ 14; с. 16.].
Дослідники характеризують загальнодоступний спорт, спорт високих досягнень і їх взаємозв'язок наступним чином: «У рамках першого спортивна діяльність не стає головною з усіх можливих форм людської життєдіяльності. Хоча суб'єктивна мотивація, яка долучається до загальнодоступного спорту зовсім не однозначна. Вона об'єктивно не замикається на суто спортивних інтересах як на самоцілі. Вже з цієї причини рівень спортивно-технічних результатів тут обмежений об'єктивно в порівняно стислих межах (хоча суб'єктивна установка на збільшення результатів і тут, природно, виникає). На відміну від цього спорт вищих досягнень орієнтований на торування нових, незвіданих шляхів до висот людських звершень у самому спорті.
Завдяки цьому і загальнодоступний спорт отримує імпульс до прогресування результатів. Вражаюче, наприклад, що нинішні рядові спортсмени, виконуючи нормативи масових спортивних розрядів, демонструють результати, кращі у порівнянні з результатами олімпійських чемпіонів або навіть перевершують їх» [14; c. 23].
Історія вітчизняного спорту дає наочний приклад того, як поступово відбувалася диференціація спорту не тільки з соціальної аудиторної точки зору, але і з точки зору його сприйняття в ЗМІ. Така ситуація виникла, наприклад, коли радянські спортсмени після закінчення Другої світової війни вийшли з фактичної міжнародної ізоляції, активно включившись в олімпійський рух, роботу міжнародних спортивних федерацій.
У колишні роки спортсмени практично сприймалися в масовій свідомості як солдати і можливі воїни. А спорт сприймався як певне продовження війни. Тільки мирними засобами.
Свій внесок у розвиток подібного відношення до спорту вносила і радянська журналістика 30-40-х рр. XX ст., яка тяжіє до військової лексики з її усталеними кліше: "битва за врожай", "на передовій науки", "битва за план". Легко помітити, що драматургічна ситуація будь-якого спортивного змагання давала в ту епоху значний простір для прояву подібної вербальної агресії.
Новий час породив і новий тип кумирів, в тому числі і у світі спорту. До Юрія Гагаріна і Євгенія Євтушенка додавалися в масовій свідомості імена стрибуна Валерія Брумеля і важкоатлета Юрія Власова. Природно, що герої спорту ставали і героями вітчизняних ЗМІ різних видів і типів.
Характерно також і те, що в умовно названий «воєнізований» період розвитку спорту радянські спортсмени були сильні у видах спорту, що вимагають витривалості і посиленої фізичної підготовки: лижі, ковзани, біг на довгі дистанції. На початку 60-х р. р. минулого століття в центрі уваги громадськості та ЗМІ виявилися вибухові, спонтанні види: стрибки, важка атлетика, тобто ті види, де процес займав кілька секунд. Можна сказати, що в подібному вигляді «успіх досягався не працею, а духом».
Мінялася і сама аудиторія спортивних змагань. Саме в цей період все частіше і частіше в газетах вживається слово «уболівальник», що позначає глядача спортивних змагань, що зазнає особистої симпатії до того чи іншого клубу, команди, спортсмена. Вболівальник «воєнізованого» періоду не відчував своєї принципової відмінності від спортсмена, яким він захоплювався. Трибуна для нього була лише частиною стадіону. І уболівальник, і спортсмен навіть виглядали однаково. Самих спортсменів називали «фізкультурниками». І в цьому не було ні частки іронії.
Епоха кумирів-інтелектуалів дала «зірок», які вже виглядали зовсім інакше і сприймалися з таким же захватом і пієтетом, як космонавти. Проте газети не забували нагадувати особливо «зіркам» про їх соціальне походження і про ту країну, яку вони представляють на міжнародній арені. Недарма саме в ці роки в друкованих ЗМІ стали з'являтися фейлетони про приклади так званої «зіркової хвороби». Це було даниною ідеологічним установкам. І в той же час свідчило про те, що вітчизняний спорт поступово переходив на професійну основу. Але це відкрито не визнавалося керівниками спорту.
