Численні педагогічні та психологічні дослідження доводять, що діти, які виховуються у спеціалізованих закладах для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, досить помітно відрізняються від своїх ровесників, котрі виховуються в сім'ях. Причому діти, які виховуються у інтернатних закладах, не гірші і не кращі від тих, хто виховується в сім'ях - вони просто інші.
Дитина, позбавлена батьківського піклування, повсякчас шукає відповідь на запитання «Хто я? Чому так сталося, що в мене немає мами і тата? Навіщо я з'явився на світ, кому я потрібен?». На ці «недитячі запитання» дитина не може знайти відповідь, а знайшовши її, зазнає ще одного пролонгованого стресу. Така дитина, як стверджують психологи, переживає сталу депривацію.
Депривація - це ситуація, коли у дитини зникає джерело задоволення потреби, що вже виникла. Особливо важко вона переживається дітьми, якщо ця потреба не задовольняється протягом тривалого часу. Депривація виникає, як правило, внаслідок аварій, катастроф, сімейних трагедій, внаслідок чого малолітні діти залишаються без батьків, близьких.
До психологічної депривації, пов'язаної з втратою дитини у досить ранньому віці батьківського піклування, додається депривація, сформована дитячим інтернатним закладом.
В інтернатних закладах вихованці об'єднані у групи або класи за віком. Міжособистісні стосунки в групах вихованців шкіл-інтернатів та дитячих будинків відрізняються від взаємин дітей у інших дитячих групах, товариствах, об'єднаннях. На стосунки між дітьми впливає і відносно жорстка регламентація діяльності дітей та персоналу, акцентуація на дисциплінарних моментах і замкнутість дітей у межах одного навчально-виховного закладу, що призводить до обмеженості контактів, ситуативного «вибору» і певної «обов'язковості» спілкування з тією чи іншою групою ровесників і дорослих.
Як засвідчує педагогічна практика, нерідко така «безсумнівна» приналежність дитини або підлітка до групи не гарантує емоційної стабільності та не сприяє формуванню почуття безпеки, розвитку взаємин у дитячому колективі, які були б аналогічними сімейним взаєминам. Крім того, обмеженість у спілкуванні членів такої групи, як правило, не сприяє виробленню у них варіативних навичок спілкування з іншими однолітками та дорослими, що по суті, є істотною перепоною на шляху адаптації та інтеграції дитини у соціум. У кінцевому підсумку, при входженні дитини у звичайне соціальне середовище це проявляється у несформованості невимушеної поведінки, нерозвинутості самосвідомості, активного «Я», досвіду спілкування, творчої свідомості [15, 62].
У зв'язку з ранньою депривацією спостерігаються істотні порушення мови, її експресивної функції, а також порушення природності поведінки в іншому соціумі. Діти, які виховуються в інтернатних закладах, відзначаються відчуженістю у спілкуванні, а то й просто бідністю у засобах спілкування.
Суть у тому, що діти, які виховуються в сім'ї, прагнуть поділитися своїми переживаннями насамперед з матір'ю, з близькими людьми. Це обумовлює докорінні зміни в їх поведінці залежно від емоціогенної ситуації. У позитивних емоціогенних ситуаціях позитивні емоції посилюються, а у негативних - зникають, що, безсумнівно впливає на пізнавальну активність дитини.
У взаєминах дітей інтернатних закладів з персоналом переважають об'єктно орієнтовані зв'язки, і однією з найтривожніших їх ознак є пасивність, що спричиняється дефіцитом спілкування з Іншими дорослими. Такі діти схильні до конфліктних переживань, відзначаються надмірною обережністю і неприйняттям нового.
Спостереженно, що діти з інтернатних закладів гірше володіють операційно-емпіричними навичками у процесі пізнавальної діяльності. На відміну від ровесників, які проживають у сім'ї, вільно і невимушено користуються речами, як то треба за нормами, діти, котрі виховуються в інтернатних закладах, помітно відстають у цьому. Вони важче перебудовують свою поведінку, важче пристосовуються до обставин, мають гірший життєвий досвід.
