Характерологічний аналіз К. Хорні

Будучи однією з найбільш яскравих представників неопсихоанализа, Хорні (Horney K., 1895-1952) формувалася в традиціях вчення Фрейда (Freud S.). Як і Фрейд, вона підкреслювала важливу роль несвідомих конфліктів. Разом з тим концепція Хорні відрізнялася від ортодоксального психоаналізу, який вона нерідко критикувала за кількома напрямками, зокрема в зв'язку з обговоренням питань, що стосуються жіночої сексуальності. Одне з принципових відмінностей концепції Хорні полягало в зменшенні значення libido, інше - в запереченні уявлення про те, що люди мотивовані переважно вродженими і забороненими інстинктами, які в кінцевому підсумку зводяться до інцесту і глобальної деструкції. Від Фрейда Хорні відрізняє також акцент на соціальні, а не біологічні детермінанти формування здорової і невротичної особистості.

Кожна людина, з точки зору Хорні, володіє власним особистісним потенціалом розвитку, конструктивна реалізація якого дозволяє індивіду досягати мети, домагатися успіхів, долати труднощі і поступово ставати тим, ким він може і хоче стати. Психопатологічні розлади виникають тільки в тому випадку, якщо сили, що сприяють позитивному росту і розвитку, блокуються зовнішніми соціальними факторами. У дитині, що росте в здорової соціальному середовищі, розвивається почуття приналежності до безпечного і обучающему оточенню. Дитина, батьки або вихователі якого не здатні виявляти любов, турботу і повагу до його індивідуальності, стає людиною, що постійно випробують почуття тривоги, що сприймає світ як недружній і ворожий. В цьому випадку здорове прагнення до самоактуалізації заміщається всепоглинаючим прагненням до безпеки - основний невротичної потреби. Хорні особливо наголошувала на важливості виділення концепції базисної тривоги. Це почуття тривоги, беззахисності дитини, що народжується зі стану ізоляції і безпорадності в потенційно ворожому йому світі. Базисну тривогу можна вважати спадкової, генетично обумовленої, вона завжди являє собою продукт культури і виховання. Тривога такого роду стає основою для виникнення більш пізніх особистісних порушень. Невротичний прагнення до безпеки досягається гіпертрофією одного з трьох типів захисних реакцій: безпорадності, агресивності і відгородженості. Якщо людина переважно використовує один з типів захисту, майже повністю ігноруючи інші, то формується один з трьох типів характеру: шукає любові, довіри, розташування інших людей (рух до людей); агресивний, ворожий (напрямок потреби - рух проти людей); відокремлений, незалежний (напрямок потреби - рух від людей).

Невротичний захисний механізм безпорадності виражається в занадто сильне прагнення до протекції, підтримки, захисту та в перебільшеному, можна сказати удаваному, прагненні погоджуватися з бажаннями інших (орієнтація взаємодії в суспільстві - рух до людей). Невротичний захисний механізм ворожості заснований на переконанні, що в житті діє закон джунглів, де виживає найсильніший. Той, хто підкреслює в своїй поведінці таку життєву орієнтацію, вважає інших ворожими і лицемірними, заперечує теплі, спонтанні відносини між людьми, вважаючи за краще різного роду маніпулювання ними. Він переконаний, що справжніх уподобань не існує (орієнтація в суспільстві - рух проти людей). Захисний механізм догляду, відгородження виражається у відмові від інтимних, дружніх і просто побутових контактів з іншими (орієнтація в суспільстві - рух від людей).

У той час як здорова людина воліє вільно спілкуватися, зближуватися з оточуючими, лише іноді йти проти них або йти від контактів з ними в залежності від обставин, невротик вирішує проблему спілкування завжди негнучким способом. Він вибирає один з типів комунікації, тоді як в дійсності вони не виключають один одного. У ситуації, коли значення двох можливих, але не реалізованих орієнтації на взаємодію применшується або повністю ігнорується, створюються умови для витіснення їх на несвідомий рівень, де і розгортається конфлікт між ними і домінуючою орієнтацією.