Разом зі спортом змінювався і вболівальник, який теж почасти ставав «професіоналом». Адже спорт перетворювався на важливу справу не тільки для учасника, а й для глядача. «Відвідування спортивних заходів, - зауважують П. Вайль і О. Геніс, - перейшло з розряду порожнього марнування часу в пристрасть, спосіб існування. Прихильність до улюбленої команди давала відчуття причетності, почуття «свого»... Спортивні змагання стали все помітніше набувати зловісного відтінку агресії. На міжнародному рівні «своє» природним чином замінювалося на «наше»».
При подібній ідеологічної парадигмі особливе значення і інформаційний пріоритет набували командні видиспорту і відповідні види змагань (в основному, ігрові) - футбол, хокей, волейбол, баскетбол, гандбол. Недарма саме в цей період був особливо популярний спеціальний журнал "Спортивні ігри".
Зрозуміло, що в моноідеологічні часи спорт як якась територія інформаційної свободи (ніхто не знав, як зіграють між собою конкуруючі команди «Динамо» – Київ і «Спартак» Москва у черговому матчі чемпіонату з футболу) в деякій мірі протиставлявся фізичній культурі. Останньою займалися в масовому порядку мільйони. Спортом (або, як писали тоді, «великим спортом») - одиниці, в кращому випадку - десятки. Але саме «великий спорт» і ставав об'єктом найпильнішої уваги з боку друкованих ЗМІ на протязі всього XX століття.
Підвищена видовищність спортивних змагань походить від самого характеру видів спорту - ігрових, контактних, циклічних, силових, технічних. Поняття інформаційної привабливості, якщо завгодно, інфогенічності, залежить від правил змагань, переважного характеру необхідних споруд, природного середовища і погодних умов.
Типологія видів спорту – це один з найважливіших аспектів, що стосуються спортивної газети. Розуміючи закономірності і, головне, знаючи правила змагань в конкретному виді спорту, журналіст може не тільки передбачати варіанти остаточних результатів змагань по персоналіях учасників або команд. Він отримує деякий інформаційний гандикап з погляду як своєї можливої присутності на спортивній події різного статусу, рівня, або його обумовленої частини (забіг, тайм, період, спроба, сет і т.п.), так і розуміння нюансів драматургії під час перегляду спортивного видовища[23; 11].
У теорії фізичної культури і спорту, крім класифікації видів за характером кількісних і якісних даних, існують також і типології, засновані на характері рухової активності людини, що займається тим чи іншим видом спорту. У результаті такої типології всі види спорту можна розділити на шість груп:
• Перша група - види спорту, для яких характерна рухова активність спортсменів з граничним проявом фізичних і психічних якостей. Спортивні досягнення в цих видах спорту залежать від власних рухових можливостей спортсмена. До даної групи відноситься більшість видів спорту: від легкої атлетики до лижного спорту.
• Друга група - види спорту, операційну основу яких складають дії з управління спеціальними технічними засобами пересування (автомобіль, яхта, літак, мотоцикл і т.п.). Спортивний результат в таких видах обумовлюється, головним чином, за рахунок уміння ефективно управляти конкретним технічним засобом та контролювати якість його виготовлення.
• Третя група - види спорту, в яких рухова активність строго обмежена умовами ураження цілі зі спеціального зброї (всі види стрільби, дартс).
• Четверта група - види спорту, в яких «змагаються» результати модельно-конструкторської діяльності спортсменів (авіамодельний спорт, автомодельний спорт та ін.).
• П’ята група - види спорту, основний зміст яких визначається під час змагань характером абстрактно-логічного обігравання суперників (шахи, шашки, бридж та ін.).
• Шоста група - багатоборства, складені з спортивних дисциплін, що входять в різні групи видів спорту (біатлон, триатлон, спортивне орієнтування, «полювання на лисиць», морське багатоборство, п'ятиборство та ін.)[23; c. 12].
Подібна типологія, як бачимо, заснована на факторі антропоцентричності спорту. Це не може не позначатися і на змісті форм і методів спортивної журналістики як специфічного виду інформаційної діяльності, пов'язаної саме зі спортом. Проте варто враховувати те, що в нашому розумінні спорт – це не тільки фізична активність людського індивідуума як такого, але і, в більшості випадків, активність, відповідним чином організована і спрямована на досягнення конкретної мети і результатів.
