Присвячую своїм рідним та друзям 1 страница

МАКС КОЛІБРІ

ЛЮДИ МОРЯ

[казка]

 

Частина 1. ВОЛЯ БОГІВ

 

У самого підніжжя Великої Гори, що на Подолі, в квітучій зелені літніх трав утопав невеличкий трактир. Біля входу до нього, ніби гостинно вклонившись, вже не один десяток років височила верба. Влітку, от як зараз, соковита зелена трава ніби підперізувала стіни трактиру під самою землею і зовсім окривала від очей кам'яний фундамент, так складалося враження, що зрубні дерев'яні стіни проросли із землі самі по собі багато-багато років тому. Про те, що трактир цей не забула людська пам'ять нагадувала витоптана тисячами ніг тонка хвиляста доріжка та дерев'яна кружка підвішена на ціпку біля дверей.

Хазяїном цього затишного міського закутка був дядько Вакула - місцевий бортничий. Товстий, високий дідуган із страшним завжди припухлим обличчям, проте із привітним і добрим серцем.

Кожну суботу ввечері люду у трактирі було найбільше. Всю ніч кипіло пияцтво та веселі розваги, що лише на ранок потроху переливалвзя в сумний буркіт і хропіння під лавами. Кожен робітник, після неодмінно важкого тижня, приходив до трактиру, щоб випити запашистого хмільного пива або міцного узвару, що його так добре умів робити дядько Вакула. Поки з келихів лився гіркий мед, з вуст летіли солодкі розповіді та байки знаних людей про минулі літа, про старе життя. Оповідачі ті, зазвичай, голосно викрикували якісь крилаті фрази, захмелівши, плутали слова й події, та все рівно справляли велике враження на публіку.

Особливістю Вакулиного трактиру була любов до нього княжих воїнів, послів та іноземних гостів, які на пам'яті хазяїна заходи не раз. Таких гостей Вакула любив особливо. Траплялося, що й дорогі гості відплачували йому тим самим, залишаючи на згадку новеньку шляпу або ніж.

Отож, із невеликими змінами до сталого курсу подій весь сценарій пригод повторився і в цей суботній вечір, але для трьох чоловіків, що сиділи у кутку навпроти відкритого вікна, він мав зовсім протилежне значення. Він запам'ятався їм назавжди...

Перший з них був високого зросту, широкий в плечах - справжній велетень з могутніми, скривленими сплетіннями вен руками. Сиве волосся м'яко лежало на плечах, виглядаючи з-під потертого капелюха. Зриті зморшками щоки, тонкі побиті вітром губи і жовтуваті, опалені гарячим літнім сонцем очі, підступно видавали його вік та картину життя. За потертим поясом стирчав короткий дорожній меч і невелика торбинка. Старий прийшлий мандрівник, який сидів за столом, звав себе послугом Преславом з далекого Тимгороду. Він помітно вирізнявся від інших ще й тим, що був одягнений в темну накидку від дощу із капюшоном та високо закрученими рукавами.

Два інші чоловіки були молодше за першого, з відкритими веселими обличчями, яких ще не торкнулися роки. Обидва носили довге хвилясге волосся і коротенькі бороди; вдягнені у довгі біті сорочки на випуск із візерунками на рукавах, які піджимали плетені червоні пояси, й темні робочі порти. Парубків звали Борис і Гліб, були вони мілкими ремісниками на Подолі. Сьогодні, як і зазвичай по суботах, зачесавши чуби, вони теж прийшли до трактиру відпочити...

Довгий просторий зал вже був ущент забитий рожево-синіми обличчями, сповненими радості та насолоди від життя. То тут то там спалахували і згасали вогні люльок, мимоволі випускаючи вгору величезні коми прозорого світлого диму, що переливався у повітрі у дивні образи, які потім зникали нагорі. Морськими хвилями плескалася в наповнених келихах піна. Повільно пріла смажене каченя на столах і мед.

