і розвиток фізичних якостей

В їх основі лежить певний порядок поєднання і регулювання навантаження в процесі відтворення вправи тим чи іншим способом впорядковування дій тих, хто займаються і умов їх виконання (Ю.Ф. Буйлін, Ю.Ф. Курамшин, 1981; Л.П. Матвєєв, 1991; Ю.Ф. Курамшин, В.І. Попов, 1999; Ж.К. Холодов, В.С. Кузнєцов, 2000).

Навантаження – це певна величина впливу фізичних вправ на організм тих, хто займаються вправами, а також ступінь подоланих при цьому об'єктивних і суб'єктивних труднощів.

Показниками навантаження при виконанні фізичних вправ є, з одного боку, величини, що характеризують зовнішні параметри скоюваної роботи (тривалість і швидкість виконання вправ, кількість повторень, підходів, елементів, вага обтяження і т.д.); з іншого – величини функціональних і пов'язаних з ними змін в організмі, що викликається вправою (ступінь збільшення ЧСС, легеневої вентиляції, споживання кисню, ударного і хвилинного об'єму крові і ін.). Перші належать до "зовнішньої" сторони навантаження, другі – до її "внутрішньої" сторони. Величина навантаження залежить від її об'єму та інтенсивності.

Об'єм навантаження – це тривалість виконання фізичних вправ, сумарна кількість фізичної роботи, виконаної протягом певного часу (за одне заняття, тиждень, місяць і т.д.). Критеріями в оцінці зовнішньої сторони об'єму можуть бути: кількість повторень вправ (число підйомів штанги, число елементів у гімнастичній комбінації, число атакуючих і захисних дій у спортивних іграх і єдиноборстві); кількість занять і час, затрачені на них; сумарна вага обтяження; сумарний кілометраж і інші показники. При оцінці внутрішньої сторони навантаження показниками об'єму можуть бути, наприклад, сумарна витрата енергії під час вправ або сумарні величини пульсу в окремих вправах за певний період часу. Інтенсивність навантаження – це сила дії фізичної роботи на організм людини в даний момент, її напруженість і ступінь концентрації об'єму навантаження в часі. Заходами інтенсивності зовнішньої сторони навантаження буде: швидкість пересування – в бігу, плаванні, лижних гонках і т.ін.; темп гри або бою – в спортивних іграх і єдиноборстві; довжина або висота – в стрибках або метаннях; моторна щільність заняття (відношення часу, витраченого на вправи до загального часу заняття) – в гімнастичних і інших вправах, вага подоланого обтяження – у вправах зі штангою, гантелями, набивними м'ячами, на блокових пристроях і т.д. Показниками інтенсивності внутрішньої сторони навантаження можуть бути мінімальні, середні і максимальні значення ЧСС, величина енергетичних витрат в одиницю часу (за секунду або хвилину). Навантаження можна регулювати за рахунок об'єму та інтенсивності або обох показників одночасно.

Навантаження буває: стандартним – практично однаковим за своїми зовнішніми параметрами (швидкості і темпу рухів, вазі обтяжень і ін.) за кожен момент дії; змінним (варіативним), що змінюються в ході виконання вправи.

Застосування стандартних навантажень забезпечує довготривалі морфофункціональні пристосовницькі перебудови в організмі людини, на базі яких відбувається розвиток фізичних якостей, закріплення і вдосконалення рухових навиків. Проте тривале застосування одноманітних навантажень може гальмувати зростання фізичних якостей, призвести до перевтоми того, хто займається вправами, викликати у них втрату інтересу до занять.

Тому безперервним варіюванням вживаних навантажень створюються умови, за яких зменшується можливість появи перевтоми, активізуються відновні процеси в організмі, посилюються перебудови пристосовувань функцій і структур, які лежать в основі розвитку відповідних якостей.

Навантаження може мати безперервний характер, коли при виконанні вправи відсутні паузи відпочинку, або переривчасте, коли між повтореннями однієї і тієї ж вправи або різних вправ є інтервали відпочинку, які забезпечують відновлення рівня працездатності людини, яке знизилось у результаті роботи. Залежно від того, в якій фазі відновлення працездатності здійснюється чергове виконання вправи, розрізняють такі типи інтервалів відпочинку:

• субкомпенсаційні (неповні);

• компенсаційні (повні);

• суперкомпенсаційні (екстремальні);

• постсуперкомпенсаційні.