Тобто при класифікації видів спорту необхідно враховувати і характер тих змагань, під час яких людська активність проявляється. У другій половині XX ст. поняття видовищності спорту, спортивних змагань стане одним з найважливіших факторів популярності даного соціокультурного явища в масовій свідомості. І на потреби аудиторії в масовому порядку відгукнуться спортивні друковані ЗМІ та ЗМІ взагалі. Особливо помітно даний процес буде відбуватися в рамках спортивного тренду електронних медіа.
Сьогодні очевидно, що не варто ігнорувати і аудиторний фактор, що визначає популярність спорту як видовища, як способу організації дозвілля взагалі. Французький дослідник Роже Кайюа у своїй роботі «Ігри і люди», даючи характеристики різних видів ігор, проникливо помічав про психологічну привабливість для аудиторії тих спортивних змагань, за якими може спостерігати велику кількість глядачів. Очевидно, що глядацька аудиторія подібних видовищ істотно розширюється за рахунок відповідних телетрансляцій. Кайуа зазначає: «... Великі спортивні змагання являють собою зручні приводи для мімізісе, оскільки симуляція в них переходить від акторів до глядачів: мімезісе займаються не атлети, а публіка. Вже одне тільки самоототожнення зі спортсменом утворює mimicry, споріднену до тієї, яка змушує читача впізнавати себе в герої роману, а кіноглядача - в герої фільму» [11; с. 59.].
Нині можна цілком обґрунтовано стверджувати, що спорт, вся система організації та трансляції змагань з точки зору сприйняття аудиторією за допомогою спортивних газет та електронних спортивних газет відчувають деякий тиск з боку масової культури з її стереотипами і Мегатренд. У той же час і сам спорт як видовище теж стає в ряді випадків в конкретних своїх організаційних формах частиною масової культури, органічною частиною друкованого та ефірного контенту в різних видах, форматах і жанрах.[11; c. 62]
Саме структура змагань, тренувальної діяльності, характерна для різних видів спорту, в поєднанні зі специфікою прояви фізичних здібностей людини є основною ознакою, на якому вибудовується друга велика класифікація видів спорту. Вона також складається з шести груп [18; с. 140].
• Перша група. Швидкісно-силові види спорту. До них відносяться стрибки, метання, важка атлетика, стрибки на лижах, спринтерські дистанції в бігу, плаванні, ковзанах, велосипеді та ін.
• Друга група. Циклічні види спорту. Вони вимагають переважного прояву витривалості з тривалістю змагального вправи понад 1,5 хв. Це - біг, плавання, ходьба, веслування, лижі, ковзани, велосипед, триатлон.
• Третя група. Важкокоординаційні види спорту. У них оцінюється складність і краса виконуваних рухів (гімнастика спортивна і художня, стрибки у воду, фігурне катання на ковзанах, акробатика, кінний спорт та ін.).
• Четверта група. Спортивні ігри, як одиночні, так і командні (футбол, хокей, волейбол, баскетбол, бадмінтон, теніс та ін.).
• П’ята група. Єдиноборства. У цю групу входять: бокс, всі види боротьби, фехтування, кікбоксинг, східні єдиноборства.
• Шоста група. Багатоборства, що складаються з вправ, які стосуються різним групам (легкоатлетичні багатоборства, лижне двоборство, сучасне п'ятиборство та ін.).
Крім того, існує класифікація видів спорту, заснована на масштабах їх розповсюдження. Найбільш популярні з них, культивовані в максимальній кількості країн, мають статус олімпійських. Вони включені в програму літніх і зимових Олімпійських ігор. Перелік їх має тенденцію до розширення. Решта видів спорту, хоча й не включені в програми Олімпіад, але мають досить широке поширення в різних країнах і регіонах (наприклад, авіамодельний спорт). У свою чергу, олімпійські види спорту також класифікуються залежно від кількості країн, де вони культивуються. Міжнародними видами спорту іменуються ті види, які поширені в максимальній кількості країн (наприклад, легка атлетика, плавання, гімнастика, спортивні ігри). До регіональних видів спорту відносять ті, які популярні лише в деяких країнах (наприклад, теквондо, бейсбол). Народно-національними називають ті видиспорту, які розвинені серед окремих націй і народностей [18; c. 151].
