Особливості зв'язку основних структур мозку з психічними процесами і станами

Психічні процеси, стани, властивості

Психічні процеси - процеси суб'єктивного безперервного відображення об'єктивної реальності різної модальності, побудувати-'ення її багатосторонніх цілісних психічних образів (відчуття і сприйняття, увага, пам'ять, мислення і мова, емоції і почуття).

Психічні стани - психічні процеси, що протікають певний час в одних і тих же умовах: керовані тієї чи іншої потребою в тих або інших зовнішніх можливостях її реалізації тими чи іншими здібностями в тому чи іншому біологічному циклі обмінних процесів в організмі. Основні змінні параметри стану пов'язані з працездатністю людини (розумової, фізичної, емоційної).

Психічне властивість - індивідуальна якість комунікативних, когнітивних, регулятивних психічних функцій, окремих сторін психіки людини, в тому числі якість його психічних процесів і типовість психічних станів.

Відчуття і сприйняття.

Відчуття - пізнавальний процес психічного відображення окремих властивостей предметів і явищ при їх безпосередньому впливі на рецепторні зони аналізаторів. Виділяють п'ять модальностей відчуттів (зорові, слухові, нюхові, смакові і відчутні) і їх аналізатори. Структура дотику (так звана гаптіческімі функція відчуттів), заснована на специфічності рецепторів до механічних впливів, многокомпонентна. Різновиди дотику: тактильне (зовнішній тиск на поверхню тіла, на його екстра рецептори), проприоцептивное (розтягнення м'язів і сухожиль тіла), інтроцептівное (вплив на внутрішні органи): У за-Нісим від змістовної сторони подразника дотик може бути температурним, вібраційним, просторовим (відчуття положення тіла «низ- верх»,«горизонтально-вертикально»як функція півколових каналів внутрішнього вуха). Біологічні потреби (наприклад, голод) також можуть пропіляться як інтроцептівние відчуття. Що стосується больових відчуттів, то вони виникають в результаті надмірної сили механічного подразнення специфічних рецепторів, посилюючись емоційної компонентою, а також психічними установками очікування болю.

Фрагментарні образи відчуттів формуються в первинних зонах центральних ланок аналізаторів (нейрони головного мозку, специфічні по модальності відбиття).

Дослідження відчуттів проводиться, як правило, методами розрізнення індивідуальних порогів чутливості.

Сприйняття (перцепція) - формування з відчуттів цілісних образів психічного відображення. Це складний активний інтегративний процес, пов'язаний з пам'яттю, мисленням, увагою, мотивацією. Адекватність суб'єктивного характеру сприйняття об'єктивної реальності перевіряється критерієм пристосувального результату практичної діяльності.

Розрізняють рівні перцептивних дій: виявлення (орієнтування рефлекс або пошукова активність); розрізнення (окремих ознак предмета); ідентифікація (ототожнення з образом пам'яті по ведучому ознакою або істотним ознаками); впізнання (кінцевий результат). Процес упізнання полягає в категоризації образу - віднесення його до того чи іншого класу предметів, явищ і встановленні його ситуативної значущості або особистісної цінності.

До властивостей сприйняття відносять предметність, цілісність, структурність, константність, осмисленість.

Предметність сприйняття характеризує його як акт об'єктивізації, в якому встановлюється ставлення людини до інформації як до належати не внутрішнього світу суб'єкта, а зовнішньому світу, що виходить від нього. Патологічний перекручені ня предметності сприйняття, проектування на зовнішній світ внутрішніх образів і ставлення до них як даними ззовні називається істинної галюцинацією.

Цілісність сприйняття складається на основі узагальнення інформації про окремі властивості і ознаках предмета, явища в полімодальний психічний образ. Модальна цілісність образу (зорового, слухового та ін окремо) формується у вторинних зонах центральної ланки аналізатора, а полімодальна цілісність - в теоретичних зонах взаємодії аналізаторів всіх видів відчуттів. Цілісність сприйняття забезпечена його структурностью (образ не складено з суми відчуттів, а сформований внаслідок інтеграції відчуттів в істотні ознаки), чому сприяє усвідомленість сприйняття (завдяки підключенню мислення) та його константність (сталість образу сприйняття предмета при зміні умов його сприйняття).

Апперцепція - це процес сприйняття, в якому відчуття опосередковані зустрічним процесом випереджаючого відображення внаслідок установок, актуальних мотивів, завдяки пам'яті минулого досвіду. Апперцепція може проявлятися як антиципація (передбачення розвитку подій за початковим діям, явищам), як психологічний захист (проекція зовні образів власних бажань, думок і почуттів, приписування їх іншим), як ілюзія (порушення пристосувальної адекватності апперцепції, спотворення дійсності внаслідок сильної установки).

Форми існування матерії лягли в основу іншої класифікації: сприйняття часу, простору, руху.

Серед методів дослідження сприйняття відзначимо методики дослідження окоміру, почуття часу, просторових відносин (наприклад, «Компаси» або «Кубики»), руху (наприклад, кінематометр Жуковського).

Розлади та сприйняття: ілюзії, галюцинації.

Ілюзії - спотворення сприйняття реально існуючих предметів і явищ. Виникають як в результаті фізіологічних особливостей механізмів сприйняття в нормі (фізіологічні ілюзії), так і в результаті апперцепції під впливом накладення на відчуття (зорові, слухові, нюхові, дотикові, смакові) багатої уяви, сильної мотивації, афектів, а також в результаті патологічних процесів у головному мозку (психічні ілюзії).

Галюцинації - поява психічних образів предметів і явищ, об'єктивно що не існують тут-і-тепер, але сприймаються як відображення реальних. При галюцинаціях порушується провідний принцип сприйняття - його предметність.

Порушення інтроцептівного і проприоцептивного дотику - сприйняття тілесності - визначається як парестезії (хворобливі відчуття від органів при патологічних процесах п них: мурашки, печіння, оніміння тощо), сінестопатіі (галюцинації хворобливих відчуттів), порушення схеми тіла (розмірів і цілісного єднання частин тіла). Порушення сприйняття часу і простору - дереалізація.

Увага. Психічний процес спрямованості свідомості на сприйняття суб'єктивно виборчої інформації.

Увага, що розглядається як психічний процес, розрізняється за видами (зовнішнє - внутрішнє, довільне - мимовільне) і характеризується рядом властивостей (концентрація, обсяг, переключаемость, розподіл, стійкість). Індивідуальні якості зазначених властивостей уваги становлять психологічну структуру уважності, а також індивідуальні типи уважних, неуважних, розсіяних людей залежно від їхнього виборчого відношення до тих чи інших сторін життя.

Увага, що розглядається як психічний стан, визначається тривалістю існування певної функціональної системи діяльності, що реалізує лежить в її основі конкретну потребу.

Спрямованість свідомості на об'єкти і явища зовнішнього світу, з одного боку, або, з іншого боку, спрямованість самосвідомості на психічні процеси, стани і властивості власного внутрішнього світу визначає розрізнення зовнішнього і внутрішнього видів уваги. Кероване, підтримуване свідомістю, метою, волею - увага довільне. Увага, обумовлене властивостями об'єкта чи явища (силою подразника, його новизною, несподіванкою, привабливістю), - мимовільне. Інтерес до об'єкту уваги, якщо він у процесі де ятельности приходить на зміну мотивації, пов'язаної з вольовим зусиллям, лежить в основі так званого «Послепроизвольное» уваги.

Довільна увага розвивається в процесі навчання дитини разом з розвитком функцій лобових часток його мозку. Спочатку дорослий виділяє об'єкти з навколишнього середовища, позначає словом і показує їх можливості своїми діями. У цьому зв'язку вони потім інтеріорізуються психікою дитини як значимі, що вимагають пізнання за допомогою вольового зусилля, підпорядкування раніше зверненого на них уваги власної внутреннеречевой інструкції. Процес тренування довільної уваги сприяє розвитку вольових індівідуальнопсіхіческіх властивостей відповідальності, наполегливості, самостійності, самоконтролю та саморегуляції, а також пізнавального властивості спостережливості (здатності помічати малопомітні ознаки того чи іншого феномена).