При субкомпенсаційному (неповному) відпочинку чергове виконання вправи приходиться на період більш або менш значного недовідновлення працездатності.

Розрізняють два їх види: досить короткі (скорочені) і трохи короткі інтервали відпочинку.

Досить короткі інтервали характеризуються порівняно великим недовідновленням працездатності (5-10 %), частота серцевих скорочень – 130-140 уд. за 1 хв., дихання часте, суб'єктивної готовності до роботи немає. Повторне виконання навантаження в цьому випадку веде до зниження інтенсивності вправи (швидкості пересування, темпу руху, сили і т.ін.). Вони застосовуються в основному при розвитку витривалості.

При незначно коротких інтервалах відпочинку недовідновлення працездатності невелике (3-5%). Частота серцевих скорочень – 120-130 уд. за 1 хв., дихання майже відновлено, іноді є суб'єктивна готовність до роботи. Як і скорочені інтервали, вони сприяють розвитку витривалості.

Компенсаційні (повні) інтервали відпочинку забезпечують відновлення працездатності до початкового рівня. У тих, хто займаються вправами, з'являється відчуття готовності до роботи. Подібні паузи відпочинку застосовуються, перш за все, при розвитку м'язової сили, швидкості і координації рухів. Вони дозволяють зберегти у тих, що займаються "свіжість", що дає можливість, наприклад, підтримувати високу швидкість бігу, точність передач і силу удару по м'ячу у футболі, заданий темп у веслуванні і т.д.

Суперкомпенсаційні (екстремальні) інтервали відпочинку – це такі, за яких чергове виконання вправи співпадає з фазою підвищення працездатності. В цьому випадку у тих, хто займається вправами, якнайповніше виражено відчуття суб'єктивної готовності до виконання наступного завдання. Виконання роботи у фазі підвищеної працездатності сприяє розвитку в основному тих же якостей, що і при повних інтервалах відпочинку. У різних осіб, залежно від їх фізичної підготовленості і характеру вправ, оптимальний час відпочинку коливається в досить великих межах (від 3 до 10 хв.). Оптимальна тривалість відпочинку звичайно при застосуванні інтервальних навантажень встановлюється експериментально.

Постсуперкомпенсаційні (довгі) інтервали відпочинку, при яких чергова робота виконується в той момент, коли сліди попереднього виконання завдання майже втрачені. Ефект, досягнутий за допомогою того чи іншого інтервалу, непостійний. Він змінюється залежно від сумарного навантаження, яке задають при використанні певного методу. Тому один і той же за тривалістю інтервал може бути в різних умовах – і екстремальним, і повним, і неповним (жорстким).

За характером відпочинок може бути:

– пасивним (відносний спокій, відсутність активної рухової діяльності);

– активним (перемикання на іншу діяльність, відмінну від тієї, яка викликала стомлення – в бігу, наприклад, це буде спокійна ходьба, в плаванні – повільні рухи у воді і т.ін.).

В умовах наростаючого стомлення ефективність активного відпочинку може знижуватися, а роль пасивного відпочинку зростати. На практиці широко застосовують такі різновиди пасивного відпочинку: сон, "вселений сон", "аутогенний відпочинок" і ін.

Залежно від вирішуваного завдання, величина і характер навантаження, ступені розвитку стомлення у тих, хто займається вправами, можливі поєднання активного і пасивного відпочинку. Цей вид відпочинку називається змішаним (комбінованим).

Уявлення про відпочинок буде неповним без розкриття способів зміни або збереження його тривалості. У цьому випадку можна виділити такі види відпочинку, при яких тривалість інтервалів відпочинку між виконанням окремих дій (або між серіями) не змінюється, планомірно скорочується або, навпаки, збільшується. І, нарешті, можливі випадки, коли тривалість відпочинку спочатку скорочується, потім збільшується або не змінюється. Суть того або іншого методу вдосконалення рухових навиків і направленого розвитку фізичних якостей значною мірою залежить від обраного способу регулювання і дозування кожного з параметрів навантаження: інтенсивності, тривалості, кількості повторень вправ, інтервалів і характеру відпочинку.

