Філософія життя — філософський напрямок, який склався в другій половині 19 ст. у Німеччині та Франції, визначними представниками якого вважаються Фрідріх Ніцше (1844-1900), Вільгельм Дільтей (1833-1911), Георг Зіммель (1858-1918), Анрі Бергсон (1859-1941) та інші.
На противагу класичному раціоналізму, філософія життя в центр філософської проблематики поставила феномен життя. Поняття життя і стало основним поняттям цього напрямку. Поштовх до пошуку відповідних варіантів розв’язання назрілих філософських проблем, які були окреслені цим напрямком, був даний фундаментальними успіхами біології. Зокрема, дарвінізмом і менделівською генетикою. Але поняття життя ці філософи вживали не в науково-біологічному сенсі. Філософія життя репрезентує життя як сутність людського світу і людського існування. Життя розглядається як феномен людського існування, який недоступний раціональному осмисленню, бо є ірраціональним за сутністю.
Завданням філософії життя було осмислення буття людини «в плині життєвого потоку» методологічними засобами філософії, а не науки. Отже, «філософія життя» — це філософія, що виникла на противагу класичному раціоналізму, в певному розумінні під впливом біології. Поняття «життя» використовувалось також для побудови нової картини світу.
Витоки
Витоки філософії життя знаходять у багатьох досократиків, особливо у Емпедокла (V ст. до н. е.) та стоїків (ІІІ до н. е. – І ст. н. е.). Не менш значні праці німецьких натурфілософів, зокрема Парацельса (1493-1541), Ван-Гельмонта Старошого (XVI ст.), німецьких ідеалістів (особливо Шеллінг), представників романтизму та біологізму. На межі XIX та ХХ століть життя розуміється як абсолютний нескінченний порив світу, який, на відміну від матерії та свідомості, активний та різноманітний у вічному русі. Життя не можна зрозуміти ні почуттями, ні розумом, а тільки інтуїтивно. На цих основних уявленнях і формується філософія життя як напрямок, у рамках якого філософи, спираючись на безпосередні переживання (без опори на теоретичне знання), досліджують питання сенсу, мети, цінностей життя. Зрозуміти життя з нього самого – ось девіз представників філософії життя. Тому геть від інтелекту – пізнаємо життя на основі почуттів та інстинктів. Відмовитись від будь-якого раціоналізму – тільки ірраціоналізм та містика допоможуть адекватному баченню життя «з нього самого». Тому, замість понять та «механіцизму» ромірковування про життя проголошувався перехід до його бачення та творення.
Волюнтаризм Шопенгауера
Засновником напрямку вважається Артур Шопенгауер, песиміст і мізантроп. За Шопенгауером, суть особи становить не залежна від розуму воля – сліпе хотіння, що є проявом космічної світової волі, основою та змістом усього сущого. Такий підхід отримав назву волюнтаризму. Шопенгауер намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому жодні суспільно-політичні перетворення нічого не змінять.
А́ртур Шопенга́уер (нім. Arthur Schopenhauer; *22 лютого 1788, Данциг — †21 вересня 1860, Франкфурт-на-Майні) — німецький філософ.
Біографія
Артур Шопенгауер народився у родині данцигського банкіра у 1788 році. Його мати — письменниця Анна Шопенгауер після смерті чоловіка переселилася у Веймар. Глибоко вражений смертю батька, майбутній філософ певний час займався комерційною діяльністю, яка була йому глибоко огидною.
Вже в юності в його характері виявляються задатки песимізму, які наклали відбиток на його життя та життєву рефлексію.
Улюбленою книгою Шопенгауера були Упанішади.
Шопенгауер боявся людей. Спав зі зброєю під подушкою. Обожнював свого песика Атму. Після смерті домашнього улюбленця господар спорудив йому пам'ятник.
