Ідеї екзистенціалізму, позитивізму, аналітичної філософії, органіцизму, постмодерну

Екзистенціалі́зм або філософія існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування) — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XIX —XX ст.Ще Іммануїл Кант в Критиці чистого розуму зауважував: Коли щось, що досягається через буття (es auch sei), існує (existiert), то це щось, воднораз, стає існуючим (existiere) з необхідності (notwendigerweise – потребо-рухомо-показане), (Третього розділу секція третя Про підстави спекулятивного розуму, через буття (Dasein - там-тут буття), робити висновок про поняття найвищої сутності, другий абзац). Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ Серен К'єркегор та німецький філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Визначальні риси екзистенціалізму:

на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

існування людини тлумачиться як драма свободи;

найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

Екзистенціалізм також розглядають і в ширшому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи Андре Жид, Альбер Камю, Андре Мальро, Жан Ануй, Жан-Поль Сартр, Борис Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, Альфред Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець Мігель де Унамуно, італієць Діно Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.

Екзистенціалізм в Україні

В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного (повість "Остап Шаптала", збірка новел "Проблема хліба", роман "Місто"), В. Домонтовича, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, М. Осадчого, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса. Нерідко межі екзистенціалізму як світоглядної структури є досить примарними, а зарахування до нього окремих митців — дискусійним.

Позитиві́зм (лат. positivus — позитивний) — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтетичний і прогностичний потенціал.

У філософії позитивізм — це концепція, яка зазначає, що людське мислення проходить три етапи розвитку: теологічний (релігійний), метафізичний (філософський) та позитивний (науковий). Вперше ця концепція була сформована Огюстом Контом у 30-х роках XIX століття. У своїй основній праці «Курс позитивної філософії» (1842) Конт запропонував концепцію, за якою істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних інтерпретацій, які, на його думку, є безпідставними і неістиними.

Позитивістський підхід відіграв значну роль у розвитку філософії науки в XX столітті продовжує зберігати свій вплив у XXI сторіччі.

Етапи

В еволюції філософії позитивізму можна виділити кілька етапів.

Перший позитивізм

Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Еміль Літтре, П'єр Лаффітт, І. Тен, Ернест Ренан та інші, склався в 19 ст. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології. Теоретичним джерелом позитивізму виступало Просвітництво з його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма.

Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом у роботі «Курс позитивної філософії» та Гербертом Спенсером у 10-томнику «Синтетична філософія». Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.

Другий позитивізм, емпіріокритицизм, махізм

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький математик Анрі Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третій позитивізм, неопозитивізм

Третя форма позитивізму — неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше — емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає нову головну роль в усіх сферах діяльності. Усі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Був репрезентований німецько-американськими філософами Рудольфом Карнапом (1891-1970) та Гансом Райхенбахом (1891 - 1953).

Представники: Бертран Расселл, Альфред Тарський, Карл Поппер, Людвіг Вітгенштейн та інші.

Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Карл Поппер, Казімеж Айдукевич, Ян Лукасевич, Котарбіньский, Гілберт Райл, Дж. Віздом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап та ін.) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Отто Нейрат, Фрідріх Вайсманн, Герберт Фейгль, Ганс Ган, Віктор Крафт, Ф. Кауфман, Курт Гедель та інші).

Постпозитивізм

Сучасний позитивізм — це позитивізм, у рамках якого очікується очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки (Кун, Лакатош, Тулмін, Фейєрабенд, аналітична філософія, віденський гурток). Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.

Критика

Марксизм-ленінізм критикував позитивізм передусім за відмову від матеріалізму, відносячи його до буржуазного ідеалістичного напрямку в філософії. Позитивісти відмовлялися давати однозначну відповідь на так зване основне питання філософії про первинність матерії або духу, вважаючи постановку питання метафізикою. Позитивістів цікавить не онтологія, а в першу чергу епістемологія та гносеологія — розділи філософії, присвячені аналізу знання та пізнання, відповідно.

Історично позитивізм найбільше критикували за редукціонізм, тобто за віру в те, що всі процеси можна звести до фізіологічних, фізичних чи хімічних, а соціальні процеси зводяться до дій індивидів та стосунків між ними.

