Конституційне право є складною системою, яка включає в себе взаємодіючі частини та елементи.
Основні з них:
а) загальні принципи конституційного права;
б) підгалузі права;
в) інститути;
г) норми.
Загальні принципи складають каркас системи конституційного права і надають їй єдиної спрямованості. Вони регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми і таким чином втілюються в правозастосовній діяльності.
У конституційному праві можна виділити загальні принципи, які декларуються конституціями, наприклад,
· народний суверенітет (ст. З Конституції Франції 1958 р.);
· народне представництво (преамбула Конституції Японії 1946 р.);
· розподіл влади (ст.20. Основного Закону ФРН);
· рівноправність (ст. З Конституції Італії 1947 р.)
Ці принципи не формулюють прав і обов'язків, але є визначальними для багатьох конституційно-правових норм.
Крім загальних принципів є ще такі принципи, які мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосовуються в державній діяльності.
Це, наприклад,
· принцип незалежності депутатів від виборців (ст.27 Конституції Франції 1958 р.);
· судового захисту конституційних прав (ст. 53 Конституції Іспанії 1978 р.) та ін.
Інститут конституційного права (державно-правовий інститут) - це відносно самостійна група норм конституційного права, які регулюють однорідні і взаємопов'язані між собою суспільні відносини.
У вітчизняній літературі з конституційного права зарубіжних країн виділяються три різновиди таких інститутів: а) загальні; б) головні, що входять до складу загальних; в) початкові, які містять декілька правових норм.
Наприклад:
Загальний інститут - інститут організації і діяльності державного механізму.
Головні інститути:
• інститути кожного з вищих органів влади;
• інститути місцевого управління і самоврядування тощо.
Загальний інститут - інститут територіальної організації держави.
Головні інститути:
• політико-територіальний устрій;
• адміністративно-територіальний устрій;
• державна територія.
Загальний інститут - інститут конституційного статусу особи.
Головні інститути:
• інститут громадянства;
• основних прав і свобод.
Важливим елементом структури конституційного права є його норми.
Конституційно - правові норми - загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою з метою регулювання і охорони конституційно-правових відносин.
Конституційне право містить велику кількість норм. Їх можна класифікувати за наступними критеріями:
а) своїм змістом, сферою регульованих суспільних відносин;
б) джерелами, в яких вони містяться, оскільки найважливіші норми закріплені в Конституції, і в силу цього мають найвищу юридичну силу;
в) установчим характером своїх приписів, оскільки конституційно-правові норми, визначають форми правових актів, порядок їх прийняття і опублікування, компетенцію державних органів;
г) особливостями внутрішньої структури.
Чи не найважливішою специфічною якістю конституційно-правових норм є те, що вони пов'язані з відносинами владарювання, тому у переважній більшості своїй є нормами загальнорегулюючого характеру. До таких у першу чергу належать:
норми-принципи (наприклад, ст. 10 Конституції Російської Федерації оповіщає: "Державна влада в Російській Федерації здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу й судову");
норми-поняття (ст. 2 Конституції Португалії має таке формулювання: "Португальська Республіка - демократична правова держава, що заснована на народному суверенітеті, на багатоманітності демократичних думок і демократичному політичному плюралізмі, на повазі та на гарантіях здійснення основних прав і свобод, і які мають метою перетворення демократичних принципів у економічному, соціальному та культурному житті та поглиблення демократії участі");
норми-завдання (ч.2 ст. З Конституції Італії містить таке положення: "Завдання Республіки - усувати перепони економічного і соціального характеру, які, фактично обмежуючи свободу і рівність громадян, перешкоджають повному розвиткові людської особистості та ефективній участі усіх трудящих у політичній, економічній і соціальній організації країни").
Конституційно-правові норми різняться від норм інших галузей своєю внутрішньою структурою. Є норми, які мають тільки диспозицію: "Президент Республіки є регулятором державного ладу (п. 1 ст. 30 Конституції Греції); є також норми, що складаються з гіпотези і диспозиції: "Якщо до дня виборів Президента Республіки не будуть утворені всі обласні ради, то у виборах беруть участь тільки члени обох палат" (ч. II ст. 139 Конституції Італії). В окремих випадках конституційно-правові норми набувають класичної форми тобто мають у своєму складі всі три елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію.
За призначенням у механізмі правового регулювання норми конституційного права поділяються на матеріальні ("Парламент складається з Національної асамблеї і Сенату - ст. 24 Конституції Франції; "Риксдаг збирається на сесії щорічно" - § 1 розділу IV Форми правління Швеції) та процесуальні ("Вимога про народне голосування стосовно питання про Основний закон або пропозиція про резолюцію недовіри повинні знаходитись на столі палати до початку другого засідання після засідання, на якому була висунута вимога, і вирішуватися не пізніше наступного засідання" - §2 розділу V "Акта про Ригсдаг").
За функціональною спрямованістю конституційно-правові норми можна класифікувати як регулятивні й охоронні. Переважають регулятивні норми, які безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин. Наприклад: "Ініціатива щодо прийняття законів Скупщиною може виходити від Уряду, від окремих депутатів Скупщини, та не менш ніж від п'яти тисяч виборців" (ст. 88 Конституції Словенії). Охоронні конституційно-правові норми являють собою заборони до будь-якої участі у релігійних актах і обрядах і до дотримання релігійних днів відпочинку" - встановлює ст. 20 Конституції Люксембургу).
Кожна конституційно-правова норма діє не ізольовано. Для регулювання відповідної сфери суспільних відносин необхідна їх сукупність. Єдність певної групи правових норм за змістом дозволяє об¢єднати їх у відповідні інститути.
У такій значній за обсягом і складною за структурою галузі, яким є конституційне право, поряд із названими компонентами структури доцільно виділити і такий, як підгалузі права.
Підгалузь права - це цілісне за складом і предметом регулювання утворення, яке регламентує особливу сферу відносин у межах більш широкого комплексу тієї чи іншої галузі права.
У межах конституційного права окремих зарубіжних країн виділяють, наприклад, такі важливі підгалузі права, як парламентське право, муніципальне право, виборче право і виборчий процес (Російська Федерація).
Нарешті, структуру галузі конституційного права зарубіжних країн можна розглядати ще на одному рівні. Як і в більшості галузей права, і в конституційному праві потрібно виділяти загальну й особливу частини. До загальної частини доцільно відносити основи теорії конституції, конституційно-правовий статус людини і громадянина, конституційно-правовий статус політичних інститутів, форми правління, організація виборів і референдумів, статус законодавчих, виконавчих і судових органів, територіальну організацію публічної влади. Інакше кажучи, у загальній часині формулюються нормативні приписи, основоположні для конкретних норм галузі, які нібито "обслуговують" їх і які розповсюджують свою дію на усе коло відносин, що регулюються галуззю. Загальна частина містить і галузеві принципи права, визначає предмет і завдання галузі, її обсяг. Вона покликана об'єднати, цементувати зміст галузі.
Норми ж загальної частини розвиваються і конкретизуються в особливій частині на прикладах із конституційного права окремих зарубіжних країн. Саме така структура дозволяє компактно викласти нормативний матеріал, виключити повтори, полегшити тлумачення і застосування норм галузі.