Коли Артуру виповнився 21 рік, він вступив до Геттінгенського університету, на медичний факультет, а під впливом Г. Е. Шульца зацікавився філософією. У 1811 році він переселився до Берліна, де в той час був дуже уславлений Фіхте. Через два роки Шопенгауер випустив свою першу роботу: «Про чотириякісний корінь достатньої основи». Навесні 1814 року переселився до Дрездена, де написав головну свою працю «Світ як воля і уявлення» (1818).
З 1820 по 1831 рр. Шопенгауер працював у Берліні приват-доцентом. Тут проявилися характер філософа і його безкомпромісність у поглядах на філософію — викладаючи, він спеціально ставив свої лекції в розкладі на години, коли читав Геґель. Студенти переважно віддавали перевагу останньому (вчення Геґеля тоді саме стало «ядром» європейської філософії). Шопенгауер не на жарт гнівався і не приховував свого презирства до Геґеля, називаючи його вчення вершиною тупості і недалекоглядності (втім, в тому ж дусі він висловлювався про всі тогочасні течії у філософії, називаючи свою філософію єдино правильною). Згодом філософ відмовився від викладацької діяльності й решту життя провів у Франкфурті-на-Майні, де помер у 1860 р.. Перед смертю Шопенгауера запитали, де він бажає бути похованим. На що філософ відповів: «Немає значення: все одно мене знайдуть».
Вчення Шопенгауера
Вчення Шопенгауера — об'єктивний ідеалізм у поєднанні з ідеалізмом суб'єктивним. Специфічною особливістю його вчення є волюнтаризм. Шопенгауер слідом за Кантом розрізняє «річ в собі» та «явища». «Річ в собі», на його думку, піддається пізнанню, це не що інше, як «воля». «Воля» є абсолютною першоосновою будь-якого буття, вона породжує явища або уявлення.
Вчення про свободу і необхідність. Як річ у собі, воля завжди абсолютно вільна. Навпаки, вся сукупність явищ природи, підкоряється закону достатньої причини і існує, тобто є необхідною. Людина теж явище, тому її дії в емпіричному світі необхідні. Це означає, що всі акти волі визначаються мотивами, незалежними від суб'єкта. Характер кожної людини фатально реагує на всі мотиви та спонукання, виключаючи будь-які довільні дії. Людина — раб свого характеру.
Песимізм Шопенгауера. Людське життя неодмінно протікає між бажанням і задоволенням. Бажання за своєю природою — страждання, задоволення страждання швидко переповнює людину, ціль видається примарною, володіння нею втрачає привабливість. Як тільки потреба задоволена, в життя приходять перенасичення і нудьга, які залишають відбиток відчаю навіть на забезпечених і щасливих. Те, що називають щастям, завжди негативна характеристика і зводиться лише до позбавлення страждання. Але далі або нове страждання, або нудьга. Страждання притаманне життю, і від випадку залежить усунення не страждання, а лише його конкретної форми.
Воля до влади Ніцше
Основа життя, за концепцією Ніцше, — це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі — волі до влади. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Вчення Ніцше про надлюдину ґрунтується на таких положеннях: 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем «волі до влади»;2) існує природна нерівність людей («аристократи» та «сіра маса») 3) сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв'язує себе жодними морально-правовими нормами (Мораль та християнство — мораль рабів).
Фрі́дріх Ві́льгельм Ні́цше (нім. Friedrich Wilhelm Nietzsche, МФА: [ˈfʁiːdʁɪç ˈvɪlhəlm ˈniːtʃə]; *15 жовтня 1844, село Рекен, (нині район Бургенланд земля Саксонія-Ангальт), Королівство Пруссія, Німецький союз — †25 серпня 1900, Веймар (нині земля Тюрингія), Німецька імперія) — відомий німецький філософ, психолог і класичний філолог, представник ірраціоналізму.