Важливу роль у розвитку особистості дитини відіграє прищеплення їй культури переживань, вміння співчувати іншій людині. Саме культивація співчуття сприяє становленню найбільш цінних моральних якостей особистості, які лежать в основі розвитку доброти дитини, її гуманності. Водночас співчуття розглядається і як ініціативне прагнення поділитися власними почуттями з Іншими людьми. У дитини все це розвивається на основі високого рівня її потреби у спілкуванні з дорослими.
Розвитку дитини, депривованої у ранньому віці у зв'язку з поміщенням її в установу інтернатного типу, уже в перші роки життя відрізняється від розвитку її однолітка з сім'ї. Недостатня взаємодія з близькими дорослими призводить до стагнації емоційної, інтелектуальної, комунікативної сфер та позначається на особливостях самосвідомості. Відсутність взаємин дітей з дорослими негативно впливає не тільки на їхній інтелектуальний розвиток, а й на загальну динаміку формування позитивних якостей дитини, оскільки відсутність прикладу цілеспрямованої діяльності дорослих, спрямованої на гармонізацію комплексу міжособистих стосунків, позбавляє таких дітей життєдайного творчого досвіду [14, 73].
Порушення в інтелектуальній, мотиваційній сферах, у сфері саморегуляції, нерегламентативності поведінки спричиняють відчутні відхилення в загальному розвитку якісних характеристик особистості школярів з інтернатних закладів. Це наочно простежується у ситуаціях фрустрації, пов'язаної з появою перешкод на шляху досягнення цілей, реалізації бажань і потреб. Проявляється невміння вихованців з інтернатних закладів вирішувати нестандартні ситуації у спілкуванні як з однолітками, так і з дорослими. Порівняльний аналіз їх поведінки показує, що реакції вихованців інтернату збіднені, мають самозахисний характер. Ці діти, як правило, вдаються до дорікань, звинувачень, погроз, тобто до так званих екстрапунктітивних реакцій самозахисного типу, що свідчить про слабкість їх саморозвитку, самоствердження, про їхнє постійне прагнення перекласти відповідальність за ситуацію на оточуючих. Звичайно, що це непродуктивний шлях переживання критичних ситуацій.
На підставі спостережень можна зробити висновок, що самостійність дітей з інтернату в два рази нижча ніж у їх однолітків із звичайних шкіл, і, на жаль, майже в 2,5 раза вища агресивність, ніж у дітей, які виховуються в домашніх умовах.
Депривація основних потреб таких дітей призводить і до порушення соціальної поведінки. Наприклад, схильність до афективних реакцій діагностується у третини дітей, які виховуються в інтернатних закладах і мають негативний емоційний досвід. У таких дітей легко виникає реакція фрустрації на будь-яку стресову ситуацію. Провідну роль тут відіграє, звичайно, негативний асоціативний фон, а потім вже відчувається і прояв реакції на невдачу. Крім того однолітки, які виховуються в сім'ї, більш схильні реально сприймати ситуацію і брати на себе відповідальність за вирішення проблеми, що виникає у такій ситуації.
Отже, працюючи з дітьми, які виховуються в інтернатних закладах, потрібно приділяти велику увагу їхнім переживанням, формуванню в них позитивної життєвої орієнтації, навчати правильної поведінки в ситуаціях, що викликають у них агресивну реакцію.
Все це має враховуватись як педагогами, так і психологами з метою більш раціонального використання потенціалу педагогічних колективів у вихованні дітей. І ще, про що не слід забувати. Усвідомлення проблем психічного розвитку сиріт сприяє більш ефективному їх вирішенню.
Відхилення в розвитку особистості депривованої дитини, що виховується в умовах інтернату, особливо помітні у підлітковому віці. Відомо, що цей період вважається перехідним, важким, переломним, критичним. У підлітків виникає відчуття дорослості, і вони прагнуть реалізувати його у своїх стосунках з оточенням. І якщо у період дошкільного і молодшого шкільного віку для вихованців шкіл-інтернатів не створюються необхідні умови для розвитку їхньої самостійності, адекватної реалізації відчуття дорослості, то для них цей період стає не просто перехідним, а й кризовим. При цьому криза може проявлятися гостріше і тривати довше, ніж у їхніх ровесників, які виховуються в сім'ях. Тобто, чим більше дитина усвідомлює, що їй в житті немає на кого покластися, тим у гірших відтінках сприймається нею реальність.
