Структура та основні функції культури

 

Культурологія в процесі свого розвитку нагромадила різні моделі структурування культури. Проте проблема систематизації культурного простору та виділення його структурних елементів лишається досить складною і залежить від соціально-історичної динаміки культурного процесу.

Динаміка культури — визначальна характеристика культури як соціального феномену. Вона висвітлює смислові аспекти, сутнісні ознаки самого явища і стає умовою його нових інтерпретацій і уточнень. Сама природа культури – динамічна, спричинює постійну мінливість як її виявів, так і формотворчих принципів і структурних елементів. Динаміка культурних форм унеможливлює однозначне тлумачення самого поняття «культури». Термін «динаміка культури» вводить до наукового обігу в XX ст. П. Сорокін у праці «Соціальна і культурна динаміка». Динаміка культури — це суттєві зміни в самій культурі й у взаємодії різних культур, для яких характерні цілісність, наявність упорядкованих тенденцій, чітко виражена спрямованість руху.

Друге значення цього терміна – розділ соціальної культурології, у межах якого вивчають процеси трансформацій у культурі, їх зумовленість, спрямування, характер вияву, а також закономірності адаптації культури до нових чинників, що спричиняють зміни у культурі, умови і механізми, які регулюють ці зміни.

Саме процеси культурної динаміки ускладнюють її структурування, зумовлюючи різнобічні підходи до вирішення цієї проблеми. Структура культури — багаторівневе диференційоване явище. Культура — цілісна система, що складається з елементів, які поєднують весь зміст її як цілого і водночас є відносно самостійними. Виділяють два способи структурування культури: вертикальний та горизонтальний.

Вертикальний спосіб передбачає структурний поділ елементів культури за предметним змістом: культура праці, технічна культура, культура виробництва, побуту, дозвілля, спілкування, сімейно-шлюбних відносин, художня, наукова, релігійна, моральна, правова культура. Тут критерієм поділу є особливі і їм матеріальні чи духовні смислові цілісності, що визначають тип культурної діяльності.

Горизонтальний спосіб виокремлює соціальні утворення як елементи культури особистості, етносу, нації, регіону, локальних цивілізацій, людства в цілому. До цього ряду відносять культуру поколінь, різновиди молодіжних субкультур, культуру міста і села. Кожен з цих елементів є самостійною відносно замкненою культурною цілісністю, що обов'язково містить як свої субелементи основні підрозділи вертикального зрізу культури (культура праці, релігії, науки тощо). Взаємодоповнення і внутрішній зв'язок вертикального і горизонтального структурування зумовлені складністю, багатовимірністю, динамічністю культури як соціального явища.

Загальноприйнятим принципом є поділ культури на матеріальну і духовну сфери, однак таке структурування культури досить умовне, оскільки не враховує динаміки культури як цілісної системи і особливостей взаємодії всіх структурних компонентів. Структурний підхід до аналізу культури ставить за мету не умовне розмежування її складових, а розкриття специфіки кожної її підсистеми, показавши їх взаємозумовленість. Структурні складові культури можна виділяти на основі її носіїв, наприклад, правомірно виділити світову і національну культури. Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням

Традиційним критерієм структурування культури є поділ її на підсистеми за формами діяльності; прикладом може бути структура культури за Л. Уайтом, запропонована в його праці «Енергія і еволюція культури» (рис. 1). Також слід зазначити, що Л. Уайт виділяє три підсистеми (технологічну, соціальну, ідеологічну), проте під впливом їх специфічних виявів формується тип поведінки (форма комунікації, що репрезентує етап розвитку суспільства), тому доцільно виділити ще й четверту підсистему — поведінкову (модель комунікації).