Ніцше народився 15 жовтня 1844 року в Реккене (недалеко від Лейпціга, східна Німеччина), в родині лютеранського пастора Карла Людвіга Ніцше (1813 - 1849). Під час навчання в гімназії виявив значні здібності до філології та музиці. У 1864-69 Ніцше вивчав теологію та класичну філологію в Боннському і Лейпцігському університетах. У цей же період познайомився з творами Шопенгауера і став шанувальником його філософії. На розвиток Ніцше також сприятливо вплинула дружба з Ріхардом Вагнером, яка тривала багато років. У віці 23 років був призваний до прусської армії і зарахований у кінну артилерію, але, отримавши травму, демобілізувався.
Він піддав різкій критиці релігію, культуру і мораль свого часу і розробив власну етичну теорію. Ніцше був швидше літературним, ніж академічним філософом, і його твори носять афористичний характер. Філософія Ніцше зробила великий вплив на формування екзистенціалізму і постмодернізму, і також стала дуже популярна в літературних і артистичних колах. Інтерпретація його праць досить скрутна і досі викликає багато суперечок.
Був агресивним критиком традиційної моралі, утилітаризму, тодішньої філософії, матеріалізму, німецького ідеалізму, німецького романтизму та сучасного йому життя в цілому. Він є одним із найбільш читаних мислителів. Ніцше створив велику кількість афоризмів і експериментальних форм письма. Хоча його творчість було згодом спотворено й асоційовано то з філософським романтизмом, то з нігілізмом, то з антисемітизмом і навіть нацизмом — сам Ніцше гаряче відкидав свою належність до тих із цих форм, що вже існували в його час, аж до прямого протистояння їм. Себе Ніцше назвав філософом неприємних істин. Його часто вважали натхненником філософського та літературного екзистенціалізму, а пізніше й постмодернізму. У багатьох відношеннях, його погляди важко зрозуміти в будь-якій систематизованій формі. Говорити про цілісне вчення Ніцше, мабуть, не можна. А його творчість була й залишається предметом палких суперечок.
Окремо, щодо концепції про надлюдину. Радянська марксистсько-ленінська ідеологічна пропаганда називала Фрідріха Ніцше провісником фашизму, але сучасні філософи одностайно сходяться на думці, що Ніцше не був ані фашистом, ані нацистом. Це підтверджує той факт, що німецький філософ писав про «надлюдину» як про окремий об'єкт людської спільноти. Всупереч цьому фашизм розглядається як колективне явище або інакше стадний інстинкт.
Ніцше розкривав концепцію надлюдини через гостру критику християнської релігії, до своєї смерті встиг видати першу частину атеїстичної книги «Антихристиянин» («Антихрист»):
Християнство аж ніяк не слід оздоблювати й прикрашати: воно стало смертельним ворогом вищій людині, засудило її всі провідні інстинкти і виділило з них зло і злих… Християнство стало на бік усіх недолугих, ницих і безпорадних, створило ідеал, який суперечив потужним інстинктам виживання, загидило навіть розум духовно сильніших натур, оголосивши гріховними й облудними найвищі духовні вартості і прозвавши їх спокусами
Іншою його знаменитою фразою є:
Брати мої по війні! Я люблю вас до глибини душі; тепер і раніше я був вашим рівним. Та я також ваш кращий ворог. Дозвольте ж мені сказати вам правду!...Я бачу безліч солдат; як би я хотів бачити багато воїнів! «мундиром» називається те, що вони носять; та не буде мундиром те, що приховують під ним!
Фрідріх Ніцше — філософ, що частіше за інших був приреченим на нерозуміння читача. З його цитат, напевно, найвідомішою вважають «Бог помер» та «Якщо ти йдеш до жінки, не забудь батіг!». Проте мало хто знає Ніцше — людину, що була сором'язливою у спілкуванні із жінками, Ніцше — композитора і музиканта, що ненавидів антисемітизм та дуже оригінального мислителя, що яскраво вплинув на діячів XX століття (Зигмунд Фрейд, Жан-Поль Сартр, Райнер Марія Рільке, Стефан Цвейг, Томас Манн, Герман Гессе, Жак Дерріда).