Макс Горкгаймер критикував класичне формулювання позитивізму з двох позицій. Перш за все він стверджував, що позитивізм неправильно подає дії людей в суспільстві. На думку Горкгаймера позитивізм не враховує, наскільки його висновки щодо суспільного життя є продуктами власної соціальної та історично зумовленої свідомості позитивістів. Позитивісти вважають, що об'єкт їхнього дослідження існує незалежно й об'єктивно, а тому не беруть до уваги ролі спостерігача в формуванні цього об'єкту. По-друге, Горкгаймер звинувачував позитивістів у консервативності, в сприянні збереження статусу-кво, у відмові від намагання змінити ситуацію. Саме завдяки цим рисам його підхід популярний в певних політичних колах. З іншого боку, Горкгаймер підкреслював, що його власна критична теорія містить рефлексивний елемент, якого бракує позитивістам

Аналіти́чна філосо́фія — два пов'язані між собою напрями у філософії: логічний позитивізм та, як його суттєво видозмінене продовження, — лінгвістична філософія. Лінгвістичну філософію можна розглядати як певне відгалуження від логічного позитивізму, оскільки після її появи деякі з логічних позитивістів залишалися вірними основному духові логічного позитивізму. Хронологічні межі аналітичної філософії — початок 20-х — 60-ті роки XX ст.

У ширшому та вільнішому значенні висловом «аналітична філософія» позначають таку тенденцію сучасної філософії, в якій існує підвищена увага до способу висловлювання думки, до аналізу та уточнення значень і смислів. Одним із перших джерел логічного позитивізму стали філософські праці Рассела «Наше знання зовнішнього світу» та «Філософія логічного атомізму». Рассел, заперечивши ідеалістичну онтологію Бредлі (духовна єдність буття), прийняв плюралістичну онтологію: першоелементами всього існуючого в його онтології є різнорідні види буття — такі, як ознаки та відношення. Ці першоелементи доступні досліднику у вигляді «фактів»: Рассел не вважав їх ні ідеальними (суб'єктивними), ні матеріальними, а нейтральними. Тому свою концепцію він називав також терміном «нейтральний монізм». Другим засновником ідей логічного позитивізму був Людвіг Вітґенштейн, який у 1921 р. опублікував «Логіко-філософський трактат», що став своєрідною програмою для логічного позитивізму. Висловом «логічний позитивізм» у його вузькому значенні позначають філософію Віденського гуртка, який виник у Відні на початку 1920-х років, і до якого входили Карнап, Шлік, Нейрат, Фейгль та Вайсман. Висловом «лінгвістична філософія» позначають досить широкий філософський рух, започаткований у 30-х роках, основними центрами якого стали Кембридж та Оксфорд.

Лінгвістичну філософію переважно важають варіантом аналітичної філософії (хоча іноді її протиставляють аналітичній філософії, звужуючи поняття останньої до традиції логічного позитивізму). Засновником лінгвістичної філософії вважають «пізнього» Вітґенштайна, який переглянув свою філософську концепцію, сформульовану в «Логіко-філософському трактаті», і обґрунтував принципово відмінну від попередньої філософську концепцію. У розробці своїх нових ідей він зазнав деякого впливу «неореалізм» Мура, що ґрунтувався на реабілітації «здорового глузду». У цій праці зазнає принципового перегляду теорія значення і ставлення до повсякденної мови. Суть нової концепції полягала в тому, що значення не є предметом (як було прийнято в концепції іменування), а способом застосування висловів. Вітгенштайн, розрізняючи (слідом за Сосюром) мову і мовлення, показував це на прикладі гри в шахи: правила гри в шахи — це мова, а ті партії, які розігрують гравці, — мовлення. Звичайно, самі правила виникли в процесі гри і в результаті домовленості щодо правил використання фігур, але позаяк вони виникли, то з'явилася й різниця між самими правилами і їх використанням. Розуміння значення як способу застосування означало принципову зміну у філософській семантиці — перехід від так званої «реалістичної» семантики до прагматичної. У семіотиці прагматика, таким чином, мала включати також семантику. З цього погляду відкидалися деякі з принципів логічного позитивізму — передусім емпіричний фундаменталізм разом з принципом емпіричної верифікації. Метафізика та філософія ставали одним із можливих видів мовних ігор. Звичайна мова, відтак, більше не оцінювалась як недосконала (у порівнянні з штучною символічною мовою, пристосованою для логіки і математики). Оскільки первинною мовою була безперечно звичайна мова (адже штучні спеціальні мови виникли на її основі), то шляхом для з'ясування значення тих чи тих термінів може бути з'ясування тих первинних значень повсякденної мови, на основі яких був введений певний термін. Значення того чи того терміна потрібно розглядати з погляду історії його використання. Це пояснює те місце, яке в лінгвістичній філософії зайняла повсякденна мова та аналіз повсякденного застосування висловів для виявлення (часто прихованих, неусвідомлених) значень. Тому лінгвістична філософія має ще іншу паралельну назву — «філософія звичайної мови».