Таку незвичну красу й особливість вечірнього міста міг би побачити поет в цьому трактирі, хлопці ж просто шукали поглядами знайомі обличчя та вільного місця, щоб притулити зади. Покраю стіни, у кутку біля вікна вони раптом примітили незнайомого пристаркуватого мандрівника. Він сидів один і неквапливо сьорбав з чарки якусь фірмову страву дядьки Вакули. Саме тому хлопці вирішили скласти кампанію самотній людині, до того ж був шанс, що мандрівник виявиться балакучим і розповість про які-небудь дорожні історії чи пригоди у далеких краях рідної землі, які так любили слухати, певно, всі у хвилюючі молоді літа.

Преслав не був проти такої кампанії і, мило всміхнувшись незнайомцям, запросив Бориса й Гліба до свого столу.

— Доброго вечора! - обізвався Гліб. - Як почуваєте себе, подорожній?

— Дякую. Живу потроху божою милістю і вам того ж бажаю, - відповів Преслав і стягнув з голови капелюха.

Вмостившись навпроти старця Гліб протягнув руку і привітався. Долонь його здалася хлопцю трохи кістлявою та грубою, але й одночасно якоюсь по-батьківськи теплою.

— Пива? - раптом запитав Борис, непомітно зиркнувши у майже порожній кухоль. Преслав помотав головою:

— Сита, - сухо відповів він, - Для хмелю вже літа не ті.

Борис кликнув дядьку Вакулу і поки той здував піну чоловіки познайомилися та зав'язали неквапливу тверезу бесіду. Про те, про інше та й про головне не забували...

Коли за вікном зовсім стемніло у трактирі спалахнули свічки та невеликі масляні кадила, неохайно підбиті понад стінами. Посеред кімнати у напівтьмі якийсь музика заграв на лютні. Під гомін півдесятка голосів линула приємна мелодія. Лише інколи голос її переривав хазяїн трактиру, розходжуючи з келихами назад-вперед і з цікавістю прислуховуючиоь у п'яні балачки вірних сей обителі прихожан.

— Скільки світу бачили ви! - окликнув Гліб, коли Преслав витер долонею масні губи, тим самим закінчивши розповідь про своє життя.

— Так, - обізвався старий, гордовито і задумливо піднявши вгору густі темні брови. - Не багатьом з тих, хто ще живе на цьому світі довелося побачити й почути стільки, скільки мені...

— А якими дорогами занесло вас у столицю, пане Преслав? - знову запитав Гліб старого, палаючи жагою дізнатися щось цікаве. - Чи не на Велике Свято поспіли, на Троїцин день?

— Гліб! - помітив Борис залал друга. - Та не перебивай ти мандрівника - дай хоч слово сказати.

— Та я і не перебиваю. Я от тільки думаю, що й Преславу буде інтересно дізнатися що нині в місті кажуть. Новини, чи то...

Борис скривив губи, виказуючи своє невдоволення поведінкою Гліба. Одного важко було розговорити, а іншого затулити.

— Тобі слово, а ти десять. - розчаровано пожав плечима Борис і додав: - Що за мода?

Обидва чоловіки подивилися одне на одного і вже було зав'язати спір, але Преслав вчасно перервав їхні потуги.

— Це вірно, - сказав він. - я на свято прийшов. Серце країни нашої хочу в останнє побачити.

Борис насупився ще більше:

— Чи не зарано вам лягати? Поживете ще.

— Пожив я своє на світі білому, - із сумом протягнув Преслав. – Багато пережив, багато життя знаю та от спокій для душі затінок ніяк знайти не можу. Наче тримає мене тут якась вища сила, не відпускає у землю тлінну плоть. а душу у вічний політ. Не хоче.

Старий відпив сита і окинув дивним поглядом нових знайомих.

— Та воно й не дивно... Я вам про себе вже багато розказав, але найголовніше втаюю. Боюся...

Борис та Гліб мовчки переглянулися.

— Писарем я був, - продовжив Преолав, - при князі удільному в тому ж Тимгороді, звідки сам родом. Двадцять років служив йому вірою і правдою, а за відданість свою був посвячений у таємницю...