І дідусь, і тато Ніцше Карл Людвиг Ніцше (1813–1849), були лютеранськими пасторами, тому, після його народження, батьки вважали, що сімейна традиція знайде своє продовження, тим паче, що за материнською лінією також були пастори. При хрещенні батько дав синові ім'я Фрідріха Вільгельма, оскільки вважав прусського короля Фрідріха Вільгельма Четвертого своїм благодійником.
За першою дитиною на світ з'явилось ще двоє: Елізабет та Йозеф. Коли Фрідріху було 5 років, помер його батько. Родина переїхала до Наумбурга, до бабусі та двох старших сестер матері. Після того, як помер дворічний Йозеф, Фрідріх залишився єдиним чоловіком в сім'ї серед п'яти жінок.
Маленький Фрідріх був дуже розумною дитиною. В першому класі майже за всіма предметами був відмінником. У той час він був дуже релігійним. Свідки розповідали, що, коли Фрідріх читав цитати з Біблії, всі оточуючі плакали. Тому він отримує прізвисько «маленький пастор».
Рано можна було помітити, що хлопчик є незвичайною дитиною. У 10 років він писав вірші та музичні твори, а в 14 почав писати автобіографію. Фрідріх полюбляв давні мови: грецьку мову, латину.
У 1864 році в Бонні він обирає для свого навчання богослов'я та класичну філологію. Хоча перше він обирає лише для спокою матері, оскільки на той час вже не був релігійною людиною (відмовляється від відвідування богослужінь у церкві). Наступного року його вчитель бере Фрідріха із собою до Лейпцига. Цей період став важливим для Ніцше як в позитивному, так і в негативному значенні. У Ніцше з'являються перші сумніви щодо філології. Він називає її «побічною дитиною богині філософії від якогось ідіота або кретина». Нарешті, саме в Лейпцигу Ніцше знайомиться з двома людьми. З першим із них Ніцше зустрівся не особисто, а через книгу — «Світ як воля та уявлення» Шопенгауера. Ніцше у захваті від цього твору. Йому також імпонує те, що Шопенгауер вважав музику найвищою формою вираження мистецтва. Друга людина — це Ріхард Вагнер, який відіграє для Ніцше не тільки роль друга, але й роль батька. За законом через рік Ніцше мусить пройти військову службу. Проте під час вправ верхи він отримує важку травму, і, не сказавши ні слова, доїжджає до казарми, де падає непритомний. За це його достроково демобілізують.
У 1869 році він близький до захисту дисертації. Проте, ще не закінчивши навчання, йому пропонують місце професора класичної філології. Це цікаво ще й тому, що в цей час він остаточно відмовляється від філології, у листі своєму другові пише, що їй місце — серед іншого мотлоху наших предків.
Його поважають співробітники, лекції відвідує багато студентів.
У 1870 році починається Франко-пруська війна. Ніцше йде на війну добровольцем, але у нього одночасно починаються дизентерія та дифтерія, тому він змушений повернутися додому. За два місяці він продовжує читати лекції. Одночасно він пише книгу «Народження трагедії з духу музики». У ній йдеться про те, що в Древній Греції трагедія виникла з двох протилежних принципів — «діонісійського» та «аполлонського». Занепад трагедії був пов'язаним із «сократичним духом», раціоналізмом.
Вагнер високо оцінив цей твір, писав, що не читав нічого дивовижнішого від цієї книги. Але у всіх інших книга не знаходить визнання. Тож, книга стає для автора справжньою катастрофою — він губить свій авторитет гарного професора, його лекції все рідше відвідують студенти.
Через чотири роки до свого завершення підходить дружба між Ніцше і Вагнером. І це також стало важкою втратою для Фрідріха. Одночасно серйозно погіршується здоров'я Ніцше. Медики не прийшли згоди щодо хвороби, на яку страждав Ніцше. Більшість з них називає спадкову хворобу.