Органіцизм — популярний в 19 столітті напрям у натуралістичній соціології, започаткований відомим англійським філософом та соціологом Гербертом Спенсером. В його основі лежала ідея пошуку аналогії, а в деяких науковців і повного ототожнення (організмізм) суспільства з організмом людини. Представники органістичної школи в соціології пояснювали соціальне життя біологічними закономірностями, виявляючи спільні загальні закономірності розвитку природи та суспільства.

Розвиток ідей органіцизму

Аналогія між організмом і суспільством не є винаходом соціологічного натуралізму. Як відомо, до його появи спроби порівняти суспільство з організмом робили Платон, Томас Гоббс і Огюст Конт, теза якого про необхідність використання в соціології порівняльного методу також була сприйнята органістичним напрямом. Поширення органістичних ідей в соціології пов'язане з значними успіхами біологічної науки у 19 ст. Започаткування органістичної школи в історії соціології пов'язано з науковою діяльністю Герберта Спенсера. Виходячи з ідеї "суспільство це організм "(так називається один із розділів книги «Основи соціології»), англійський учений звертає увагу на цілий ряд схожих рис між соціальним і біологічним організмами. Зокрема, тому, й іншому притаманні зростання і збільшення в обсязі, ускладнення структури, диференціація структури і функцій.

Як і біологічний організм, суспільство має три системи органів:

«підтримчу систему», яка забезпечує у живому організмі харчування, а у суспільстві — виробництво;

«розподільчу систему» — в живому організмі це система засвоєння поживних речовин, у суспільстві — система поділу праці та розподілу продуктів;

«регулятивну систему» — в живому організмі це нервова система, у суспільстві — система держави і права.

Проте між біологічним та соціальним організмами Спенсер бачив деякі істотні відмінності: в організмі складові елементи підпорядковані цілому і існують заради нього, тоді як у суспільстві не індивіди існують заради сусуспільства, а суспільство заради блага своїх окремих індивідів, та ін. Органіцизм Герберта Спенсера можна вважати поміркованим, оскільки він не вдається до повного ототожнення соціального і біологічного.

Одним з відомих органіцистів був німецький і австрійський соціолог і економіст Альберт Шеффлє. Спочатку Шеффлє стояв на позиціях вульгарного органіцизму, та згодом його погляди стали більш поміркованими. Він підкреслював, що суспільство подібне до організму, але вони не тотожні. Органіцизм Шеффлє істотно відрізняється від інших концепцій, оскільки в ньому в центрі уваги перебувають не стільки біологічні, скільки матеріальні та духовні фактори розвитку суспільства.

Французький біолог і соціолог Альфред Еспінас вважав, що соціальна наука має вивчати не стільки аналогії між «клітинами» біологічного та соціального організму, скільки об'єднання між особинами тваринного світу, які більше нагадують об'єднання людей у суспільстві. Еспінас на відміну від більшості органіцистів, які намагалися довести, що суспільство — це організм, використовуючи аналогію у зворотному порядку, стверджує, що кожний живий організм як складна асоціація клітин чи особин є суспільством. Таким чином, виходить, о суспільство як асоціація особин є лише різновидом тваринних суспільств.

Французький соціолог Рене Вормс у ранніх працях стоїть на позиціях вульгарного органіцизму, проте його дослідницька діяльність випала на той час, коли органістична перебувала під шквалом критики. Тому він поступово переглядав свої початкові принципи, замінюючи їх більш поміркованими. Пізніше Вормс починає говорити про те, що органіцизм можна використовувати лише для аналізу примітивних суспільств, оскільки зі зростанням у процесіеволюції суспільства духовних факторів відбувається ускладнення системи соціальних взаємозв'язків між членами суспільства, і це потребує нових підходів.

Органіцизм у Росії

Органіцизм у Росії розвився досить швидко. Основні представники органістичної школи — Павло Федорович Лілієнфельд та Олександр Іванович Стронін.

Органіцизм Лілієнфельда суттєво відрізняється від спенсерівського тим, що в ньому принцип аналогії замінюється ототожненням соціального та біологічного організмів. Використовуючи аналогії Спенсера, він доповнює їх новими функціями — розмноження, народження, росту, хвороби, смерті, накопичення запасів та ін. На основі принципу ототожнення біологічного та соціального організмів він стверджує про існування та дію біологічних законів щодо суспільства і вважає, що об'єднання людей у різні групи нічим принципово не відрізняється від тих природних законів, за якими об'єднуються між собою біологічні клітини в організмі.

