Присвячую своїм рідним та друзям 4 страница

— Так, ваше темне величносте, - покірно відповів той і вклонився, на скільки це дозволяв зробити горб.

— Ах, облиш, горбаню, ці потуги, - відмахнувся Бжид. – Я, скоріше, чекаю від тебе втішних вістей, аніж твою набридливу люб’язність.

— Дозорні на вежі доповіли, що бачать два наші човни на підході, - Гнилоуст хижо посміхнувся і додав: - З опущеним стягом.

— Ба, навіть так? – засміявся й Бжид, потираючи долоні. – Довго ж я чекав цього. Значить боги на нашому боці.

Піджавши корзно, він спустився зі сходинок, що вели від вікна, і підійшов ближче до Гнилоуста.

— Це хороша вість для нас, - кудись убік проголосив Бжид і, за звичкою, підсунув ліву руку під ніс горбачу для поцілунку на знак вірності.

Гнилоуст із задоволенням і слухняністю поцілував кожен палець руки правителя і знову зобразив поклін, поскрипуючи кістками під убогою залатаною накидкою. Бжид, тим часом, пройшов вглиб зали і сів на трон. Звідти віддав наказ:

— Вели відпустити військо на відпочинок, а моїм генералам – зібратись на раду у скляному залі.

Гнилоуст мовчки пошарпав до дверей, щоб швидше виконати наказ, пошепки повторюючи його собі під ніс, щоб нічого не забути. Коли він майже дійшов до дверей, то знов почув голос Бжида:

— Сам, потім, сходи у храм і масла запали на мою вдачу... І скажи, щоб мені овечу накидку принесли.

— Усе зроблю, ваше темне величносте, - впівголоса відповів горбач і зник за дверима.

На деякий час Бжид знов лишився на самоті. Те, що човен йшов з опущеним стягом, зазвичай у північного народу символізувало смерть того, хто повертався з чужини. Темний володар це знав, чекав цього і радів тепер, але він ще поки не знав головного – того, що прапор не був піднятий догори зовсім з інших причин...

Човен княгині Анни ось уже десяту добу неквапливо йшов спокійними водами річки. За його бортами вже давно позникали налиті соковитою зеленню ліси, широкі поля і невеличкі рибацькі поселення. Кілька днів поспіль не видно було ні людей, ні звіра коло води. Непомітно з далини сплили верхів’я гір, береги потроху затягувало льодом. Це була межа, хоча й доволі умовна, але Анна, як ніхто більше, відчувала її. Вона відчувала, як її думки відпускали теплі обійми князя і під корзно прокрадався холодний дух країни Півночі. І тепер думати про Аскольда було безглуздо, просто неможливо. Тепер по всіх законах природи, гадала Анна, вона повинна була забути все побачене й почуте на чужині і знов перетворитись на ту знайому всім непохитну сіверянку. Як Анна воліла цього і як водночас боялася, бо ще й досі не могла осягнути, що вперше у житті покохала.

За дні шляху Анна не проронила жодного слова, тільки по відплитті з Південного міста наказала опустити прапор, а сама особисто зім’яла і, з ненавистю до його володаря, жбурнула полотно у воду. А що ще вона могла тепер робити, окрім як картати себе за ганебний вчинок і свої слова, яким судилося увійти в історію, назавжди поховавши надії на мир…

Як і доповів Гнилоуст, човни із посольством невдовзі прибули до Північного міста. На щастя для Анни, на причалі її зустрічала одна лише її тітка – пристаркувата і добра на характер жінка – єдина рідна людина посеред цілої безодні.

— Люба моя! - почула Анна, як тільки зійшла на берег. – Я вже і місця собі найти не можу. Гнилоуст, клятий, плітки розпустив...

— Про мою смерть? - спокійно запитала княгиня, обіймаючи дорогу людину. – Мабуть вже пирують?

— Бжид ще зранку тебе чекав. Війська зібрав, - пошепки відповіла тітка, взявши Анну за руку. – Ходімо до світлини...

— Бжид не мене чекав, а понівечене бездиханне тіло...