Розуміння типології видів спорту вкрай важливе для розуміння специфіки тієї інформації, яку продукують відповідні змагання різних статусів і рівнів. У певному сенсі характеристика того чи іншого виду зумовлює його інфогієнічність, що базується не тільки на його особливостях і ступені людської участі, але й на популярності в суспільстві, в масовій культурі і, в кінцевому рахунку, в ЗМІ. І це слід мати на увазі тим, хто присвячує себе спортивній темі.
• Типи спортивних газет та джерела спортивої інформації.
Спортивна інформація може з'являтися на сторінках спортивних газет в двох основних видах. До першого виду відносяться матеріали про спорт, які є складовим елементом у змісті видань загальної тематики й існують у них на правах розділів, смуг, вкладок, спеціальних випусків або окремих публікацій, призначених для тих численних шанувальників спорту, чий інтерес є досить вибірковим, непостійний і обмежується лише найбільш великими і значними спортивними подіями і результатами.
Кілька десятків років тому спортивна інформація в щоденних виданнях, як правило, була зосереджена на останній, четвертій смузі, і багато читачів починали перегляд газети саме з цієї смуги. В даний час настільки чітко закріпленого місця за спортивної інформації не існує, і в кожній газеті спорту приділяють те місце і той обсяг, які передбачені концепцією видання, його політикою і спрямованістю. А також видаються спортивні газети які більш повніше висвітлюють спортивну тематику певного регіону чи держави[23; c. 16].
Також це залежить від значущості та актуальності спортивних подій в суспільному житті - під час проведення великих спортивних змагань і, особливо, в разі перемог на них відомих спортсменів, спортивні матеріали набувають першорядного значення і нерідко виносяться на перші шпальти. В цілому ж, спорту приділяється до 20% обсягу універсальних щоденних і щотижневих газет.
Специфіка функціонування спортивної інформації пов'язана, насамперед, з тим, що це переважно новинна інформація, орієнтована на повідомлення аудиторії результатів і подробиць завершилися або проходять змагань. Ця інформація домінує як у спортивних газетах, так і в газетах загального інтересу. Причому, чим вищий статус спортивної події, тим більше інформації про нього надходить в обіг і вимагається аудиторією. Поняття новини тут також є ключовим.
Спорт є абсолютно «новинною» сферою діяльності, так як будь-яке змагання, незалежно від статусу, характеру, місця і часу проведення і складу учасників, припускає подієву складову, тобто кінцевий зафіксований результат, який і є сам по собі новиною.
Однак дуже часто спортивна новина, яка фіксує конкретний результат змагання, має інформаційне продовження і стає не просто «новиною», а «новиною з наслідками».
Одна з головних якостей, що визначають специфіку спортивної журналістики - запрограмованість оперативних подій, а, отже, і подальшої інформації, і журналістських матеріалів. Адже хто, крім спортивного журналіста, може заздалегідь знати, в якому місці і в який час відбудеться та чи інша подія, про яку обов'язково доведеться розповідати?
Журналісти часто не можуть знайти тему, над якою варто попрацювати, мучаться в марних пошуках. Добре, що існують свята і пам'ятні дати. Матеріал з історичним минулим можна планувати заздалегідь, як і брифінги, на які запрошують за один або кілька днів до події. Як ми вже зазначали раніше, спортивний журналіст точно знає, про що йому потрібно буде написати через місяць чи півроку, конкретного числа і місяці. Причина всьому - спортивний календар.