Лілієнфельд доповнив органіцизм концепцією «соціальних хвороб», якими він називає будь-які відхилення чи порушення в системі соціального організму. Функцію лікаря у такому разі мусить брати на себе уряд і держава, щоб забезпечити «соціальне здоров'я» всьому суспільству.

О. Стронін — представник вульгарного органіцизму в Росії. Тотожність суспільства з організмом він намагався довести, зіставляючи схожість їх функціонування і закономірностей. Він вважав, що можливо переносити закони природи на суспільство, а соціальне знання необхідно будувати за подобою природничих наук, в першу чергу біології. На думку Строніна, суспільство — це організм, а соціальні інститути — це окремі частини організму. Функціонування людини і суспільства відбувається однаково, а тому він вважав, що соціологія повинна бути аналогічною з фізіологією.

Критика органіцизму

Органіцизм намагається пояснити світ людини через світ живої природи, її закономірності, але навіть найглибше знання соціальних закономірностей не може розкрити закономірностей біологічних і навпаки. Механічне перенесення законів біології на суспільство та поверхові аналогії майже нічого не дали для наукового розуміння суспільства, особливо його законів.

Орієнтація на еволюцію та відносно сталі закони біологічного світу виключили, по суті, будь-які спроби дослідження перспектив розвитку суспільства, не орієнтували на дослідження майбутнього.

Якщо порівняти з теоріями, котрі розглядали суспільство як продукт згоди між індивідами, органічний структурно-функціональний підхід до його вивчення був безумовно кроком уперед. У цілому ж концепції органістів не є до кінця науковими. Конкретно-історичне вивчення соціальних явищ вони підміняли довільними аналогіями, соціальні закономірності — біологічними. Такі соціальні явища, як конфлікти, класова боротьба, проголошувалися «хворобами організму». На їхню думку, нормальний розвиток суспільства має відбуватися лише еволюційно.

Постмодерні́зм (фр. postmodernisme — після модернізму) — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи[Джерело?], епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Термін «постмодернізм»

Уперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца (Rudolf Pannwitz) «Криза європейської культури» (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, живописі та музиці.

В англійській мові розрізняють терміни «Postmodernism» (власне постмодернізм) — для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі модернізму та «Postmodernity» (постмодерність) — який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній та культурній сферах. Подібне розрізнення термінів характерно також французькій мові (Postmodernisme та Postmodernité).

Виникнення й поширення постмодернізму науковці пов’язують із певним невдоволенним становищем, що склалося в культурі, мистецтві, філософії другої половини XX століття.

Розвиток постмодернізму

Як філософська категорія термін «постмодернізм» поширився завдяки філософам Жаку Дерріді, Жоржу Батаю, Мішелю Фуку і особливо книзі французького філософа Жана-Франсуа Ліотара «Стан постмодерну» (1979).

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Для епохи постмодерну характерні конкурентна демократія та узгодження інтересів різних груп на основі суспільного договору, ринкова економіка з масовим споживанням, нові джерела соціальної нерівності, індивідуалізація та плюралізація життєвих стилів. Прогресуючою стає регіональна нерівність. Філософський постмодерн оголошує все відносним, крім самої відносності.

У постмодерністському пізнавальному дискурсі збільшується роль індивідуального.

Ситуація постмодерну

Постмодернізм як явище був виділений в кінці 1980-х років. За своєю природою явище постмодерну — це певний відчай у пошуках сенсу, будь якої істини у чомусь. Попередні художньо-культурні напрями, як-от авангардизм та модерн, були підґрунтям для формування постмодерну як чогось, що заперечує попередні тенденції. Якщо авангард прямував до чогось нового і прагнув завжди відкривати щось, чого не було раніше, модерн певним чином «академізував», тобто намагався побачити естетику в усіх проявах людського буття. Постмодернізм виступає чимось розчарованим у попередніх прагненнях «створити щось», або «прийти до чогось». Епоха постмодерну — це певний стан сумніву в усьому, що йому передувало. У філософії постмодернізму відзначається зближення її не з наукою, а з мистецтвом. Суть (якщо можна говорити про якусь суть, адже постмодернізм відмовляється і від цього поняття) постмодерністських процедур зводиться до принципової відмови від серйозності щодо всіх традиційних цінностей культури. Епоха постмодернізму відображає іронію щодо руху філософії у певному напрямку та досягнення нею якихось цілей і зводить усе до певного нігілізму та роздробленості світосприйняття безпосередньо кожним окремим суб’єктом.

Енциклопедія літературних напрямків і течій подає список рис постмодернізму.

Визначальні риси постмодернізму:

культ незалежної особистості;

потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

іронічність та пародійність.