Інший тип невротичного внутрішньоособистісних конфліктів, особливо виділяється Хорні, стосується сфери ідеалізованого образу власного «Я». Люди, які страждають під гнітом власної невротичної структури особистості, не тільки пригнічують свої проблеми, конфлікти потреб, але й не усвідомлюють свої недоліки і слабкості, які, можливо, смутно відчувають (передчувають) і навіть зневажають. Зазвичай у них формується свідомий образ самих себе, в якому всі позитивні, соціально схвалювані риси представлені в сильно перебільшеному вигляді. Це, в свою чергу, посилює домінуюче невротичний рішення проблеми. Ідеалізований образ самого себе змушує людину ставити перед собою практично недосяжні цілі і завдання, які спричиняють неминучу поразку, яке, в свою очер

 

ЕГО ПСИХОЛОГІЯ А.ФРЕЙД

Е́го-психоло́гія — напрям психоаналізу^[1]. Відрізняється висуненням на перший план Его (в той час як Фрейд в основному досліджував Воно), а також увагою до адаптації особистості в навколишньому світі, питань свободи особистості, автономії особистості та особливостей особистісної роботи. Основні представники цього напряму: Анна Фрейд, Х. Гартман, Р. Спітц, Маргарет Малер, Е. Глоувер і Ерік Еріксон.

Основні ідеї его-психології розроблялися на підставі даних дитячого психоаналізу. Спочатку утворилися два напрями его-психології: А. Фрейд вивчала захисні механізми Я (Его), а Е. Гартман робив наголос на вторинні аспекти Я — раціональне мислення, раціональну дію тощо. Однак, загальним було уявлення про Я, як про головну формувальну силу особистості, що не залежить від Воно (як вважав Фрейд), відповідального за ідентичність особистості. Багато нового ввів у Его-психологію учень А. Фрейд — Ерік Еріксон, що плідно вивчав питання розвитку особистості, виділивши вікові стадії розвитку особистості, які перемежовуються кризами^[2][3].

Его-психологія була об'єктом критики Жака Лакана^[4].

 

Ранній психоаналіз переважно був зосереджений на психології Ід (Воно), пов'язаних з ним конфліктах і в меншій мірі стосувався Его («Я») як частини особистості, її самості (self). Розробка уявлення про захисні механізми сприяла зміщення фокусу психоаналітичних досліджень. У 1939 р Хартманн (Hartmann H.) опублікував статтю під назвою «Его-психологія і проблема адаптації», в якій проводилася думка про те, що адаптивна психологія може спиратися лише на вирішальну роль у функціонуванні особистості «Я», яке має зайняти місце Оно. У Хартманна «Я» стає центральною інстанцією.

Дочка Фрейда (Freud S.) А. Фрейд (Freud А.) в своїй роботі «Его і механізми захисту» (1936) звернула увагу на те, що теорія психоаналізу тривалий час неправомірно визнавалася і розумілася лише як психологія несвідомого, і це визначення «негайно втрачало претензії на точність, як тільки його застосовували до психоаналітичної терапії».

Психотерапевтичний метод, на думку А. Фрейд, з самого початку і до кінця має справу з «Я» і його відхиленнями, в той час як розгляд і дослідження несвідомого є лише засобом для досягнення кінцевої мети. Остання при аналітичної терапії також безпосередньо пов'язана з «Я» і полягає в корекції відхилень і відновленні цілісності «Я». Ці розробки зробили психоаналітичну теорію більш відкритою для психосоціальних досліджень і мали на меті підвищення вимог до психоаналізу як загальної психології людини.