Наступні 10 років Ніцше проводить як вільний філософ. Він подорожує в пошуках придатного для його стану клімату. Проте так і не знаходить його. Незважаючи на стан здоров'я, він продовжує писати. У 1880 році з'являється «Ранкова зоря», «Людське, надто людське». У 1882 році — «Весела наука». Цей твір вважається прелюдією до найвідомішої книги Ніцше — «Так говорив Заратустра». Оцінюючи цю книгу, думки різко розходяться. Деякі вважають її справжнім одкровенням. Інші — погано написаною книгою без почуття гумору, у якій проявляється лише егоїзм автора. Філософія Ніцше у Заратустрі побудована на двох головних ідеях: «вічне повернення» та «надлюдина». Сенс життя — це воля до влади. Шлях до надлюдини проходить три етапи: «верблюд», «лев», «дитина». Спочатку в людини є лише віра, що дісталася у спадок, потім настає нігілізм — відмова від цієї віри, і, врешті-решт, людина розуміє, що «бог помер», що не існує абсолютної моралі чи релігії. Лише тоді людина по-справжньому звільняється та може керувати собою самостійно. Сам Ніцше називав книгу п'ятим Євангелієм. Тому він був розчарований, коли твір не прийняв читач (як і інші його книги при житті автора).
У 1885 році сестра Ніцше одружується з запеклим антисемітом, переймає думки чоловіка. Вона зобов'язала себе видавати книги Фрідріха після його смерті, й при цьому друкувала їх у певному ракурсі.
Після видання «Заратустри» у Ніцше справи йдуть дедалі гірше. Поступово дає про себе знати наближення божевілля. У січні 1889 року в результаті нервового приступу в Тюрині, його було відправлено до психіатричної клініки в Єнському університеті. Його мати наглядала за ним, а після її смерті це робили його сестри. А тим часом до Ніцше приходить слава і популярність. Проте сам він цього вже не міг розуміти, бо помер.
Проведена психіатрична діагностика Ніцше однозначно виявила сифілітичну інфекцію з червня 1865 року, що руйнувала його мозок, однак не спричинила майже до кінця життя затьмарення розуму. У останні місяці його життя, починаючи з березня 1890 року хвороба досягла свого піку і спричинила шизофренію та параліч.
Фрідріх Ніцше пішов із життя 25 серпня 1900 року у Веймарі. Похований поруч із старовинною церквою XII століття в рідному Рекені, в сімейній усипальниці.
Ніцше зазвичай зараховують до філософів Німеччини. Сучасної єдиної національної держави, званої Німеччиною, на момент його народження ще не існувало, а була спілка німецьких держав, і Ніцше був громадянином однієї з них, на той час Пруссії. Коли Ніцше отримав посаду професора в Базельському університеті, він подав заяву на анулювання його пруського громадянства. Офіційна відповідь, що підтверджувала анулювання громадянства, прийшла у вигляді документа, датованого 17 квітня 1869. До кінця свого життя Ніцше залишався офіційно особою без громадянства.
Згідно з поширеною думкою, предки Ніцше були поляками. До кінця свого життя Ніцше сам підтверджував цю обставину. У 1888 році він писав: «Мої предки були польськими дворянами (Ніцькі)». В одному з висловлювань Ніцше ще більш ствердний по відношенню до свого польського походження: «Я чистокровний польський дворянин, без єдиної краплі брудної крові, звичайно, без німецької крові». В іншому випадку Ніцше заявив: "Німеччина велика нація лише тому, що в жилах її народу тече настільки багато польської крові… Я пишаюся своїм польським походженням ". В одному з листів він свідчить: «Мене виховували відносити походження моєї крові й імені до польських вельмож, які величалися Ніцькими, і які залишили свій будинок і титул близько ста років тому, поступившись у результаті нестерпному тиску — вони були протестантами». Ніцше вважав, що його прізвище могло бути германізоване.