Провідна роль у його структурній моделі належить технологічній підсистемі, решта – мають другорядний характер і корелюються нею. В інтерпретації Л. Уайта динаміка трансформацій культури залежить від типу технологій життєзабезпечення, що існують в певний історичний період. Види діяльності (технології життєзабезпечення) формуються специфічними способами, характерними для певної соціальної групи чи етносу; саме ці способи людської діяльності і визначають рівень розвитку культури. Тому сучасний етап розвитку суспільства дозволяє виділити основні структурні підсистеми культури; екологічну, виробничу, духовну, організаційну, які містять у собі певні види людської діяльності (мал.2).

Дослідження структурних моделей культури виявляє її як цілісне і багатошарове соціальне явище, дозволяє висвітлити наступну важливу культурологічну проблему – визначення її соціальних функцій.

І. І. Федорова Культурологія.

Насамперед з'ясуємо, що означає термін "структура". Структура - "це сукупність стійких зв'язків об'єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, тобто збереження основних властивостей при різних зовнішніх і внутрішніх змінах" (Большой энциклопедический словарь, 1991). Культура, як складне утворення, також має свою структуру, яка, в свою чергу може бути ядерною або без'ядерною. Культура як загальнолюдський феномен, визначити який ми спробували вище, завжди реалізується насамперед у національно-етнічних формах. Отже, ядром культури стає національний менталітет, самосвідомість, специфічний спосіб "переживання життя" (О. Шпенглер), характерний для того або іншого етносу. Якщо дане ядро зникає, розчиняється або змінюється під впливом тих або інших історичних причин, то відповідно зникає, розчиняється або змінюється сама культура. Культура, що не має такого центрального ядра, прийнятого етнічною більшістю, не здатна до досить тривалого існування. Корелятом (покажчиком) національної самосвідомості є національна мова.

Залежно від обраного принципу диференціації культурне ядро буде переломлюватися на різних рівнях: соціальному, професійному, аксіологічному, функціональному тощо. І структурно буде виділятися селянська культура й культура аристократії, військова й артистична культура, релігійна й політична, культура виробництва й культура споживання...

 

Основні функції культури:

Функція - "зовнішній прояв властивостей якого-небудь об'єкта в даній системі відносин" (Большой энциклопедический словарь, 1991).

 

1. Людинотворча або гуманістична. (соціалізація особистості)

2. Інформаційна.

3. Пізнавальна (гносеологічна).

4. Світоглядна.

5. Регулятивна або нормативна функція.

6. Семіотична або знакова.

7. Ціннісна (аксіологічна).

8. Комунікативна.

Головною функцією культури, на думку багатьох вчених, є людинотворча або гуманістична. Всі інші функції так чи інакше пов'язані з нею і навіть випливають з неї.

Людинотворча функція розглядається як сутнісна функція культури, адже вона забезпечує процес соціалізації особистості, і тобто засвоєння індивідом цінностей, норм соціальних ролей, що притаманні певному суспільству, групі, історичній добі. Завдяки цій функції відбувається адаптація людини до природного середовища, перетворення індивіда на особистість та формування стилю життя особистості, розкриття її неповторно-індивідуальних якостей для самореалізації у суспільстві. Соціалізація. Діти-мауглі не можуть стати людьми саме тому, що споконвічно позбавлені соціального спілкування й культурного оточення.

Однією з найважливіших функцій будь-якої культури є передача соціального досвіду, історична наступність культури. Тому її називають інформативна. «Хто володіє інформацією – володіє світом», – Ві́нстон Че́рчилль. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім культури, суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам’яттю людства, а розрив культурних зв'язків між поколіннями призводить до її втрати (феномен “манкуртизму”) з усіма негативними наслідками.

Іншою провідною функцією є пізнавальна (гносеологічна). Вона тісно пов'язана з першою і випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох людських поколінь, кожної конкретної історичної доби, набуває здатності створювати сприятливі умови для його пізнання і засвоєння. З допомогою культури людина пізнає світ і себе в ньому, розширює свої межі.

Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки воно використовує багатющі знання, які містяться в культурному генофонді людства. Всі типи суспільства суттєво різняться між собою саме за цією ознакою. Одні з них демонструють надзвичайну здатність через культуру увібрати все краще, нагромаджене людьми, і поставити собі на службу. Такі суспільства (наприклад, в Японії) демонструють величезний динамізм у багатьох галузях науки, техніки, виробництва. Інші – не здатні використати пізнавальної функції культури і все ще “винаходять велосипед”, залишаючись на досить низькому щаблі розвитку.

Світоглядна функція культури синтезує в цілісну і завершену систему пізнавальні, емоційно-чуттєві, оцінні та вольльові чинники духовного світу особистості і стимулює її практичну діяльність Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості сприйняття світу не в координатах фізичного простору і часу а в соціокультуриому вимірі. Світоглядне мислення, світоглядні уявлення і переконання історично змінюються, послідовно набуваючи форм міфології, релігії, філософії і наукового пізнання, тобто саме тих рівнів, що складають зміст культури людства. Основним напрямом культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

Регулятивна, або нормативна функція культури пов'язана, перш за все, з визначенням (регуляцією) різних сторін, видів суспільної і особистої діяльності людей. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або ж так впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей на кожному етапі історичного розвитку. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.

Це означає, що культура створює такі нормативно-регулятивні технології, які визначають вибір способів досягнення своїх цілей згідно з морально-етичними, світоглядними, релігійними, ідеологічними правилами та критеріями життєдіяльності людей у суспільстві.

Усвідомлення того, що людина перебуває у межах культури, сприяє розумінню існування певних культурних заборон, норм, табу.

Слід зазначити, що соціальні норми і поняття історично змінюються залежно від «образу» культури суспільства. Для Античної Греції рабство було нормою організації соціальних відносин. У добу Середньовіччя тортури Священної інквізиції були нормами боротьби за чистоту віри. Відродження породжує вільну особистість, моральною нормою якої є принцип «роби що хочеш». Нормотворчість розглядається як чинник динаміки культури (від табу прадавнього племені — до морально-правових норм демократичного суспільства). Норми культури в їх зовнішньому вираженні виявляються через системи символів, наприклад, правила етикету, зразки поведінки, моделі спілкування, система норм та стилі життя в молодіжних субкультурах.

Комунікативна функція випливає з інформативної і тісно пов’язана з нею. Культура — найважливіший засіб спілкування між людьми. Слід зазначити, що комунікацій відбувається формуванням різноманітних способів і типів спілкування і здійснюється за допомогою складної знакової (символьної) системи, яка зберігає попередній досвід у мові, поняттях, обрядах, традиціях, звичаях, засобах виробництва, наукових технологіях то що. Комунікація здійснюється і на вербальному (мовному) рівні, а також може виявлятися за допомогою форми, кольору, звуку, жестів, сигналів. Чим вищий рівень розвитку комунікативної культури людини, тим багатшим і різнобарвнішим стає світ, що її оточує. При цьому одні символьні форми мають яскраво виражений загальнолюдський характер, інші — національний, регіональний, або конфесійний. Ця функція культури бере на себе роль консолідуючої етнокультурної основи, фундатора народності, нації, забезпечуючи базові цеглини для становлення і зростання духовного потенціалу кожної нації. Спілкування людей у часі й просторі, у конкретності й загальності.

Семіотична, або знакова (семіотика – вчення про знаки), функція також досить важлива для розвитку культури. Являючи собою певну знакову систему, без оволодіння якою досягнення культури стають неможливими. Так, мова – засіб спілкування людей; літературна мова – важливий засіб оволодіння національною культурою. Специфічні мови потрібні для пізнання особливого світу музики, живопису, театру. Кожна нація має не тільки свою мову слів, але й мову жестів, танцю, музики і т. ін.

Природничі науки (фізика, математика, хімія, біологія) також мають свої знакові системи.