Центром досліджень А. Фрейд стало «Я» суб'єкта як опосередковують ланка, через яке можна уточнити і розширити значення 2 інших утворень особистості: Воно і Над-«Я». Відтворення складної картини взаємозв'язків всіх рівнів особистості забезпечується унікальною здатністю «Я» до самоспостереженню. Якщо відносини між «Я» і Воно сприятливі, то інстинктивні імпульси безперешкодно прокладають собі дорогу наверх, а «Я» лише виконує функцію спостерігача, не втручаючись в сам процес і не спотворюючи його. При конфліктних відносинах між цими утвореннями процес взаємозв'язків між ними відбивається «Я» набагато менш точно. Ці співвідношення найбільш цінні для психоаналізу, так як відображають взаємодії, обумовлені захисними заходами з боку «Я». На розгляд та ретроспективну реконструкцію захисних механізмів і спрямований Е.-а. А. Ф. Істотне місце в дослідженнях А. Фрейд відводиться особливостям пристосування дітей до вимог зовнішнього світу. Нею були відзначені певні паралелі між захисними заходами «Я» проти зовнішньої і внутрішньої небезпеки. Витіснення, наприклад, звільняє від інстинктивних похідних. Заперечення сприяє «знищення» загрозливих стимулів оточення. Захисний механізм формування реакції охороняє «Я» від відтворення витіснених імпульсів, а фантазії, в які включена реальність, забезпечують захист від впливу ззовні. Гальмування імпульсів схоже з заборонами, завдяки яким особистість уникає неприємностей, що виходять із зовнішнього світу. Інтелектуалізація інстинктивних імпульсів аналогічна, на думку А. Фрейд, настороженості «Я» по відношенню до зовнішніх небезпек. Решта захисні дії полягають в самих спонукальних прагненнях і, з точки зору автора, подібні діям «Я», спрямованим на реконструкцію зовнішніх умов. А. Фрейд вважала, що аналітична терапія дітей ставить такі ситуаційні проблеми, які мають дуже мало спільного з практикою лікування дорослих. Багато робіт А. Фрейд присвячені розумінню і подолання конфліктів у дітей.

 

Ідеї А. Фрейд одержали визнання в багатьох країнах світу. У своїх роботах вона розвивала пізні ідеї се батька, З. Фрейда, пов'язані з поданням про функції Его. Як виявилося, не всі свідоме еквівалентно Его, можуть бути і несвідомі частини Его, пов'язані, наприклад, з дією захисних механізмів особистості. Саме цьому були присвячені перші роботи А. Фрейд: акцент змістився з вивчення "Воно" і його потягів до того, що може зміцнювати і розвивати Его, до складних аспектів його взаємодій з зовнішньою реальністю і тому, як Его витримує натиск з "Воно" і "Над-Я" [1].

Під час Другої світової війни А. Фрейд спільно з Д. Берлінгейм організувала спеціальні ясла для маленьких дітей, які втратили батьків. Там вони розробили підходи для лікування психічного збитку, який був заподіяний цим дітям війною і ранньої сепарацією з матір'ю.

Після війни на базі ясел була створена знаменита Хемпстедская клініка, яка зараз носить ім'я Анни Фрейд. Саме клінічна та фундаментальна робота, проведена в Хемпстедской клініці, дозволили А. Фрейд істотно просунутися у створенні цілого напряму в психології розвитку - психоаналітичної психології. Ведення докладних записів психоаналітичних сесій всіма співробітниками клініки дозволило створити унікальну базу даних, на основі якої згодом стало можливим емпіричне доказ ефективності психоаналітичного методу і створення спеціального Хемпстедского індексу дитячого розвитку і Метапсіхологіческое профілю. А. Фрейд ввела поняття "лінії розвитку", що є спільним результатом дії внутрішніх драйвів, Супер-Его і найближчого оточення дитини. У своєму дослідженні вона описує необхідний рівень розвитку кожної з ліній, що робить можливим перехід на новий етап функціонування. Все це дозволяє побачити широку варіативність нормального розвитку.

Важливу роль у розвитку Его-психології зіграв Е. Еріксон. Його концепція епігенеза Его-ідентичності дозволила ввести в психоаналіз соціокультурне вимір і з'ясувати його значення і зв'язок з психосексуальним розвитком для становлення цілісної особистості людини. У своїй знаменитій роботі "Дитинство і суспільство" він підкреслював нерозривний зв'язок психосексуального розвитку з соціальною взаємодією дитини [3].

