Господарство і населення
У XVI - першій половині XVII ст. Польське королівство було однією з провідних країн Цоптрально-Східної Європи. Значну частину його території займали ліси. На продукцію лісового промислу - деревину, поташ, золу — існував постійний попит на Заході, де її використовували для потреб кораблебудування та текстильного виробництва. Тому ще з попередніх століть у Польщі активно вирубували ліси, а на вивільнених землях влаштовували фільварки - панське господарство, засноване на праці залежних селян. Фільварки виникали також на викуплених або відібраних у селян землях і на освоєних пустищах.
У XVI ст. фільварково-панщинне господарство досягло свого розквіту. Це було викликано зростанням попиту на зерно як у Польщі, так і в Західній Європі. Селянське господарство не могло задовольнити його повністю. Шляхта (дворянство) почала активно розгортати своє господарство, збільшуючи насамперед вирощування жита: адже в умовах стрімкого зростання цін на хліб це приносило їй чималі прибутки. Наприкінці XVI ст. Польща щороку постачала на Захід по 200 тис. тонн зерна. Його везли переважно в Амстердам, найбільший на той час європейський хлібний порт, а звідти - в глиб Голландії і далі - до Франції, Англії та інших країн.
Зростання фільваркового господарства базувалося на широкому впровадженні панщини. Якщо на початку XVI ст. польські закони ще дозволяли вихід із кріпацтва, то в середині століття звільнення селян стало неможливим. Панщина зросла до 3—4 днів на тиждень. Зневірені селяни тікали від своїх хазяїв, але ті мали право безстроково розшукувати і повертати втікачів, а також карати їх на свій розсуд.
Продовжували розвиватися міста. У другій половині XVI ст. у них проживало до чверті польського населення. Серед городян переважали організовані в цехи ремісники, які забезпечували в основному внутрішній ринок. Важливу роль у міському житті відігравало купецтво. Польські зерно, віск, льон, коноплі, смола й ліс мали широкий попит на Заході. Через територію Польщі простягались європейські торгові шляхи, що забезпечувало процвітання крупних портів на балтійському узбережжі, насамперед Гданська. Згодом з купецтва виділилися банкіри.
Конкуренцію купецтву становили магнати, шляхта й духовенство. Вони знаходилися в особливо вигідному становищі, бо за королівським привілеєм звільнялися від сплати мита, на вивіз продуктів власного господарства. Це гарантувало високі прибутки та підштовхувало до ділової активності. Найбільшу заповзятливість виявляли магнати. У гонитві за грошима вони не обмежувалися плодами власного господарства, а скуповували продукцію у дрібних хазяїв і потім перепродували великими партіями. Приваблювала торгівля й дрібну шляхту, яка не мала селян-кріпаків і становила майже половину дворянського стану. Такі шляхтичі самі обробляли свою землю, а щоб відрізнятись від селян, завжди, навіть працюючи в полі, носили шаблю.
У багатьох містах поруч з поляками проживали німці. В окремих районах (Помор'ї, Сілезії) вони переважали та тримали під своїм контролем міську владу. Помітну роль у торгівлі Польського королівства відігравали переселенці — вірмени и шотландці. Проте особливо широку участь брали в ній євреї, які після вигнання із Західної Європи розселилися на польських землях. Майже в кожному місті існували єврейські громади. Завдяки королівській підтримці євреї мали самоврядування і вільно сповідували іудаїзм, сплачуючи натомість податки на користь держави. У XVI ст. виник навіть центральний орган польського єврейства -ваад.
Шляхетська демократія. Перехід до фільварково-панщинного господарства сприяв економічному й політичному посиленню шляхти. До того ж питома вага дворянства в загальній масі польського населення була значно вищою, ніж в інших європейських країнах. Цими обставинами й пояснювалася політична активність польської шляхти та її інтерес до державних справ. На межі ХУ-ХУІ ст. у Польщі завершилось оформлення станової монархії: у країні діяв двопалатний сейм. Верхня палата - сенат - включала представників вищого духовенства та магнатів, зайнятих на високих державних посадах. До нижньої палати - посольської ізби — входили депутати, обрані на сеймиках - з'їздах місцевої шляхти. Селяни та міста від участі в сеймі повністю усувались. Головну роль у ньому дедалі більше перебирала на себе шляхта. Сейм міг не тільки впливати на рішення короля, але навіть обмежувати його дії. У свою чергу, поведінка сейму залежала від позиції сеймиків. До того ж, хоч з XIV ст. у країні правили лише представники династії Ягеллонів, королівська влада залишалася виборною. Все це надавало своєрідності державному устрою Польщі.