— Що ж стялося, доню? Відчуваю я в своїх словах тугу...

— Я все розповім тобі, люба, лише спочатку зіпсую настрій чоловікові. Іди поки до моїх покоїв і накажи води зігріти...

Тітка ще раз обійняла схвильовану жінку і поспішила до палацу. Анна окинула оком знайомі місця. Колись вона думала, що буде сумувати за ними, колись вона любила прохолоду і спокій. Ті часи назавжди пішли у небуття, а їх вороття Анна не бажала.

Між тим, покликавши свиту з човна, княгиня рушила до Бжида. Вона швидко дійшла до палацу, пройшла крізь темні палати й вологі переходи, прямуючи до скляної кімнати. З-за перших же дверей глухо доносилися грубі чоловічі лайки, серед яких чулося і її ім’я.

Анна зупинилась перед дверми і звернулась до охоронців:

— На цьому наша подорож закінчилася. Можете бути вільними.

Охоронці смиренно вклонилися і, підкорившись волі князівни, розтанули у пустоті темних переходів між палатами. Тепер Анна лишилась стояти сама, готуючись увійти. Нарешті, прийнявши свій звичний холодний вигляд, вона зробила рішучий крок уперед і штовхнула двері від себе. Дерев’яна перепона на шляху скрипнула і погодливо піддалася рухові.

Ледве освітлене кімната, де Бжид приймав своїх генералів та будував підступні плани війни з Півднем, була закурена димом від люльок і випромінювала чорне злорадство. Повсюди валялися шматки їжі, пусті кухлі та жупани з овечої шкіри. Чоловіки сиділи колом з оголеними спітнілими спинами, поряд із багато накритим столом. Всі, а особливо сам правитель, були добре напідпитку і одразу не помітили появи князівни. Анна не стала чекати слушної миті та вислуховувати на адресу людей моря огидні фрази. Вона підняла з підлоги порожній кухоль і кинула його вниз.

Ємність для хмелю розлетілась в боки сотнями невеличких уламків. Веселий галас серед чоловіків миттєво ник. Хтось із генералів, який перший побачив образ князівни на порозі, бридко відригнув та, жестом руки вказавши іншим на Анну, вигукнув:

— Жива!

— Жива? – здивовано пролепетав Бжид, нарешті спіймавши на собі погляд дружини. – Чого ж так?

— Милість князя Аскольда, - із відразою в голосі, звернулася Анна до Бжида. – А ви вже святкуєте?

Вона дещо зверхньо подивилася на чоловіка, спостерігаючи, як швидко в ньому гниють рештки людяності.

Генерали теж всі як один, перевели погляд на князя. Бжид завмер на мить, так, ніби побачив привида, а потім підступно всміхнувся і відповів:

— Ну що ти, моя люба, і в думках не було. Про Аскольдову м’якість я знав давно... Доречи, чи узяв він підкуп?

Бжид голосно зареготав, а слідом й усі генерали.

— Підкуп узяв. Ще просив низько тобі вклонись і м’яко переказати, щоб ти повернувся у те гниле місце, звідки узявся…

Від тих слів Бжид миттєво прийшов до тями і що є сили вдарив по столу кулаком. Глечики і тарілки з їжею поперегорталися догори дном, а кухоль з хмільним узагалі розбився. Темний володар злетів на ноги, вихопив ножа і гримнув:

— Заріжу, клятого князя... А ти, - він направив ножа прямо Анні в лице, - пішла геть з очей мої. Завтра тебе допитаю...

Анна стояла мовчки, без будь яких проявів страху. Вона вже давно звикла до таких випадів та істерик Бжида. Всі ці роки вона мовчки споглядала, як зло затьмарювало у ньому всі людські риси. Бжид перетворився на звіра – без думок, без почуттів. Ним керували страшні первинні інстинкти, але тільки ті, які знищували прекрасне і цьому світі.

Зрештою Анна вийшла з кімнати і попрямувала до своїх покоїв, щоб обдумати та зважити вирішальний у житті крок, який намітила дорогою додому.