У широко відкритих очах хлопців переблискували та тремтіли вогні ламп. В одну мить їм здалося, як дух таїнства вихром увірвався до трактиру крізь розкриті ставні і своїми широкими крилами прикрив усе навкруги. Несподівано, незрозуміло чому їм обом захотілося дізнатися таємницю старого.

— Яку саме діду? - Прошепотів Гліб, ледве стримуючись. - Невже про скарби та багатства, що їх сира земля береже?

Борис турнув друга в бік і обидва знову застигли у непримиренному очікуванні.

— Чи скарби та багатства? Преслав задумався ніби підбираючи потрібні слова. -Це так, але вони набагато цінніше за все золото й срібло в світі.

Настала довга пауза. Голоси у трактирі зовсім стихли, точніше - це Борис і Гліб перестали їх чути. Їх наче полонив цей старий і потягнув за собою у невідому далечінь, дорогу куди не знає більше ніхто. І не важливим стало те, що старець весь час уважно придивлявся в очі співрозмовників, ніби шукаючи якусь ваду, відчайдушно намагаючись викрити притворство.

Але марно, нічого такого побачити він не міг, бо дивилися на нього схвильовані й відкриті очі. Дарма він сумнівався у хлопцях, такі красиві гарячі олова послуга настільки вразили їх, що вони й думати перестали. Завмерла навіть душа...

— Таємниця моя – то історія нашого народу, - прошепотів Преслав склонивишоь уперед. - Але не та, що її сьогодні княжі вічники пишуть, а справжня... Дивна вона, проте цікава.

 

* * *

 

Багато століть тому, коли земля наша ще не була розмежована, а князі ще не об’єднали нас в один народ, у місцях на окраїні земель середземноморських двома окремими племенами жили давні люди. І не були вони схожі на нас сучасних, і не були вони ні кочовиками, ні землеробами. Не знали вони й мови нашої та культури, але була закладена в тих племенах велика сила, що її кожен з богів викроїв із височині небес і поставив на захист світові.

Не людьми моря звали себе ті люди, однак частинка рідної землі вже жевріла в душі кожного з них, адже ніякий інший етнос не стояв за свою країну та волю так, як стояли вони. З тих перших воїнів і бере початок історія народу.

Будувалася вона камінець за камінцем, читалася словом за слово, передавалася поколіннями з уст в уста, наспівувалася, як та пісня солов'я,та зберігалася дбайливо й віддано, бо кожне слово у ній було скроплено кров'ю першопредків. Кров'ю тих, хто віддавав і віддаватиме своє життя, стоячи на варті, щоб ми сучасні могли зажити краще.

А життя перших людей і насправді не було безтурботне та безхмарне. У ті дикі первісні часи людськими думками й діями керували боги. Вони ж примушували сліпу людську душу приносити на свою користь багаті пожертви, примушували поважати та безвідмовно наслідувати у всьому. Боги були мудрими, вчинки їх здавалися незрозумілими, але інакше вони не були б богами.

Так, коли на небесах панував мир, добре було й людям. Жити під постійним наглядом бувало важко, а втім людство тільки дозрівало й вчилося самостійності. Проходили тисячоліття, на землі, як і на небесах, почав творитися безлад. Вищі сили зав'язли у нескінченних чварах, розбраті. Сварки ці були такими сильними, що у жодному куточку цілої землі людина не знаходила спасіння від лиха. Злий дух, як той темний кажан кружляв над головами нещасних, волаючи вселити гнів та ненависть, намагаючись звести племена один проти одного, а потім вбити. Кимось той дух заволодівав, а кимось ні...

Почала литися кров синів і дочок, батьків, що їх зрадили діти, і дітей, покинутих напризволяще. Усюди панував хаос, смерть, гордовито крокуючи нашими землями, заходила у кожну хату й кожну родину. Невпинні війни виснажили і людей, і богів. Нарешті відкрив свої старі припухлі очі найвеличніший з богів: в один день невідомого числа й місяця під час битви двох племен він розвіяв у головах людей ненависть і жагу крові та звільнив їх від залежності інших богів.