Американський літературознавець Ігаб Хассан (Ihab Hassan) відзначає такі риси:

«невизначеність»,

«фрагментарність»,

«деканонізація»,

«втрата Я»,

«іронія»,

«гібридизація»,

«карнавальність»,

«сконструйованість».

 

Постмодернізм виходить із цілісності суб'єкт-об'єктних відносин. А ключовим моментом його раціональності є визнання того, що світ (об'єкт) не є призначенням, «служницею» людини (суб'єкта). Тому слід відкинути уявлення про людину як хазяїна Всесвіту, зрозуміти, що вона істота не штучна, яка височить над природою, а частина її, міцно вкорінена у світові процеси й залежна від них.

Людина своєю діяльністю порушує самоорганізацію природи, тому між ними виникає конфлікт. У зв'язку з цим істотним моментом постмодернізму є усвідомлення глобального взаємозв'язку живої й неживої природи, сприйняття світу як єдиного цілого. Ключ до цього — дія закону ентропії, яка в одну мить може перетворити світ на руїни. Людина періоду постмодернізму знає також, що якісь наші дії у минулому (наприклад, застосування гексахлорану) здатні про себе нагадати найнесподіванішим чином. Тому, щоб ситуацію зробити стійкою, необхідна значна мобільність суб'єкта, вміння пристосовуватися до змін умов.

Обов'язковими атрибутами реальних об'єктів (систем) постмодернізм вважає мінливість і випадковість. Відповідно будь-яка система вважається процесуальною. Сама ідея процесуальності систем бере початок з праць А. Файоля. Нині вона входить в усі фундаментальні підручники з менеджменту.

Постмодернізм у літературі

Уперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі й малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг тощо).

Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи завдяки гіркому історичному досвідові переконалися в марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування всіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Серед перших виразно постмодерністських творів — романи Умберто Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса»] (1985), Томаса Пінчона «Веселка гравітації» (1973).

Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко, В. Кураша та інших.

Герой літератури постмодернізму — людина, яка почувається «дуже незатишно у холодному всесвіті» (У. Еко), є розгублена, усамітнена, яка втратила духовні орієнтири, зневірилась в ідеалах минулого. Які досягнення в розвитку новітніх засобів масових комунікацій сприяли виникненню постмодернізму? Постмодернізм багато чим зобов'язаний своїм виникненням розвитку новітніх засобів масових комунікацій — телебаченню, відеотехніці, інформатиці та комп'ютерній техніці. Виникнувши насамперед як культура візуальна, постмодернізм в архітектурі, живопису, кінематографі, рекламі зосередився не на відображенні, а на моделюванні дійсності шляхом експериментування зі штучною реальністю — відеокліпами, комп'ютерними іграми, диснеївськими атракціонами.

Деконструкція як художня транскрипція філософії за допомогою естетики за Ж. Дерріда

Величезний внесок у створення певного постмодерністського стилю мислення та бачення естетики приносить французький філософ, теоретик літератури – Жак Дерріда. Його концепція має основну тезу – «Все є текст», відповідно «Немає нічого окрім тексту». Світ реальності постає як сукупність знаків, символів. В яких немає автора. Текст, який створив певний автор, втрачає свій ноуменальний сенс, який він в нього вкладає, так як цей самий текст переосмислюється іншим суб’єктом, який вбачає в ньому свої сенси. Естетика тут є певним безпосереднім переживанням, не обов’язково об’єкту мистецтва. Естетика зливається з усім і проявляється в усьому. Головним поняттям, яким було б можливо описати процес злиття естетики та філософії є поняття деконструкції.

Деконструкція, на думку Дерріди, не повинна бути ні аналізом (у ній немає відомості найпростішим елементам), ні тим більше — синтезом (хоча деякі критики, наприклад Р. Гаше, бачать результат деконструкції створення якихось прото-синтезів на інфраструктурному рівні). Це не критика (в загальному або кантівському сенсі слова), не метод (хоча деякі критики схильні вважати деконструкцію методологією читання інтерпретації), що не акт, що не операція. Дерріда прагне піти від розуміння деконструкції як суб'єктно-об'єктних визначень: деконструкція — це не стратегія суб'єкта, подія або, врешті-решт, тема, мотив симптом чогось іншого — якоїсь іншої проблеми.

За думкою Дерріди, «деконструкція це рух досвіду, відкритого до абсолютного майбутнього, досвіду, по необхідності невизначеного, абстрактного, який з’явився в очікуванні іншого і відданий очікуванню іншої події».

