Система конституційного права

Конституційне право є складною системою, яка включає в себе взаємодіючі частини та елементи.

Основні з них:

а) загальні принципи конституційного права;

б) підгалузі права;

в) інститути;

г) норми.

Загальні принципи складають каркас системи конституційного права і надають їй єдиної спрямованості. Вони регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а че­рез конкретні конституційно-правові норми і таким чином втілюються в правозастосовній діяльності.

У конституційному праві можна виділити загальні принципи, які декларуються конституціями, напри­клад,

· народний суверенітет (ст. З Конституції Франції 1958 р.);

· народне представництво (преамбула Конституції Японії 1946 р.);

· розподіл влади (ст.20. Основного Закону ФРН);

· рівноправність (ст. З Конституції Італії 1947 р.)

Ці принципи не формулюють прав і обов'язків, але є виз­начальними для багатьох конституційно-правових норм.

Крім загальних принципів є ще такі принципи, які мають чітку юридичну форму вираження і безпосередньо застосо­вуються в державній діяльності.

Це, наприклад,

· принцип неза­лежності депутатів від виборців (ст.27 Конституції Франції 1958 р.);

· судового захисту конституційних прав (ст. 53 Кон­ституції Іспанії 1978 р.) та ін.

Інститут конституційного права (дер­жавно-правовий інститут) - це відносно самостійна група норм конституційного права, які регулюють од­норідні і взаємопов'язані між собою суспільні відносини.

У вітчизняній літературі з конституційного права зару­біжних країн виділяються три різновиди таких інститутів: а) загальні; б) головні, що входять до складу загальних; в) початкові, які містять декілька правових норм.

Наприклад:

Загальний інститут - інститут організації і діяльності державного механізму.

Головні інститути:

• інститути кожного з вищих органів влади;

• інститути місцевого управління і самоврядування тощо.

Загальний інститут - інститут територіальної організації держави.

Головні інститути:

• політико-територіальний устрій;

• адміністративно-територіальний устрій;

• державна територія.

Загальний інститут - інститут конституційного статусу особи.

Головні інститути:

• інститут громадянства;

• основних прав і свобод.

Важливим елементом структури конституційного права є його норми.

Конституційно - правові норми - загально­обов'язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою з метою регулювання і охорони конституційно-пра­вових відносин.

Конституційне право містить велику кількість норм. Їх можна класифікувати за наступними критеріями:

а) своїм змістом, сферою регульованих суспільних від­носин;

б) джерелами, в яких вони містяться, оскільки най­важливіші норми закріплені в Конституції, і в силу цього ма­ють найвищу юридичну силу;

в) установчим характером своїх приписів, оскільки конституційно-правові норми, визна­чають форми правових актів, порядок їх прийняття і опублі­кування, компетенцію державних органів;

г) особливостями внутрішньої структури.

Чи не найважливішою специфічною якістю конституцій­но-правових норм є те, що вони пов'язані з відносинами влада­рювання, тому у переважній більшості своїй є нормами загальнорегулюючого характеру. До таких у першу чергу належать:

норми-принципи (наприклад, ст. 10 Конституції Російської Фе­дерації оповіщає: "Державна влада в Російській Федерації здій­снюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу й судо­ву");

норми-поняття (ст. 2 Конституції Португалії має таке формулювання: "Португальська Республіка - демократична правова держава, що заснована на народному суверенітеті, на багатоманітності демократичних думок і демократичному по­літичному плюралізмі, на повазі та на гарантіях здійснення ос­новних прав і свобод, і які мають метою перетворення демок­ратичних принципів у економічному, соціальному та культур­ному житті та поглиблення демократії участі");

норми-завдання (ч.2 ст. З Конституції Італії містить таке положення: "Завдання Республіки - усувати перепони економічного і соціального ха­рактеру, які, фактично обмежуючи свободу і рівність громадян, перешкоджають повному розвиткові людської особистості та ефективній участі усіх трудящих у політичній, економічній і соціальній організації країни").

Конституційно-правові норми різняться від норм інших галузей своєю внутрішньою структурою. Є норми, які мають тільки диспозицію: "Президент Республіки є регулятором державного ладу (п. 1 ст. 30 Конституції Греції); є також но­рми, що складаються з гіпотези і диспозиції: "Якщо до дня виборів Президента Республіки не будуть утворені всі облас­ні ради, то у виборах беруть участь тільки члени обох палат" (ч. II ст. 139 Конституції Італії). В окремих випадках консти­туційно-правові норми набувають класичної форми тобто мають у своєму складі всі три елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

За призначенням у механізмі правового регулювання но­рми конституційного права поділяються на матеріальні ("Парламент складається з Національної асамблеї і Сенату - ст. 24 Конституції Франції; "Риксдаг збирається на сесії що­річно" - § 1 розділу IV Форми правління Швеції) та процесуа­льні ("Вимога про народне голосування стосовно питання про Основний закон або пропозиція про резолюцію недовіри по­винні знаходитись на столі палати до початку другого засі­дання після засідання, на якому була висунута вимога, і ви­рішуватися не пізніше наступного засідання" - §2 розділу V "Акта про Ригсдаг").

За функціональною спрямованістю конституційно-правові норми можна класифікувати як регулятивні й охорон­ні. Переважають регулятивні норми, які безпосередньо спря­мовані на регулювання суспільних відносин. Наприклад: "Ініціатива щодо прийняття законів Скупщиною може вихо­дити від Уряду, від окремих депутатів Скупщини, та не менш ніж від п'яти тисяч виборців" (ст. 88 Конституції Словенії). Охоронні конституційно-правові норми являють собою забо­рони до будь-якої участі у релігійних актах і обрядах і до до­тримання релігійних днів відпочинку" - встановлює ст. 20 Конституції Люксембургу).

Кожна конституційно-правова норма діє не ізольовано. Для регулювання відповідної сфери суспільних відносин не­обхідна їх сукупність. Єдність певної групи правових норм за змістом дозволяє об¢єднати їх у відповідні інститути.

У такій значній за обсягом і складною за структурою галузі, яким є конституційне право, поряд із названими компонентами структури доцільно виділити і такий, як підгалузі права.

Підгалузь права - це цілісне за складом і предметом регулювання утворення, яке регламентує особливу сферу відносин у ме­жах більш широкого комплексу тієї чи іншої галузі права.

У межах конституційного права окремих зарубіжних країн виділяють, наприклад, такі важливі підгалузі права, як парламентське право, муніципальне право, виборче право і виборчий процес (Російська Федерація).

Нарешті, структуру галузі конституційного права зару­біжних країн можна розглядати ще на одному рівні. Як і в бі­льшості галузей права, і в конституційному праві потрібно виділяти загальну й особливу частини. До загальної частини доцільно відносити основи теорії конституції, конституційно-правовий статус людини і громадянина, конституційно-правовий статус політичних інститутів, форми правління, ор­ганізація виборів і референдумів, статус законодавчих, вико­навчих і судових органів, територіальну організацію публіч­ної влади. Інакше кажучи, у загальній часині формулюються нормативні приписи, основоположні для конкретних норм га­лузі, які нібито "обслуговують" їх і які розповсюджують свою дію на усе коло відносин, що регулюються галуззю. За­гальна частина містить і галузеві принципи права, визначає предмет і завдання галузі, її обсяг. Вона покликана об'єднати, цементувати зміст галузі.

Норми ж загальної частини розвиваються і конкретизу­ються в особливій частині на прикладах із конституційного права окремих зарубіжних країн. Саме така структура дозво­ляє компактно викласти нормативний матеріал, виключити повтори, полегшити тлумачення і застосування норм галузі.