Основою всіх явищ природи і суспільства Гегель вважав абсолют, якесь духовне начало, котре він називав по-різному — "світовим розумом", "світовим духом", "абсолютною ідеєю", які нібито існували ще до матеріального світу. Глибоко зацікавившись історією духовної культури, Гегель уже в ранніх творах тлумачить іудаїзм, античність, християнство як ступені розвитку духу, намагається осмислити специфіку своєї епохи. У рідкісній за глибиною і складністю викладу думок праці "Феноменологія духу" духовна культура подається ним як поступове і послідовне виявлення творчої сили світового розуму. Позбавлений індивідуальності світовий розум, втілюючись в образи культури, які послідовно змінюють один одного, одночасно пізнає самого себе як творця. Духовний розвиток індивіда, за Гегелем, відтворює стадії самопізнання світового духу. Універсальну сферу творчої діяльності духу Гегель називає абсолютною ідеєю, а логіку визначає як науково-теоретичну самосвідомість цієї ідеї. Розділ вчення про суб'єктивний дух складається з антропології, феноменології та психології і загалом присвячене проблемам індивідуальної свідомості. В цьому розділі Гегель розкриває свої погляди на соціально-історичне життя людства. Під абсолютним духом автор розумів те, що зараз називають формами суспільної свідомості. Тут він аналізує мистецтво, релігію і філософію. В мистецтві абсолютна ідея пізнає себе, за Гегелем, у формі споглядання, в релігії — у формі уявлення, а у філософії — у формі поняття, цієї найдосконалішої, найадекватнішої форми пізнання. У "Філософії духу" особливо дає про себе знати здогадка Гегеля проте, що суспільна свідомість у певному розумінні не залежить від свідомості і волі індивіда.
Філософія Гегеля - це гостре протиріччя між системою об'єктивного ідеалізму і діалектичним методом. Якщо метод гегелівської філософії ґрунтується на геніальній думці про розвиток через протиріччя, перерви неперервностей, заперечення старого новим і таке ін., то система вимагала завершеності, "добудованності до верху", закінченості. Гегель, вибудовуючи свою філософську систему, виходить із того, що єдиною дійсною реальністю є абсолютна ідея, результатом дії і творчості якої є світ, розмаїття світу. Абсолютна ідея постійно змінюється, розвивається, існує вічно й незалежно від людини, суспільства і природи. Гегель принципово по-іншому, на відміну від своїх попередників, вирішує цю проблему, показуючи, що походження багатоманіття світу із єдиного начала може бути предметом лише раціонального пізнання, інструментом якого є логічне мислення, а основною формою -поняття. Раціональне пізнання він розглядає як особливий вид, в основі якого лежить діалектична логіка, а рушійною силою є суперечність.
Діалектика Гегеля ґрунтується на уявленні, що джерелом розвитку природи, суспільства мислення є саморозвиток понять, які за природою є духовною, логою конструкцією. Звідси діалектика понять визначає діалектику речей, процесів у природі й суспільстві. Діалектика речей, вважає мислитель, є лише відображенням, "відчуженням", "зовнішньою" формою діалектики понять. "Тільки в понятті істина володіє стихією свого існування" вважав Гегель. Логічно, що діалектичне мислення Гегеля завершилося визнанням самодостатньої сутності понять, об'єктивацією "життя понять", життя Логоса або Бога в мисленні. Бог Гегеля мислиться пантеїстично, як безособовий процес саморуху понять, який із необхідністю розвиває свої визначення в діалектиці через розгортання вихідних суперечностей і їх подальше вирішення. Розгортання протиріч підпорядковано необхідності, але у Гегеля вона не є необхідністю причинно-наслідкових зв'язків, а телеологічною необхідністю. Оскільки весь всесвітній діалектичний процес, в кінцевому рахунку, підпорядковується певній цілі - досягненню абсолютного духу, в котрому зняті і вирішені всі суперечності.
Існуючі протилежності суб'єкта і об'єкта в індивідуальній свідомості, на думку Гегеля, тільки й вирішуються шляхом "зняття" протилежностей. Це поступальний процес, в ході якого індивідуальна свідомість проходить весь той шлях, всі ті етапи розвитку, котрі пройшло людство протягом всієї історії. На вершині кожен індивід, вважав Гегель, в змозі поглянути на світ і на себе з точки зору завершення світової історії, "світового духу", як досягнення результату абсолютної тотожності, тотожності мислення і буття.