У контексті аналізу текстів Жака Дерріди деконструкція може бути охарактеризована за такими принципами:

Вона не є певним методом і не може ним стати;

Будь яка її подія унікальна і неповторна;

Спроба її визначити лише заважає її власній неперервності;

Її суть — художня транскрипція філософії за допомогою естетики, яка несе в собі розуміння метафоричної етимології філософських понять.

Вона «не є симптомом нігілізму, модернізму та постмодернізму. Це останній свідок, мученик віри кінця віку».

Відповідно, деконструкція — це певний стан, в якому людина змінює концепт, яким вона бачила щось до моменту деконструкції. Як певна можливість на деякий час просто відпустити всі смислові рамки, які її утримували, і знаходитись в стані очікування нового.

Безумство та мистецтво за Мішелем Фуко

Мішель Фуко, в своїй роботі «Історія безумства в класичну епоху», останню частину присвячує порівнянню таких феноменів як творчість та безумство. Говорячи про творчість, спочатку Фуко називає безумність «вирішальним моментом» будь-якої творчості. Але в подальшому він робить ці два поняття контрарними між собою, так як вони суперечать одне з одним.

«В классическом опыте творчество и безумие были связаны на ином, более глубоком уровне: они парадоксальным образом ограничивали друг друга. Ибо существовала некая область, в которой безумие опровергало творчество, уничтожало его своей иронией, превращало его воображаемые ландшафты в патологический мир фантазмов; язык бреда не мог быть творческим. И наоборот: если бред считался творчеством, он тем самым отделялся от жалкой истины собственного безумия»

За М.Фуко, творчість виникає на стику безумства та розуму, так як «в их столкновении раскрывался тот центральный для творчества момент неуверенности, в который рождается произведение, момент, когда оно уже появилось на свет и по-настоящему становится произведением».

Щоб пояснити чому творчість та безумство, як здавалось за ствердженнями М.Фуко, ніби доповнюють одне одного, але в результаті несумісні, важливо розглянути певну епістемологію М. Фуко. Скажімо, істина існує в певній масі людей, які її підтримують. Безумство створює свою власну істину, яку неможливо розділити. Стає зрозумілим відомий вислів Мішеля Фуко:

«Недостатньо вважати себе гомосексуалістом, потрібно ще створити світ гомосексуалістів». Відповідно якщо де-небудь існує більше, ніж один сенс, відбувається протиріччя. Мистецтво має існувати в встановлених рамках, в певному, відповідному мистецтву сенсі. Якщо сенсів стає більше, мистецтво втопає у протиріччях.

«Отныне, впервые в истории западного мира, именно мир, через посредство безумия, становится виновным перед творчеством; он затребован произведением, обречен приноравливаться к его языку, принуждается им к исполнению задачи узнавания и исправления своих ошибок. Перед ним стоит цель передать разум этого неразумия и вернуть разум этому неразумию».

Відповідно, М.Фуко висвітлює певну тенденцію розуміння мистецтва постмодерном, як чогось, що розділене розумінням кожного окремого індивіда. Але у випадку Фуко, мистецтво наділяється сенсом за допомогою підтримуючої цей сенс маси.

Деконструктиві́зм — напрям в сучасній архітектурі, заснований на застосуванні в будівельній практиці ідей французького філософа Жака Дерріда. Іншим джерелом натхнення деконструктивістів є радянський конструктивізм 1920-х рр. Для деконструктівістських проектів характерні візуальна ускладненість, несподівані зламані форми, підкреслено агресивне вторгнення в міське середовище.

Як самостійна течія деконструктівізм сформувався в кінці 1980-х рр. (роботи Пітера Айзенмана і Даніеля Лібескінда). Теоретичною підосновою руху стали міркування Дерріда про можливість архітектури, яка вступає в конфлікт, «розвінчує» і скасовує саму себе. Подальший розвиток вони отримали в періодичних виданнях Рема Колхаса. Маніфестами деконструктівізма вважаються пожежна частина «Вітра» Захи Хадід (1993) і музей Гугенгайма в Більбао Френка Гері (1997).

 

Питання для самоперевірки:

1) В чому полягала особливість гносеологічного повороту Іммануїла Канта?

2) Охарактеризуйте філософію життя в особах Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше та Серена К’єркегора.

3) В чому полягає відмінність ідей німецької класичної філософії (І. Кант, І.Г. Фіхте, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф.-В.-Й. Шеллінг) від філософії життя (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, С. К’єркегор)?

4) Назвіть філософів сучасної західно-європейської філософської думки (ХХ – ХХІ ст.) та їх головні ідеї, праці.

5) В чому полягає особливість філософії екзистенціалізму?

6) Інтелект та інтуїція в філософії Анрі Бергсона: в чому відмінність?