Рівномірний метод характеризується тим, що при його застосуванні ті, хто займаються вправами, виконують фізичну вправу безперервно з відносно постійною інтенсивністю, прагнучи зберегти незмінну швидкість пересування, темп роботи, величину і амплітуду рухів. Відзначимо, що якщо при проходженні дистанції в бігу коливання швидкості не перевищують 3% від середньої швидкості, то такий біг можна вважати рівномірним.

Перевага рівномірного методу дає можливість виконати значний об'єм роботи, сприяє стабілізації рухового навику, зростанню потужності серця, поліпшенню центрального і периферичного кровообігу в м'язах, потужності апарату зовнішнього дихання і витривалості дихальних м'язів, вдосконаленню координації роботи внутрішніх органів і м'язів. Тривала і порівняно поміркована робота створює достатньо хороші умови для поступової перебудови організму на роботу різних функцій. Тривалі навантаження психологічно впливають на тих, хто займаються, вправами, сприяють вихованню у них вольових якостей: наполегливості, завзятості і ін.

Недолік рівномірного методу – швидке пристосовування до нього організму, у зв'язку з чим знижується тренуючий ефект. Безперервна тривалість роботи з постійною інтенсивністю призводить до того, що з часом виробляється деякий звичний стандартний темп рухів.

Змінний метод характеризується послідовним варіюванням навантаження в ході безперервного виконання вправи, шляхом направленої зміни швидкості пересування, темпу, тривалості ритму, амплітуди рухів, величини зусиль, змін техніки рухів і т.ін. Прикладом його може служити зміна швидкості бігу протягом дистанції, темпу гри і технічних прийомів.

Тренуюча дія на організм тих, хто займаються фізичними вправами, при використанні змінного методу забезпечується в період роботи. Спрямованість дії на функціональні властивості організму регулюється за рахунок зміни режиму роботи і форми рухів.

Задачі, які вирішуються за допомогою змінного методу, досить різноманітні: розвиток швидкісних можливостей і витривалості (загальної і спеціальної), розширення діапазону рухового навику, підвищення координації рухів, придбання певних тактичних умінь, необхідних для виступу в змаганнях; виховання вольових якостей.

Змінний метод застосовується в циклічних і ациклічних вправах. У циклічних вправах навантаження, головним чином, регулюється за рахунок варіювання швидкості пересування. Вона може змінюватися від поміркованої до змагальної. Від варіювання швидкості і тривалості виконання вправи залежить характер фізіологічних змін в організмі, що, у свою чергу, веде або до розвитку аеробних, або аеробно-анаеробних можливостей.

Переваги методу полягають в тому, що він усуває монотонність у роботі. Зміна інтенсивності виконання вправи вимагає постійної зміни фізіологічних систем організму на нові, більш високі рівні активності, що зрештою сприяє розвитку швидкості їх вироблення, підвищенню здібності до одночасної перебудови всіх органів і систем. Чергування швидкостей і напруг у циклічних вправах дає можливість удосконалювати рухові якості і техніку руху. Одні і ті ж рухи, які виконуються з великою, а потім з малою швидкістю, зіставляються за принципом контрасту. Це дає можливість чітко розрізняти м'язові відчуття, пов'язані з правильним, вільним виконанням руху, і неправильним виконанням руху.

Недоліком змінного методу є те, що він якоюсь мірою "неточний", оскільки всі основні компоненти навантаження (довжина прискорення, швидкість, тривалість зниження швидкості і т.ін.) в змінному методі плануються приблизно, як правило, "за самопочуттям", на підставі поточного суб'єктивного контролю, хоча попереднє планування зразкового діапазону роботи також ведеться.

Повторний метод характеризується багаторазовим виконанням вправи через інтервали відпочинку, протягом яких відбувається достатньо повне відновлення працездатності. При застосуванні цього методу тренуюча дія на організм забезпечується не тільки в період виконання вправи, а також завдяки сумарності стомлення організму людини від кожного повторення завдання.

