Вивчення мозку і психіки у вітчизняній психології

Історія вивчення мозку людини пройшла довгий і драматичний шлях, повний сміливих спроб і гірких розчарувань. Відтворюючи зовнішній світ, людський індивід виявляє "здатність сприймання", виділяючи у сприйнятому суттєве, він виявляє "здатність інтелекту", утримуючи уявлення та ідеї у своєму внутрішньому світі, — "здатність пам'яті". Які ж органи тіла є носіями цих здатностей?

В античності відповіді на це запитання були різні, і носіями "здібностей" вважалися серце й нутрощі, в середні віки вибір був уже зроблений, і філософія твердо прийшла до переконання, що органи "здібностей" не слід шукати за межами мозку.

Тісний зв'язок мозку й психіки підтверджують дослідження, виконані з допомогою методу вживлення електродів у кору головного мозку. Введенням через спеціальні трубочки певних речовин в головний мозок тварин можна було викликати різкі зміни їхньої поведінки. Ці результати надихнули дослідників продовжувати спостереження, використовуючи для подразнення електричний струм. Подальші дослідження дали змогу експериментально встановити локалізацію в мозку ряду психічних функцій. Відомий дослідник механізмів мозку Д.Вулдрідж з подивом констатував, що навіть задоволення таких основних потреб, як голод і статевий інстинкт, залежить просто від наявності електричного струму у відповідних зонах головного мозку.

Подальше вивчення мозку привело до висновку про необхідність докорінного перегляду основних уявлень про природу й будову психічних функцій, а також уявлень про функціонування людського мозку. Складні форми психічної активності почали розглядатися не як успадковані разом з фізіологічними функціями організму, а як набуті в процесі життєдіяльності людини, її активної взаємодії з соціальним оточенням.

У вітчизняній психології переважає загальний погляд на психіку як функцію мозку, як відображення об'єктивної реальності; визнається самодетермінація психічної діяльності і водночас суспільна зумовленість людської свідомості, єдність свідомості та діяльності. Так, на думку О. М.Леонтьєва, психіка людини є функцією тих вищих мозкових структур, які формуються у людини онтогенетично в процесі оволодіння нею формами діяльності, що склалися історично, у відношенні до навколишнього людського світу.

З точки зору С.Л.Рубіпштейна, оскільки психічна діяльність — це діяльність мозку, що взаємодіє із зовнішнім світом, остільки правильно зрозумілий зв'язок психічного з мозком — це водночас правильно зрозумілий зв'язок його із зовнішнім світом.

Справедливим є й протилежне: тільки правильно зрозумівши зв'язок психічного із зовнішнім світом, можна правильно зрозуміти і його зв'язок з мозком. Мозок — тільки орган психічної діяльності, а не її джерело. Джерелом психічної діяльності є світ, що впливає на мозок. Сама діяльність мозку залежить від взаємодії людини із зовнішнім світом, від співвідношення її діяльності з умовами її життя, з її потребами. Почуття, як і думки людини, виникають у діяльності мозку, але любить і ненавидить, пізнає і змінює світ, за словами Рубінштейна, не мозок, а людина.

Суперечність, на якій наголошує Рубінштейн, однак не зникає. Залишається запитання про те, що розуміти під "людиною" і що під "мозком", якщо протиставляти їх одне одному.

Найбільш чітке розуміння зв'язку психіки й мозку знаходимо у Г.С.Костюка — видатного українського психолога. На його думку, психічне й фізіологічне не є процесами, розмежованими в часі й просторі; нейродинамічна характеристика є необхідною і важливою для розкриття закономірностей психіки. Проте слід бачити й відмінності. Розкриття руху нейродинамічних процесів "не дає ще даних про те, що саме людина відчуває, сприймає, уявляє, про що і як вона думає, до чого прагне, які цілі ставить перед собою, якими інтересами, поглядами, переконаннями керується у своїй поведінці. А саме в цьому і виявляється специфіка психічного, його своєрідність".

Своєрідність психічного полягає в тому, що це — особливий вид діяльності. Це діяльність не мозку, як зазначалося, а людини як її суб'єкта, що більш чи менш усвідомлено творить власну психіку за допомогою мозку і відповідає за результати свого творення. Ігнорувати суб'єкт, суб'єктивне в психічній діяльності — значить відривати цю діяльність від її носія.

Отже, більш прийнятною в науковому розумінні є позиція, згідно з якою мозок розглядається як фізіологічний орган психічного. Психічне у свою чергу слід диференціювати на те, що К.О.Абульханова-Славська називає "суб'єктом психічної діяльності", а В.Е.Чудновський — "ядром суб'єктивності" і "периферією" (підсвідоме, без-свідоме, надсвідоме й свідоме).