Нагнавши важкі чорні хмари, Великий Бог вдарив щосили сталевою блискавкою з неба. Земля миттєво вкрилася величезними розломами, а людей розкидало по різні боки. І вперше за сотні років бій зупинився. Страх охопив серця і в одну мить тисячі облич залилися сльозами жалю та скорботи. Заплакало небо. Довго лилася вода, так довго, що заповнила ті розломи в землі та утворила річки, які стікали до однієї великої - природної межі, що на наступні роки роз'єднала ворогуючі сторони стрімким невпинним потоком. Зрадів та здивувався Великий Бог своїй роботі й пожалів людей, подарувавши їм ліси з дичиною, птицю, рибу.

Чи правда це, чи вигадка більш пізніх поколінь - невідомо, проте цілком достовірним є один незаперечний факт. Наостанок, коли Бог знову зібрався поринути у свій звичний вселенський сон, наказав, щоб не було більше усобиць, відшукати серед народу мудрого й справедливого правителя, який буде сам вірою й правдою керувати цими землями та особисто відповідатиме за вчинки свої перед Великим Богом. А ще наказав він кожному народові місто своє збудувати прямо на місці битви, щоб воно як живий свідок нагадувало наступним поколінням про те, що згодом неодмінно забудеться. Так і зробили люди...

Як і розказують перекази, зовсім скоро на правому березі річки на великому підвищенні виросло місто. Багате, чисте немов джерельна вода, обнесене міцною стіною із княжими хоромами, ремісничими дворами, лавками та просторою площею. Верхівки бань піднімалися над безкраїми просторами степу і ще здалеку служили орієнтиром для мандрівників. Люди в місті освоїли ремесла і торгівлю, проклали водні шляхи та й зажили мирним життям.

Доля немовби навмисне подбала, щоб це місто назавжди зберегло в собі згадку про єдність та соборність народу, якщо він знову почне тонути в болоті розбрату і тоді, коли настануть нові часи вселенської смути. Коли нова хвиля руйнувань і смерті прокотиться цими землями, щоб знайшлися люди, здатні захистити майбутнє.

З тих пір як у народу з'явився спокій та злагода, а згадка про те якими силами вони були добутий й досі живе, то страх перед його втратою повинен розчинити в собі все інше зло.

Довгими хвилястими стежками пішли у давнину ці події. Багато чого вже забулося і відійшло, багато набуто за ці роки. Вже не один десяток поколінь прийшло на зміну першопредкам, і кожне нове покоління привнесло багато поправок до усталених законів і правил. Лише в поодиноких випадках залишилися старі обряди й вірування - це, зокрема, свято Троїцин День, яке зберегло в собі дух тої епохи великих князів та благородних воїнів. Знявши кайдани вічного страждання і мук, віддавши дань честі, Великий Бог, тим самим, назавжди увіковічив себе у нашому - земному світі.

Та іноді помиляються навіть боги. Ніхто із сусідніх народів, тих що жили за морем і горами, не визнали права на самостійність нової нації. Обов'язкове та повне підкорення її стало на довгі десятиліття новим життєвим кредо держав Середземномор’я.

Народ із лівого берега річки не послухав наказу Великого Бога, не став будувати місто на своєму березі. Люди ті були твердіші й жорстокіші характером за сусідів, і переривати споконвічну ворожнечу вони не схотіти. Їх розум затьмарила жага помсти. Заздрість та зневага до сусідів не давала їм спокою ні вдень ні вночі, тому невдовзі вони покинули ці місця і рушили на північ у пошуках нових богів та нової долі, щоб невдовзі повернутися.

Так, люди з правого берега залишилися із ворогами сам на сам.

 

* * *

 

Сотні років пройшло, поки звістка про північних людей знову не облетіла наші краї не позабули люди моря наскільки підступними і нещирими були ті сіверяни. І чим можеобернутися їх мирний приїзд до міста. Адже вікові традиції та фольклор зберегли йоповідання про ті літа, коли один народ намагався підкорити інший. І знову, мабуть, людей отяжить старе забуте відчуття невизначеності, остраху. Тепер у кожному дворі, у лавках на ринку, в сім'ях, що їм не байдужа доля країни, будуть розмірковувати: чи принесевізит північних гостей щось добре.