Концентрація уваги - зосередженість на одному предметі діяльності, поглиненість їм, що забезпечує високу завадостійкість до впливу сторонніх подразників, характеристика його інтенсивності. Протилежна якість - неуважність. Разом з тим треба розуміти, що людина, сильно концентрує свою увагу на чому-небудь, стає розсіяним по відношенню до інших предметів і явищ.

Обсяг уваги - одночасне розрізнення різних об'єктів. У нормі обсяг уваги дітей - від 2 до 5 об'єктів, дорослих - до 7, у виняткових випадках - до 9. Тривалість фіксованого на об'єктах уваги протягом 0,1 сек. вважається часом, визначальним його обсяг (недостатнім для сканування об'єктів за допомогою перемикання уваги).

Переключення уваги - навмисний перенесення довільного уваги з одного об'єкта на інший; відволікання - мимовільний перенесення уваги.

Розподіл уваги - здатність контролювати увагою виконання декількох дій або діяльностей одночасно. Умовами розподілу уваги є достатність розвиненості обсягу і перемикається ™ уваги, навички даних діяльностей, натренованість, автоматизований характер дій.

Стійкість уваги - тривалість утримання концентрованого довільної уваги на предметі діяльності. У нормі тривалість фіксації уваги на нерухомому предметі - приблизно 5 сек, при активній дії з предметом до до 20 хв., а з короткочасною відволікаємо остю (фізіологічно необхідні організму так звані «параксізми» безперервної діяльності) оптимальна тривалість монотонної діяльності - до 45 хв. До початку дошкільного віку дитина, як правило, не може займатися одним і тим же ділом більше 3 хв., до кінця - більше 10 хв.

Серед традиційних методик дослідження властивостей уваги часто використовуються коректурні проби, таблиці Шульте-Горбова (концентрація, стійкість, розподіл і переключення), тахістоскоп (обсяг).

Пам'ять. Психічний процес фіксації (запам'ятовування), збереження (ретенція), відтворення інформації.

Запам'ятовування може бути чітко яскравим, закарбовується подробиці (ейдетизму); механічно завченим за допомогою повторення; мнемотехнічним, що використовують спеціальні прийоми мислення, асоціації.

Збереження інформації відбувається завдяки: збудженню, циркулюючому в нейронних структурах головного мозку; утворенню нових нейронів з недиференційованих клітин нейрогу-ща; з'єднанню нейронів відростками (зростаючими в процесі навчання, запам'ятовування); синтезу рибонуклеїнової кислоти (РНК як онтогенетична довготривала пам'ять). Процес, зворотний збереженню, називається забуванням. Він може носити несвідомо активний (наприклад, при психологічному захисті) або пасивний (довгий час не використовувана інформація) характер.

Відтворення інформації відбувається як сюжетне спогад, або вольове пригадування, або схематично-фрагментарне уявлення.

Основна функція пам'яті - забезпечення цілісності особистості завдяки зв'язку минулого, теперішнього і майбутнього життєвого шляху людини. Пам'ять - необхідний механізм апперцепції і мислення.

Види пам'яті класифікують: за функціональним забезпеченню різновидів психічної активності (двигун ная, сенсорна, емоційна, образна, словесно-логічна); за тривалістю збереження інформації (довготривала, або вторинна, короткочасна, або первинна, і оперативна); за механізмом включення і підтримки процесу пам'яті (довільна, що функціонує з певною метою, завдяки вольовим зусиллям, і мимовільна, несвідомо виникає).

Найбільш довготривало зберігати в нормі на все життя рухова (навички) і емоційна пам'ять на значущі для людини події. Сенсорна пам'ять (зорово-ико-нічних, слухо-ехоіческое та ін) короткочасна: образ психічного сприйняття утримується не більше секунди. словесно (другосигнальна) пам'ять пов'язана з розвитком словесно-логічного інтелекту, а подібна (первосігнальние) - з образним мисленням. Оперативна пам'ять (різновид короткочасної) зберігає інформацію попередньої операції для використання її в наступної операції.

Дослідження пам'яті проводиться методами запам'ятовування і відтворення експериментального матеріалу через деякий час. Експериментальний матеріал розрахований на ту чи іншу модальність сприйняття (зорова, слухова пам'ять і т.д.). Дослідження образної пам'яті та її оборотності в словес-но-логічну пам'ять (кодування і перекодування інформації у системі «образ-знак») проводиться нерідко за допомогою методики «Піктограма».

Розлад пам'яті. Втрата здатності до фіксації або відтворення інформації (від декількох діб до декількох років) називається амнезія. Ретроградна амнезія характеризується нездатністю згадати події, що передують захворюванню (наприклад, епілептичний припадок) або травмі головного мозку. Антероградна амнезія проявляється в обставинах, коли через деякий час після травми (як правило, через кілька діб після того, як людина приходить в свідомість) він забуває події, що відбувалися з ним весь цей час. Фіксаційна амнезія означає неможливість запам'ятовування поточної інформації (слідом за контузією, порушенням мозкового кровообігу).

Стан різкого поліпшення спогади аж до відтворення найдрібніших деталей називається гипермнезия і спостерігається часто при гіпнозі і маніакальному збудженні.

Парамнезії (псевдоремінісценції, конфабуляции, Крип-гомнезіі) - помилкові, помилкові спогади, обмани пам'яті. Псевдоремінісценції пов'язана з пригадування дійсно відбуваються з людиною подій, але в іншому часі або місці. Кріптомнезіі - пам'ять, в якій немає меж між тим, що з людиною реально відбувалося, і тим, що він колись чув, бачив у зв'язку з подіями, які стосуються інших людей, але помилково зараховують їм до себе, що заповнюють прогалини в пам'яті (кріптомнезіі перекладається як прихована пам'ять).

Нерідко кріптомнезіі набуває характеру конфабуляции (старечі, інфекційні психози) - несвідомого вимислу малоймовірних сюжетів, іноді фантастичних подій, учасником яких нібито був хворий.

Мислення. Психічний процес встановлення сутнісних зв'язків предметів і явищ дійсності, закономірностей устрою природи.

Можливість зв'язку явищ і предметів надає мисленню властивість узагальнення матеріалу психічного відображення, перцептивні образи якого (в якості первинної інформації) вдруге (рефлексивно) переробляються (відображення відбитого), опосередковуються пам'яттю, діяльністю, промовою.

Види мислення:

- наочно-дієве, (маніпуляції з предметом, пробні дії з ним до отримання пристосувального результату і навички діяльності);

-наочно-образне (внутрішня діяльність правої півкулі головного мозку, що оперує сенсорними і сенсомо-Торна образами);

- словесно-логічне (внутрішня діяльність лівої півкулі головного мозку, що оперує поняттями, знаками).

Форми мислення:

- поняття (відбиток за допомогою знакової системи в словах, цифрах, нотах, геометричні фігури, формулах, схемах, символах знань людей про найбільш загальних і суттєвих властивостях предметів і явищ);

- логіка суджень (ствердження чи заперечення суттєвого відношення між предметами і явищами) і умовиводів: дедуктивних (від загального судження до окремого) і індуктивних (від приватного - до загального);

-алегорія (вираз ідеї в конкретному образі), символ (предмет, зображення, жива істота та ін, що втілюють у собі емоційно значимі поняття поза знакової системи), метафора (іносказання з метою спонукання до уяви і роздуму).

Операції мислення:

-кодування і декодування інформації в системі «дія - образ дії - позначення дії» (оборотність наочно-дієвого, наочно-образного і словесно-логічно-го видів мислення, їх взаємодія: переклад дії в образ, образу в слово і навпаки); - аналіз (уявне роз'єднання предмета чи явища на складові частини) і синтез (з'єднання цілого з частин);

-уявлення (добудовування фрагментарних образів пам'яті за допомогою мислення) і уява (довільне комбінування образів сприйняття за допомогою мислення);

-класифікація предметів і явищ у групи за критерієм виділеного істотного ознаки (наприклад, родового-за походженням одного від іншого; видового - за загальною генетичної приналежності різноманітних форм тощо). У класифікації використовуються окремі прийоми аналізу (роз'єднання) і синтезу (з'єднання): порівняння, узагальнення, конкретизація;

- абстрагування (уявне відволікання від конкретно-чуттєвих форм і сторін дійсності, перенесення їх розгляду в систему знаків і схем);

-систематизація інформації (розробка за допомогою зазначених операцій концепцій, моделей, теорій).