Всередині дворянського стану, між можновладцями і шляхтою, точилася боротьба за вплив на короля. У 1530 р. вона вилилася у відкрите політичне протистояння. Поштовхом до нього послужило те, що літній король Сигізмунд І (1506-15-48), за наполяганням своєї дружини-італійки Бони Сфорца, провів обрання і коронацію їхнього дев'ятирічного сина Сигізмунда Августа. Це суперечило традиції, адже нового короля можна було обирати лише після смерті його попередника. Стало зрозуміло, що здійснено спробу замінити виборну монархію спадковою. Обурена шляхта звинуватила Сигізмунда І в порушенні законів, але далі цього не пішло.
Сигізмунд її Август (1548-1572) продовжив лінію батька, через що між ним і шляхтою виник конфлікт. Проте коли королю знадобилися гроші для ведення війни, а отримати їх він міг лише за згоди шляхти, монарху довелося піти на поступки. На подив усього сейму Сигізмунд Август з'явився на його засідання не в звичному для нього модному італійському, а в шляхетському вбранні. До того ж він звернувся до сейму польською мовою, а не латиною, як завжди. То були символічні ознаки зміни позиції короля, його прагнення домовитись зі шляхтою. Результатом компромісу стало затвердження принципу обрання польських королів.
Після смерті Сигізмунда II Августа, останнього з династії Ягеллонів, польським королем обрали французького принца Генріха Валуа (1573-1574). Перед вступом на трон він заприсягея не порушувати законів Речі Посполитої. Король був зобов'язаний кожні два роки скликати сейм, не міг без його згоди оголошувати війну, укладати мир, видавати закони, скликати ополчення. Відмова монарха від виконання своїх зобов'язань звільняла шляхту від покори йому. Таке посилення позицій шляхти мало наслідком введення в дію принципу «вільного вето» (заборони). Якщо хоча б один із депутатів сейму вимовляв: «Не дозволяю», рішення не приймалось, навіть коли всі інші за нього проголосували. Почалися постійні зриви в роботі сейму. Нерідко траплялось, що депутати роз'їжджались по своїх маєтках, так нічого й не вирішивши. Саме тоді стали казати, що Польща тримається непорядком.
Шляхетська вільність виявилася і в релігійному питанні. Реформаційні ідеї рано проникли в Польщу як у формі лютеранства, так і кальвінізму. Польські протестанти вимагали підпорядкування католицької церкви королю, передачі церковної власності державі, скасування десятини та введення оподаткування духовенства. У середині XVI ст. вони досягли успіху: сейм за підтримки короля звільнив шляхту від сплати десятини і встановив свободу віросповідання. Але прихильність шляхти до протестантизму виявилася нетривкою: отримавши своє, вона стала повертатися до католицизму.
Утворення Речі Посполитої
Утвердження в Польському королівстві шляхетської демократії співпало в часі з його об'єднанням із Великим, князівством Литовським. Литву до цього підштовхувала загроза з боку Московської держави, протистояти якій наодинці вона була неспроможна. Могутнім союзником могла стати сусідня Польща, також зацікавлена в наданні князівству допомоги. Рятуючи Литву від краху, Польща запобігала утвердженню Москви на берегах Балтії. До цих міркувань додавалося ще й те, що українське панство сподівалося на польську допомогу в захисті своїх земель від нападів Кримського ханства, які з кінця XV ст. стали майже щорічними.
У 1569 р. відбулося підписання Люблінської унії. Виникла польсько-литовська держава — Річ Посполита (польськ. -республіка). Вона мала федеративний устрій: обидві її частини оголошувалися рівноправними. Кожна з них зберігала традиційні органи влади й суду, власне військо та скарбницю. Спільними були сейм, грошова система, зовнішня політика. На чолі Речі Посполитої стояв спільно обраний монарх, він мав титули польського короля і великого князя литовського. У «державі двох народів» територія власне польського королівства не перевищувала третини її загальної площі. Зате співвідношення реальної влади склалося на користь Польщі. Сучасники недаремно називали нову країну «союзом коня і вершника».
Люблінська унія привела до утворення багатонаціональної держави, тісно пов'язала долі польського, литовського, білоруського та українського народів. Річ Посполита являла собою своєрідну мозаїку різних культур і релігій, але не створила умов для їх рівноправного співіснування.