У зв'язку з цим існує потреба створення особливих соціально-педагогічних умов для успішного розвитку таких дітей в інтернаті. Насамперед слід враховувати, що для них спілкування є основним видом діяльності. Крім того, вони не мають позитивного досвіду у плані інтимно-особистісного спілкування і стосунки з Іншими мають для них більш об'єктивний, ніж суб'єктивний характер. Це особливо проявляється при переживанні ними різних ситуацій у випадку невдачі. Тому найбільш довіреними особами для таких дітей є вихователі (20 відсотків опитаних звертаються до них досить часто, до ровесників - 24, до родичів - 28, все вирішують самі - 32 відсотки).
Вивчення особливостей розвитку підлітків з інтернату і звичайної школи показало, що існує істотна різниця в їх характеристиках «образу Я», яка найчастіше проявляється за такими параметрами:
1) орієнтація на власні можливості (масова школа) - орієнтація на зовнішнє оточення (інтернат);
2)від 7-го до 8-го класу відбувається інтенсивне становлення образу «Я» з утвердженням себе як дорослої людини і відповідно до цього системи власних цінностей (масова школа) - відсутність динамізму у розвитку цих сторін «образу Я» в означений період (інтернат); яскрава вираженість власне підліткових характеристик (масова школа) - невідповідність розвитку деяких сторін «образу Я» віковим характеристикам (інтернат).
Одним із визначальних показників розвитку особистості підлітків є їхнє ставлення до майбутнього. У підлітків з інтернату превалюють так звані близькі плани. Школярі ж із загальноосвітніх шкіл частіше говорять про професії, якими хочуть оволодіти, про перспективи навчання в інституті, про те, якою людиною вони хочуть бути. Така відмінність між дітьми особливо проявляється, починаючи з 6-го класу [1, 32].
Якщо у загальноосвітній школі кількість професій, які обирають підлітки, зменшується з класу в клас, то в інтернаті навпаки збільшується. У 8-му класі загальноосвітньої школи кожний підліток уже в цілому зробив вибір «своєї» професії, тим часом в інтернаті в цьому віці мало хто визначився, і чимало дітей зупиняється поки що на професії, яка потребує лише середньої спеціальної освіти: технікум, ПТУ. Професійне самовизначення у підлітків з інтернату і школи відрізняються ще й тим, що у звичайній школі спочатку формуються уявлення про ідеальну професію, а потім - про реальну. У підлітків з інтернату уявлення про майбутню професію з самого початку має більш реальний характер. Саме тому їхні відповіді на запитання анкети «Ким ти хочеш бути в майбутньому?» і «Куди ти підеш вчитися/працювати після закінчення школи?» характеризуються нечіткою визначеністю щодо майбутнього. Відповіді на перше запитання більше нагадують мрії, ніж реальні плани. Відповіді ж на друге - значно скориговані реальними можливостями дітей: 30 відсотків планують зразу піти працювати без подальшого навчання будь-якої професії, 62 - розраховують вчитися.
При порівняльному вивченні розвитку підлітків з інтернату і з загальноосвітньої школи певну увагу привертають особливості формування психологічної статі. Під «психологічною статтю» розуміємо систему певних потреб, мотивів, еталонів, що визначають уявлення людини про себе як про чоловіка або жінку, а також прояв специфічних способів поведінки. Усвідомлення людиною своєї належності до певної статі, переживання пов'язаних з цим почуттів відіграють важливу роль у розвитку особистості. На жаль, у дітей з інтернату обмежена можливість для адекватної статевої ідентифікації, вони рідко включені (або взагалі не включені) у безпосередні сімейні взаємини. Це певним чином відбивається на структурі еталонів «мужність - жіночість».
У цьому відношенні теж простежуються певні відмінності між групами підлітків з інтернату і з сім'ї, зокрема у ставленні до якостей, притаманних чоловікам і жінкам. Вихованці інтернату схильні ідеалізувати взаємини у сім'ї. При цьому позитивна ідеальна модель в їх розумінні надто розмита, без побутових подробиць.