Р. Шпіц створив серйозну наукову емпіричну базу, яка дозволила отримати експериментальні підтвердження деяких базових положень теорій розвитку З. Фрейда і А. Фрейд. Він фактично першим став використовувати відеозапис для спостереження за немовлятами, що дозволило зробити важливі теоретичні висновки про розвиток особистості дитини на першому році життя. Свої результати він представив у фундаментальній роботі "Перший рік життя" [4]. Р. Шпіц вперше описав клінічно значущі феномени госпіталізму і анаклітіческой депресії, відзначивши тим самим значимість сталості надійного зовнішнього об'єкта, що доглядає за дитиною. Разом з тим ряд його висновків не підтвердився в подальших дослідженнях становлення Его в дитячому віці. Наприклад, було показано, що немовля може відрізняти свою матір з народження і бар'єр, що захищає новонародженого від зовнішньої стимуляції і можливості її реєстрації, не такий високий і непроникний, як вважав Шпіц.

Серйозну роль у розвитку ідей А. Фрейд в США зіграли новаторські дослідження М. Малер. Сформульована нею теорія сепарації-індивідуації, клінічний опис феноменів ранніх дитячих аутистических і симбіотичних психозів дозволили по-новому поглянути на ранній розвиток дитини. У її фундаментальній роботі "Психологічне народження людського немовляти: сепарація і индивидуация" дається масштабний огляд основних результатів емпіричного дослідження нормально розвиваються дітей раннього віку, отриманий на підставі лонгитюдного, ретельно організованого спостереження за поведінкою дітей цього віку в групі однолітків в присутності і відсутності їх матерів

М. Малер ввела поняття "сепарація" і "индивидуация", розглядаючи їх як основні рушійні сили розвитку особистості. Процес розвитку пов'язаний з психологічним відділенням дитини від матері та зі зростанням його самостійності, становленням нових способів досліджувати світ навколо себе. Ці процеси мають складну структуру і послідовність фаз і підфази, виділених Малер на підставі емпіричних даних. Малер виділяє аутистичного, симбіотичну фази і фазу сепарації-індивідуації. Опис однієї з найважливіших підфази останньої фази - підфази возз'єднання - має велике значення для клінічної допомоги дітям і навіть дорослим пацієнтам з прикордонної та психотичної особистісними структурами.

Надзвичайно значущим з клінічної точки зору виявилося описане Малер стан симбіотичного психозу в ранньому віці. Тонка диференціальна діагностика з урахуванням цього феномена дозволяє розмежувати патологічну сепараційні проблематику від психотичного розладу більш раннього генезу. Це дозволяє коригувати хід психотерапії та прогноз на одужання дитини [6].

Окремо в ряду відомих дитячих психоаналітиків стоять представники французької дитячої психоаналітичної школи Ф. Дольто і С. Лебовісі. У своїх роботах Дольто досліджувала розвиток несвідомого образу тіла, складні зв'язки між прийняттям дитиною ряду обмежень, необхідних для розвитку, і пов'язаної з цим здатності до символізації [7]. Вона внесла також великий внесок у розвиток інституційної допомоги маленьким дітям та їхнім матерям, організувавши спеціальну структуру особливих дитячих установ "Зелений дім". По суті, це було продовженням новаторських організаційних ідей А. Фрейд.

Визначну роль у розвитку дитячого психоаналізу у Франції і в усьому світі зіграв С. Лебовісі. Його увагу до дитячого віку, розвиток уявлень про особливості дитячого перенесення в психотерапії, увагу до сімейного контексту і явищу межпоколенческой передачі, участь у розробці методу психоаналітичної психодрами сприяло розвитку теорії і практики дитячого психоаналізу. На жаль, його роботи досі практично не видавалися російською мовою [8].