Багатьох, зокрема й Радиміра, сумна звістка застала на головній площі міста. Невидимий бар'єр між минулим і сучасним вмить зник, разом з тим впав й інтерес до всіх покупок які він хотів придбати на свята. Не залишалося нічого, окрім як повернутися додому, опуститися на плетене крісло і впасти у роздуми.

Радиміру було вже за сорок. Він, як і більшість колишніх княжих воїнів, був жонатий, мав доньку, хату на Подолі та невелике господарство. Останні ж роки, як овдовів, Радимір полишив зовсімвійськову службу і був більше заклопотаний сім'єю, справи держані тепер його зовсім не цікавили. Занадто важко йому стриманому та пильному стало миритися з політикоюнового князя, а точніше княжого оточення, де сам він уже давно втратив право голосу, котре було колись. Відтепер, чомусь, у справах військових більше розбиралися бояри, горянська знать та багаті купці, а не досвідчені воїни. Невідомо чому, але це мучило Радиміра. Він десь вглибині душі бажав ще послужити країні.

От тепер, поринувши вглиб себе у спогади, він знов відчув якусь задуху й жар, що прокотиласяпо всьому тілу. На лисій чубатій голові проступили краплини поту, великі зеленіочі вмить потьмяніли і запливли, щоки втиснулися у лице. В одну мить чоловік осягнув, як постаріло та стало грубим його тіло, як змінився він душею. Багато років проведених без крові та смерті перед очима, без криків та стогону битви притупили свідомість, знизили здатність до самозахисту. Що не давало спокою Радимірові в ці мирні часи. Можливо стара почорніла шабля, що висіла на стіні. Подарунок від прадіда, сімейна реліквія, яка неминуча повертає думки у далекі часи. Коли бачиш воїнів, котрі безжалісно і безперервно махають мечами, відсікаючи голови один одному. Коли страшне багряне марево охоплює поле битви, а нескінчені зграї стерв’ятників кружляють над головами низько-низько. І як тисячі стріл зі свистом розсікають повітря та ранять людську плоть. І картина ця постає настільки реально, що ти й сам готовий от-от пірнути туди, схопити важкий дрючок і надавати ним комусь по пиці. Або, можливо, були це спогади вже більш пізнього часу, коли Радимір сам, будучи іще молодим воякою, йшов захищати батьківщину від набігів нових ворогів з півдня, з-за моря. І як там, плечем до плеча із самим Великим князем відсікав та рубив голови клятим грабіжникам й іновірцям, які так зухвало посміли безчинствувати на землях, де не є господарями. Не жаліючи там ні себе, ні їх, від сходу сонця до пізнього вечора, до тих пір, поки меч тримається в руках, а очі розрізняють кольори стягів, що роздмухуються над полем бою і розвиваються від сильного морського бризу. Відчуваючи постійний присмак крові на губах і біль у серці.

Та особливо добре відбилася у пам'яті Радиміра остання битва і всі події, що її супроводжували. Мабуть, так і пам’ятатиме до кінця своїх днів прохолодну зоряну ніч, як лежав на висушеній пекучім сонцем землі і молився, звертаючись у словах до богів із щирим проханням: якщо вже не врятувати йому життя, то, хоча б не пустити ворога до стін Міста. Бо там серед квітучої магнолії бавиться десь на ганку його маленька дочка, а на городі біля криниці, у чисто випраній білій вишиванці, порається кохана...

Тоді вона була ще жива, жив був і князь, і старі традиції та звичаї. Відтоді багато чого змінилося...

