За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. Наприкінці VIII ст. руський князь Бравлін здійснив вдалий похід на Таврійський півострів, фактично підпорядкувавши його собі [4, c. 32]. Існують свідчення, що в той час він охрестився. У першій половині IX ст. (не пізніше 842 р.) руси вторглися в Амастриду (місто поблизу сучасного турецького м. Синопа) і поширили свій вплив на значну територію малоазійського узбережжя Чорного моря, що належало Візантії. Тоді ж, у 839 р., руське посольство відвідало імператора франків Людовіка Благочестивого з пропозицією дружби. Це свідчило про вихід молодої держави на міжнародну арену.
Починаючи з VII ст., постійним суперником Русі на південному сході стає могутня Хозарська держава, яка утворилась у пониззі Дону й Волги та на Північному Кавказі. Протягом VIII ст. хозари прагнули підкорити собі значну частину слов'янських племен, в т. ч. й тих, які проживали в Середньому Подніпров'ї. Однак зі зміцненням праукраїнськоі держави остання почала чинити сильний опір експансії Хозарського каганату на свої землі. Якщо східні сіверяни, радимичі платили каганату данину, то поляни у відповідь на таку вимогу кагана послали йому меч. Руси розселилися на території каганату, а в його столиці Ітилі навіть утворили колонію з власним суддею і язичницькими капищами. Руська мова та писемність поширювалася серед населення Хозари поряд з давньоєврейською.
Важливим етапом в історії становлення Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів – Діра і Аскольда, що припадає, імовірно, на 80-ті – поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину. Арабський історик X ст. Аль-Масуді, характеризуючи князя Діра, зазначав: «Перший міжслов'янськими королями – король аль-Дир; він має великі міста, великі залюднені землі, до столиці його держави приходять мусульманські купці з різним крамом» [4, c. 33].
У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її столиці – Константинополю. У 860, 863, 866 та інших роках князь Аскольд на чолі великої дружини нападав на Константинополь і врешті решт змусив візантійського імператора підписати між Візантією та Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої. За договором Візантія платила Русі щорічну данину, а Русь зобов'язувалася надавати їй військову допомогу в боротьбі з арабами. Важливою була стаття про прийняття християнства Аскольдом та хрещення Русі, яке, однак, торкнулося тільки верхівки суспільства.
Поряд із Візантією Руська земля підтримувала активні відносини і з деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свідчило про утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів.
У той час як Руська земля розпиналася й міцніла, на півночі Славії, розгорялися внутрішні чвари. Для їх подолання на місцевий престол у 862 р. було запрошено норманського (за іншою версією, прибалтійсько-слов'янського) князя Рюрика. Прибувши разом зі своїми братами Синеусом і Трувором (окремі історики вважають їх вигаданими персонажами) та військовою дружиною, новий правитель заходився підпорядковувати собі ворогуючі племена. У 879 р. Рюрик помирає і влада переходить до його малолітнього спадкоємця Ігоря. Хоча і насправді фактичним правителем був опікун останнього – воєвода Олег.
У 882 р. Олег організував похід на кривичів, головним містом яких був Смоленськ, а тоді, підступно вбивши київського князя Аскольда, заволодів і Києвом. Цілком імовірно, що північним завойовникам сприяла місцева язичницька опозиція, яку не влаштовувала здійснювана Аскольдом політика християнізації і яка сподівалася за допомогою язичника Олега зміцнити своє становище. І був, по суті, династичний переворот, коли замість династії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, з'являється династія Рюриковичів, оскільки формальним правителем вважайся Ігор Рюрикович.
З утвердженням Олега у Києві вплив Руської землі, що об'єднувала Київщину, Переяславщину, Чернігівщину, як і її назва поширюються на інші, в т. ч. й північні території. Формується «Руська земля» у широкому значенні. У зв'язку з тим, що центром держави впродовж століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі (вживаються також назви Давньоруська держава, Русь-Україна, Київська держава, Давня Русь).