Мислення, насамперед, виконує функціональні завдання адаптації завдяки випереджальному відображенню дійсності, розрахунку варіантів розвитку подій (безпомилковість передбачення, передбачення), встановленню причинно-наслідкових зв'язків, механізмів, закономірностей, що дозволяють здійснювати перетворення дійсності в бажаному людині напрямку.

Порушення мислення:

-загальмованість (уповільнений темп, бідність мови, труднощі підбору потрібних слів при депресії, астенії);

-докладність (в'язкість, застрявання на дрібницях, топтання на одному місці при епілепсії, старечому психозі);

-прискорення (потік думок, швидка змінюваність тим, стрибка ідей) при ейфорії;

-персеверация (застрявання на одній думці, її повторення При органічних захворюваннях головного мозку);

-обриви (втрати продовження розвитку думки) і резонерство (порожні, позбавлені сенсу міркування, псевдофілософского балаканина) при шизофренії;

- розірваність (втрата логічного зв'язку між окремими складовими фрази при збереженій граматиці) і незв'язність (набір окремих слів за випадковою асоціації).

Методи дослідження мислення спрямовані на визначення кількісних і якісних характеристик окремих Операцій, індивідуальних властивостей і типів мислення.

Емоції і почуття.

Емоція (від лат. Emovere «хвилювати») - позитивного чи Негативного властивості психофізіологічна реакція відносини на значуще для потреб індивіда подія, яка проявляється характерними для кожної емоції руховими і вегетативними проявами.

У дослідженнях встановлено автономні фізіологічні Механізми ряду емоцій, крторие в цьому зв'язку прийнято вважати Основними, класичними. Визначено центри страху, гніву, ровольствія в підкіркових структурах головного мозку (лімбічна система мозку) і специфічні їм біологічно активні Цйщества (адреналін, норадреналін, ендорфіни та ін), що викликали характерні вегетативні і моторні реакції. Зазначені? Моции можуть бути ініційовані безвідносно до подій події (Не психогенно) прямим подразненням нейрон-? Их центрів або ін'єкцією гормонів, нейромедіаторів, пеп-щдов емоцій.

Залежно від сили, інтенсивності основні емоції вріобретают ті чи інші відтінки вегетативно-гормональних? Тушкування і особливості моторної активності, що знаходить від ражение в їх словесних позначеннях. Страх: від легкого занепокоєння і тривоги - до жаху (паніки чи рухового паралічу). Гнів: від дратівливості до нищівної афекту люті. Задоволення: від приємних відчуттів до бурхливого екстазу.

Сила емоцій залежить від сили потреби і ступеня розбіжності між очікуваною і реальною інформацією (П.В. Симонов). Такі закономірності психологічного механізму виникнення і перебігу емоцій.

Емоції знаходять нове психологічний зміст, що виходить за межі елементарних сенсомоторних реакцій і станів, у зв'язку з рефлексивним переживанням в психічних образах подій минулого, уявою і поданням майбутнього, співпереживанням справжньому. Все це визначає їх вже в іншій якості як почуття. У зв'язку з мотивацією, що зачіпає не тільки біологічні потреби індивіда, а й соціальні, духовні потреби особистості, емоція трансформується в почуття, стає суб'єктивною цінністю (наприклад, дорогим спогадом, улюбленою мрією), знаком спілкування (соціальна функція вираження емоції) і навіть усвідомленим засобом впливу на інших людей, акторським прийомом управління ними (інструментальна функція емоції). Гама почуттів - це продукти психічного процесу образного або інтуїтивного мислення, сильно мотивованого, емоційно насиченого значущою для людини ситуацією.

Модальність почуттів більш різноманітна в порівнянні з емоціями, оскільки почуття переживаються сукупно в емоціях, відчуттях, уявленнях, уяві і думках, що визначають картини і драматургію різноманітності подієвих образів.

Мозок як орган психіки

Як психічні, так і нейрофізіологічні процеси — це функції мозку, результат його відображувальної діяльності. Але рівень психічних процесів виявляється як більш високий та якісно відмінний від нейрофізіологічного. Отже, виникнення питання про нейрофізіологічні механізми психічної діяльності треба розуміти не як пояснення психічних процесів з нейрофізіологічної точки зору, а як пошук тієї нейрофізіологічної системи, на основі якої виникають ті чи інші психічні акти і яка не вичерпує механізму психічної діяльності.

Залежність суб'єктивних психічних явищ від матеріальних механізмів мозку вже давно доведена наукою, і вона виявилася безпосередньою, безумовною та абсолютною, тобто більш тісною, ніж пануючий у науці причинний зв'язок явищ та залежність нервових процесів від зовнішніх умов та подразників, що їх визначають. І дійсно, для всіх форм причинних залежностей приймається перенос матерії та пересування від причинило наслідку при збереженні та виконанні фізичних законів збереження. Але ніякої особливої психічної енергії наука до цього часу не виявила. Обернений вплив наслідку на причину в багатьох випадках безперечний, але жодного випадку зворотного впливу суб'єктивних явищ на мозок ніколи, ніким і ніде не спостерігалося.

Популярне побутове уявлення, згідно з яким від страху в нас завмирає дихання, від сорому приливає кров до обличчя, від гніву частішає серцебиття, за своєю суттю є неправильним. Усі ці приклади вказують на реакції вегетативної нервової системи (які неможливі без фізіологічних подразників) і на обумовленість вегетативних функцій фізіологічними впливами кори головного мозку (КГМ). Там, де є вплив психічного на матеріальне, це психічне при ближчому розгляді завжди має свої матеріальні фізіологічні механізми, які і є реальною причиною такого ефекту. Дія будь-якої причини завжди залежить від низки умов, при невиконанні яких вона не спостерігається. Ніяких психічних явищ без тіла наука ще не виявила. Тобто всі відомі та уявні впливи зовнішнього світу на суб'єктивний психічний світ людини завжди проходять через її мозок — це абсолютна істина.

Можна було б і далі продовжувати загальну аргументацію, але краще навести конкретні наукові факти. Наприклад, при подразненні певних структур мозку електрострумом можуть виникнути яскраві суб'єктивні явища. Але відомо, що ми бачимо, чуємо, відчуваємо не тільки через очі, вуха, шкіру, а й через потилицю, висок, тім'я, тобто через певні цитоархітектонічні поля. Інакше кажучи, при цілісності периферичних органів чуття, але внаслідок хворобливих чи травматичних порушень відповідних відділів кори може спостерігатися повна чи часткова сліпота, глухота тощо.

Ще яскравіше та переконливіше виглядають факти викликання суб'єктивних явищ шляхом подразнення електрострумом відповідних зон кори без стимуляції органів чуття. Так, при подразненні струмом, наприклад, зорових чи слухових ділянок кори головного мозку викликаються зорові чи слухові галюцинації.

Крім того, факти подразнення певних зон кори струмом не обмежуються сферою відчуття та сприймання, але й вимушених галюцинаторських спогадів, штучних інтерпретаційних реакцій, рухових, семантичних та смислових порушень мовлення тощо. Але не можна, наприклад, сказати, що ми бачимо потиличною ділянкою мозку через очі. Правильніше висловитися, що ми бачимо за допомогою очей та потиличної ділянки мозку в результаті цілісної діяльності мозку.

Наведені матеріали свідчать про зв'язки всіх психічних явиш з роботою вищих відділів мозку. Але для повного розуміння психічної діяльності необхідно отримати відповідь на два питання: 1) з якими мозковими структурами ті чи інші психічні явища пов'язані і 2) як ці структури працюють, тобто які фізіологічні механізми психічної діяльності.