Завдання, які вирішуються повторним методом: розвиток сили, швидкісних і швидкісно-силових можливостей, швидкісної витривалості, виробіток необхідного темпу змагання і ритму; стабілізація техніки рухів на високій швидкості, психічна стійкість.

Метод застосовується як в циклічних, так і ациклічних вправах. Інтенсивність навантаження може бути: 75-95% від максимальної в даній вправі, або близько граничної і граничної – 95-100%. Тривалість вправи може бути найрізноманітнішою. Наприклад, в бігу, веслуванні, плаванні і т.ін. застосовується робота на коротких, середніх і довгих відрізках. Швидкість пересування наперед планується, виходячи з особистого рекорду, на даному відрізку. Вправи виконуються серіями. Число повторень вправ у кожній серії невелике і обмежується здатністю тих, хто займаються фізичними вправами, підтримувати задану інтенсивність (швидкість пересування, темп рухів, величину зовнішнього опору і т.ін.). Інтервали відпочинку залежать від тривалості і інтенсивності навантаження. Проте вони встановлюються з таким розрахунком, щоб забезпечити відновлення працездатності до чергового повторення вправи.

У циклічних вправах повторна робота на коротких відрізках направлена на розвиток швидкісних якостей. На середніх і довгих – швидкісної витривалості.

Пересування з високою інтенсивністю – в бігу на ковзанах, ходьбі і в інших вправах на відносно довгих відрізках, сприяє розвитку «відчуття темпу» змагання, вдосконаленню техніки руху. У зв'язку з цим повторний метод називають іноді методом повторно-темпового тренування.

Характер енергозабезпечення при роботі на коротких відрізках в основному анаеробний, а на середніх і довгих – змішаний, тобто аеробно-анаеробний. В ациклічних вправах (важка атлетика, стрибки, метання) разом із закріпленням і вдосконаленням техніки рухів, даний метод використовується, головним чином, для розвитку сили і швидкісно-силових якостей.

На практиці повторний метод застосовується в кількох варіантах. Найчастіше зустрічаються такі:

1) повторна робота з рівномірною неграничною інтенсивністю (90-95% від максимальної) для вироблення необхідного темпу змагання і ритму, для стабілізації техніки на високій швидкості та ін.;

2) повторна робота з рівномірною граничною інтенсивністю. При застосуванні коротких відрізків розвиваються переважно швидкісні здібності. Більш довгі відрізки включаються в заняття порівняно рідко і лише невеликими серіями для максимального розвитку швидкісної витривалості і максимальної дії на вольові якості.

Переваги повторного методу полягають, перш за все, в можливості точного дозування навантаження, а також її спрямованості на вдосконалення економічного витрачання енергозапасів м'язів і стійкості м'язів до недостатньої кількості кисню. Крім того, якщо всі попередні методи, головним чином, діють на серцево-судинну і дихальну системи, і менше – на обмін речовин у м'язах, то повторний метод, в першу чергу, удосконалює м'язовий обмін.

Недоліком повторного методу є те, що він сильно впливає на ендокринну і нервову системи. При роботі з недостатньо підготовленими тими, хто займаються вправами, його слід застосовувати з великою обережністю, оскільки максимальні навантаження можуть викликати перенапруження організму, порушення в техніці і закріплення неправильного рухового навику.

Інтервальний метод зовні схожий на повторний. Обидва вони характеризуються багаторазовим повторенням вправи через певні інтервали відпочинку.

Але якщо при повторному методі характер дії навантаження на організм визначається виключно самою вправою (тривалістю і інтенсивністю), то при інтервальному методі великою тренувальною дією володіють також інтервали відпочинку.

Інтервальний метод нині застосовується в більшості фізичних вправ (біг, веслування, лижні гонки, плавання, фігурне катання, спортивні ігри, єдиноборство та ін.).

Суть цього методу полягає в тому, що під час багаторазового виконання інтенсивність одноразового навантаження повинна бути такою, щоб частота серцевих скорочень до кінця роботи стало 160-180 ударів за хвилину. Оскільки тривалість навантаження звичайно невелика, споживання кисню під час виконання вправи не досягає своїх максимальних величин. У паузі ж відпочинку, не дивлячись на зниження частоти серцевих скорочень, споживання кисню протягом перших 30 секунд збільшується і досягає свого максимуму. Одночасно з цим створюються найсприятливіші умови для підвищення ударного об'єму серця. Таким чином, тренуючий вплив відбувається не тільки і не стільки у момент виконання вправи, скільки в період відпочинку. Звідси і назва даного методу.