Об'єднання південного і північного державно-політичних осередків породило проблему, дискусії навколо якої тривають і сьогодні: яке з них стало основою формування Київської Русі? На думку дослідників, вони можуть бути вирішені лише на користь Півдня, оскільки південноруські землі у VIII-IX ст. на сто – двісті років випереджували в соціально-економічному та культурному розвитку північні. Цей факт, як і те, що первісним територіальним осередком (ядром) Київської Русі була Наддніпрянщина («Руська земля» у вузькому значенні), дали підстави М. Грушевському вважати Київську Русь давньоукраїнською князівською державою, отожнюючи Україну з Руссю [4, c. 35]. Цей думки дотримуються і сучасні українські історики.
Щодо Російської (Московської) держави, то вона, на думку відомого російського дореволюційного історика В. Ключевського (в цьому його підтримує сучасний російський історик Н. Ільїна), бере свої коріння не з південного, а з північного ранньодержавного об'єднання з центром у пізнішому Новгороді (заснований у X ст.), а також на території Волго-Окського межиріччя, населення якого було неоднорідним за своїм етнічним складом [4, c. 35].
Князювання Олега в Києві (882-912) характеризувалося послідовною і наполегливою політикою інкорпорації (від лат. incorporation – включення до складу) слов'янських і неслов'янських племен Східної Європи до складу Руської держави. Влада Києва поширилася не лише на полян, древлян і сімерян, але й на ільменських (новгородських) слов'ян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, неслов'янські племена чудь і меря. Якщо Руська земля являла собою федерацію племен, то натомість з'являлася централізована держава із самодержавною формою правління. Приєднані землі одразу ж обкладалися даниною (хутро, шкіри, мед, інші продукти), первісною формою якої було полюддя (від «ходіння по людях»). Тривалий час збирання данини мало хижацький, стихійний характер, оскільки її розміри, місце і час збирання заздалегідь не визначалися. Місцеве населення мало також постачати військо під час вони них походів, на нього поширювалася князівська влада. Для придушення сепаратистських проявів з боку місцевої племінної верхівці тут будували «городи», де розміщувалися гарнізони під керівництвом визначних дружинників – «світлих бояр».
ВИСНОВКИ
Отже, провівши дослідження, було з’ясовано, що до сих пір єдиної думки щодо походження Київської Русі у істориків немає. Ще в середині XVIII ст. німецькі історики, які працювали в Петербурзькій Академії Наук; Г. Міллер, Г. Байєр, А. Л. Шльоцер, розвинули норманську концепцію. Вони, посилаючись на літописну легенду, стверджували, що вирішальну роль у створенні Київської Русі відіграла германо-скандинавська народність, відома на Заході як вікінги («люди заток»), або нормани («північні люди»), а на Сході – як варяги. Одразу проти цієї теорії рішуче виступив М. Ломоносов, який доводив, що першочергова роль у створенні держави належить слов'янам. Твердження М. Ломоносова дістали назву антинорманської концепції (або теорії природньоісторичного (автохтонного) походження Київської.Русі). З варягами чи без варягів східні слов'яни були в змозі утворити свою державу, бо для цього у них існували всі необхідні внутрішні соціально-економічні передумови; процес державотворення розпочався у них ще до приходу варягів; варяги, просуваючись у східнослов'янські землі, керувалися, перш за все, не державотворчою, а торговельною метою і здобуванням. Вони прагнули підпорядкувати дніпровський торговельний шлях (так званий «шлях із варяг у греки»), обкласти даниною місцеве населення. Б радянській історіографії норманська теорія трактувалася як політично шкідлива І хибна, адже вона заперечує здатність слов'янських народів створювати й зміцнювати свою суверенну державу.
Так почалися суперечки щодо походження Київської Русі. Антинорманської теорії дотримувались і такі провідні вчені, як М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій та ін.
Ми не поділяємо і тверджень декого з науковців, що поляни – це не хто інший, як хазари, так як насправді мова йде про зовсім різні етнографічні гілки. Хазари завоювали подніпровські, потім подніпровські території, наклавши на місцеві племена данину, – тобто встановили своє панування. В IX – X ст. Київська Русь визволилася від цієї залежності.
Таким чином, державу Київська Русьзаснували слов'яни, і сталося це внаслідок складного й тривалого процесу соціально-економічного та культурного розвитку слов'янських племен, а каталізатором цього процесу стали скандинавські племена, які або завоювали слов'ян і політично організували їх, або створювали для них загрозу, що змушувало наших далеких предків краще організовуватися самим.