Крім громадсько-політичної преси, спорт також представлений і в інших типах видань - зокрема, публікації на спортивну тематику можна зустріти в діловій пресі, в молодіжних виданнях, в чоловічих і жіночих глянцевих журналах. Зрозуміло, що ракурс висвітлення одного і того ж факту спортивного життя у всіх цих виданнях може досить значно різнитися залежно від їх загальної спрямованості. Ділову пресу цікавить спорт як бізнес (скажімо, сфера спортивного менеджменту або питання фінансового благополуччя команд), а читачам «глянцевих видань» той чи інший вид спорту підноситься як засіб збереження фізичної форми, підтримки іміджу, модний тренд і т.п[23; c. 17].
Другим джерелом інформації про спорт служить власне спеціалізований спортивний друк. Йому, порівняно з усіма формами прояву спортивної журналістики в решті пресі, властиві велика щільність і регулярність спортивної інформації. Значна увага приділяється не тільки найбільш популярним видам спорту. Тут існує конкретна спрямованість впливу на певну аудиторію діячів і шанувальників спорту. А найголовніша властивість спеціалізованої спортивної періодики – якісність і достовірність пропонованої читачам інформації, оскільки мається на увазі, що її збором, обробкою і підготовкою займаються фахівці спорту та журналістики, які професійно орієнтуються і найбільш компетентні в своїй темі.
Всі спеціалізовані спортивні газети подібні за низкою ознак, що дозволяють виділити їх в окрему типологічну групу серед іншої спеціальної преси. Їх схожість, що одночасно є відмінністю від інших періодичних видань, виражається насамперед у цілях і завданнях, у специфіці аудиторної орієнтації, в тематиці матеріалів і характері подачі, що проявляється в певному стилі, найбільш популярних жанрах і т.д.
За даним критерієм всі спортивні видання можна, в першу чергу, розділити на універсальні (загальногалузеві, загального профілю) і спеціалізовані (галузеві).
Універсальні видання про спорт розраховані на максимально широке охоплення тематики і орієнтуються на багато верств спортивної читацької аудиторії, намагаючись враховувати всі можливі інтереси і запити. До видань такого типу відноситься всеукаїнська «Спортивна газета», всеукраїнська газета «Команда»(на даний час припинила діяльність).
З початку XX ст. такі видання загального профілю на будь-якому рівні (державному, регіональному, місцевому) були і будуть найбільш популярними у читачів, маючи найбільші сукупні тиражі і акумулюючи кращі в сегменті спортивної друку ресурси - фінансові, людські, матеріально-технічні і т.д. Прикладом такої спортивної газети є всеукраїнська газета «Команда». Вона видавалася на території України з 1995 р. У газеті були представлені п’ять найпопулярніших видів спорту; це, перш за все, ігрові види: футбол, баскетбол, хокей, гандбол і волейбол. Серед них треба виділити футбол, адже його питома вага становить 60–66% від загальної кількості текстових блоків [9].
Спеціалізовані (галузеві) видання мають більш вузький діапазон інформації, отже, - і більш вузьку аудиторію. Спеціалізовані спортивні газети будуються на основі лімітування тематичного спрямування одним або рідше декількома суміжними видами спорту. Зараз у світі налічується понад 200 видів спорту, багато з яких в свою чергу ще поділяються на окремі, іноді цілком самодостатні дисципліни. При цьому досить різноманітна класифікація видів спорту, які, залежно від необхідності, можуть підрозділятися на:
• олімпійські та неолімпійські,
• міжнародні та національні,
• рекреаційні та екстремальні,
• професійно-прикладні та військово-прикладні,
• швидкісно-силові і циклічні,
• рухомі та нерухомі,
• одиночні і командні.
Враховуючи таке різноманіття видів спорту, абсолютно логічно, що група вузькоспеціалізованої періодики в цілому перевершує в чисельності універсальні видання, при цьому поступаючись їм за впливовістю і за тиражами. Правда, є й винятки - наприклад, тижневик «Футбол», який виходить 5 разів на тиждень, з його майже мільйонним тиражем. Проте це швидше виняток, який підтверджує правило і пояснюється величезною популярністю футболу серед населення.
У свою чергу спеціалізовані (галузеві) газети можна розділити на вузькоспеціалізовані й змішані.