Раптом у Радиміра перехопило в горлі. Він потягнувся до черпака з водою, зробив великий ковток і тяжко видихнув. Спогади миттєво розвіялися, залишилася тільки стара залізяка на стіні та він сам у плетеному кріслі - символи долі, таємні знаки життя. Занив, чомусь, старий шрам на плечі. Можливо це була втома, хвилинна слабкість, або ж то вже були перші ознаки старості, тієї миті коли майже невидима сіра тінь, що все життя ходе по п'ятах за спиною, врешті-решт вхоплюється своїми потворними кощавими пальцями у живе тіло і забирає всі сили, лишаючи на згадку тільки сухі потерті спогади на купі зв'язаних шкірою кісток.

— Ні! - видавив із себе Радимір, натужно підвівшись на ноги. - Головне - не піддаватися паніці. У людей і гірше за моє бува...

Він із докором похитав головою, щоб хоч якось виправдати власну слабину, витер рукавом спітнілого лоба і вийшов на двір.

Сонце котилось під гору, його мляві, окутані незримою білою димкою промені ледь-ледь торкалися притоптаної трави на радиміровому подвір'ї, ніби востаннє ніжачи її своє теплою божественною долонею. Дерева, відкидаючи довгі й величні тіні, прощалися із сонцем по-своєму - тихим шелестом листя. Ще один день добігав кінця, щоб вже скоро розпочатись знов.

Радимір витягнув широкі плечі, потягнувся, почухав прим'ятого чуба - усе марно вдаючи спокій та впевненість. Але їх не було. Вони розвіялися потроху за прожиті роки, розгубилася дорогами життя. Та зовсім не жаль за роками вбивала чоловіка. Він, чогось, боявся відпускати від себе єдиний скарб, що лишися після втрати дружини, - доньку Феону.

Впархаєш від мене голубонько, думалося Радиміру, Покинеш рідний дім та й забудеш батька. Ці думки вже не один місяць гризли душу люблячому турботливому батькові, але вдіяти він нічого не міг. І десь всередині себе вже почав потроху звикати до думок про довгі самотні зимові вечори, про балачки із сусідом, про неминуче неквапливе очікування смерті...

— Важкий день, - уже вкотре тяжко зітхнув Радимір. - Важкий і епередбачуваний...

Раптом йому згадалися слова глашатая, про приїзд посольства північних людей, що й навіяли цей сум. В животі знов засвербіло, наче від пересоленого борщу. Радимір у серцях гупнув ногою по дерев'янім порозі.

— І навіщо так народ полошити, - пробуркотів він собі під ніс, повертаючись до хати. - Ще нам одних ворогів не вистачає... От осел.

 

* * *

 

Ніч пронеслася сірим соколом над містом і зникла за горизонтом. З самого ранку наступного дня по всьому твердому березі річки, а особливо біля причалу, набилося багато люду. Старі й молоді, батьки з дітьми. Всіх до води гнала цікавість. Звідусіль доносилися розмови та чутки про майбутніх гостей. Не дарма ж кажуть, що брехня поперед події біжить. Навіть на Горі, біля княжого палацу, весь ранок горланили роги. На дерев'янім помості біля причалу в наметі під стягами й гербами княжими сиділи його посланці, себто власна делегація із досвідчених воїнів та військових командирів, щоб убезпечити населення Міста від посягання з боку північних гостей. Сам Великий князь не спромігся спуститись вниз у таку ранню годину й залишився виглядати посольство згори.

Серед натовпу стояв і Радимір. На берег він прийшов ще до перших півнів, мучачись від безсонні та щоб не ковтати пилюку від тисяч босих ніг вдень. Вдяг посеред ночі старого панцирника, підперезався мечем та рушив пороху тихими, сонними вулицями. Не кваплячись, розмірковуючи про щось своє. На березі ж примостився коло старого посохлого дуба. Усі інші городяни почали з'являтися на березі коли у жертовнику скінчилася нічна молебна, а по хатах почали спалахувати вогники каганів. Тоді берег річки став повільно наповнюватисялюдом. Багатьом з тих, хто проходив повз Радиміра, він намагався придивлятисьв обличчя, щоб вгадати їх ставлення до тої плеяди подій, котрі почали розгортатисяв місті.

