Історичні етапи розвитку менеджменту в світі та в Україні

Менеджмент не з'явився раптово, він не є породженням науковців чи практиків у сфері управління. Менеджмент існує з тих пір, коли почали виникати ділові відносини між людьми, з'явилися перші організації, елементи виробничо-господарської діяльності. У міру зростання спільної діяльності та її ускладнення, поглиблення спеціалізації та кооперації праці, виникла необхідність виділення управління в якості окремого виду трудової діяльності людини на виробництві - управлінської.

Як предмет науки менеджмент пройшов певні етапи свого розвитку, які в зарубіжній літературі отримали наступні назви:

домонополістичний етап (до 1900р.);

етап "наукове управління підприємством" (з 1900р. до 1930р. в США);

етап "адміністративно-бюрократичний підхід" (з 1900р. до 1930р. в Англії, Франції, Німеччині);

етап "рух за гуманні стосунки" (1930-1950pp. в США);

сучасний етап..

Домонополістичний етап. Цей етап співпадає з періодом домонополістичного капіталізму. У цей час виробництво велося на дрібних підприємствах. Великі підприємства існували лише в державному та військовому секторах. Управління дрібними підприємствами здійснювалося лише на основі практичного досвіду кожного керівника. На державних та військових підприємствах й організаціях переважав авторитарний стиль управління, який передбачав сувору субординацію керівників різних рівнів управління, чітке дотримання статутів тощо. Це було суто адміністративне управління, при якому чітко прослідкувалася підвищена роль головного керівника й використовувалися адміністративно-командні важелі. Таке управління було характерне й для церкви. Зрештою, структура управління католицькою церквою збереглася й до наших часів: папа (головний керівник), кардинали, архієпископи, єпископи й приходські священники.

Отже, для цього етапу розвитку менеджменту характерним було:

невелика чисельність керівників середньої ланки;

малочисельність керівників вищої ланки;

підвищена роль лідера;

використання адміністративно-командних важелів.

Етап "наукове управління підприємством". Даний етап отримав назву "наукового менеджменту", оскільки співпав з масштабними науковими дослідженнями управління підприємствами. Родоначальниками цих досліджень були Фредерік Тейлор (1856-1915 pp.), Френк Гілбрейт (1878-1924 pp.) і Лілія Гілбрейт (1878-1972 pp.), Генрі Гаїті (1816-1910 pp.). Якщо коротко викласти зміст тейлоризму, то в ньому все зведено до того, щоб синхронізувати, з'єднані в єдине ціле працю людини й машини, створити своєрідний механізм "людина-машина".

Тейлор і Гілбрейти, які починали свою кар'єру робітниками, займалися спостереженнями, замірами й аналізом операцій ручної праці, стимулюванням трудового вкладу, нормуванням праці тощо. Подружжя Гілбрейт детально вивчали трудові рухи, систематизували їх і спрощували. Так, вивчаючи прийоми кладки цегли Ф.Гілбрейт скоротив кількість рухів та сконструював спеціальні пристрої і в результаті робітник став укладати за годину 350 цеглин замість 120.

Тейлором були сформовані 4 основних принципи наукового управління працею:

заміна грубопрактичних методів праці глибоко/туковими (вивчення траєкторії рухів, організація робочих місць та інше);

відбір і навчання робітників (інструктажі, напрацювання навиків і їх закріплення);

налагодження співробітництва;

чітке розмежування функцій між адміністрацією і робітниками.

Тейлор описав особливості трудових процесів на ряді промислових підприємств і прийшов до висновку, що основна причина низької продуктивності праці прихована в недосконалості системи стимулювання робітників. Тому перше, з чого він почав - це розробив систему матеріальних стимулів, "прогресивну" систему оплати. Винагороду Тейлор уявляв не лише як грошовий вираз. Він радив підприємцям іти на поступки робітникам, оскільки це також нагорода (їдальні, дитячі садки, вечірні курси і т.д.). Тейлор довів, якщо ввести відповідні вдосконалення в трудовий процес і зацікавити робітника, то за відведений час він зробить у 3-4 рази більше, ніж при звичайному порядку роботи.

Однак у своїх дослідженнях Тейлор не врахував одного дуже важливого аспекту праці - людської психології. Тому, не дивлячись на великі досягнення запропонованої Тейлором і Гілбрейтами організації праці, вона була піддана критиці їх послідовниками.

Щодо внеску у науковий менеджмент Г.Ганта, то його книги "Праця і доход" (1910 p.), "Промислове виробництво" (1916 p.), "Організація праці" (1919 р.) характеризують усвідомлення ним провідної ролі людського фактору в промисловості і впевненість в тому що робітнику повинна бути надана можливість віднайти в своїй праці не тільки джерело існування, але і стан задоволеності.