Мозок є матеріальною основою для виникнення і функціонування психіки, матеріальним містком, що поєднує її з об'єктивним світом, але "психічна діяльність" не може визначатись як "діяльність мозку". Це — типовий варіант редукціонізму, зведення вищих форм до нижчих. Психічна діяльність має свою власну природу і свої закономірності і є вищим проявом психічної активності, яка у своєму генезисі як форма відображення і саморегуляції "знімає", діалектично "заперечує" біологічну форму, приходить їй на зміну. Мозок не є причиною чи суб'єктом психічного. Причини психічного і його суб'єкт містяться в ньому самому. Мозок — лише умова виникнення і функціонування психіки, її розвитку, а також, як це не прикро, — її деградації, патології та інволюції на фінальних стадіях онтогенезу.

Вклад вітчизняних психологів у розвиток психологічної науки.
І. М. Сєченов.
Основоположником вітчизняної наукової психології є І.М. Сєченов (1829-1905). У його книзі "Рефлекси головного мозку" оновні психологічні процеси отримують психологічну трактування. Схема у них така ж, що і у рефлексів: беруть вони початок у зовнішньому впливі, тривають центральної нервової діяльністю і закінчуються відповідної діяльністю - вчинком, рухом, мовою. Сєченов цієї трактуванням зробив спробу вирвати психологію з кола внутрішнього світу людини. Однак при цьому була недооцінена специфіка психічної реальності в порівнянні з фізіологічною її основою. Була не врахована роль культурно-історичних чинників у становленні і розвитку психіки людини.
І. М. Сєченов не погоджувався з думкою свого вчителя, знаменитого німецького фізіолога Карла Людвіга (1816-1895), який вважав, що вивчати мозок шляхом його подразнення (стимуляції) - все одно, що вивчати механізм годинника, стріляючи в них з рушниці, наважився на таку "стрілянину" і відкрив в одному з відділів головного мозку (таламусі) центри, які здатні затримувати реакції м'язів на зовнішні стимули. Незабаром німецькі фізіологи з'ясували, що, подразнюючи електричним струмом окремі ділянки кори головного мозку собаки, можна спостерігати мимовільне рух її кінцівок.
Слід звернути увагу на принципову відмінність між цими двома рядами фактів. Російський фізіолог і його німецькі колеги виходили з різних посилок. Німецьким фізіологам важливо було з'ясувати, чи є в мозку окремі ділянки, які "завідують" змінами в тілі. За вихідне вони брали пряму роздратування вищих нервових центрів, а за кінцевий ефект цього роздратування - рухову реакцію. Зв'язок, яку вони досліджували, можна висловити ставленням "мозок-реакція м'язів". Таке ставлення дійсно існує і, на перший погляд, саме його вивчав Сєченов. Однак він включив зазначене відношення в широкий контекст, а саме в цілісне ставлення "організм - середовище", змінивши тим самим і всю перспективу дослідження. Вихідним пунктом опинявся не мозок, а зовнішнє середовище, об'єкти якої за допомогою органів почуттів діють на мозок. Кінцевим же пунктом стали не самі по собі скорочення м'язів, а їх спрямованість на середовище з метою пристосування до неї всього організму, вирішального життєві завдання.
Завдяки цьому фізіологія виходила за межі звичної області: їй доводилося узгоджувати з властивостями не тільки живого тіла, але і з умовами його реальної діяльності в зовнішньому світі. А це неминуче спонукало вчених приєднати до фізіологічного пояснення психологічне - особливо, коли предметом цього пояснення ставав організм людини та її життєдіяльність. Саме на цей шлях вийшов, на відміну від своїх західних колег, Сєченов. Він спирався на колишні досягнення у науковому (причинного, детерміністськими) поясненні поведінки, зокрема, на висхідний до Декарту поняття про рефлекс.
Цінність поняття про рефлекс визначалася тим, що юно базувалося на принципі детермінізму, на суворій причинної залежності роботи живого тіла від його пристрою і зовнішніх стимулів. Правда, з цим поєднувалося уявлення про те, що притаманне людині свідомість не є рефлекторним і тому позбавлене тієї причинності, яка властива тілесному світу. Щоб справитися з дуалізмом рефлексу і свідомості, але не на шляху розуміння людини як машини (у чому його одразу ж звинуватили супротивники), а зберігаючи за людиною і його психічним світом якісну своєрідність, Сєченов радикально перетворив поняття про рефлекс. Це в свою чергу передбачало радикально новий погляд на проблему детермінізму, на причини, які здатні пояснити розвиток психіки.