Внаслідок укладення унії українські воєводства — Брацлавське, Подільське та Київське — відійшли від Литви до Польщі. Українські магнати і шляхта розширювали свої права і вольності, але їм довелося поступитися частиною земель на користь польської шляхти. Разом з польськими порядками в Україну прийшло кріпацтво. Польський уряд мав також намір ліквідувати українське козацтво. Частину його намагалися перетворити на реєстрове козацтво на польській службі, а інших — зробити залежними селянами. Опір козацтва такій політиці згуртовував український народ довкола нього і викликав низку повстань, які згодом переросли в Національно-визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького.
Після припинення династії Ягеллонів королями майже впродовж століття ставали іноземці. Вибори зазвичай чергувалися періодами безкоролів'я, які тривали інколи до року-півтора та супроводжувалися боротьбою за престол між різними претендентами. Представник шведської династії Сигізмунд НІ Ваза (1587-1632) прагнув зміцнити королівську владу, але наштовхнувся на різке невдоволення шляхти.
Король був прибічником Контрреформації і допустив у країну єзуїтів. Вони взяли під свій контроль школи, розгорнули покатоличення протестантів і православних. Єзуїти посприяли розколу української православної церкви й утворенню після Берестейської унії 1596 р. уніатської церкви.
Після цього до табору незадоволених політикою Сигізмунда III приєдналася православна шляхта, яка вчинила збройний заколот. І хоча на полі бою переміг король, він не тільки не наважився переслідувати противників, а й навіть підтвердив усі шляхетські привілеї.
Зовнішня політика
У першій половині XVI ст. позиції Польського королівства в Європі посилились. Головний напрям його зовнішньої політики становили відносини з Московською державою. Намагання царя Івана IV здобути вихід до Балтійського моря викликало Лівонську війну (1558—1583). Невдачі на її першому етапі не завадили Речі Посполитій закінчити війну на вигідних для себе умовах і приєднати частину Прибалтики (Лівонію). З настанням XVII ст, виникло нове протистояння. Річ Посполита відкрито підтримала самозванців на царський престол, а в 1609 р. почала проти Московії війну. Польські війська захопили російську столицю, бояри визнали сина Сигізмунда III, королевича Владислава, царем. У 1612 р. народне ополчення вигнало польських загарбників з Москви, але за договором до Польщі відійшли Смоленська та Чернігово-Сіверська землі.
На півночі Річ Посполита зіштовхнулася зі Швецією, яка прагнула переважати на Балтійському морі. Відносини між державами зіпсувалися після приєднання Польщею Лівонії і особливо загострилися після того, як Сигізмунд III Ваза успадкував корону свого батька - шведського короля. У Швеції Сигізмунд був особою непопулярною: на відміну від лютеран-шведів, король сповідував католицизм і змінювати віру не збирався. До того ж країною він фактично не правив, тому що одразу після коронації повернувся до Польщі. Шведи спробували позбавити Сигізмунда ПІ престолу. Почалася війна, поразка в ній коштувала польському королю шведської корони. У ході подальших зіткнень династичні питання тісно переплелися з боротьбою обох країн за панування у Східній Прибалтиці. Річ Посполита вийшла з цього протистояння переможеною: вона втратила більшу частину Лівонії.
Третім напрямом зовнішньої політики Польщі став турецький. До початку XVII ст. відносини між двома країнами були мирними, хоча й не безхмарними. Після того як запорозькі козаки здійснили декілька походів на турецькі міста Причорномор'я та в Молдавію, відносини між Річчю Посполитою і Туреччиною різко погіршились. 1620 р. розпочалася війна. У битві біля с. Цецори, поблизу молдавської столиці Ясси, поляки зазнали поразки від переважаючих сил турків. Під час відступу, неподалік подільського міста Могилева, турки наздогнали супротивника і розгромили його. Наступного року в битві під містом Хотином турки не змогли здолати польсько-козацькі війська. Султан пішов на підписання мирного договору з Річчю Посполитою на умовах «як до війни».
У 1648 р. вибухнула Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького. Пошуки союзника привели Б. Хмельницького до угоди з московським царем. З цього моменту боротьба поляків з українським народом у межах Речі Посполитої перетворилася на зовнішню війну з Московською державою.