Таким чином, можна бачити, що сучасний дитячий психоаналіз оперує різними вихідним постулатами, залежно від школи і напрямки. Разом з тим можна виділити і найбільш важливі ідеї, що становлять основу глибинно-психологічного розуміння дитини. Ці ідеї проходили перевірку часом, клінічною практикою і іноді спеціально організованим експериментом. Можна виокремити такі найважливіші принципи і постулати.

1. Розвиток рухається шляхом становлення автономії дитини, від початкового і необхідного психічного злиття з матір'ю до поступового формування почуття незалежності і окремо у дитини. Це означає, що дитина поступово відкриває для себе існування матері як окремого людської істоти, з яким можна мати стосунки, а потім виявляє для себе існування Іншої людини, відмінного від матері (зазвичай в цій ролі виступає батько дитини), а також той факт, що відносини існують не тільки у пего з кожним із цих людей, а й між матір'ю і батьком.

2. Психічний розвиток дитини, її перехід з одного етапу на інший пов'язані з вирішенням найважливіших питань, що стосуються ідентичності, почуття себе: "Звідки я з'явився на світ?", "Хто я такий?", "Від кого я стався?", " Що означає, що я хлопчик чи дівчинка, і в чому відмінність? "

3. Розвиток пов'язано з подоланням почуття первісного ілюзорного всемогутності і з інтеграцією в співтовариство людей, соціум. Дитині необхідно виявити існування різних, різнорівневих відносин у родині, відкрити систему ієрархії і межпоколенческих відмінностей. Якщо в сім'ї переплутані позиції дорослого і дитини, порушені зв'язки поколінь, немає чітких меж, які окреслюють становище в сім'ї кожного її члена, якщо в структурі сім'ї є неадекватні зрушення, то дитині буде важко усвідомити своє місце як у сім'ї, так і в соціумі.

4. Розвиток рухається шляхом символізації бажань, вищою формою якої є осмислена мова, спрямована на самовираження і встановлення емоційного контакту з іншими людьми. Не всі свої почуття дитина вміє виразити за допомогою слів, але дуже важливо, щоб він опановував такою здатністю.

5. Розвиток пов'язано з адекватним віком і иолу дитини обмеженням його бажань з боку дорослих. Таким чином дитина дізнається про існування реальності з се обмеженнями і про існування реальних людей, які мають власне окреме буття. Процес встановлення меж для бажань дитини складний. Він має поступовий характер і вимагає від дорослих чуйності, поваги, усвідомлення істинних потреб і можливостей дитини в даний період його життя, гнучкості, твердості і послідовності.

6. У кожної людини є частина психіки, яка отримала назву "несвідоме". Вона містить в собі різні фантазії, забуті образи минулого, імпульси і спонукання. Ця частина психіки вміщує багато психічного матеріалу, тимчасово або постійно недоступного для того, щоб направляти на нього свідоме увагу. Незважаючи на неусвідомленість цієї сфери психіки (або завдяки цьому), вона здатна впливати на поведінку, вчинки, взаємини, розвиток і навіть долю людини. Дізнатися про існування несвідомого можна тільки непрямим чином.

7. Розвиток може бути обумовлено співвідношенням інстинктів життя і смерті, прив'язаних до внутрішніх об'єктам. При цьому інстинкт життя розуміється в контексті розвитку, росту, утворення нових зв'язків і відносин, у той час як інстинкт смерті, навпаки, пов'язаний зі знищенням і запереченням вищепереліченого. Виразність і представленість цих інстинктів передбачається деякими дослідниками вродженою. Заздрість є похідним інстинкту смерті, існує у немовляти від народження, а інтенсивність її вираженості багато в чому визначає напрямок розвитку і зростання.

8. Особливості особистості дорослої людини багато в чому визначаються тим, як проходило його розвиток в дитинстві. Особиста історія складається зі всіляких обставин життя і включає не тільки факти його біографії, але і те, який внутрішній відгук отримали зовнішні події у внутрішньому світі зростаючої дитини. Дорослий насправді не позбавляється до кінця від свого дитинства, він носить його у своїй психіці, свідомо і несвідомо.