Нагадаємо, що рефлекс-це цілісний акт, що включає: а) сприйняття зовнішнього впливу, б) його переробку в головному мозку і в) у відповідь реакцію організму у вигляді роботи виконавчих органів (зокрема-м'язової системи). До Сєченова вважалося, що за законом рефлексу працює тільки спинний мозок. Сєченов не тільки довів, що це поведінка цілком рефлекторно, але й докорінно змінив колишню схему "рефлекторної дуги", "замкнувши" її в "кільце" (див. вище) і запропонувавши формулу: "думка це дві третини рефлексу".
Багато висновків Сєченова отримали невірне тлумачення; зокрема, його звинувачували в запереченні зв'язку між думкою і реальною дією, в тому, що думка в нього починається там, де дія обривається. Між тим Сєченов вважав, що затримана завдяки гальмуванню дія не зникає, а як би "йде всередину мозку", запам'ятовуючи і зберігаючись в нервових клітинах. У той же час, перш ніж "піти усередину", реальна дія організму стає "розумним". Ця "думка в дії" виражена в тому, що, спілкуючись за допомогою м'язової роботи з зовнішнім середовищем, організм набуває знання про її об'єктах.
Доброю ілюстрацією може служити діяльність очей, забезпечених м'язовими придатками. М'язи очі весь час незримо працюють, постійно "бігають" по "предметів, визначають відстань між ними, порівнюють їх між собою, відокремлюють один від одного (аналіз), об'єднують у групу (синтез). Адже, як відомо, порівняння, аналіз і синтез - це основні розумові операції, на яких заснована людська думка.
Таким чином, за фактом сеченовской гальмування стояла ідея, що мала, як він сам підкреслював, пряме відношення до двох основних проблем, якими століттями займалася психологія-проблем свідомості і волі. Тільки колишня психологія брала свідомість і волю за первинні процеси, які відбуваються всередині суб'єкта, і співвідносила їх з нервовими процесами, які відбуваються в організмі; Сєченов же переніс наукове пояснення в нову, незвичайну для колишньої психології площину, прийнявши за вихідне не свідомість суб'єкта і не мозок сам по собі, а спілкування організму з середовищем. Мозок і свідомість включені в цей процес, служать неодмінними посередниками між життям цілісного організму і зовнішнім світом.
Отже, Сєченов став піонером у розробці вчення про поведінку. Поняття поведінки не було ні виключно фізіологічним (включаючи поняття про свідомість і волі), ні суто психологічним (включаючи поняття про нервові центрах, м'язовій системі). Воно стало міждисциплінарним і отримало подальший розвиток в декількох великих наукових школах, які склалися на російському грунті. Кожна зі шкіл базувалася на своєму особливому вченні, хоча загальним для всіх стрижнем залишалася категорія рефлексу.
Так, загальний задум «Рефлекси головного мозку» І.М. Сєченова зводився аж ніяк не до того, щоб зруйнувати систему уявлень про душу і таким чином повністю звільнити людину від відповідальності за свої вчинки. Навпаки, І.М. Сєченов бачив мету об'єктивної науки в тому, щоб навчитися формувати таких людей, які «у своїх діях керуються тільки високими моральними мотивами, правдою, любов'ю до людини, поблажливістю до її слабкостей і залишаються вірними своїм переконанням, наперекір вимогам усіх природних інстинктів» (Людина, 1998, № 2, с. 47). Для І.М. Сєченова наукове дослідження і наука були аж ніяк не самоціллю, а лише засобами вирішення проблем окремої людини і людства: «Тільки за розвиненому мною погляді на дії людини в останньому можлива остання з чеснот людських - всепрощаюча любов, тобто повне поблажливість до свого ближнього»(там же).
Концепція психічних процесів І. М. Сєченова.
Величезним внеском І. М. Сєченова була його концепція психічних процесів. І. М. Сєченов прийшов до радикального висновку - не можна відокремлювати центральне, мозковий ланка психічного акта від його природного початку і кінця. Це принципове положення служить логічним центром співвідношення основних категорій концептуального апарату сеченовской рефлекторної теорії психічних процесів. "Думка про психічному акті як процесі, рух, що має певний початок, перебіг і кінець, повинна бути утримана як основна, по-перше, тому, що вона являє собою справді крайня межа відверненні від суми всіх проявів психічної діяльності - межа, в сфери якого думки відповідає ще реальна сторона справи, по-друге, на тій підставі, що і в цій загальній формі вона все-таки представляє зручний і легкий критерій для перевірки фактів, нарешті, по-третє, тому, що цією думкою визначається основний характер завдань, що становлять собою психологію як науку про психічні реальностях... [Ця думка]... повинна бути прийнята за вихідну аксіому, подібно до того, як у сучасній хімії вихідної істиною вважається думка про незруйновними матерії "(Сєченов, 1952).