Водночас вони мають чітке уявлення про те, якими не повинні бути такі стосунки, яких рис не повинно бути у чоловіка, батька, жінки, матері. В результаті створюється конфліктна система вимог, де переплітаються, з одного боку, ідеалізація, а з іншого - надмірна невибагливість щодо задоволення етичних норм. Конфліктна система вимог негативно позначається на процесі становлення психологічної статі. На наш погляд, тривожним є те, що у вихованців інтернатних закладів практично не простежуються гендерні відмінності, хіба що за двома показниками: дівчата вчаться краще за хлопців і вміють готувати більше страв [14, 116].
У 90-х роках значно збільшилась частка безпритульних, «дітей вулиці», дітей, від яких відмовились батьки і школа. Здебільшого це діти психотравмованих батьків, на поведінці яких позначається урбанізація, соціальні потрясіння, інтенсивна міграція населення.
Вчені звертають увагу на специфіку соціального статусу таких дітей. У них майже завжди спостерігаються патологічні відхилення в стані здоров'я, пов'язані з інтоксикацією в організмі Матері, родовою травмою, нейроінфекцією в дитячому віці. Май же всі вони страждали на невротизацію чи невроз, породжені психотравмами внаслідок сімейних негараздів чи втрати батьків.
Вивчення особливостей психічного і фізичного розвитку цих дітей дозволило виявити, що лише кожен п'ятий має гармонійний фізичний розвиток, а інші - дисгармонійний. У кожної четвертої дитини, яка виховується в інтернатному закладі, стан здоров'я характеризувався певними відхиленнями.
Більшість таких дітей мають діагноз: затримка психічного розвитку (ЗПР), загальна нерозвиненість мови (від 35 до 60 відсотків у ранньому дитинстві) та інші відхилення.
У депривованих дітей спостерігається такі відхилення:
• неврівноваженість поведінки;
• зниження пам'яті;
• порушення здатності спілкування;
• зниження соціальної активності.
Більш детальне вивчення спеціалістами дітей із затримкою психічного розвитку, що викликане ураженням центральної нервової системи і специфічними умовами життя, свідчить, що такі діти страждають інтелектуальною пасивністю, мають обмежений обсяг знань, відзначаються порушеннями мови, конфліктною готовністю, невмінням виходити із напружених ситуації, некритичністю, невмінням співпереживати, ослабленням вольової сфери.
Аналіз загальної кількості дітей, які живуть у закладах різного типу, показав, що в них перебувають діти з різного типу сімей: повних, неповних, малозабезпечених, асоціальних тощо. Як правило, це діти, які потрапляють до дитячих установ в результаті позбавлення батьків батьківських прав. Є і такі випадки, коли вони потрапили в інтернатну установу внаслідок соціального неблагополуччя сім'ї чи відмови батьків від дітей.
Соціометричне вивчення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, виявило крім того, що серед багатьох з них у молодшому шкільному віці спостерігається прояв негативізму в спілкуванні.
Проблемними зонами у них є ставлення до батька, до себе, до середовища, до матері, до друзів. На сьогодні у практичне завдання працівників інтернатних закладів не входить такий складний психологічний процес, як ознайомлення дітей зі складом їхньої сім'ї, причиною позбавлення їх батьків батьківського піклування тощо. Таким чином, порушується одна з базових вимог Конвенції ООН про права дитини: «Дитина має право знати своїх батьків і право на їхнє піклування». Однак повторюємо, що це дуже складний і тонкий психологічний процес і він потребує індивідуального підходу [15, 206].
Вирішальну роль у формуванні позитивних міжособистісних стосунків можуть і повинні відігравати педагоги, обслуговуючий персонал всього дитячого інтернатного закладу, словом - дорослі. На жаль, умови життя та виховання в інтернатних закладах такі, що не сприяють налагодженню стійких та глибоких взаємних стосунків дітей з дорослими. Ці стосунки здебільшого формальні: поверхові, безпристрасні, слабо диференційовані.
Отже, вивчення проблеми депривації і пов'язаної з нею проблеми сирітства свідчить про те, що діти-сироти є найбільш травмованими, уразливими, оскільки на їхню долю вже з раннього віку випадає велика кількість негараздів, травмуючих ситуацій, психотравм.