Вузькоспеціалізовані газети строго присвячені одному виду спорту, їх зміст, жанрова палітра, періодичність, навіть формат цілком диктуються потребами чітко обмеженої аудиторії - шанувальників цього виду спорту. Так, можна виділити футбольні, хокейні, шахові, автоспортивні та інші газети. Подібна спеціалізація обумовлюється, в першу чергу, популярністю, рівнем розвитку і доступністю того чи іншого виду спорту. Природно, що найбільше число вузькоспеціалізованих спортивних видань в нашій країні присвячено футболу.
Ніша футбольних видань, серед яких переважають тижневики, зайнята на сьогоднішній день найбільш щільно. Конкуренція висока, однак це не означає, що при наявності свіжих ідей і якісного змісту в цій ніші не може з'явитися нових гравців.
В інших видах спорту, навіть досить добре розвинених, такої щільної конкуренції немає, і буває досить одного або двох спеціалізованих видань, які цілком можуть впоратися з запитами зацікавлених читачів при наявності ще кількох друкованих органів у регіонах.
На відміну від вузькоспеціалізованих газет і журналів, змішаними слід вважати видання, які не обмежують тематику одним видом спорту, але і не є достатньо різнобічними, щоб називатися універсальними. Як правило, вони висвітлюють два-три споріднених чи, принаймні, близьких види спорту[23; c. 19].
Багато дослідників підкреслюють, що спеціальні (і в тому числі спортивні) видання мають дві головні ознаки розподілу: поряд з тематичним напрямком, це ще й цільове призначення. Основа диференціації видань за цільовим призначенням - це виділення їх функцій, які спираються на комунікативні потреби аудиторії. Тому класифікацію спортивних видань на універсальні і спеціалізовані спортивні видання можна продовжити, розподіляючи спортивний друк по заданих перед ним цілях і завданнях, і відповідно, за характером подачі інформації в розрахунку на конкретну аудиторію.
Спеціалізовані спортивні газети, залежно від їх орієнтації на певний сегмент загальної аудиторії вболівальників, навіть в рамках одного виду спорту можуть носити різний характер. Так, багато з автоспортивних видань, широко висвітлюють технічну сторону цього виду спорту, часто мають яскраво виражений науково-популярний характер. Подача інформації в шаховій періодиці змінюється в залежності від того, на кого вона орієнтована: на досвідчених майстрів або початківців гравців. При цьому чітко видно закономірність - цільова профілізація спортивних видань тим глибше, чим більша аудиторія виду спорту (а значить, і місткість ринку реклами). Тому найбільшу диференціацію та сегментацію можна виявити у футболі. Аудиторія шанувальників футболу велика (близько 40% населення країни вважають себе футбольними вболівальниками) і надзвичайно різнорідна.
В цілому можна виділити кілька рівнів читацької аудиторії спортивних газет - залежно від ступеня залученості в сферу спорту і статусу суб'єктів спортивної діяльності. Найбільш загальна тенденція приділення уваги для виділення рівня фахівців і професіоналів - з одного боку, та рівня масового вболівальника, який сам безпосередньо в спорт може бути не залучений (за даними соціологічних досліджень, більше половини читачів спортивних газет не займаються ніякими видами спорту.). Дослідник Д. А. Туленков вважає, що специфічну аудиторію спортивної журналістики можна розділити, як мінімум, на три частини:
• фахівці, тобто люди безпосередньо зайняті в спортивній індустрії (спортсмени, тренери, спортивні чиновники, журналісти, працівники спортоб'ектов та ін.),
• пасивні вболівальники,
• активні вболівальники [26; c. 176].
Також три групи в рамках аудиторії спортивної журналістики виділяє автор навчально-методичного посібника «Спортивна журналістика» Е. А. Войтик:
- У першу (умовно їх можна назвати «любителями» або «пасивними уболівальниками»), входять ті особи, у яких інтерес до спорту носить випадковий характер і не є домінуючим у системі потреб та інтересів. Хоча вони відчувають певне задоволення від спостереження за спортивними змаганнями.
- Друга група – «професіонали». Вони постійно в курсі справ, що відбуваються в спортивному світі. Їх цікавить «технічна», «результативна» сторона спортивного змагання. Вони є не тільки стабільними уболівальниками, які відвідують стадіони, але і незмінною аудиторією, яка цікавиться спортивною інформацією в ЗМІ.