Більшість вчених заперечують думку Ніцше про походження його сім'ї. Ганс фон Мюллер спростовував висунутий сестрою Ніцше родовід на користь благородного польського походження. Макс Олер, хранитель архіву Ніцше у Веймарі, стверджував, що всі предки Ніцше носили німецькі імена, навіть сім'ї дружин. Олер стверджує, що Ніцше вийшов з давнього роду німецьких лютеранських священнослужителів по обидві сторони його сім'ї, і сучасні вчені розглядають твердження Ніцше про його польське походження як «чисту вигадку». Коллі і Монтінарі, редактори збірника листів Ніцше, характеризують заяви Ніцше як «безпідставну» і «помилкову думку». Саме по собі прізвище Nietzsche не є польським, але поширене по всій центральній Німеччині у цій та споріднених їй формах, наприклад, Nitsche і Nitzke. Прізвище походить від імені Ніколаус, скорочено Нік, під впливом слов'янського імені Ніц спочатку придбала форму Nitsche, а потім Nietzsche.
Невідомо, чому Ніцше хотів, щоб його зараховували до знатного польському роду. За словами біографа Р. Дж. Холлінгдейла, твердження Ніцше про його польське походження, можливо, були частиною його «кампанії проти Німеччини».
Три періоди творчості
Філологічний клуб в Лейпцигу, липень 1866. Крайній зліва (сидить) — Фрідріх Ніцше. Крайній справа (сидить) — Ервін Роде
Ніцше утверджувався, як філософ під впливом Шопенгауера. Ввібравши основні ідеї останнього, він їх збагатив власним розумінням природи і світу, додав до них здорову долю волюнтаризму. Згодом у Ніцше все більше вимальовується власна філософська доктрина, змінюється політична концепція світосприйняття. Його філософія втрачає зв'язок з Шопенгауром і починає вибудовуватися на ірраціоналізмі та волюнтаризмі — двох наріжних каменях ніцшеанства.
Ніцше в свою чергу вплинув на низку мислителів та інтелектуалів. До цього списку можна віднести Л. Лестова, Бернарда Шоу, Германа Гессе, Жана-Поля Сартра, Альберта Швейцера, Стефана Цвейга, Альбера Камю. Цікавий той факт, що Камю називав Ніцше основоположником європейського нігілізму, а сам Ніцше це заперечував. Однак його критика людини і суспільства була нещадна. Він не стільки відкидав якесь світобачення, як, ніби насміхаючись, хотів сказати: спробуйте, побачимо що з цього вийде (власне, це стосується соціалізму).
Глибоко вплинула на Фрідріха Ніцше музика Ріхарда Вагнера. Філософ був просто зачарований нею і, відповідно, самим Вагнером. Проте це не заважає йому згодом написати книгу «Несвоєчасні міркування», де він піддає його критиці.
Також нищівної критики зазнавав Гегель. Він був чи не основним ворогом Ніцше в питаннях філософії. Два мислителі пропагували зовсім полярні бачення світу, які ні за яких обставинах не поєднувалися.
Отже, під дією тих чи інших філософів, а також на противагу тим чи іншим філософам, Ніцше вибудовував свою власну концепцію світосприйняття. Її в цілому за ступенем розвитку поділяють на три періоди.
1872–1876
Написано перші роботи: «Походження трагедії з духу музики» (1872); «Філософія в трагічну епоху Греції» (1873); «Про істину й неправду в позаморальному розумінні» (1873); «Наука й мудрість у боротьбі» (1875); «Несвоєчасні міркування» (1873–1876).
Уже в цей період Ніцше охоплюють душевні страждання, що знайшли відображення в його творчості. Усвідомлення трагічності буття змушує людину піднестися над нею: «Людина повинна знайти в собі щось таке, щоб не боятися цього світу». Ніцше був переконаний, що в цьому світі не можна знайти справжній прихисток від страждань, заподіяних зовнішнім світом сприйнять, тому він прагнув піднестися вгору. У певному розумінні він перетворився на фанатика віри. Сам розвиток науки був для нього внутрішньою трагедією, трагедією сучасної науковості.