І. П. Павлов.

Іван Петрович Павлов (26.09.1849 - 27.02.1936) видатний російський фізіолог, творець вчення про вищу нервову діяльність і сучасних уявлень про процес травлення, засновник найбільшої російської фізіологічної школи; перетворювач методів дослідження функцій організму на основі розроблених ним методів хірургічної фізіології, дозволили вести тривалі хронічні експерименти на практично здоровому тварину.
За величезні заслуги перед світовою наукою і перш за все в галузі досліджень механізмів травлення в 1904 р. І. П. Павлов удостоєний Нобелівської премії.
Саме в цю серію робіт входять відомі всьому світові «Павловські фістули», «Павловський ізольований шлуночок» та інші розробки. У 1907 р. І. П. Павлов обирається дійсним членом Російської академії наук, а в 1925 році організовує Інститут фізіології, беззмінним директором якого він залишався до 1936 р.
Наукова творчість І. П. Павлова справила величезний вплив на розвиток наукових уявлень про механізми кровообігу і регуляції роботи серця, про нервові механізми регуляції травлення і окремих залоз травної системи, а його вчення про умовні рефлекси послужило фундаментом для нового й оригінального підходячи до вивчення вищих функцій мозку тварин і людини. Перехід І. П. Павлова до вивчення вищої нервової діяльності закономірний і зумовлений загальною спрямованістю його досліджень, і його уявленнями про пристосувальний характер діяльності організму людини в цілому.
У процесі багаторічних досліджень закономірностей роботи головного мозку І. П. Павлов розробляв основні принципи діяльності мозку, такі як формування асоціативних зв'язків при виробленні умовних рефлексів, закономірності закріплення і згасання условнорефлекторной діяльності, відкриття такого важливого явища як гальмування нервових процесів, відкриття законів іррадіації (поширення) і концентрації (тобто звуження сфери діяльності) збудження і гальмування. Докладне дослідження цих базових процесів нервової системи дозволили І. П. Павлову внести значний внесок у розробку такої істотної проблеми як механізми сну, його окремі фази, причини порушень сну при ряді невротичних захворювань.
Величезну роль зіграло вчення І. П. Павлова про типи нервової системи, яке базується на уявленнях про силу, врівноваженості і рухливості процесів збудження і гальмування в нервовій системі. У дослідженнях І. П. Павлова були знайдені експериментально обгрунтовані чотири основних типи нервової системи, які емпірично виділялися попередніми вченими (холеричний, флегматичний, сангвінічний і меланхолійний тип нервової системи). Поряд з цими дослідженнями І. П. Павловим були закладені теоретичні основи вчення про аналізатори, про локалізацію функцій в корі головного мозку, а також про системність у роботі великих півкуль головного мозку. Ці дослідження дозволили І. П. Павлову сформулювати найважливішу відмітну особливість у роботі головного мозку людини, яка полягає у формуванні у нього не тільки першої сигнальної системи (характерною також і для тварин), але другий сигнальної системи - основи мовної функції людини, її здатності до листа, узагальнень .У 1925 р. академік І. П. Павлов організував і очоливФізіологічнийінститут академії наук. Основне завдання Інституту була у вивченні фізіології великих півкуль головного мозку за методом умовних рефлексів. Експериментальні дослідження на собаках і людиноподібних мавп та патофізіологічний аналіз нервових захворювань у клініках дозволили І. П. Павлову в ці роки сформулювати нові важливі закономірності роботи кори головного мозку - принцип структурності, принципи взаємодії процесів збудження і гальмування в нервовій системі, основні типи нервової системи і залежність условнорефлекторной діяльності від вроджених особливостей нервової системи, розробити першу в історії науки, патофізіологічних обгрунтовану, нейродинамічні концепцію неврозів. Ці результати дали потужний імпульс поглибленим дослідженням структурних і фізико-хімічних основ фізіології головного мозку тварин і людини, досліджень ролі спадкових факторів у формуванні типологічних особливостей нервової системи.
Наукова спадщина І. П. Павлова в значній мірі визначило образ фізіології ХХ століття і напрям її розвитку, сприяло бурхливому розвитку суміжних галузей біології та медицини, залишило помітний слід у формуванні багатьох напрямків розвитку психології, педагогіки, генетичних основ діяльності нервової системи людини і її поведінки.