Бжид лишився у кімнаті. Він не встромив ножа у дерев’яний стіл та звалився на підлогу. Хтось із генералів налив повну чарку та підсунув її князеві. Той пробубнів щось собі під ніс і залпом випив – свято було зіпсоване, але не зовсім. Попереду світ чекав грандіозний фінал великої сутички двох народів. Ще один етап вічного протистояння добра і зла.

 

Частина 3. СТЕЖКОЮ ВІЙНИ

 

Над містом повною мірою панувала ніч. Прохолодна, легка, наче пелюсток троянди, вона повільно і невимушено досягла свого наступного етапу, тягнучи за собою минуле та підводячи нас до майбутнього. Настільки така глибока думка була зрозуміло мешкання трактиру – було невідомо, але те, що в ці миті люди почувалися вільними щасливими людьми красивої й величної країни – не викликало сумнівів.

Трактир дядьки Вакули ні в якому разі не був кублом божевільного пияцтва та розпусти. Він був місцем зустрічі друзів, майже другим домом і, чорт забирай, там справжні дядьки мали право відпочити та відвести душу.

Хоча апогей нічного гуляння вже давно пройшов і більшість люду в трактирі давно мирно спочивала на лавах у легкому екстазі – це не особливо позначилось на загальній картині Кажучи коротше – поки ніхто й не думав розходитись по домівках.

До ранку залишалось ще багато часу, власне, як і до кінця розповіді Преслава. Він із хлопцями виявилися найбільш витривалими з-поміж усіх. Чи то чоловіків зовсім не брало пиво, чи то усе це була справжня магія слова. Але кілька випитих келихів таки далися взнаки: хлопці мали трохи припухлі червоні очі та просмалені від кадил шоки. Борис і Гліб, обидва, тримаючи голови руками, мовчки, проте з великим ентузіазмом, ковтали все те, що вкладав їм до рота Преслав. Сам старий був і досі на диво свіжий, як на початку розповіді.

Багато запитань, що виникали у хлопців по ходу розповіді Преслава, так і залишились думками, адже зник той перший запал юнацької цікавості й перепитувати щось тепер вже не хотілося. Звісно сам старий володів не аби якою технікою викладання, такою, що інколи було важко вловити тонкий зв’язок між етапами усієї історії, а тим більше – почути між слів вічні мудрості.

У Бориса й Гліба десь усередині все більше визрівала думка, що у розповіді Преслава все було зважене, продумане й розташоване згідно до дивовижного неймовірного плану, задуманого мало не на небесах. А всі події та люди, описані в ній, зіграли якусь вирішальну роль надалі в історії народу. Ті подальші події хлопцям і кортіло якомога швидше дізнатися, але Преслав проводив зацікавлених слухачів до основних подій своєї історії дуже поволі, підкреслюючи і наново переосмислюючи глибину власних думок.

— Отож, я тут поки зупинюсь, - раптово перервав історію Преслав. – Бачу, що я вас

заморив трохи.

— Та, наче, ні! Нормально, - миттєво зреагував на його слова Борис, лишаючись у

своїй звичній позі.

Він у піввуха слухав послуга і одразу мимоволі уявляв себе в перипетії описаних подій, поряд із Великим князем, Радиміром та усім іншим людом Міста. Переживаючи разом із ними негаразди й розділяючи у серці хвилини страждання, мук і радості, які поєднали в цю ніч минуле із сучасним. Гліб, натомість, після слів Преслава промовчав. Дивно, але йому вкотре бракувало слів, щоб описати все розмаїття відчуттів, якими він був охопленій під час розповіді.

— Далі, насправді, буде значно цікавіше, - мигнувши оком, зауважив Преслав. -

Якщо, звичайно, той добрий товстун не підсуне нам ще по кварті пива.

Хлопці засміялись і всі троє подивилися скоса на стіл з кухвами. Вакула дрімав, опустивши голову на два своїх підбородки і смачно плямкаючи уві сні губами, а тому й перестав нарешті гупати повними келихами по столах своїх гостей.