Існує немало даних відносно індивідуальних особливостей ЕЕГ, які деякі дослідники намагаються пов'язати з особливостями психічної діяльності людини. Так, А.Ремонд та Н.Лезевр досліджували співвідношення між структурою ЕЕГ та розумовою діяльністю, використовуючи тести. Одержані дані дозволили розподілити всіх досліджуваних на 3 групи:

1. У досліджуваних першої групи (19% загальної кількості) альфа-ритм був повільний, з частотою 8-9 Гц, мав високий індекс, слабо змінювався при аферентних подразниках. Досліджувані, як правило, реагували повільно, але не відзначалися стабільними результатами при випробуваннях за допомогою психологічних тестів.

2. У другій групі досліджуваних (49%) частота альфа-ритму складала 9-11 Гц, переважно в задніх відділах мозку, цей ритм значно змінювався при аферентних подразненнях. У досліджуваних цієї групи виявилися найкращі результати при перевірці тестів, усі вони були добре емоційно адаптовані.

3. У досліджуваних третьої групи (32%) малюнок ЕЕГ був складним, поліритмічним, з тенденцією до десинхронізації, спостерігалися чіткі реакції на аферентні подразнення; альфа-ритм недостатньо регульований або його зовсім не було, тета- і бета-акгивності були підсилені. Ці досліджувані показали погані тестові результати, були повільними в рухах, емоційно нестабільними. Голландські дослідники Дж. де Ланге, В. ван Левен та П.Верре, зіставивши результати психологічних тестів та характер ЕЕГ, розподілили досліджуваних на 4 групи. До групи А вони віднесли осіб з моноритмічною альфа-активністю, психологічно вони характеризувалися як „упевнені в собі, з відсутністю напруження та тривоги". Досліджувані групи Б мали поліритмічну альфа-активність з домінуванням частот 10,5-12,0 Гц, з психологічної сторони характеризувалися „інтенсивною напругою та тривогою". У досліджуваних групи В відзначено наявність значної кількості тета- та бета-хвиль, поліритмічність альфа-активності з домінуючою частотою 9-10 Гц. Для них характерна „незначна напруга та слабка впевненість у собі". Досліджувані групи Г за одними показниками наближалися до групи А, а за іншими - до групи Б.

Деякі дослідники пов'язують наявність у ЕЕГ уповільненого альфа-ритму та тета-хвиль з великими здібностями до розв'язування складних задач. Для пояснення цього факту використовували уявлення про те, що в центральній системі відбуваються процеси "вибіркової інактивації", які обмежують іррадіацію процесу збудження та сприяють цим самим полегшенню виконання конкретних поведінкових актів. При цьому вважалося, що саме альфа-ритм виступає регулятором такого вибіркового „зворотного гальмування ".

Стан людини, за якого добре виражений альфа-ритм, Д.Ліндслі характеризував як стан, сприятливий для виникнення різного роду „вільних асоціацій", для спокійних роздумів. При підсиленні більш повільних коливань у зв'язку з переходом до дрімотного стану відбувається утруднення мисленнєвої діяльності, спостерігається послаблення та розрив логічних побудов, плутанина думок, неадекватне сприймання дійсності. Таким чином, експериментальні дослідження доводять, що дійсно існують особливості ЕЕГ, які пов'язані з особливостями розумової діяльності людини.

Дослідження І.П. Павлова та клінічні спостереження свідчать проте, що, крім звичайних чотирьох типів нервової діяльності, спільних для людини та тварин, існують також спеціально людські типи вищої нервової діяльності: художній, мисленнєвий та середній.

Нині механізми емоцій пов'язують з певними мозковими структурами, у яких відбуваються невідомі поки що психофізіологічні процеси, з певними гормонами, що виділяються у кров залозами внутрішньої секреції під контролем таламуса та кори великих півкуль. Але разом з тим одержані фізіологами дані мають велику цінність для побудови повної психофізіологічної теорії емоцій.

Перший крок на цьому шляху був здійснений відомим психологом XIX ст. В.Джемсом та російським фізіологом Л.Ланге, які одночасно висловили думку про те, що загальновідомі зовнішні прояви емоцій зовсім не є наслідком, як найчастіше думають, а радше за все навпаки — причиною. Джеме писав: „Наш природний хід думок відносно цих простих емоцій (тобто горя, страху, гніву, любові) полягає в тому, що наше суб'єктивне сприймання якогось факту збуджує суб'єктивне почуття, яке називається емоцією, і що цей останній стан духу викликає тілесний вияв. Моя теорія, навпаки, полягає втому, що тілесні зміни йдуть безпосередньо за сприйманням збуджуючого організм чинника і що наше відчуття цих самих змін і є емоція".

Отже, це положення зрозуміле і, здавалося б, було прийняте. Але теорія Джемса-Ланге викликала багато дискусій та стала поштовхом до фізіологічних досліджень, оскільки поняття „тілесні зміни" при емоціях було не конкретне та, крім загальноприйнятих зовнішніх реакцій, може включати в себе центральні, мозкові структури. Визнання цього моменту зразу зробило загальну позицію Джемса суперечливою. Адже тілесні зміни периферичного характеру не можуть виникнути раніше мозкових процесів, що регулюють їх. З іншого боку, це залишається істинним і до цього часу, оскільки жодні суб'єктивні явища емоційного порядку не можуть передувати мозковим процесам.

Відомий англійський фізіолог У.Кеннон частково розвинув теорію Джемса-Ланге, відзначивши, що між периферичними змінами у м'язах, внутрішніх органах та вищим відділом мозку - корою знаходиться таламус, який і відповідає за емоції. Таламус може прямо або за участю кори регулювати діяльність судин та всіх внутрішніх органів, що збуджуються при емоціях. Так, щоб викликати у кішок реакції люті та страху, У.Кеннон прив'язував їх та приводив до них собак, що гавкали. При цьому спостерігалося підвищення частоти серцевих скорочень, розширення зіниць, підняття дибом шерсті, потовиділення, збільшення кількості еритроцитів, що надходять у кров із селезінки, що свідчило про підсилення секреції адреналіну — гормону наднирників.

Таким чином, поняття „тілесні зміни" при емоціях конкретизувалося та значно збагатилося за рахунок вивчення функцій вегетативної нервової системи.

За останні роки було відкрито кілька гормонів гіпофіза та встановлено, що він регулює діяльність інших ендокринних залоз, які взаємно впливають одна на одну. Так, наприклад, щитовидна залоза впливає на інтенсивність основного обміну, коли активність організму мінімальна, а один із гормонів підшлункової залози — інсулін регулює засвоєння організмом цукру.

Складна саморегулююча діяльність нервової системи людини здійснюється завдяки її рефлекторній природі. Заслуга поширення рефлекторного принципу на всі психічні процеси (як несвідомі, так і свідомі) належать І.М.Сеченову та І. П. Павлову. У своїй праці „Рефлекси головного мозку" І.М.Сеченов висунув наукове положення про те, що в основі всієї психічної діяльності лежить рефлекторна робота головного мозку — „всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження суть рефлекси". І.П.Павлов експериментально обгрунтував рефлекторний принцип роботи головного мозку і відкрив основні фізіологічні закони, що лежать в основі психічної діяльності.

Рефлекс — це зворотна реакція організму на подразнення рецепторів чи органів чуття, що здійснюється за участю нервової системи.

Нервові імпульси при здійсненні рефлексів передаються за рефлекторними кільцями, які включають не менше 5 ланок. Усі рефлекси діляться на безумовні та умовні.

Безумовні рефлекси — це вроджені, успадковані організмом реакції на дію зовнішнього середовища. Вони характеризуються постійністю і не залежать від навчання та спеціальних умов для їх виникнення. Це такі рефлекси, як захисний, харчовий, орієнтувальний, статевий тощо.

Умовні рефлекси, набуті організмом у процесі життя, забезпечують відповідну реакцію живого організму на зміни в навколишньому середовищі і на цьому підґрунті врівноваження організму з середовищем.

На відміну від безумовних рефлексів, які здійснюються нижчими відділами ЦНС (спинним, продовгуватим мозком, підкорковими вузлами), умовні рефлекси у високоорганізованих тварин та в людини здійснюються в основному вищим відділом ЦНС (корою великих півкуль головного мозку).