7) Які ви знаєте витоки та особливості української філософської думки?

 

Література:
Асмус В.Ф. Иммануил Кант. – М., Наука, 1973

Бакрадзе К.С. Система и метод Гегеля. – Тб., 1958

Гайденко П.П. История новоевропейской философии в ее связи с наукой: Учебное пособие для вузов. – М.: ПЕР СЭ; СПб.: Университетская книга, 2000. – 456 с.

Гайденко П.П. Эволюция понятия науки (XVII-XVIII вв.). – М., «Наука», 1987

Гегель Г.В.Ф. Собрание сочинений т. 1-14. – М.-Л., 1929-1958

Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. – М., Мысль, 1986

Гулыга А.В. Шеллинг. – М., 1982

Деборин А.М. Л. Фейербах. – М.-Л., 1929

История диалектики. Немецкая классическая философия. – М., 1978

Кант И. Антропология с прагматической точки зрения // Соч. в 6-ти томах. Т.6. «Мысль» - М., 1986. – сс. 349-587. – 743 с.

Кант И. Всеобщая и естественная история и теория неба // Соч. в 6-ти томах. Т.1. 1963, - М.: «Мысль» – с. 250-252.

Кант И. Грезы духовидца, поясненные грезами метафизика // Собр. соч. в 6-ти томах, Т.2.: «Мысль». – М.; 1964. cc. 291-360. – 511 с.

Кант И. Из «лекций по этике» // Этическая мысль. Научно-публицистические чтения. 1990. – М.: Политиздат, 1990, с. 296-323.

Кант И. Критика практического разума // Сочинения в 6-ти т. Т.4. Ч.1. – 544 c.

Кант И. Критика способности суждения // Сочинения в шести томах. (Под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана.) – М., «Мысль», 1966. Т.5. сс. 161-530. – 564 с.

Кант И. Критика чистого разума / Пер. с нем. Н. Лосского сверен и отредактирован Ц. Г. Арзаканяном и М. И. Иткиным; примеч. Ц. Г. Арзаканяна. – М.: Изд-во Эксмо, 2006. – 736 с. (репринтное издание по 3-му тому Канта из собр. соч. в 6-ти томах, 1964; без предисловия Т. И. Ойзермана и примечаний редакции).

Кант И. Критика чистого разума // Сочинения в шести томах. (Под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана.) – М., «Мысль», 1964. Т.3. - 799 с.

Кант И. О форме и принципах чувственно воспринимаемого и умопостигаемого мира // Собрание сочинений в шести томах. Т.2. «Мысль». – М.; 1964. –сс. 381-426. – 511 с.

Кант И. Об изначально злом в человеческой природе // Сочинения в шести томах. (Под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана.) – М., «Мысль», 1965. Т.4. Ч.2. – cc. 5-58. – 478 с.

Кант И. Основы метафизики нравственности // Сочинения в шести томах. (Под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана.) – М., «Мысль», 1965. Т.4. Ч.1. сс. 219-310. – 544 с.

Кант И. Ответ на вопрос: что такое Просвещение? 1784 // Соч. в 6-ти томах. Т.6. «Мысль» - М., 1986. – сс. 25-36. – 743 с.

Кант И. Первое введение в критику способности суждения // Сочинения в шести томах. (Под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана.) – М., «Мысль», 1966. Т.5. сс. 65-160. – 564 с.

Кант И. Пролегомены ко всякой будущей метафизике, могущей появиться как наука // Сочинения в шести томах. (Под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги, Т. И. Ойзермана.) – М., «Мысль», 1965. Т.4. Ч.1. – с. 67-218. – 544 с.

Кант І. Критика практичного розуму. - К.: Юніверс, 2004. – 238 с.

Кузнецов В.Н. Немецкая классическая философия второй половины XVIII начала XIX вв. – М., 1989

Лазарев В.В. Философия раннего и позднего Шеллинга. – М.: 1990

Лазарев В.В. Шеллинг. – М., 1976

Мир философии: книга для чтения: в 2 ч. – М., 1991

Мотрошилова Н.В. Путь Гегеля к «Науке логики». – М., 1984

Нарский И. С. Логика антиномий Канта // Философия Канта и современность. М., «Мысль», 1974. с. 72-103. – 468 c.

Нарский И.С. Кант. – М., Мысль, 1976

Овсянников М.Ф. Философия Гегеля. – М., 1959

Ойзерман Т. И. Главные философские направления. - М.: Мысль, - 1984. - 303 с.

Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М.: Гардарики, 2001. – 816 с.