Етап "адміністративно-бюрократичний підхід". На відміну від тейлоризму, в європейських концепціях розвитку менеджменту на перший план висувалися формально організаційні аспекти. Започаткував цей етап, який ще називають класичною школою управління, французький підприємець Анрі Файоль (1841-1925 pp.), якого вважають "батьком" менеджменту. Прибічники класичної школи не дуже турбувалися про соціальні аспекти управління. Метою класичної школи було створення універсальних принципів управління. Так, у своїй книзі "Основи менеджменту" А. Файоль запропонував 14 принципів:

> поділ праці;

> єдиновладдя;

> дисципліна;

> повноваження та відповідальність;

> єдність напрямів діяльності;

> підпорядкування особистих інтересів загальним;

> винагорода персоналу;

> централізація;

> ієрархія підпорядкування;

> порядок;

> справедливість;

> стабільність робочого місця персоналу;

> ініціатива;

> корпоративний дух підприємства.

Не дивлячись на те, що в наведеній системі принципів п'ять мають суто психологічне значення, тобто враховують людський фактор, у цілому теорія А.Файоля зводилась до того, що управління повинно базуватися на системі чітко визначених правил поведінки суб'єктів управління, обов'язків працівників, регламентації - їхньої праці аж до детального опису окремих управлінських операцій.

Етап "рух за гуманні стосунки ". Для розглянутих вище етапів розвитку теорії менеджменту характерною була недооцінка соціально-психологічних та емоційних потреб людини в процесі виробництва та управління. Як реакція на недоліки попередніх теоретичних поглядів у менеджменті виникла течія за гуманізацію відносин виробництва та управління. Ця течія була заснована Елтоном Мейо (1880-1949 pp.). Що саме зробив Е. Мейо?

У 1927 р. американська дослідницька рада запросила Е. Мейо в Хотсорн на підприємства фірми "Вестерн електрик", де проводилися експерименти із вдосконалення робочих місць. Проблема полягала в тому, що дослідники, в основному інженери, не могли пояснити, чому покращення умов роботи не корелювало з рівнем продуктивності праці. Так, регулюючи освітленість, дослідники фіксували ріст продуктивності праці там, де за їхніми очікуваннями вона повинна була знижуватися, ' і навпаки. Психологічне пояснення цим явищам дав Е.Мейо.

Він провів серію експериментів. В одному з них брали участь шість жінок-монтажниць. Вони працювали в окремому приміщенні, де змінювали v освітлення, колір стін приміщень та устаткування, відпрацьовувався режим праці та відпочинку, організовувалася індивідуальна та колективна оплата тощо. І було зауважено, що кожне з ретельно підготовлених нововведень давало приріст продуктивності праці. Після цього дослідну групу переводили у звичайні умови, де не застосовували ніякого стимулювання, а продуктивність, не дивлячись на це, досягала ще вищого рівня.

На основі спостережень за даною та іншими групами, Е Мейо зробив висновок, який став іменуватися "хотсорнським ефектом". Він полягав у тому, що продуктивність праці і якість продукції залежить не лише від умов праці, форми її оплати, фізіологічного стану робітника, але й від соціальних та психологічних факторів. Якщо робітники експериментальних груп усвідомлювали, що є предметом уваги зі сторони керівництва і своїх безпосередніх начальників, то вони завжди позитивно відгукувалися на їхні наміри підвищити продуктивність праці.

Цей ефект вивів дослідників на необхідність обліку психологічних явищ у колективах. У кінцевому результаті все закінчилося тим, що в США виникла наука про те, як слід вести роботу з людьми, в інститутах відкривалися відділення із психології праці. Сьогодні в Америці практично не існує жодного великого підприємства, де б не було людини, яка займається вивченням психологічних конфліктів.

Пізніше результати досліджень Е.Мейо стали відомі у всьому світі: звіт про них був перекладений на 24 мови.

Отож, на даному етапі, менеджмент показав залежність результатів праці від існуючих психофізіологічних умов та її мотиваційних характеристик.

Сучасний етап. На сучасному етапі в теорії менеджменту відображено все те раціональне, що було досягнуто на попередніх етапах його розвитку. Якщо розглядати сучасний етап розвитку теорії менеджменту в економічно-розвинутих країнах, то можна відзначити традиційне тяготіння вчених та менеджерів до тієї чи іншої складової частини теорії. Так, в США теоретичні розробки й практичне їхнє впровадження базується на тейлоризмі, у Німеччині, Швеції, Японії переважають погляди прихильників "руху за гуманні стосунки",

Ключовими моментами сучасної системи поглядів на менеджмент є наступні принципові положення:

1. Застосування системного підходу в управлінні (теорія систем). Підприємство (організація) представляється як система найвищого порядку складності, складовими частинами якої є люди. Будь-яку систему (механічну, біологічну, людську) характеризують взаємозалежності. Вся система не обов'язково покращується, якщо стає більш ефективною лише одна її частина. У будь-якій системі важлива робота цілого.