— А я от гаразд був слухати вас, пане Преслав, хоч до самих півнів, - зауважив Гліб, повністю зібравшись з думками. – Ач поки очі з орбіт не повилазять.

— Бачу питань назбиралось не багато, - Преслав погладив сивину, вичікуючи слушного моменту, щоб продовжити розповідь.

— Я от хотів вас спитати знов за цю жінку... - Гліб якось дивно потер вуса і сором’язливо додав: - За княгиню Анну, себто...

— Кому давай грошей, а кому – дівок, - знов палко, як і на початку бесіди, відреагував на слова Гліба Борис. - Хоч постидайся – це ж княгиня.

— Тю, а що я такого сказав? - виправдовуючись, обізвався Гліб. – Я ж тільки про долю її дізнатись хотів.

Борис сплюнув убік і мовчки допив залишки пива.

— Княгиня Анна? Так, особистість цікава, - задумливо промовив Преслав. – Я би сказав: дуже неоднозначна. Якщо вона тебе так зацікавила, Глібе, то я розкажу про неї трохи більше...

Борис скривив міну і знов сплюнув убік:

— Бабій!

Гліб із гордовитим виглядом підтягнув зав’язки на вишиванці та, розтормошивши озлобленого Бориса, знов пірнув у казковий чаруючий світ. Усе навкруги вмить потускніло, притихло, почувся людський шепіт, гуркіт неба, плескіт води та лоскіт кованої сталі.

Преслав повів своїх слухачів історією далі – останнім відрізком шляху, стежкою страшної кровопролитної війни, яка і стала межею між давниною і сучасністю. Бо з тих часів більшої війни люди моря вже не знали.

 

* * *

 

— Ти, певно, дуже смілива людина, якщо наважився потурбувати мене у такий ранній час, - звернувся до незнайомця Аскольд. – Хто ти і чим таким важливим перериваєш мій відпочинок?

Незнайомець окинув поглядом відкриту веранду, де князь зазвичай зранку приймав сонячні ванни. Вона була дуже просторою, витягнутою у довжину по всій стіні заднього двору палацу і піднімалася прямо над вишневим садом. Закінчувалася веранда дерев’яними сходами, що вели наверх до княжої світлини. Зовсім поряд стояв невеличкий стілець і лавка, де на подушках спочивав сам правитель. Більше незнайомець не бачив нічого, бо прямо перед ним височіли двоє гриднів, які своїми богатирськими плечима перекривали прохід до Великого князя. Поряд із цими велетнями худенький невисокий чоловік здавався хлопчиськом і, якби не сива борода й таємничий, відмічений стезею життєвої школи, погляд, він так і лишився б чекати князя на сходах під крильцем.

— Волею богів я був направлений до тебе, мій княже, - спокійним розміреним голосом відповів Аскольду незнайомець. – А кличуть мене Степаном.

Князь перевалився з боку на бік і наказав гридням розійтися в сторони, щоб врешті-решт самому поглянути, кого ж там боги прислали з вістями.

— Бачу тебе добре потріпало в дорозі, - зрештою підсумував князь. – Звідкіля свій шлях тримаєш?

Степан стягнув з голови сіру накидку та оголив лису, зморщену роками голову. Потім підійшов до князя ближче і сказав, як секрет:

— Дорога – мій дім. З тих пір, як лишився один на білому світі, то пустився у подорож. Ходжу містами й селами, збираю казки й перекази і ділюся тим, чим зі мною боги діляться, - раптом Степан замислився, ніби щось пригадуючи. – Переживаю я, княже. Хвилююся за тебе і країну. Недобре чую…

На обличчі посланця зник непохитний спокій і воно налилося сумом. Аскольд побачив те, на скільки відверто оказав свої останні слова Степан, і йому самому вмить передалася його туга й печаль. Він і сам постійно відчував зовні щось недобре і зле. Злізши з подушок, Аскольд підійшов до чоловіка, поклав йому рука на плече, а потім мовив:

— Не журися за долею, старий, на те ми й народжені людьми моря, щоб долати страхи та печалі на шляху своєму, підтримувати одне одного у тяжкі хвилини. Бо посаджені на землі богами, щоб навіть крізь біль та сльози вперто тягнутись за майбутнім.