Умовний рефлекс, як відзначав І.П. Павлов, це явище фізіологічне, оскільки воно пов'язане з діяльністю ЦНС, і водночас психологічне, оскільки є відображенням у мозку конкретних властивостей подразників із зовнішнього світу.

Утворення умовно-рефлекторного зв'язку вимагає низки умов:

1. Багаторазовий збіг у часі дії безумовного та умовного подразників (точніше, з деяким випередженням дії умовного подразника). Іноді зв'язок утворюється навіть при одноразовому збігу дії подразників.

2. Відсутність сторонніх подразників. Дія стороннього подразника під час утворення умовного рефлексу приводить до гальмування (або взагалі до припинення) умовно-рефлекторної реакції.

3. Велика фізіологічна сила (чинник біологічної значущості) безумовного порівняно з умовним подразником.

4. Діяльний стан кори головного мозку.

Зазнаючи на собі впливу великої кількості сигналів із зовнішнього світу та організму, кора великих півкуль мозку здійснює складну аналітико-синтетичну діяльність, яка обумовлює широту, багатогранність, активність зворотних нервових зв'язків, забезпечує людині краще пристосування до зовнішнього світу, до умов життя, що змінюються.

Таким чином, для представників тваринного світу дійсність сигналізується майже виключно тільки подразниками та слідами їх у великих півкулях, які безпосередньо надходять до спеціальних клітин зорових, слухових та інших рецепторів організму. Це те, що ми маємо в собі як відчуття, уявлення, враження від навколишнього середовища, виключаючи слово почуте та побачене. Це - перша сигнальна система дійсності, спільна в людини з тваринами. Але слово склало другу, специфічно людську сигнальну систему дійсності, „будучи сигналом перших сигналів" (І.П.Павлов).

Анатомо-фізіологічне представництво в мозку психічних процесів і станів людини.

Кожен психічний процес, стан або властивість людини певним чином пов'язані з роботою всієї центральної нервової системи. Хоча проблема локалізаціонізму - антилокализационизма до теперішнього часу не вирішена і нам відомо не так вже й багато про характер зв'язків, що існують між психічними явищами до роботою окремих ділянок та структур мозку, проте інформація на цей рахунок є. В даному розділі підручника ми спробуємо уявити що, що відомо, так як зрозуміти психологію і поведінку людини без знання їх анатомо-фізіологічного субстрату важко.

Відчуття виникають в результаті переробки ц. н. с. впливів на різні органи чуття різних видів енергії. Вона надходить на рецептори у формі фізичних стимулів, перетвориться, передається далі в ц. н. с. і остаточно переробляється, перетворюючись на відчуття, в к. г. м. (якщо мова йде про усвідомлюваних відчуттях; є, однак, такі, що не усвідомлюються, і пов'язана з ними інформація, ймовірно, не досягає до. г. м., хоча може викликати виразну мимовільну автоматичну реакцію організму).

В табл. 3 представлені основні органи чуття, що є у людини, їх анатомо-фізіологічний субстрат, якості відчуттів, які вони породжують, і рецептори, здатні сприймати відповідні їм види енергії. Модальністю відчуттів називають зазвичай їх вид, а терміном «якість» характеризують різні параметри відповідних відчуттів. Дані, представлені в табл. 3. вказують на основні анатомічні елементи тіла, які, крім ц. н. с., беруть участь у формуванні відчуттів відповідної модальності і якості.

Показані коркові зони основних систем аналізаторів людини, робота яких спільно з органами почуттів і рецепторами породжує безліч відчуттів різних модальностей і різної якості.

В цілому фізіологічний механізм формування відчуттів, включаючи неусвідомлювані, з урахуванням ролі і дії ретикулярної формації, бачиться так. На численні интеро і екстерорецепції щомиті впливає маса різноманітних стимулів, причому лише незначна частина з них викликає реакції в рецепторах. Потрапляючи на спеціалізовані рецептори, вони збуджують їх; рецептори перетворять енергію впливають стимулів в нервові імпульси, які в закодованому вигляді несуть в собі інформацію про життєво важливих параметрах стимулу. Далі ці імпульси потрапляють в ц. н. с. і на різних її рівнях - спинного, проміжного, середнього і переднього мозку - багаторазово переробляються.

В к. Г. м. Надходить вже перероблена, відфільтрована і відсіяна інформація, де, досягаючи проекційних зон кори, вона породжує відчуття відповідної модальності. За допомогою асоціативних волокон, що зв'язують між собою окремі частини до. Г. м., Ця інформація, спочатку представлена??на рівні окремих відчуттів, інтегрується, ймовірно, в образи. Образ, що складається в результаті сприйняття як психофізіологічного процесу, передбачає узгоджену, координовану діяльність відразу кількох аналізаторів. Залежно від того, який з них працює активніше, переробляє більше інформації, отримує найважливіші ознаки про властивості сприйманого предмета, розрізняють і види сприйняття. Відповідно виділяють зорове, слухове, дотикове сприйняття, при яких домінує один з наступних аналізаторів: зоровий, слуховий, тактильний (шкірний), м'язовий.

Зорове сприйняття має найбільш важливе значення в житті людини, а його орган - око та пов'язані з ним відділи мозку представляється найбільш складно влаштованим з усіх аналізаторів, Наведемо деякі дані, що стосуються анатомо-фнзнологіческого пристрою зорової системи.

Внутрішня оболонка очного яблука - сітківка. У ній знаходяться особливі световоспринимающие елементи, звані відповідно їх формі, паличками і колбами.

Центральна частина сітківки, звана фовеа, є її найбільш чутливим місцем. У ній зосереджені лише колбочки (близько 50 000). сконцентровані на площі розміром менше ніж 1 см2. В решті частини сітківки є як палички, так і колбочки, причому від центру до периферії їх концентрація поступово зменшується.

З головним мозком палички і колбочки з'єднані що йдуть від них нервами, які мають перемикання через ще два шари розташованих в сітківці нервових клітин. Крім того, через спеціальні горизонтальні з'єднувальні клітини, також наявні в сітківці, ряд паличок і колбочок безпосередньо з'єднується один з одним. Така структура забезпечує багаторівневу вертикально-горизонтальну передачу, переробку і інтеграцію стимулів, які сприймаються світлочутливими елементами: паличками і колбами. Чим ближче до центру сітківки, тим менше паличок і колбочок горизонтально з'єднане один з одним; чим далі від центру, тим крупніше системи взаємно об'єднаних один з одним паличок і колб.

Завдяки такому анатомо-фізіологічного влаштуванню частини зорового аналізатора сприймає система отримує відразу два корисних властивості. По-перше, з'єднання світлочутливих елементів дpуг з одним в системи, що охоплюють значні площі і простору сприйманого світу, дозволяє вловлювати і посилювати (шляхом їх підсумовування) порівняно невеликі впливу світла, відчувати їх і звертати на них увагу. По-друге, велика кількість світлочутливих елементів, сконцентрованих на невеликій площі ближче до центру сітківки і мають окремі незалежні виходи в мозок, дозволяє при необхідності краще розрізняти тонкі деталі зображень, виділяти і уважно розглядати їх.

Інтеграція зорової інформації по вертикалі забезпечується також двома властивостями анатомо-фізіологічного пристрою зорового аналізатора. Перше з них - наявність багатьох рівнів перемикання надходить з периферії інформації, перш ніж вона потрапить в кору головного мозку. Це дозволяє багаторазово аналізувати одну й ту ж інформацію з різних сторін, а також відбирати з неї найбільш корисні відомості, відсіваючи непотрібні і другорядні.

Інша властивість пов'язано з наявністю рецептивного поля. Рецептивним полем нейріна кори головного мозку, наприклад, називається система периферичних рецепторів, вплив на які викликає збудження одного і того ж нейрона кори головного мозку (або одного і тoго ж нейрона більш високого рівня в нервовій системі). Схема рецептивного поля нейрона кори головного мозку. З неї видно, що, перш ніж нервове збудження від рецептора потрапляє в кору, воно перемикається на двох проміжних рівнях. По відношенню до нейронів кожного з виділених рівнів є сенс говорити про власні рецептивних полях, що включають всі нейрони нище рівня, які мають вихід (синаптический контакт) на даний нейрон.