Декому було так само важко. Радимір це добре бачив по стривожених поглядах та розмовах. Боязко було всім, що настали такі часи, коли меч однієї людини перестав бути чогось вартий, а політика цілої країни стала відповідати бажанням і прагненням тільки найзаможніших: міської еліти, горян, наближених до князя воїнів. Радимірові думалося, що тепер більшість людей знову згадають заповіти Великого Бога, змінять ставлення до життя та прагнутимуть замін на краще. А боги-покровителі допоможуть і захистять всіх вірних вітчизні патріотів, як це вже було колись...

— А ти як гадаєш, друже?

Радимір раптом відчув легкий удар по плечу і знайомий хриплуватий, посаджений голос. Це був дядько Панас - сусід.

— О! Добридень, дядьку! - зрадів Радимір, розгледівши під старим дірявим капелюхом засмагле лице Панаса. - Як же ви мене у такому натовпі відшукати спромоглися?

— То все злі чари, - усміхнувся Панас у відповідь. - А сам-то як? Не зіпрів тут на сонці у латах?

— Та що зі мною станеться! - відгукнувся Радимір, оглядаючи згорблене пристаркувате тіло і додав: - А от у вашому віці... Краще б вдома сиділи, відпочивали...

— Відпочив, - захитав головою Панас, недочувши слова сусіда. - Нормально відпочив...

— Та де ж там нормально! Тільки з ліжка встали, а вже за своє... От вам кортить, дядьку, оце бути у курсі всіх справ державних. Панас тільки відмахнувся:

— Приїлося вже, сусіде, вдома сидіти і у стелю плювати.

Старий подивився у різні боки, потім розгледів на причалі княжий стяг, вклонився йому у своїй звичній манері й запитав:

— Скільки народу набилося! Ходи, весь Поділ?

— Ще й всяГора, - зауважив Радимір.

— На причалі?

— На причалі.

Панас вихаркнув убік, далі дістав з кишені табачницю.

— Як тамдорогі гості? - поцікавився він, підпалюючи тютюн. Радимір зморщив лице, виказуючи огиду.

— Йдуть... - видавив він, зрештою, з себе.

— А де ж? - схаменувся Панас.

Радимір вказав на дві білі плями вдалині, що повільно росли, наближаючись до берега.

— Геть неуважний став, - хекнув Панас і прикрив рукою очі, щоб сонце не відблискувало і не заважало роздивлятися горизонт.

— За годину будуть, хай би їм... - крізь зуби вимовив Радимір.

— Може й обійдеться...

Чоловіки подивилися одне на одного; обидва вже ніби відчули, що «не обійдеться».

А з протилежного краю річки, наче біла хмара, пливли два човни. З кожною новою хвилиною все ближче і ближче наближаючись до берега, все більше гнітючі Радиміра своєю зухвалістю та сміливістю. Не міг він поки і осягнути, як посміли північні вигнанці повернутися туди, де їм не раді. Та й навіщо, з якою метою? Невже, думалося Радиміру, не лякають тих мандрівників на човнах велич і краса Міста, сила й дух народу, що зібрався на березі. Чи бачили, чи чули вони, як накивали п'ятами незлічені завойовники із півдня? А союзи, а зв'язки з іншими народами навколо моря? Відповідей на ці питання у Радиміра не було. Вони з'являться і дуже скоро, однак поки у думках витає невпевненість та сум.

— Зухвальці! - промовив залишки думок Радимір.

Панас, який у той час думав приблизно про те саме, погордливо кивнув.

А тим часом сонце піднялося майже у зеніт і таки дійсно почало припікати. Нагрітий метал на панцирнику Радиміра здувся і почав заважати вільно дихати, а під потилицю хтось ніби з усього маху вдарив із величезного довбня. Той навіть похитнувся трохи, проте лати не зняв, тільки дещо ослабив ремені, а меча опустив з плеча та встромив у землю - так було вже легше.

— З того берега хмара іде, - раптом перервав довгу нервову тишу Панас. - Може і в нас заллє.