Протилежність життя й розуму стає основою ніцшеанської теорії. Свій перший твір він присвятив аналізу культури античної Греції, зокрема розгляду античної трагедії; він розвиває ідею типології культури, означену Шіллером, Шеллінгом, іншими німецькими романтиками. Предметом його поклоніння в перший період було мистецтво. Він порівнює два начала:
діонісійське — життєве, буйне, трагічне;
аполлонівське — споглядальне, однобічно інтелектуальне.
Філософ усвідомлює рівновагу двох начал: буйного й спокійного. Уже тут містяться зачатки вчення про «буття» як стихійне зіткнення, розвинутого пізніше у вченні про прагнення до сили, яке властиве всьому живому, що прагне до свого самоствердження.
1878–1882
«Людське, занадто людське». Видання 1878 року
Ніцше розробляє проблеми людського пізнання, виявляє зацікавленість позитивізмом і природознавством.
Роботи цього періоду: «Людське, занадто людське» (1878 −1880) — автор вдається до різкої критики моралі тогочасного суспільства; «Ранкова зоря» (1881); «Весела наука» (1882) — розвиває концепцію «переоцінки цінностей».
Основна проблема цього періоду — накопичення душевних переживань, завдяки яким у душу ллється «вогненне життя». Це життя лише на мить могло піднятися над душевною невдоволеністю. Внутрішнє переживання трактувалося як доповнення до зовнішнього сприйняття. Ніцше намагався піднестися над однобічним світом сприйняття. Його твори вибудувані, як низка афоризмів.
Основні роботи: «По той бік добра й зла» (1883–1886); «Генеалогія моралі» (1887); «Так говорив Заратустра. Книга для всіх і ні для кого» (1883–1885); «Антихристиянин» (1888); «Сутінки кумирів».
У творчості Ніцше поняття не вибудовуються в струнку систему, а з'являються як багатозначні символи: «життя», «воля до влади», що є саме буття в його динамічності, пристрасть та інстинкт, самозбереження. У цей період вводиться у вжиток поняття «надлюдина» як зміст землі. «Хай буде надлюдина смислом землі!», «Надлюдина — це море, де потоне презирство ваше. Надлюдина — це блискавка, це божевілля!»
«Велич людини в тому, що вона є мостом, а не ціллю; і любові в ній гідне лише те, що вона є переходом і знищенням. Я люблю того, хто не вміє жити інакше, окрім як в ім'я власної загибелі, тому що він іде через міст».
Політичні погляди
Філософ розрізняв два типи держави – аристократичну і демократичну. Аристократичні держави для філософа це – теплиці високої культури і сильної породи людей. Демократія вбачається йому як форма занепаду нації. „Де ще існує народ, там він не розуміє держави і ненавидить її як лихе око і зневагу прав та звичаїв." Отже Ніцше бачив в аристократії спасіння від державної машини. Та чи не аристократи її зміцнюють? Чи не вони усіма силами тримаються за своє становище і багатства? Філософ був прихильником анархізму, бажав знищити державну машину. „Тільки там де не має держави, постає людина, яка не зайва – там починається пісня потрібних і мудрість єдина і незмінна." Отже, якщо держава то тільки монархія, здебільшого для „зайвих" людей. Ніцше відмічав тенденцію до падіння ролі держави і допускав взагалі зникнення такого поняття, як держава в недалекому майбутньому. Разом з тим він відкидав можливість активної дії задля падіння державного устрою і надіявся, що такий інститут, як держава ще довго проіснує. Говорячи про падіння держави в майбутньому, філософ притримувався думки, що мало імовірності того, що після падіння держави наступить хаос і скоріш за все з'явиться установа досконаліша за державу.Вельми дивна тут позиція Ніцше. Критикуючи державу за те, що вона створює правлячу еліту – тут же і оспівує її (еліту). Нападаючи на державу за ієрархієзацію суспільства – підносить верхівку цієї піраміди. З різними варіаціями Ніцше повторює основну ідею своєї аристократичної концепції: висока культура і розвиток вищих видів людей потребує рабства, підневільної праці великої кількості для визволення привілегійованого класу від фізичної праці і потреби боротьби за існування.