- Третя група – «експерти» - включає в себе глядачів, які самі займаються спортом і спостерігають за спортивними змаганнями (якщо не в першу чергу) саме тому, що їх приваблює можливість випробувати насолоду від різноманітних проявів у спорті. Для цієї групи характерна сформована стійка орієнтація на спорт, що виникла в результаті активної участі в діяльності у спорті і на основі спостереження за різними явищами в спорті і переживанні їх. Для осіб, які входять у цю групу, важливий не стільки спортивний результат (виграш, перемога), скільки те, яким шляхом він досягнутий, тому великий відсоток даної аудиторії становлять спортсмени та спортжурналісти» [4; с. 35].
Тісно пов'язаним з аудиторним фактором виявляється традиційний для періодичної преси поділ на журнали і газети, що має на увазі під собою якусь сформовану структуру редакційної системи, певні норми періодичності, обсягу, формату і т.п. Читач щоденної спортивної газети і читач товстого щомісячного журналу мають зовсім протилежні переваги (навіть якщо і опиняться в підсумку однією людиною). Якщо від газети чекають оперативного і точного інформування, емоційного і динамічного репортажу, інтерв'ю-думки «по гарячих слідах», то концепція будь-якого журналу грунтується на тому, що основна інформація читачеві вже відома і йому необхідні подальша деталізація, поглиблена аналітика, творче осмислення події, свіжість погляду як головна вимога до думку публіциста і ілюстративного ряду. Саме тому газета має більші переваги від журналу.
Сучасні спортивні газети виживають в першу чергу за рахунок роздробу, у другу - за рахунок піарних надходжень, і тільки в третю вони цікавляться зборами від реклами. Газета може собі дозволити всю вартість виробництва закладати у відпускну ціну, що абсолютно непредставімо для якісного глянсового журналу, в тому числі і спортивного.
Що стосується періодичності, то в системі спортивної преси зараз представлені практично всі можливі терміни виходу спортивних газет: щоденники, тижневики, щомісячники, щорічники. Є видання, які виходять кілька разів на тиждень, є - що виходять раз або два рази на місяць, або раз на два місяці, або раз на квартал. Правда, відносно щоденних газет існує невеликий недолік - практично всі вони не виходять по неділях, що пояснюється і відсутністю звички до недільного читання.
Періодичність виходу видання також часто залежить від основного типологічного критерію - характеру інформації, зумовленого особливостями профільного виду спорту. Так, футбольні або хокейні видання часто тяжіють до щотижневого виходу ("Футбол", "Єврофутбол"). Щотижневий вихід дає можливість поєднувати досить оперативне висвітлення поточних змагань з аналітичними оглядами, представляти актуальну інформацію в чистому вигляді і у вигляді міркувань, осмислень, узагальнень, публіцистичних творів після творчої переробки.
У тісному зв'язку з періодичністю виходу постійно знаходяться і інші формальні ознаки - обсяг і формат видання. Основною причиною відмінностей тут знову ж є тематична диференціація преси за видами спорту. Наприклад, універсальні газети виходять звичайно на 8-16 смугах середнього формату. Обсяг і формат видань, що спеціалізуються на певних видах спорту, диктується, по-перше, особливостями цих видів спорту і, по-друге – характером самого видання.
Тенденцією останнього часу стало зменшення формату видань (по можливості без шкоди для обсягу і змісту) з метою більшої зручності для читачів. Перехід на Таблоїдний формат вже став нормою для багатьох західних видань, і в нашій країні також, незважаючи на певні негативні конотації поняття "таблоїд", можна зустріти приклади такого роду. Важко провести точну диференціацію сучасних спортивних газет за такою ознакою, як обсяг тиражів. Далеко не завжди тираж вказується на сторінках спортивної газети. Вірніше - часто вказується завищений тираж, з метою привернути увагу рекламодавців. А реальні тиражі спортивні газети не прагнуть афішувати, так само як і проходити сертифікацію в Національній тиражній службі[23; c. 21].