Паузи відпочинку встановлюються з таким розрахунком, щоб перед початком чергового повторення вправи пульс був у межах 120-140 уд/хв, тобто кожне нове навантаження дається у стадії неповного відновлення. Відпочинок може бути активним або пасивним, вправи повторюються серіями. Серія припиняється, якщо в кінці стандартних пауз відпочинку частота пульсу не знижуватиметься нижче 120 уд/хв. Загальне число повторень вправ при цьому може бути від 10-20 до 20-30.

Інтервальний метод має ряд варіантів, в основі яких лежать різні поєднання складових компонентів навантаження (тривалості, інтенсивності, кількості вправ і ін.). Таке різноманіття пов'язане з вирішенням конкретних завдань, рівнем фізичної підготовленості, стану здоров'я тих, які займаються вправами, виду і характеру фізичних вправ. Але суть фізіологічної дії в усіх цих варіантах інтервального методу залишається приблизно однаковою.

За інтенсивністю навантаження виділяють два варіанти інтервального методу:

1) метод екстенсивної (неінтенсивної) інтервальної вправи;

2) метод інтенсивної інтервальної вправи.

Для екстенсивного інтервального методу характерні такі параметри навантаження:

• інтенсивність роботи 50-60 % від максимальної потужності в ациклічних вправах і 60-80 % в циклічних. ЧСС під час роботи знаходиться на рівні 160-180 уд/хв;

• тривалість одноразової роботи 45-90 сек. Проте це не виключає застосування тривалих навантажень (2-3 хв. і більш). Нині спостерігається тенденція використання подібних навантажень у бігу на середні і довгі дистанції, веслуванні, лижних гонках. Встановлено, що вони надають переважно аеробно-анаеробну дію на організм і досить ефективні для розвитку спеціальної витривалості;

• інтервали відпочинку можуть бути від 45-90 сек. і до 1-3 хв. Сигналом до закінчення відпочинку може служити зменшення ЧСС до 120-130 уд/хв;

• характер відпочинку: активний - легкий біг "підтюпцем", ходьба, вільне плавання та ін;

• число повторень вправ підбирається з таким розрахунком, щоб вся серія проходила при порівняно стійкому пульсовому режимі. В одній серії може бути 3-4 повторення вправи, а всього виконується від 2 до 6 серій.

Інтенсивно-інтервальний метод характеризується такими параметрами навантаження:

• інтенсивність роботи – 80-95% від максимальної потужності в циклічних вправах і близько 75% в ациклічних. ЧСС у кінці вправи не повинна перевищувати 180 уд/хв;

• тривалість одноразової роботи – від 30 с до 2 хв (чому відповідає, наприклад, 200-600м – в бігу, 50-200 м – в плаванні);

• інтервал відпочинку контролюється по відновленню ЧСС до рівня 120-130 уд/хв і складає в середньому 2-3 хв. З підвищенням тренованості вони скорочуються до 1-1,5 хв. Між серіями відпочинок більш тривалий – близько 15-20 хв;

• кількість повторень вправ в одній серії 3-4. Серії повторюються протягом окремого тренувального заняття від 2 до 6 разів. Цей варіант інтервального методу застосовується для розвитку анаеробно-гліколітичних можливостей організму тих, які займаються вправами.

Різновидом інтенсивного інтервального методу є інтервальний спринт. Він використовується для підвищення анаеробно-алактатних можливостей організму в легкоатлетичному бігу, плаванні, в бігу на ковзанах, в лижних гонках, веслуванні, спортивних іграх і ін. В даному випадку параметри навантаження можуть бути такими:

- інтенсивність роботи близька до граничної – 95-100% від максимальної;

- тривалість роботи – 8-15 с;

- число повторень вправ в одній серії – 10-20;

- інтервал відпочинку в кожній серії заповнюється малоінтенсивними рухами, схожими за формою з рухами під час роботи;

- кількість всіх серій в одному занятті 2-3, по мірі розвитку тренованості може бути 6-8 і більше. Інтервал відпочинку між серіями – 7-10 хв. Форма відпочинку: ходьба, біг "підтюпцем" і ін.