Твори
Походження трагедії з духу музики (1872)
Філософія в трагічну епоху Греції (1873)
Про істину й неправду в позаморальному розумінні (1873)
Наука й мудрість у боротьбі (1875)
Несвоєчасні міркування (1873–1876)
Людське, занадто людське (1880)
Світанок (або Ранкова зоря) (1881)
Весела наука (1882)
Так казав Заратустра (1883–1885)
По той бік добра і зла. Прелюдія до філософії майбутнього (1886)
Генеалогія моралі (1887)
Казус Вагнер (1888)
Сутінки богів (1889)
Антихрист (вступ до незавершеної книги Жадання влади) (1895) (уривок)
Ніцше проти Вагнера (1895)
Фрідріх Ніцше. Так мовив Заратустра: Книга для всіх і для нікого. Переклад з німецької Лесь Гринюк. Коломия: Галицька накладня Якова Оренштайна. 1910 — 516 с.
Фрідріх Ніцше. Так казав Заратустра. Жадання влади. Переклад з німецької Анатолій Онишко та Петро Таращук. Київ: Дніпро, Київ: Основи, 1993. 415 с. ISBN 5-308-01381-0 (завантажити з e-бібліотеки Chtyvo.org)
(перевидання) Фрідріх Ніцше. Так казав Заратустра. Жадання влади. Переклад з німецької Анатолій Онишко та Петро Таращук. Київ: "Основи", 2003. 437 с. ISBN 966-500-079-9
Фрідріх Ніцше. Народження трагедії (уривки). Переклад з німецької Іван Герасим. Львів: Літопис, 1996. – С. 42–54. (завантажити з e-бібліотеки 1576.ua)
Фрідріх Ніцше. По той бік добра і зла. Генеалогія моралі. Переклад з німецької Анатолій Онишко. Львів: Літопис, 2002. — 320 с. ISBN 966-7007-64-1 (завантажити з e-бібліотеки Chtyvo.org)
Фрідріх Ніцше. Повне зібрання творів. — Том 1. Народження трагедії. Невчасні міркування I–IV; Твори спадку 1870–1873. Переклад з німецької Катерина Котюк та Олег Фешовець. Львів: Астролябія, 2004. — 769 с. ISBN 966-8657-02-0 (завантажити з e-бібліотеки ukrknyga)
Фрідріх Ніцше. Повне зібрання творів. — Том 4. Так мовив Заратустра. Переклад з німецької Олег Фешовець. Львів: Астролябія, 2010. — 384 с. ISBN 978-966-8657-44-3
Фрідріх Ніцше. Повне зібрання творів. — Том 6. Людське, надто людське: Книга для вільних умів. Переклад з німецької Катерина Котюк. Львів: Астролябія, 2012. — 408 с. ISBN 978-617-664-009-7
Фрідріх Ніцше. Повне зібрання творів. — Том 5. Перемішані думки і вислови; Мандрівник і його тінь. Переклад з німецької Катерина Котюк. Львів: Астролябія, 2012. — 300 с. ISBN 978-617-664-010-3
Вільгельм Дільтей (нім. Wilhelm Dilthey; *19 листопада 1833, Бібріх-на-Рейні — †1 жовтня 1911, Зейс) — німецький історик культури та філософ-ідеаліст, представник філософії життя, літературознавець, що ввів вперше поняття так званих наук про дух (нім. Geisteswissenschaft), що мали значний вплив як на сучасні історичні науки в Німеччині (Ріккерт, Віндельбанд, Шпрангер та інші), так і на літературознавство (Унгер, Вальцель, Гундольф та інші).
Георг Зіммель (нім. Georg Simmel; *1 березня 1858, Берлін — †28 вересня 1918, Страсбур) — німецький філософ і соціолог єврейського походження, один із головних представників пізньої «філософії життя». Розробляв переважно проблеми філософії, культури та соціології.