На наведеній схемі показано, що рецептивні поля різні за того, яка кількість рецепторів або нейронів з нижележащих рівнів вони включають. За сучасними даними формування образу забезпечується злагодженою роботою безлічі рецептивних полів, які в свою чергу об'єднані в так звані клітинні ансамблі. «Найменшими одиницями сприйняття повинні бути результати збудження клітинних ансамблів, а не специфічних рецепторних нейронів». Кожен такий клітинний ансамбль включає безліч взаємопов'язаних рецептивних полів різного рівня і повинен відповідати простому елементу сенсорного образу: розі чи нахилу лінії в зорі, фонемі або помітні звуки в мові, визначеній формі тиску в осязании. Вже знайдені нейрони, які приходять у стан збудження при стимулюванні всього поля сетчаточного рецепторів певної конфігурацією, наприклад лінією чи краєм специфічної орієнтації й нахилу. Вони не збуджуються, якщо стимулюється не весь «клітинний ансамбль», а окремі палички і колбочки окремими світловими точками в тій же області сітківки. Ці клітини, чутливі до країв і лініях, розташовані в сенсорної проекційної зоні зору.

На закінчення обговорення нервових механізмів зору відзначимо, що внесок в їх роботу вносить вже відзначена нами функціональна асиметрія мозку. Обидві півкулі, ліве і праве, грають різну роль у сприйнятті і формуванні образу. Для правої півкулі характерні висока швидкість роботи з упізнання, його точність і чіткість. Такий спосіб пізнання предметів можна визначити як інтегрально-синтетичний, цілісний по перевазі. структурно-смисловий. Права півкуля, ймовірно, виробляє звірення образу з деяким наявним в пам'яті еталоном на основі виділення в сприйманому об'єкті деяких інформативних ознак. За допомогою ж лівої півкулі здійснюється в основному аналітичний підхід до формування образу, пов'язаний з послідовним перебором його елементів за певною програмою. Але ліва півкуля, працюючи ізольовано, мабуть, не в змозі інтегрувати сприйняті і виділені елементи в цілісний образ. З його допомогою виробляється класифікація явищ і віднесення їх до певної категорії через позначення словом. Таким чином, в сприйнятті з різними функціями одночасно приймають участь обидві півкулі головного мозку.

Розглянемо тепер фізіологічні механізми уваги. Як загальний стан зосередженості воно пов'язане з підвищенням збудливості к. Г. м. В цілому або її окремих ділянок. Це в свою чергу співвідноситься з активністю окремих частин ретикулярної формації. Ті її відділи, які своєю діяльністю породжують загальний ефект збудження, входять в структури, пов'язані з орієнтовним рефлексом, автоматично виникають при будь-яких несподіваних і помітних змінах стимулів, що впливають на організм. У свою чергу ті відділи ретикулярної формації, які викликають специфічний ефект збудження, функціонують, мабуть, в рамках анатомо-фізіологічної системи домінанти. З нею ж швидше за все співвідносимо у своїй дії і виборчий механізм регуляції уваги через актуалізацію потреб, а також механізм вольового управління увагою через кортикально-підкіркові зв'язку.

Багато суперечок в науці було навколо питання про фізіологічні-основах уваги. Органічна інтерпретація процесів уваги приваблювала дослідників протягом усього часу його вивчення. Т. Рибо одним з перших намагався представити фізіологічну схему довільного уваги, пов'язаного з вольовим зусиллям, які виникають в процесі пригадування. Розглянемо його концепцію.

М - центр, де зберігаються спогади про колись скоєних діях (передбачуваний центр довгострокової пам'яті на рухи); S1 і S2-центри, де зберігаються сенсорні образи (центри сенсорної пам'яті). Ті й інші локалізовані в корі головного мозку, представленої на малюнку дугоподібної заштрихованої областю. Ці центри між собою з'єднані волокнами асоціативного типу, R - центр, розташований нижче кори і пов'язаний з регуляцією рухів; C1, С2, С3 - сукупність сенсорних центрів різного рівня, передавальних корі великих півкуль інформацію про стан м'язової системи М («м'язове почуття», по Т. Рибо); Т - область таламуса.

Припустимо, що в кортикальних центрах М, S1 і S2 існує деякий рівень збудження, т. Е. Вони знаходяться в стані, пов'язаному з увагою, суб'єктивно бувши ряд спогадів сенсорного і рухового характеру про предмет А. Моторне порушення з центру М далі поширюється вниз до центру R і через нього виробляє скорочення м'язів Р. Це скорочення по нервовим доцентрових волокнах через ряд проміжних сенсорних центрів C1, C2 і С3 знову потрапляє в центр М кори. В результаті «моторне спогад» буде посилено також і іннерваціонного імпульсом, явівшімся в Т через рефлекторне збудження висхідний від R. Відбудеться подвійне додаткове посилення активності в центрі М, яке далі по асоціативним волокнам поширюється в корі великих півкуль до сенсорних центрів S1 і S2 і порушить їх додатково. В результаті весь комплекс спогадів, моторних і сенсорних, пов'язаних з предметом А, посилиться у свідомості, т. Е. Інтенсивність уваги до нього зросте.

Т. Рибо запропонував так звану моторну теорію уваги, згідно з якою основну роль в процесах уваги грають руху. Саме завдяки їх виборчої і цілеспрямованої активізації відбуваються концентрація і посилення уваги на предметі, а також підтримку уваги на даному предметі протягом певного часу. Користуючись наведеною вище схемою, Т. Рибо наступним чином пояснює участь руху в описаному процесі.

Увага до предмета А починається з блідого пригадування про нього. За допомогою руху М ми посилюємо цей спогад. Посилення спогади за асоціацією викликає в свою чергу спочатку слабке пригадування про предмет В, яке ми далі посилюємо рухом М, і т. Д. «Процес вольового уваги протікає саме зазначеним шляхом, т. Е. Кожен член цього ряду на момент посилюється і в цей же момент викликає наступний член асоціації. Звичайнісіньким поруч рухів служить при цьому те, що називається внутрішньою (про себе) промовою; кожен член ряду фіксується нами проголошенням про себе його імені або відповідного судження, і цим моментальним посиленням його ми користуємося для переходу до наступного члену ряду».

Аналогічну думку про фізіологічному механізмі уваги висловлював А. А. Ухтомський. Він вважав, що фізіологічною основою уваги є домінантний осередок збудження, що посилюється під впливом сторонніх подразників і викликає гальмування сусідніх областей.

В останні кілька десятиліть у зв'язку з розвитком генетики та молекулярної фізіології, а також кібернетики привернули до себе увагу дослідження біологічних основ і фізіологічних механізмів пам'яті. Частина цих досліджень була проведена на нейронних рівні, т. Е. На рівні вивчення роботи окремих нервових клітин та їх ансамблів у процесі запам'ятовування (навчення). Було показано, що сліди пам'яті виявляються в змінах, які в процесі навчення відбуваються в нервових клітинах окремих внутрішніх структур головного мозку. Це виражається, зокрема, у підвищенні пластичності (откликаемости на стимули) нейронів гіпокампу, ретикулярної формації і рухової кори в процесі навчення.

Склалися гіпотези про роль гліальних елементів, молекул РНК і ДНК в процесах пам'яті. Деякі вчені вважають, що глия - клітини в головному і спинному мозку, що заповнюють простору між нейронами і кровоносними судинами, - пов'язана з роботою довготривалої пам'яті. Передбачається також, що пам'ять співвідноситься зі змінами в структурі молекул рибонуклеїнової кислоти - РНК, а також з вмістом РНК в тих чи інших утвореннях мозку.

В корі головного мозку сліди пам'яті або научения виявляються у вигляді змін в клітинах ц. н. с., найбільш типовими з яких є збільшення діаметра аферентних закінчення, збільшення числа і довжини терминалей аксона, зміна форми клітин до. г. м., збільшення товщини волокон в клітинах до. г. м. I і II шарів.