Фейербах Л. История философии. Т. 1-3. – М., 1974

Фихте И.-Г. Ясное, как солнце сообщение широкой публике о подлинной сущности новейшей философии // Сочинения. Работы 1792-1801 гг. М.: Ладомир, 1995. – сс. 525-593. – 655 с. ISBN 5-86218-216-0.

Фихте И.-Г. Несколько лекций о назначении ученого // Сочинения. Работы 1792-1801 гг. М.: Ладомир, 1995. – cc. 481-524. – 655 с. ISBN 5-86218-216-0.

Фихте И.-Г. О понятии наукоучения или так называемой философии // Сочинения. Работы 1792-1801 гг. М.: Ладомир, 1995. – сс. 231-276. – 655 с. ISBN 5-86218-216-0.

Фихте И.-Г. Основа общего наукоучения (на правах рукописи для слушателей) // Сочинения. Работы 1792-1801 гг. М.: Ладомир, 1995. – сс. 277-480. – 655 с. ISBN 5-86218-216-0.

Фишер К. Гегель, его жизнь, сочинения и учение. – М.-Л., 1933

Шеллинг Ф. В. Й. Сочинения в 2-х т.: Т.1. - М.: Мысль, 1987. - 637 с.

Элез Й. Проблема бытия и мышления в философии Л. Фейербаха. – М., 1974

Энгельс Ф. Людвиг Фейербах и конец немецкой классической философии // Маркс К., Энгельс Ф., Соч., Т. 21

Kenny, Anthony. 2012. A New History of Western Philosophy. Oxford: Clarendon Press

 

Практичне заняття 7:

Асмус В.Ф. Бергсон и его критика интеллекта // Историко-философские этюды. – М., 1984

Бергсон А. Два источника морали и религии. – М., 1994

Бергсон А. Творческая эволюция. Материя и память. – Мн.: Харвест, 1999. – 1408 с.

Гайденко П. Трагедия эстетизма. – М.. 1970

Гайденко П.П. Прорыв к трансцендентному. Новая онтология ХХ века. – М.. 1997

Кьеркегор С. Наслаждение и долг

Кьеркегор С. Повторение. – М., 1997

Кьеркегор С. Страх и трепет. – М., 1993

Мир Кьеркегора. Русские и датские интерпретации творчества Серена Кьеркегора. – М., 1994

Ницше Ф. Сочинения в 2-х т. – М.. 1990

Соловьев В.С. Идея сверхчеловека // Соловьев В.С. Сочинения в 2-х т. Т.2. – М., 1988

Фишер К. Артур Шопенгауэр. – М., 1986

Шопенгауэр А. Избранные произведения. – М., 1992

Шопенгауэр А. Собр. сочинений в 5 томах. Т.1. – М., 1992

Ясперс К. Ницше и христианство. – М., 1994

Kenny, Anthony. 2012. A New History of Western Philosophy. Oxford: Clarendon Press

 

Практичне заняття 8:

Антология мировой философии. Т.1-4. – М., 1969-1972

Витгенштейн Л. Философские работы. Ч. 1-2. – М., 1994

Канке В.А Философия. Исторический и систематический курс. – М., 1996

Рассел Б. Мудрость Запада. – М., 1998

Сартр Ж.-П. Стена. Избранные произведения. – М., 1992

Философия. Учебн. пособие /под. ред. Овсичнюка Г.В. – К., 1994

Философия: учебник для высших учебн. заведений. – Р-н-Д., 1997

Хайдеггер М. Избранное. – М., 1993

Ясперс К. Всемирная история философии. – М., 2000

Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991

Kenny, Anthony. 2012. A New History of Western Philosophy. Oxford: Clarendon Press

Апель, Карл-Отто. 1997. «Этноэтика и универсалистская макроэтика: противоречие или дополнительность?» в Демоны мира и боги войны, 209-228. Киев: Политическая думка. Хесле, Витторио. 1993. Философия и экология, 3-181. Москва: Наука. Йонас, Ганс. 2004. Принцип ответственности, 153-233. Москва: Айрес-пресс. Йонас, Ганс. 2001. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації. Київ: Лібра. Jonas, Hans. 1965. " S pinoza and the Theory of Organism." Journal of the History of Philosophy, 3, 43-57. doi: 10.1353/hph.2008.1418 Плеснер, Хельмут. 1988. "Ступени органического и человек". Проблема человека в западной философии. 96-151, 524-527, Москва: Прогресс. Шелер, М. 1988. "Положение человека в Космосе". Проблема человека в западной философии, 31-95, 519-523. Москва: Прогресс. Arne, Naess. 1989. Ecology, Community and Lifestyle. Outline of an Ecosophy. Cambridge: Cambridge University Press