В цю мить Аскольд знов згадав про Анну. Вже багато днів пройшло з часу її відплиття, але її образ зберігся в пам’яті князя настільки ясно, що інколи йому і досі здавалося, ніби вона стоїть поряд. Як от зараз.

— Знаю, які думки картають твою душу, - знову спокійно мовив Степан. – Загадкова північна красуня лишила свій слід, чи не так? Я прийшов, щоб допомогти зрозуміти те, що сталося в той день.

Звідки мандрівник дізнався про його зв’язок з князівною, Аскольд не знав, але власне внутрішнє чуття підказувала довіритись старому.

— Тоді кажи прямо, що я маю знати, Степане, - у серцях промовив Аскольд. – У нагороду ж за слово цінне забирай будь-якого коня з моєї стайні.

Степан вклонився князеві, завдячуючи за таку милість і турботу, але від дарунка відмовився.

— Не потрібен мені, княже, а ні кінь, а ні інші дари. Я ж людина проста, неосвічена. І хоч вустами моїми говорять боги, нічого просити взамін я не можу. Мав у житті недостатньо багатств, та одна думки про те яку користь я приношу державі, наповнює радістю порожнечу в самотній моїй душі.

— Що ж, позиція гідна сильної людини, - відповів на те Аскольд. – Кажи тоді, яка доля чекає мене.

— Лихі години наближаються, - без вагань повідав Степан. – Із півночі прийде те зло.

— Чи не Бжида ти маєш на увазі? – запитав Аскольд.

Посланець промовчав, але тим тільки підтвердив слова князя.

— У цьому моя вина… - зітхнув він.

— Всьому виною люта ненависть і заздрість. А ще – краса.

Аскольд понуро опустив голову, знов і знов картаючи себе за гріховний вчинок.

— Моя ненависть до Бжида і краса Анни.

— Ні, князю, мисли глибше, - зауважив Степан. – Ненависть Бжида більша за твою, а манить його на землі наші лише помста.

Аскольд відійшов від Степана до краю веранди і поглянув на місто. Воно повільно прокидалось, ніжачись у вранішній росі, і усміхалось похмурому князеві.

— Що можна вдіяти, щоб запобігти цьому? – запитав він, ніби у цілого міста.

— Війна неминуча, - почулося позаду. – Ти вже зробив найголовніший вибір...

— Той, що обрав Анну?

— Що поставив справедливість над законом…

Дивно, але попри свою натуру, Аскольд вірив у слова посланця. Навіть попри те, що той загалом нічого конкретного не сказав. Князь все одно відчув, як важкий тягар звалився на його могутні плечі. Цей тягар, як зашморг стягнув горло і заважав вільно дихати. Сталося те, чого Аскольд боявся більше за все у житті – відповідальності перед богами. Зазвичай він знав, що може покластися на вірних людей з Гори, на ремісників, селян та й узагалі весь народ, але тільки йому одному доведеться, як настане час, постати перед Великим Богом. І що він муситиме сказати тоді: що покохав чужу дружину, що не схотів її відпускати, що знехтував законами предків заради почуттів?

— Я знайду вихід! – попри всі внутрішні суперечності, гордовито промовив Великий князь. – А як не знайду, то...

— То заплатиш життям! – обережно підвів князя до думки Степан.

Аскольд повернувся обличчям до посланця, його очі випромінювали незрозумілу дику енергію, необережно пробуджену й покинуту, якоюсь жінкою. Князь хитнув головою і впевнено, наче перед вирішальною битвою, виголосив:

— Так, навіть життям. Аби тільки знати, що не задарма...

— Там, - Степан підняв вказівний палець догори, - нічого не продають задарма. Мабуть це найкраща відповідь з усіх, що я хотів почути.

— Як же мені врятувати свій народ, свою країну, від гніву ворога? – Аскольд з надією поглянув на Степана. – Скажи, посланець, з чого почати боротьбу?