Залежно від характеру фізичних вправ, які застосовуються, інтервальне тренування спринту може бути направлене на розвиток силових, швидкісних і швидкісно-силових якостей.

Залежно від тривалості навантаження при черговому повторенні вправи можна виділити такі варіанти інтервального методу:

1) з поступовим збільшенням тривалості роботи;

2) з поступовим зменшенням тривалості виконання вправи;

3) з чергуванням тривалості роботи в кожній серії – наприклад, спочатку робота починається з коротких відрізків, потім збільшується їх довжина, а до кінця серії зменшується (200 + 400 + 600 + 800 + 600 + 400 + 200 м).

Залежно від зміни тривалості інтервалів відпочинку між черговим виконанням вправи можна виділити:

1) "жорсткий" інтервальний метод, коли використовуються дуже короткі або скорочувані інтервали відпочинку при збереженні високої інтенсивності роботи. Така форма побудови тренувальної роботи здійснюється на фоні стомлення, що прогресивно збільшується і, природно, що вона пред'являє дуже високі вимоги до органів і функцій організму людини. Тому цей варіант інтервального методу застосовується в основному при підготовці висококваліфікованих спортсменів;

2) "полегшений" (щадний) інтервальний метод, коли застосовуються інтервали відпочинку, що зберігають підвищену діяльність органів, підвищену діяльність систем У субкомпенсаційній фазі відновлення працездатності.

Перевага методу полягає в тому, що він дозволяє достатньо точно дозувати величину навантаження. Його застосування економить час при проведенні занять, оскільки забезпечує високу щільність навантаження і дозволяє, без небезпеки перетренуватися, швидше, ніж за допомогою будь-якого іншого методу, підвищити рівень витривалості.

Недоліком методу є порівняно монотонне чергування навантаження, що негативно позначається на психічному стані тих, хто займається вправами.

Зважаючи на швидке зростання витривалості за короткий строк настає пристосовування до цього методу. Знижується його ефективність.

Ігровий метод. Основу цього методу складає певним чином впорядкована ігрова рухова діяльність відповідно до образного або умовного "сюжету" (задуму, плану гри), в якому передбачається досягнення певної мети багатьма дозволеними способами, в умовах постійної і значною мірою випадкової зміни ситуації.

Ігровий метод не обов'язково пов'язаний з якими-небудь загальноприйнятими іграми, наприклад, хокеєм, бадмінтоном, волейболом, а може бути застосований на матеріалі будь-яких фізичних вправ: бігу, стрибків, метань і т.д. Особливо широке застосування ігровий метод знаходить при проведенні занять з дітьми дошкільного і шкільного віку. Він є методом комплексного вдосконалення фізичних і психічних якостей людини. За його допомогою розв'язуються різні завдання: розвиток координаційних здібностей, швидкості, сили, витривалості, виховання сміливості, рішучості, винахідливості, ініціативи, самостійності, тактичного мислення, закріплення і вдосконалення рухових умінь і навиків. Цей метод характерний наявністю взаємної обумовленості поведінки тих, хто займається вправами, емоційністю, що безумовно при його застосуванні сприяє вихованню етичних рис особи: колективізму, товариськості, свідомої дисципліни і т.ін.

Одним із недоліків ігрового методу є обмежена можливість дозування навантаження, оскільки різноманіття способів досягнення мети, постійні зміни ситуацій, динамічність дій виключають можливість точно регулювати навантаження як за спрямованістю, так і за ступенем дії.

Змагальний метод – це один із варіантів стимулювання інтересу і активізації діяльності тих, хто займаються вправами, з установкою на перемогу або досягнення високого результату в якій-небудь фізичній вправі при дотриманні правил змагань.