Втрати пам'яті найчастіше за все можна спостерігати при ураженнях лобових і скроневих часток мозку, поясної звивини, а також ряду підкіркових структур: маміллярних тел, передніх відділів таламуса н гіпоталамуса, амігдолярного комплексу і особливо гіпокампу. Його поразка веде до порушення процесу виявлення слідів минулого досвіду, але не до втрати самих слідів. Має Значення в процесах пам'яті, ймовірно, і роль ретикулярної формації, пов'язаних з нею активизирующих структур мозку.

Д.О. Хебб запропонував гіпотези про фізіологічні механізми короткочасної і довготривалої пам'яті. Таким механізмом для короткочасної пам'яті, на його думку, є реверберація (обертання) електричної активності в замкнутих ланцюгах нейронів, а довготривала пам'ять пов'язана з морфофункціональними змінами стійкого характеру, що відбуваються в синапсах, що збільшують або зменшують їх провідність. З короткочасної в довготривалу пам'ять інформація переходить в результаті процесу «консолідації», який розвивається при багаторазовому проходженні нервових імпульсів через одні й ті ж синапси. Цей процес тривалий і вимагає не менше декількох десятків секунд реверберації. Консолідація являє собою полегшення і зміцнення синаптичної провідності. У підсумку описаних процесів утворюються нервові моделі стимулів або клітинні ансамблі, причому будь-яке збудження, що зачіпає відповідні нейронні структури, може привести в стан активності весь ансамбль. Передбачається, що психологічно така активізація може відбуватися під впливом різних стимулів, відчуттів, образів, емоцій і т.п. За припущенням Хебба, нейронні ланцюги і структури, про які йде мова, можуть утворюватися з включенням у взаємодію кори, таламуса і гіпоталамуса. Нейрони, які в процесі навчення виявляють пластичні зміни, крім названих мозкових структур, маються на гіпокампі, мигдалині, хвостатом ядрі, ретикулярної формації і рухової корі.

Г. Хіден була запропонована гіпотеза про роль РНК у процесах довготривалої пам'яті, що допускає зміну внаслідок навчання послідовності основ у молекулі РНК. Однак носієм самої міцної, найглибшій пам'яті людини є, мабуть, ДНК, яку до того ж вважають що входить в механізм спадковості.

С рухової пам'яттю людини, і особливо зі складними формами автоматизованих рухів, здійснюваних на підсвідомому рівні, пов'язана робота мозочка. Встановлено, що при порушеннях роботи мозочка людина змушена свідомо контролювати кожен елемент порівняно простих рухів, які раніше здійснював автоматично, не замислюючись. Наприклад, для того щоб взяти в руки і відкусити яблуко, йому доводиться спочатку окремо здійснити і повністю завершити акт хапання, зробивши після цього зупинку, потім підняти таким же чином руку на рівень рота і тільки після цього піднести яблуко до рота. З мозочком, ймовірно, пов'язана і пам'ять на безліч умовних рефлексів.

Функція гіпокампа в процесах пам'яті досі точно не відома, хоча є дані, що свідчать про те, що він якось пов'язаний з короткочасною пам'яттю, а також, ймовірно, з оперативною пам'яттю. Люди з мозковими порушеннями, локалізованими в області гіпокампу, не можуть зберігати в пам'яті те, про що дізналися зовсім недавно, або забувають про те, що вже почали або мали намір зробити після того, як справа вже розпочато. Наприклад, їм нелегко згадати обличчя й ім'я недавно баченого людини, з яким їх познайомили, проте пам'ять на давні минулі події у них зазвичай буває збереженою.

Можна також припустити, що робота гіпокампа якось пов'язана з іншим процесом пам'яті - впізнаванням. Є також відомості про те, що активність гіпокампа співвідноситься з перекладом інформації на короткочасною в довгострокову нам'яти. В одному описаному в літературі разі, коли в результаті неминучого хірургічного втручання у людини був видалений гіпокамп, з'ясувалося, що ця людина зберігає в пам'яті лише те, що з ним відбувається зараз. Спогади про недавнє минуле стерлися, а події сьогодення надовго теж не запам'ятовувалися.

Крім гіпокампу у формуванні та організації слідів пам'яті бере участь, очевидно, медійна скронева область мозку.

Л. Сквайр висловив припущення про те, що скронева область мозку не є сховищем інформації, що знаходиться в довготривалій пам'яті, але бере участь в реорганізації нервових структур і у встановленні зв'язку з місцями зберігання такої інформації, перш за все з корою головного мозку. Така реорганізація може бути пов'язана з фізичним перебудовою нервових процесів.

Таламических область, як припускають, потрібна для початкового кодування деяких видів інформації, одержуваної через органи почуттів. Що стосується кори головного мозку, тобто дані про її зв'язок з довготривалою пам'яттю.

Крім відчуттів, уваги, сприйняття і пам'яті великий інтерес до себе традиційно викликають дослідження фізіологічних механізмів потребностних станів. Цей інтерес пов'язаний також з тим, що в мотиваційних процесах бере участь не тільки ц. н. с., але організм в цілому. Що ж до мозкових структур, то, ймовірно, не можна назвати жодної з них, яка не мала б прямого чи непрямого відношення до задоволення потреб. Але більш за все з ними, мабуть, пов'язані таламус, через який проходять майже всі нервові шляхи, що йдуть в к. Г. м. Й назад, підкірка, древня, стара і нова кора.

Вважається, що фізіологічно потреба являє собою стан відхилення від норми у внутрішніх тканинах і органах, яке суб'єктивно виражається у формі відчуттів та емоцій. Виділити і назвати яку-небудь одну чи кілька мозкових структур як загальну основу мотивації і емоцій практично неможливо.

Проте в психології розрізняють елементарні емоції і вищі почуття, причому перші вважаються в основному вродженими, а другі - набутими внаслідок навчання. Анатомо-фізіологічної основою нижчих або найпростіших емоцій є лімбічні структури ц. н. с., а також процеси, що відбуваються в таламусі і гіпоталамусі. Нервовим субстратом вищих почуттів людини швидше за все є к. м. м.

Широку популярність в психології отримала теорія, що пояснює функціонування і походження емоцій їх тісним зв'язком з органічними процесами. Таку теорію майже в один і той же час запропонували американський психолог У. Джемс і датський вчений К. Ланге. В історію науки вона увійшла під подвійною назвою як теорія Джемса - Ланге.

Відповідно до цієї теорії першопричинами виникнення емоційних станів є зміни фізіологічного характеру, що відбуваються в організмі. Виникнувши під впливом зовнішніх або внутрішніх стимулів, вони потім відображаються в голові людини через систему зворотних нервових зв'язків і породжують відчуття певного емоційного тону. Спочатку, відповідно до теорії Джемса - Ланге, повинні відбутися відповідні органічні зміни у відповідь на впливи стимулів, і тільки потім як їх суб'єктивно відбите наслідок виникає емоція.

Різниця, яка виявилася в поглядах У. Джемса і К. Ланге, була невеликою. Джемс вважав, що тілесні зміни безпосередньо слідують за сприйняттям збудливих стимулів, а емоція є не що інше, як наше відчуття вже сталися змін. К. Ланге таки вважав, що сенсорні стимули виникають безпосередньо в рецепторах кровоносних судин, що ці судини в першу чергу реагують на зовнішні впливи, а емоції виявляються потім як відображення відбулися в них змін.

Концепція походження емоцій, запропонована Джемсом і Ланге, поряд з схваленням зустріла ряд заперечень. Найбільш серйозні зауваження на її адресу були висловлені У. Кенноном. який одним з перших звернув увагу на ту обставину, що тілесні реакції, що виникають при різних емоціях, дуже схожі один на одного і як такі недостатні для того, щоб цілком задовільно пояснити якісне різноманіття існуючих у людини емоцій. Крім того, внутрішні органічні структури, зокрема кровоносні судини, із змінами яких К. Ланге співвідносив виникнення емоційних переживань, інертні і малочутливі, дуже повільно приходять у стан збудження. Що ж стосується емоцій, то вони з'являються як суб'єктивні стану майже миттєво при виникненні емоціогенной ситуації, принаймні набагато швидше, ніж на неї своїми змінами внутрішнього порядку реагує організм.