— Не хвилюйся княже – відповідь прийде сама. Згадай, якого ти роду, згадай батька і діда свого. Продовжуй іти шляхом, прокладеним предками, тоді не зіб’єшся в дорозі.

— Як почнеться війна, - згадав Аскольд, - що буде з Анною?

— Так, Анна, - видихнув Степан. – Її доля овіяна туманом сумнівів та невизначеності. Але вона думатиме про тебе...

— Думатиме?

— Чекай від неї вістей незабаром. Тоді може розберешся зі своїми почуттями до неї. А я вже піду – час прийшов. Дякую, княже, що вислухав, і прощавай…

Степан вклонився наостанок і повільно зник, змішавшись з натовпом горян на площі.

— Вісті... – з надією в голосі промовив Аскольд. – Ну прощавай, чоловіче...

Ледве князь встиг договорити останні слова, як з-за верхівок дерев показався північний орел – птиця незвична для цих країв. Орел почав кружляти над вишневим садком, муляючи Аскольду очі. Наче символізуючи сумніви, що витали в голові його. Це й був вісник, про якого згадував Степан.

Орел зробив декілька кіл перед княжим палацом і сів на перила веранди, поправив розпушені крила та дзвінко гаркнув. Князь помітив підв’язаний на лапці невеличкий шкіряний мішечок. У ньому князь знайшов дивний червоний камінець, майстерно оброблений ювелірами.

— Мабуть він коштовний, – вимовив він. – Мабуть він щось значить для тебе. Тепер Аскольд був певен, що разом із цією коштовністю княгиня передала йому часточку свого серця. Маленька дрібничка стала тим шляхом, про який казав Степан, промінцем світла у порожнечі що освітив довгу і важку дорогу серцям, які прагнули поєднатися.

 

* * *

 

На самісінькому краєчку земель держави Аскольда, за безмежними полями й численними річками мирно і тихо стояло невеличке село. Люди, які мешкали там, у більшості своїй були колишніми військовими. Ще давно - за часів правління перших князів роду Аскольда, у цих місцях вдало скінчився один з походів людей моря проти грабіжників та розбійників, які хазяйнували тут колись. У той пам’ятний день військова рада, на чолі з Великим князем, вирішила поставити на цій крайній північній точці всіх земель захисний форпост. Згодом, обживши дикі місця, вояки, які стояли на варті, утворили чималі сім’ї, завели господарство й організували управління. Так, поряд із дерев’яною вежею для споглядання, незабаром повиростали хати. Змінювалися покоління і невеличка застава перетворилася на чималий хутір, а потім - на невеличке село. Та тепер більшість його мешканців складали не вояки, а звичайні рибалки та землероби.

Саме в цьому селі мешкали й батьки Миколи. Григорій - його батько - був місцевим мельником, а Галина - мати - більше поралась по господарству. Хата батьків Миколи стояла біля річки, за городами й садками сусідів на широкій, порослій соковитою травою галявині, що й досі не забула швидких ніг малого Миколки.

Але Микола зник з села дуже швидко. Відчувши чималий потяг до військової справи, він у малому віці полишив батьківський дім та поїхав вивчати цю нелегку науку до Великого міста. Батьки відпустили Миколу до Міста, перед тим благословивши його на довгу дорогу. Вони повірили у щасливу вдачу сина та, передусім, бажали Миколі щастя.

Сам хлопець не забув і не зрікся рідного дому на користь стави та вигоди у Південному місті, він при першій же нагоді приїздив до рідного дому, чим неабияк тішив турботливих батьків. А загалом же, життя на кордоні текло неквапливо й розмірено, без особливо гучних подій та пригод...

Коли однієї ночі з лісу виїхало кінне військо у темних плащах, ніхто й не здогадувався, що це до мирних селян неочікуване підповзла смерть. Темний володар із самого початку волів ужалити Аскольдове самолюбство диким нелюдським вчинком, аби неминуче змусити правителя Півдня прийняти бій. Для Бжида це була ніби гра, для нього людські життя прирівнювалися до дрібних обмінних монет - не більше і не менше. Люди моря ж й того не були варті.