— Ага, - витираючи піт з потилиці обізвався Радимір. - Праві ви були дядьку - весь зіпрів.

— А я про що. Знімай ці залізяки.

— Не можна, дядьку, а раптом щось...

— Та біс із ним! - махнув рукою Панас. - Там і дружина княжа є. Ходімо краще в тінь.

Радимір трохи пом'явся на місці. Йому було якось незвично відчувати себе непотрібним у війську. Він уявляв весь цей час, що непохитно стоїть на варті, прикриваючи грудьми весь народ, який тіснився позаду. Мабуть уперше він окинув поміркованим оком навкруги і, на свій подив, не помітив більш нікого зі зброєю чи у латах. Люди були стривожені, здивовані, може трохи втратили пильність, але ніхто не був наляканим. Жоден не відчував гнітючого страху перед обличчям уявного ворога, скоріш, що більше боялися ті, хто зараз плив у човнах до берега.

І Радміру це сподобалось. Він щиро посміхнувся і ще більше ослабив ремені на панцирнику.

— А ви праві дядьку! Біс із ними...

Отак потроху, коливаючись на буйних неспокійних водах річки, до причалу підійшли два великі човни. Вони дуже сильно відрізнялися від невеличких місцевих, були більш масивними, мали великі білосніжні вітрила, підчеплені до щогли. Вітрила роздувалися від сильного поривчастого вітру і, ніби вдихаючи його чарівну силу, легко рухали човен проти течії. Вони не були схожі на торгові баркаси, але й велике військо вмістити в собі не могли. Отож, за їх високими бортами подорожували люди, що не мали на меті війну - це таки й справді були посли із півночі.

Підійшовши до берега, з човнів на причал полетіли канати та східчасті містки. З човна, що пришвартувався перший, на дерев'яне підмостя вийшло десяток воїнів у довгих темних каптанах та дивакуватих головних уборах, схожих на заплетений навколо голови рушник. На плечах та по боках воїнського убрання переблискували шкіряні вставки, на яких містився герб. Усі воїни мали чималі русяві бороди і довге волосся, що було дбайливо зібрано ззаду. Ноги були взуті у чудернацькі, небачені для місцевих жителів чоботи, із тканини переплетеної товстими нитками. За плечима у кожного висів відполірований бердиш, а також невеликий округлий щит. Саме такими постали перед людьми моря добірні північні воїни, котрі власне, були лише супроводом якоїсь більш вагомої особи.

Як тільки чужоземці з'явилися на причалі, гомін серед натовпу одразу стих і тисячі схвильованих та зацікавлених облич втупилися на воїнів, із нетерпінням вишукуючи серед них головного. Княжі ж гридні хутко вишукувалися поперед усіх городян, утворюючи міцний заслін, на випадок несподіваної атаки. Проте, ніхто з чужинців і з місця не зрушив, мабуть таки, чекаючи наказусвоїх командирів.

Нарешті, за кілька хвилин до причалу підійшов й другий човен. З нього на берег зійшло ще троє людей. Вони, на загальний подив, були вдягнуті у зовсім інше - дороге вбрання, тому сприйняті були людом якдовгоочікуване посольство. По всьому березі вмить прокотилася хвиля подиву із відповідними звуками й жестами. Чоловіки нахмурили брови, а жінки, закривши роти руками, повпускали очі - наскільки усіх вразила краса вбрання послів. Навіть чайки, які весь цей час кружляли над незнайомими човнами, безпорадно порозліталися у різні боки, ніби відчувши запах благородної крові.

У тих мандрівників з другого човна вид і справді був приголомшливий, такий, що його ніколи не бачили люди на своєму князеві. З голови до п'ят були вони окутані легким шовковим корзном, що був перекинутий через плече і скріплений фібулою у вигляді якогось північною звіра. З-під коштовного корзна виглядала срібна бадана з інкрустованими золотими символами, що містилися й на воїнах. Голови усіх трьох людей були прикриті накидкою, чи-то від палких сонячних променів, чи-то від надокучливих очей.