Ціннісна (аксіологічна) функція виражає якісний етап культури як системи, що формує світ цінностей людини, визначає її ціннісні орієнтири та уподобання. Відповідно до того, які артефакти культури є мірилом цінностей людини, судять про її духовний світ та про середовище її існування. Аксіологічна функція свідчить про ступінь інтелектуального розвитку людини, її естетичні смаки, моральні принципи, етикетність поведінки та комунікабельність.

Праксеологічна (практично-перетворювальна) функція освоєння та перетворення світу, в процесі творчої діяльності людини, результатом якої є створення соціального середовища — пристроїв культури. Ця функція надає можливість розкритися креативному потенціалу культури.

VII. Адаптаційна. Пристосування до середовища проживання. На зорі розвитку культури ця функція була найбільш важливою. У цей час вона поступово опускається все нижче за ступенем важливості. Однак у сучасних умовах дана функція трансформується й можна говорити про пристосування до соціального середовища, про виживання у цьому середовищі. Якщо виходити з цього, то адаптаційна функція культури є найбільш важливою для людини як члена суспільства.

 

 

http://books.br.com.ua/20265 http://ualib.com.ua/br_3124.html http://ualib.com.ua/br_44.html І. І. Федорова Культурологія

Культура і цивілізація

 

Наукове визначення культури як предмета культурології неможливе без розуміння співвідношення культури із природою й цивілізацією.

Доволі цікавими є роздуми, що намагаються з’ясувати спільне й відмінне між культурою та цивілізацією. І хоча на ужитковому рівні понять «культурний» та «цивілізований» тотожні, в сучасному розумінні цивілізація має більш вузьке значення. Слово "цивілізація" походить від латинського слова civilis, що, в свою чергу, утворилося від латинського civis — "громадянин". Словом civilis — "громадянський", "державний", відповідно, означалось те, що належить людині як громадянину держави, що стосується її як громадянина.

Швейцарський історик культури Жан Старобінський у своєму дослідженні не згадує ані Буланже, ані Гольбаха. На його думку, авторство терміна «цивілізація» належить маркізу Мірабо і його праці «Друг людства» (1757).

Проте, обидва автори відзначають, що до набуття терміном соціально-культурного значення (як стадії культури, протиставленого дикості і варварству) воно мало юридичне значення — судове рішення, яке переводить кримінальний процес у розряд процесів цивільних — яке згодом було втрачене.

В європейських мовах термін "цивілізація" для означення культурного історичного процесу і його досягнень усталився на межі XVIII—XIX ст. Уже французькі філософи-просвітники називали "цивілізованим" суспільство, засноване на началах розуму і справедливості. З того часу термін "цивілізація" почав широко вживатись нарівні з терміном "культура".

Досить поширеною була і є до сьогодні (особливо в англомовній і франкомовній науковій традиції) практика використання терміна "цивілізація" як цілком синонімічного термінові "культура". Таким розумінням цивілізації уможливлюються вирази на зразок: "людська цивілізація", "антична цивілізація", "європейська цивілізація", "давні цивілізації Сходу" тощо.

Проте майже відразу була започаткована і практика наукового протиставлення культури і цивілізації. При цьому з власне культурою асоціювалась так звана духовна культура, а з цивілізацією співвідносились зовнішні, матеріальні аспекти людського життя. Особливо характерною така позиція виявилась для німецькомовної науки. Специфіка "німецького погляду" значною мірою може бути пояснена тогочасним політичним станом Німеччини, її політичною роздробленістю. Демаркацією понять культури і цивілізації німецькі науковці намагалися своєрідно обґрунтувати культурну єдність німецької нації. Пізніше в марксистській традиції термін "цивілізація" також використовувався для означення тільки матеріальної культури.

Разом з тим деякі вчені почали використовувати термін "цивілізація" для означення тільки певного етапу культурного розвитку.