Військо звіра проникли до села зі східного кута, що примикав до самого лісу. Бжид їхав попереду. На якійсь з вулиць він зупинив коня та повернувся обличчям до своїх людей. Очі його виблиснули червоним кольором, віддавши останній наказ. Наказ був миттєвим і майже непомітним, але зрозумілим для всіх.

— Вбити!

Вершники непомітно розтанули у темряві сонних вулиць і провулків. У той же час, скрізь, де вони затаїлися, спалахнули вогні факелів і з диким бойовим кличем, по команді воєначальника, грізна сила вдарила по беззахисним душам селян. За мить вільна й жива тиша змінилася криками переляканих людей, полум’ям і димом, що поглинав хати. У цьому танку смерті один тільки Бжид непорушно із задоволенням дивився на палаючі хати та пошматовані тіла людей і задоволено скрикував, коли в паніці селяни вибігали на вулицю з палаючих будинків, потрапляючи грудьми на гостру холодну сталь.

— Смерть прийшла! Смерть! - голосно вигукував він, п’яніючи від ейфорії.

Кошмар тривав далі, аж поки несподівано десь у глибині села, серед безперервного стогону і сліз, Бжид почув лайки та лязкіт коленої сталі. Правитель миттєво поспішив на голоси, відчуваючи, що хтось-таки з цих ненависних і м’якотілих південних людей встиг отямитися та відповісти на його зухвалий вчинок. Це збуджувало Бжида ще більше, адже запал до помети Аскольдові був на стільки великий, що майже кожне вбивство справжнього патріота цієї землі приносило йому неземну насолоду.

Коли правитель Півночі під’їхав до місця, звідки доносилися дивні звуки, то його зору відкрилася страшна картина фіналу сутички між вершником у темній накидці і пристаркуватим селянином. Вершник поволі повз по землі у бік князя, лишаючи за собою темно-червоний слід. Його очі випромінювали біль та мольбу про порятунок. Проте, за цих обставин Бжид і проявив у повній мірі свою потворну суть. Він не допоміг своєму воїну, навіть не зліз з коня. Просто мовчки спостерігав за страшною картиною смертельної людської агонії та, скоріше насолоджувався нею, аніж терпів.

Селянин знаходився трохи далі - поряд із палаючою хатою, у білій сорочці зі змазаними слідами від крові. Він стояв на колінах поряд із вбитою жінкою, наче не помічаючи нічого навколо себе, знесиленими руками обіймав мертве тіло і ридав.

Цією нещасною людиною був Григорій, а на сирій землі бездиханно лежала Галина. Так, в одну мить, Микола, щасливий та окрилений коханням, назавжди втратив самих рідних у житті людей. Святкуючи весілля, він і не уявляв собі ті муки, які вже незабаром йому доведеться відчути. І не тільки йому, а й усій країні...

Мати Миколи, добра і спокійна жінка, в цю ніч майже не спала - під мерехтливе слабке світло масляної лампи, мовчки в’язала зимові рукавиці чоловікові, притуливши голову до вікна, щоб місячне сяйво хоч трохи розвіювало нескінчену тугу за сином. Згадувала останній лист Миколи. Раділа весіллю.

Була вже глибока ніч, коли жінка помітили, як двоє вершників у дивних немісцевих убраннях проїхали дорогою повз сусідський садочок і, повернувши за криницею, в’їхали прямо на двір. Якийсь час Галина сиділа нерухомо, оглядаючи непрошених гостей. Їй і на думку не спадало, що вже за мить один з них підпалить просмалений факел і жбурне його прямо на солом’яний дах невеличкої хати.

Жінка вмить зорієнтувалася і вибігла до сіней, аби погукати чоловіка, який весь день закидав солому за двором та й лишився там спати. Але не встигла Галина проскочити повз кухню, як легкі дерев’яні двері із гуркотом впали й на порозі в повний зріст з’явився вершник. В руці він тримав довгий клинок, що магічним світлом виблискував у променях палаючої хати.