Недолік підходів різних шкіл до управління полягає в тому, що вони концентрували увагу лише на якомусь одному важливому елементі. Сучасний підхід до управління розглядає його ефективність як результат дії багатьох факторів. Саме тому теорія систем інтегрувала вклади всіх шкіл і представляє собою не набір якихось принципів для керівників, а спосіб мислення відносно організації і управління.

2. Застосування ситуаційного підходу в управлінні.

Даний підхід розширив практичне застосування теорії систем. Центральним його моментом є ситуація, тобто набір змінних (обставин), які сильно впливають на організацію в конкретний період часу. Організація і методи управління визначаються даною ситуацією. Змінюються ситуації - змінюються методи.

Таким чином, у відповідності до ситуаційного підходу вся організація управління підприємством - це відповідь на різноманітні за природою змінні, що характеризують конкретну ситуацію.

На відміну від всіх попередніх способів управління колективними діями ситуаційний підхід передбачає постійне оновлення організації у віповідності з конкретною ситуацією.

3. Орієнтація менеджменту на інновації, інтеграцію, інтернаціоналізацію.

Інновації. Високі темпи науково-технічного розвитку висунули на перший план ті системи управління, які можуть швидко освоювати результати нововведень. В майбутньому ефективною буде не та організація, яка добре працює сьогодні, а та, яка орієнтована на постійні нововведення.

Інтеграція. Вона має глибокий зміст. Один із її напрямів - інтеграція організації і особистості. Фірма розглядається як живий організм, який складають люди, об'єднанні спільними інтересами (метою, цінностями). Сьогодні майбутнє за таким управлінням, яке мобілізує активність працівників, заставляє їх думати над способами роботи, об'єднувати свої зусилля.

Інтернаціоналізація. Передбачає необхідність міжнародного співробітництва в сфері управління.

4. Визнання соціальної відповідальності менеджменту перед людиною і суспільством в цілому.

Це пояснюється тим, що саме менеджмент створює економічний і соціальний розвиток суспільства. Організації несуть відповідальність перед суспільством, в якому вони функціонують, щодо забезпечення ефективності, зайнятості, прибутковості, захисту оточуючого середовища, безпеки, культури, освіти, охорони здоров'я.

Бізнес повинен добровільно відгукуватися на соціальні потреби. Сьогодні важливого значення набуває етика бізнесу.

В Україні управлінська наука розвивалася в рамках підходів, які панували в колишньому СРСР. Науковці виділяють 7 етапів розвитку управлінської науки в радянський період.

1 етап (1917-1921рр.) - розроблялися форми й методи державного централізованого управління виробництвом, обґрунтовувалися принципи централізму, державного регулювання.

2 етап (1921-1928рр.) - здійснювалося подальше вдосконалення адміністративного управління виробництвом, були зроблені спроби введення так званого госпрозрахунку як основи економічних методів управління, а також формально вивчалися можливості участі трудящих в управлінні.

3 етап (1929-1945рр.) - пов'язаний із організацією індустріальної бази суспільного виробництва й присвячується вдосконаленню структур управління, методів добору та підготовки кадрів, планування й організації виробництва.

IV етап (1946-1965рр.) - характеризується пошуком нових форм функціонування та взаємодії державних органів управління, спробою переходу до територіальної та галузевої систем управління.

V етап (1965-1975рр.) - здійснена спроба проведення господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Було показано неефективність реформ, які проводяться в рамках адміністративно-командної системи.

VI етап (1975-1985рр.) - підтвердив необхідність зміни економічних відносин, докорінних економічних реформ, проведення яких слід віднести до сьомого етапу.

VII етап (з 1985р.- по даний час) - початок ринкових реформ, введення моделей госпрозрахунку, кооперативного руху, збільшення економічної свободи.

Період формування національної економіки України й проведення економічних реформ вимагає окремого вивчення. У розвиток управлінської науки суттєвий внесок зробили такі українські вчені, як О. Терлецъкий, М. Зібер, С.Подолянський, М.Туган-Барановський, М.Драгоманов, І.Вернадський, І. Коропецький та інші.

Розвиткові науки про менеджмент в Україні за умов державної незалежності сприяли праці відомих вітчизняних вчених Б. М. Андрушківа, Й.С.Заводського, A.M. Колота, А.І. Кредісова, О.Є. Кузьміна, Ф.І. Хміля, та інших.