Узагальнюючи, перелічимо всі викладені варіанти семантичного співвідношення понять "культура" і "цивілізація":

• цивілізація як загалом синонімічне до культури поняття;

• цивілізація як матеріальна культура;

• цивілізація як один із складових етапів культури;

• цивілізація як етап історичного розвитку, що приходить на зміну культурі.

Доробити

До найважливіших проблем сучасного культурологічного знання належать питання про сутність і взаємозв'язки таких феноменів, як культура й цивілізація. У науці існують два шляхи щодо його вирішення: ототожнення цих понять і їх розрізнення. Історія відношень цих понять у філософсько-культурологічній думці досить драматична. Маючи античне походження, слово "цивілізація" почало широко вживатися лише за доби Просвітництва. Путівку у життя цьому терміну дав П'єр Гольбах. У той час це поняття асоціювалося з концепцією прогресу, еволюційним розвитком народів на засадах Розуму. Згодом термін "цивілізація" стає полісемантичним (багатозначним). У працях Вольтера цивілізація ототожнюється із цивілізованою поведінкою, тобто гарними манерами й навичками самоконтролю. XIX століття розширило значення цього слова, яке стало застосовуватися для характеристики стадій розвитку людства. Тоді ж сформувався погляд, згідно з яким поняття "цивілізація" співвідносилося тільки з європейською культурою, що послужило розвитку ідеї європоцентризму в науці, філософії, політику й економіці. Отже, всі інші культурні регіони вважалися нецивілізованими, або, у кращому випадку, малоцивілізованими.

Наукову теорію цивілізації, у основі якої - розрізнення понять "культура" і "цивілізація", сформовано у працях Ж.-Ж. Руссо, Н. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі, а також у роботах американських учених Ф. Нортропа, А. Кребера й П. А. Сорокіна, що випливають з уявлення про цивілізацію як особливий етап розвитку культури або культурно-історичного типу, що має певні ознаки: 1) культурна спільність людей, що володіють деяким соціальним генотипом і соціальним стереотипом; 2) освоєний, досить автономний і замкнений світовий простір; 3) певне місце в системі інших цивілізацій.

У своєму знаменитому міркуванні "Чи сприяло відродження наук і мистецтв очищенню моралі?" Ж.-Ж. Руссо вперше висловив різкі заперечення проти цивілізації, протиставивши їй природне, стан людини.

У праці Н.Я. Данилевського "Росія й Європа", де було сформульовано ідею культурно-історичних типів, уперше сформовано думку про множинність цивілізацій і про те, що не тільки Європа є носієм цивілізаційного початку. Ідеї Н. Я. Данилевського не були почуті у свій час, і лише на початку XX ст. німецький культурфілософ О. Шпенглер привернув до них увагу уже на новому витку розвитку європейської культури, створивши "філософський роман" "Захід Європи". Шпенглер указав, що цивілізація є завершальною стадією будь-якого культурного розвитку, його омертвінням й згасанням: "Цивілізація є неминуча доля культури... Цивілізації - це завершення, вони йдуть, як сталість за становленням, як смерть за життям, як непорушність за розвитком, як розумова старість і скам'яніле світове місто за селом і задушевним дитинством", - писав О. Шпенглер у своїй праці.

Теорія цивілізації А. Тойнбі продовжує лінію Н.Я. Данилевського й О. Шпенглера, культивуючи думку про локальні цивілізації. Основні питання, що порушуються А. Тойнбі, такі: чому деякі суспільства не утворюють цивілізації, тоді як інші досягають цього рівня; як і чому цивілізації "надломлюються, розкладаються і розпадаються".

У книзі Льюїса Моргана "Прадавнє суспільство, або Дослідження шляхів людського прогресу від дикості через варварство до цивілізації" цивілізація визначається як стадія розвитку культури, що відповідає класовому суспільству. Саме його класифікацію розвитку культури взяв на озброєння марксизм, починаючи від роботи Фр. Енгельса "Походження сім'ї, приватної власності та держави".