Скориставшись скрутними для Речі Посполитої обставинами, Швеція обрушила на неї справжню навалу. її недаремно назвали «шведським потопом»: майже всі польські землі опинилися в руках загарбників. Проти ворога піднявся народ. У запеклій боротьбі він очистив свою країну від шведських окупантів. Але спокій виявився недовгим. Знову почалася затяжна війна з Росією, яка продовжувалася до 1667 р., коли було укладено договір про Андрусівське перемир'я. За його умовами Річ Посполита повернула царю Смоленськ і Сіверські землі. Україну було поділено по Дніпру на дві частини: Лівобережжя залишилось у складі Росії, а Правобережжя, окрім Києва, знову перейшло під владу Речі Посполитої.
В історії Речі Посполитої почалась епоха потрясінь і занепаду, яка тривала до середини XVIII ст.
Польська культура
Кінець XV-XVI ст. були часом розквіту польської культури, її «золотою добою». Як і інші народи католицького світу, поляки черпали натхнення в італійському Відродженні.
Велику культурну місію виконували друкарні, центром друкарства став Краків. Основною літературною мовою залишалася латина, однак поступово відбувався перехід на польську мову. Уже в середині XVI ст. нею вийшли в світ перші книжки. В умовах активного розвитку економіки і суспільного життя зріс попит на освічених людей, виникла розгалужена мережа початкових і середніх шкіл. Там навчались не тільки діти шляхти, але також міщан і частково селян. Викладання велося латиною, а згодом - дедалі більше рідною мовою. Роль культурного центру відігравав Краківський університет, де здобувала освіту молодь з різних куточків Польщі, а також з-за кордону.
XVI - перша половина XVII ст. стали епохою бурхливого розвитку польської літератури, спочатку майже повністю латиномовної. Першим видатним письменником, який писав польською мовою, був Міколай Реіі (1505-1569). Його твердження: «Поляки не гуси, свою мову мають» перетворилося на прислів'я і дожило до сьогоднішнього дня. Твори Міколая Рея наповнені їдким висміюванням неробства й оспівуванням корисної праці, а його ім'я стало символом рідної мови та літератури.
Вершиною польської літератури доби Відродження є поетична творчість Яна Кохановського (1530—1584). Він багато писав латиною, але найцінніша частина його доробку — польсько-мовні твори. У них поет розкривав внутрішній світ людини, оспівував радість життя і красу природи. Його улюбленим жанром були фрашки — невеликі сатиричні вірші.
Найвизначнішим пам'ятником польської архітектури став створений на початку XVI ст. Ва-вельський королівський палац у Кракові. Вавель залишався резиденцією польських королів аж до правління Сигізмунда III Вази, коли роль столиці поступово перейшла до Варшави. Палац слугував місцем зустрічі коронованих осіб, прийомів іноземних послів, рицарських турнірів, театралізованих вистав і придворних святкувань. Зараз тут розташований найбільший музей Польщі - сховище колекції гобеленів, витканих на замовлення Сигізмунда Августа у Фландрії, а також європейських меблів, живопису і зброї. Вавель - це застигла в камені історія Польщі, свідоцтво не лише її могутності в XVI ст., а й високої європейської культури.
XVI ст. Із твору польського мислителя
Анджея Фрича Моджевського «Про виправлення держави»
Аж ніяк недостатньо, щоб ти був шляхтичем і називався б ним по чоловічій і жіночій родинній лінії, якщо не здобудеш собі шляхетства вчинками, бо без них шляхетство твоє перетворюється на ганьбу. І навпаки, якщо перед нами не шляхтич, а людина, позбавлена родовитості, проте славна і гідна поваги за свої вчинки, то така відсутність шляхетства не лише не є вадою, але заслуговує величезної похвали, більшої, ніж усілякі герби і портрети предків...
Я вважаю, що проблема держави полягає в належній організації трьох її складових. Одна з них стосується громадянського суспільства, управління ним, збереження в ньому порядку і його захисту. Друга стосується чистого і щирого шанування безсмертного Бога, а третя - правильного виховання і освіти молоді.
1. Яку роль у державному житті Польщі відігравав принцип виборності короля?
2. Чи легко було в польському сеймі дійти згоди за умов дії правила «вільного вето»?
3. Чому більшість польських протестантів знову повернулися до католицизму?
4. Що дає підстави вважати Річ Посполиту державою федеративного типу?
Завдання
1. На основі викладеного в параграфі матеріалу поясніть зміст вислову: „Польща тримається непорядком".
2. Охарактеризуйте основні напрями зовнішньої політики Речі Посполитої.
3. Спираючись на фрагмент із твору Анджея Фрича Моджевського, спробуйте з'ясувати, чи відчуваються в поглядах автора ренесансні впливи. Чому він вважав виховання й освіту молоді одним з найважливіших завдань держави?