Найсильнішим запереченням У. Кеннона проти теорії Джемса - Ланге стало наступне: штучно викликані у людини спеціальними фармакологічними засобами органічні зміни, ті самі, існуванню яких Джемс і Ланге приписували виникнення емоцій, далеко не завжди супроводжуються емоційними переживаннями. Але навіть і в тому випадку, коли в умовах штучної органічної стимуляції подібні емоціям переживання все ж з'являються, вони суб'єктивно сприймаються людиною зовсім не так, як справжні емоції.

В результаті У. Keннон запропонував альтернативну теорію походження емоцій.

У. Кеннон вважав, що емоційні переживання і відповідні їм органічні зміни породжуються одночасно і виникають з єдиного джерела. Таким джерелом - емоціогенним центром, на думку У. Кеннона, - є таламус, який грає важливу роль в регуляції основних органічних процесів. Виникнення емоції є результат одночасного збудження через таламус симпатичної нервової системи і кори головного мозку.

Висловлені У. Кенноном положення були далі розвинені П. Бардом. Він показав, що насправді як тілесні зміни, так і пов'язані з ними емоційні переживання виникають майже в один і той же час. Власне з емоціями з усіх структур головного мозку найбільше пов'язаний не сам таламус. а гіпоталамус і центральна частина лімбічної системи. В експериментах, виконаних на тваринах, вдалося довести, що електричними впливами на ці структури певною мірою можна управляти емоційними станами, такими, наприклад, як страх і гнів. В результаті цих доробок концепція У. Кеннона отримала нову, сучасну назву теорії Кеннона - Барда. Заключним даний параграф підручника, в інтегрованому вигляді представлені основні структури головного мозку, що беруть участь у пізнавальних і емоційно-мотиваційних процесах, розглянутих вище.

 

 

ВИСНОВКИ

Психіка виступає як властивість високоорганізованої живої матерії, мозку.

Нервова система - центр діяльності всього організму. Формування нервової системи, спинного і головного мозку починається з третього тижня після запліднення яйцеклітини; після восьмого тижня нервова система починає функціонувати, в результаті з'являються перші рухи ембріона. До моменту народження всі нервові клітини (нейрони) сформовані і більше протягом життя не оновлюються і не формуються. Загальна кількість нейронів у головному мозку досягає 100 млрд. Мозок новонародженої дитини важить у п'ять разів менше, ніж мозок дорослої людини. Індивідуальні відмінності ваги мозку дорослої людини варіюють від 900 до 2000 м, причому більшу вагу мозку не гарантує високий рівень інтелектуальних можливостей.

Нервова система поділяється на центральну, представлену спинним і головним мозком, і периферичну, яка включає нерви та нервові вузли, розташовані у внутрішніх органах (вони іннервують серце, легені, травний тракт, судини, м'язи). Периферійна вегетативна нервова система керує роботою організму та практично не залежить від вольових зусиль людини.

Основними компонентами головного мозку є дві півкулі, мозочок та стовбур мозку. Кора півкуль відповідає за мову, мислення, пам'ять, прийняття рішень. Мозочок в основному допомагає координувати рухи тіла. Стовбур мозку управляє фізіологічними процесами в організмі: ритм серця, дихання, рівень артеріального тиску і т. п.

Нервова система виконує дві головні функції:

а) функцію передачі інформації, за яку відповідальні периферична нервова система і пов'язані з нею рецептори (чутливі елементи, що знаходяться в шкірі, очах, вухах, у роті тощо) і ефектори (залози і м'язи);

б) функцію інтеграції та переробки одержуваної інформації та програмування найбільш адекватної реакції. Ця функція належить центральній нервовій системі.

Мозок складається із сірої (скупчення нервових клітин) і білого (скупчення нервових волокон) речовини. У кожному кубічному сантиметрі кори головного мозку людини міститься близько 1000 км нервових волокон, що з'єднують нервові клітини між собою.

Професор Річард Хайєр з університету Каліфорнії (США) виявив, що чоловіки і жінки використовують різні частини мозку для роздумів. Чоловіки більше думають сірим речовиною, відповідальним за обробку інформації, жінки ж у процесі мислення задіють в 10 разів більше білої речовини, відповідального за зв'язки різних інформаційних структур.

Пошкодження або неадекватне функціонування будь-якої ділянки нервової системи викликає специфічні порушення у функціонуванні організму і психіки. Найбільш сильно впливає на психіку характер повноцінності та адекватності функціонування головного мозку, особливо його кори. У корі головного мозку виділяють:

- сенсорні зони, куди надходить і де обробляється інформація від органів відчуттів і рецепторів;

- моторні зони, керуючі скелетної мускулатурою тіла і рухами, діями людини;

- асоціативні зони, які служать для переробки інформації. Асоціативні зони, розташовані в лобовій частині мозку, особливо тісно пов'язані з розумовою діяльністю, мовленням, пам'яттю і усвідомленням положення тіла в просторі.

При народженні дитина має вродженими рефлексами смоктання, мигання, реагування на світло і звук. Втім, ці рефлекси функціонують вже з семи місяців внутрішньоутробного розвитку, тобто плід смоктати свій великий палець, реагує на гучні звуки, здатний чути голос своєї матері і розмовляють з нею людей. Подальший розвиток мозку, рефлексів і психіки відбувається протягом життя і залежить від умов існування. Розвиток мозку дитини завершується до шести років. Відомо, що дитина народжується з невеликою кількістю синапсів (місця зіткнення відростків нервових клітин один з одним і передачі нервових імпульсів, інформації). До шести років кількість синапсів різко збільшується, стабілізується, більше вже не змінюючись протягом життя людини. Функціональної зрілості мозок досягає до 18 років (так як популяція нейронів вже повністю сформована до народження, то подальше дозрівання нервової системи пов'язана тільки з розгалуженням відростків у кожного нейрона, миелинизацией нервових волокон, освітою різних багаторівневих мозкових функціональних систем, розвитком клітин, відповідальних за харчування нейронів).

Починаючи з 25-річного віку щодня відмирають десятки тисяч нервових клітин, однак на початку цей процес не призводить до серйозних наслідків, оскільки в корі головного мозку їх налічується близько 40 млрд. Функції загиблих нервових клітин беруть на себе їх залишилися в живих "колеги". Так, одна жива нервова клітина може замінити дев'ять загиблих (вона збільшується в розмірах, формує нові відростки і зв'язку з іншими нейронами). Після 45 років процес загибелі нейронів посилюється (кожен день можуть гинути сотні тисяч нейронів), що призводить до зниження швидкості сприйняття, засвоєння нової інформації, уповільнення швидкості і точності реакцій, порушень пам'яті, послаблення інтелекту (аж до старечого недоумства), до розладу рухів, емоційним і особистісним змінам. При нездоровому способі життя, під впливом стресів, алкоголю, наркотиків, поганої екології процеси загибелі нервових клітин мозку різко прискорюються і посилюються, що призводить до деградації психіки та інтелекту, до деменції (недоумства) і летального результату.

Повноцінне функціонування нейронів підтримується гліальними клітинами (їх в дев'ять разів більше, ніж нейронів), які транспортують поживні речовини з кровоносних судин в нейрони, підтримують нормальний баланс іонів в мозку, знешкоджують хвороботворні мікроби, що впливають на утворення синапсів і встановлення нервових зв'язків між зонами мозку, обмінюються сигналами з нейронами та іншими гліальними клітинами. Є гіпотеза, що високі концентрації гліальних клітин у мозку перетворюють деяких людей у геніїв.

Слід враховувати, що, незважаючи на високу пластичність людського мозку, пошкодження або видалення частини мозку змінює особистість людини, впливає на його психіку, а загибель певних зон мозку (центри дихальної і серцевої діяльності) здатна приводити і до летального результату. При пошкодженні зони Брока (у задній третині нижньої лобової звивини) у людини порушується мова, але якщо пошкоджена