В ході дискусії щодо древніх міст, яка відбувалася 1958 року в Чикаго, вчені запропонували три ознаки цивілізації:

1. монументальна архітектура,

2. писемність,

3. міста.

Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію в першу чергу саме як культурний комплекс, тоді як соціально-економічну сутність даного явища становлять поява класового суспільства і держави. Пам'ятки архітектури показові з точки зору виробничого потенціалу суспільства, що їх створило.

 

Співвідношення культури та цивілізації

Особливе місце в культурологічних дослідженнях посідає проблема співвідношення культури і цивілізації. Якщо поняття "культура" є складним для розуміння на науковому рівні і добре окреслюється іншими поняттями на буденному рівні, то поняття "цивілізація" в науковому плані і на рівні буденного сприйняття є найбільш неоднозначним із усього понятійного апарату культурології.

Увага. Діалектична взаємодія понять "культура " і "цивілізація ", філософський аналіз сутнісних зв'язків, наукове прогнозування розвитку "цієї пари" на сьогодні виявились найменш дослідженими. В той же час увага до їх співвідношення є чи не найбільшою, ніж до усіх питань культурології разом узятих.

Звичними для нас стали поняття: цивілізація майя, інків, ацтеків, Антична, Візантійська, Західна цивілізація. Що ж це таке? Який зміст ми вкладаємо у термін "сучасна цивілізація"? На початку XXI ст. важко відшукати вченого, який міг би дати відповідь на усі ці питання.

Термінологічний словник дає таке означення цього поняття. Цивілізація (лат. Civilis - громадянський, державний):

1. форма існування істот, наділених розумом;

2. синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства;

3. ступінь розвитку матеріальної і духовної культури;

4. процес становлення громадянського суспільства;

5. відносно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні.

Автори термінологічного словника справедливо зазначають, що однозначного трактування цивілізації не існує. Спочатку термін використовувався для означення епохи, якій передували дикунство і варварство.

„Цивілізація – остання ступінь розвитку людства після дикунства і варварства” /Л.Морган/

Приймаючи або відкидаючи ті або інші існуючі погляди на поняття "цивілізація" і "культура", важливо бачити очевидну їх відмінність.

 

Відмінності понять „культура” і „цивілізація”:

1. поняття "культура" семантична ширше, ніж поняття "цивілізація", воно застосовується як до невеликого племені (наприклад, культура ірокезів), так і до цілих континентів (наприклад, "культура Європи ");

2. поняття "культура " включає в себе як НТП, так і духовно-гуманістичну спадковість між племенами, а в понятті "цивілізація" явно відчуваються матеріально-виробничі пріоритети;

3. поняття "культура " тісно пов'язане з расовою і національною специфікою людських груп, в той час як поняття "цивілізація" тяжіє до загальнолюдських глобальних масштабів;

4. поняття "культура" обов'язково передбачає наявність в ній цементуючого релігійного начала, без якого неможлива будь-яка духовність-пружина будь-якої культури. Цивілізація - безрелігійна. "Культура має душу, цивілізація ж має тільки методи і знаряддя" (М. Бердяєв).

Дослідження останньої чверті XX ст. дещо розширили наукові уявлення про цивілізацію. Сьогодні можна сказати, що полівимірна культура європейських народів зустрілася з новим системним утворенням - це сучасна західна цивілізація. Цінності цього системного утворення є ширшими, ніж цінності окремих спільнот. Деякі із них зачіпають етнічнородові особливості народів, національні інтереси.

Озна́чення, ви́значення чи дефіні́ція (від лат. definitio) — роз'яснення чи витлумачення значення (сенсу) терміну чи поняття. дефиниция [лат. definitioj - краткое определение какого-л, понятия, отражающее существенные признаки предмета или явления; лингв, толкование слова.

Манкуртизм –

Демаркація -