Жінка мимоволі зупинилась і з переляку скрикнула. Вершник скривив у дикій гримасі задоволене лице. Так вийшло, що він перехопив її в такому місці, де сховатися було вже нікуди. В останню мить, відчуваючи загибель, Галина встигла впасти на коліна і прикрити лице руками. Ні, вона не просила пощадити – їй з переляку відняло мову, але відчуваючи дикий страх у серці, з останніх сил викрикнула ім’я чоловіка.

Григорій, який в цю мить вискочив на крики дружини, допомогти їй уже не міг. На його очах холодна сталь пробила жіночі груди і кінчик меча зі скреготом виліз зі спини, розірвавши тонку нічну сорочку. З’явилася кров. Галина зробила останній ковток повітря і впала мертвою. Вершник витягнув скривавленого меча з тіла жінки і перевів свій погляд на селянина.

Із несамовитим ревом Григорій у два кроки підбіг до стіни, на який висіла господарська сокира, і з усього маху кинув її вбивці в лице. Важкий залізний інструмент збив негідника з коня і майже навпіл розтрощив бідоласі череп. Досі цілком не розуміючи того, що коїлося в селі, Григорій підхопив нерухоме тіло жінки і вибіг на двір, зі сльозами на очах та криками про допомогу. Але там його чекала ще більш гнітюча картина. Все небо палало, вкрите червоною імлою, а скрізь чулися ті самі поклики про допомогу та прощення. Усі голоси, які виринали з цієї різанини, змішались до купи в голові Григорія в один нескінчений стогін. Він уперте втратив свідомість. Прямо на ґанку чоловік упав на коліна. Крізь силу із неймовірно шаленими очами він дивився то на мертве тіло дружини, то на свій палаючий будинок, то на інших вершників, які проносилися повз нього з відрізаними головами людей та насаджували їх на дерев’яний частокіл.

Але не встиг Григорій прийти до тями та усвідомити нарешті, що то є не страшний сон, а цілком реальний ворожий напад, як на подвір’ї з’явився ще один вершник Саме цю неймовірну сутичку і почув темний володар, коли спостерігав неподалік за подіями страшної кривавої ночі.

Вершник, проїжджаючи повз, почув, як біля палаючої хати тихо і монотонно стогне людина. Заїхавши на подвір’я, він одразу побачив мертвого воїна і селянина, поряд із жінкою. На його щирий подив, чоловік у скривавленій сорочці не був наляканим, як більшість інших людей, а навпаки, ніби сам шукав зустрічі з армією зла.

— Біси! - закричав Григорій, підводячись з колін. - За що ж ви вбиваєте всіх, нелюді!

— Замовкни і скорись, сільська свиня, - упевненим, майже володарським голосом, промовив вершник. - Або тебе чекає та сама доля, що й твою жінку.

Воїн вийняв з піхов довгого меча і погрозливо направив його у бік Григорія. Той підвівся з колін і зробив кілька кроків уперед.

— Або мене чекає смерть, або тебе й твоїх волоцюг - доля воїна, що на ґанку лежить.

— На коліна, сволото! - заволав вершник і замахнувся мечем, щоб відсікти голову непокірному.

Та за мить до цього Григорій схопив з землі старого залізною лемеша і знову з усього маху жбурнув його у злодія. На цей рад стара проржавіла залізяка пробила воїну груди. Впавши з коня, він відхаркнув у повітря фонтан рожевої крові. Звиваючись від болю, вершник поповз геть від убивці, лишаючи по собі темний слід на траві.

Побачивши Бжида, який під’їхав до хати Григорія, воїн потягнув до нього руки та щосили захрипів скривавленим ротом. Але правитель не виказав ані трохи жалю. Наказавши зв’язати Григорія, він полишив свого вірного підданого й надалі вмирати на просторій галявині...

Знов Григорій отямився, вже коли зійшло сонце. Його тіло бив страшний озноб й досі наморочилося в голові від усього пережитого. До того ж руки і ноти чоловіка були прив’язані до жертовного стовпа, що височів у центрі сільською майдану над вівтарем і клумбами квітів. Поруч на землі лежало ще декілька зв’язаних людей - односельців Григорія.