Змагальний метод застосовується для розвитку фізичних, вольових і етичних якостей, вдосконалення техніко-тактичних умінь і навиків, а також здібностей раціонально використовувати їх в ускладнених діях. Він використовується або в елементарних формах (наприклад, проведення випробувань у процесі занять на краще виконання окремих елементів техніки рухів: хто більше закине в кільце баскетбольних м'ячів, хто стійкіше приземлиться; хто точніше потрапить на планку і т.п.), або у вигляді напівофіційних і офіційних змагань, яким дається, в основному, підготовчий характер (прикидання, курсівки, контрольні, класифікаційні змагання).

Постійна боротьба за перевагу в особистих або колективних досягненнях в певних вправах – найяскравіша риса, яка характеризує метод змагання. Чинник суперництва в процесі змагань, а також умови їх організації і проведення (визначення переможця, заохочення досягнутих успіхів і т.д.) сприяє мобілізації всіх сил людини і створює сприятливі умови для максимального вияву фізичних, інтелектуальних, емоційних і вольових зусиль, а, отже, і для розвитку відповідних якостей. Свідоме виконання правил і вимог, які пред'являються до тих, хто займається вправами, в ході змагань, привчає їх до витривалості, уміння стримувати негативні емоції, бути дисциплінованими. Суперництво і пов'язані з ним міжособові стосунки в ході боротьби за першість може сприяти не тільки формуванню позитивних (взаємодопомога, пошана до супротивника, глядачів і т.ін.), але і негативних етичних якостей (егоїзм, пихатість, надмірне честолюбство, грубість). Часті максимальні фізичні і психічні зусилля, особливо з недостатньо підготовленими вихованцями, при застосуванні змагального методу можуть негативно впливати на їх здоров'я, ставлення і інтерес до занять, подальше зростання фізичних якостей, вдосконалення техніки рухів. Ефективність змагального методу досягається за рахунок умілого використовування його педагогом. Застосування цього методу залежить від вигляду і характеру фізичних вправ, статі, віку, фізичної підготовленості, стану здоров'я, властивостей нервової системи і темпераменту тих, хто займається вправами та інших чинників.

Змагальний метод змагання представляє відносно обмежені можливості для дозування навантаження і для безпосереднього керівництва діяльністю тих, хто займається вправами. Педагог керує діяльністю тих, хто змагається, головним чином, шляхом попереднього інструктажу. Безпосередньо, по ходу змагань, він може вносити лише деякі корективи, але далеко не завжди (правила змагань у ряді видів спорту: бокс, боротьба та ін. взагалі виключає таке втручання).

Одним з цінних прийомів змагального методу є визначення переможця не за абсолютними результатми, а за крутизною зростання досягнень. У цьому випадку перемога присуджується тим учасникам, які за певний термін показали більший приріст результатів.

Круговий метод (тренування) – це організаційно-методична форма роботи, яка передбачає потокове, послідовне виконання спеціально підібраного комплексу фізичних вправ для розвитку і вдосконалення сили, швидкості, витривалості і особливо їх комплексних форм – силової витривалості, швидкісної витривалості і швидкісної сили (М. Шоліх, 1966). Ті, хто займаються вправами, переходять від однієї вправи до виконання іншого, від приладу до приладу, від одного місця виконання – до іншої, пересуваючись ніби по колу. Закінчивши виконання останньої вправи в даній серії, вони знову повертаються до першого, таким чином, замикаючи круг. Назва такого тренування – "кругове", чисто умовне (рис. 9).

Виділяють декілька варіантів кругового тренування:

- за методом тривалої безперервної вправи. Заняття проводяться без перерв і складаються з одного, двох або трьох проходжень круга. Застосовуються в основному для розвитку загальної і силової витривалості;

- за методом екстенсивної інтервальної вправи. Застосовується для вдосконалення загальної, швидкісної і силової витривалості, швидкісно-силових якостей і т. д.;

- за методом інтенсивної інтервальної вправи. Він розрахований на вдосконалення швидкісної сили, максимальної сили, спеціальної, швидкісної і силової витривалості;

- за методом повторної вправи. Його пропонується використовувати для розвитку максимальної і швидкісної витривалості.

Для проведення кругового тренування наперед: 1) складається комплекс вправ; 2) визначають місця, на яких виконуватимуться вправи ("станції"); 3) на першому занятті проводять випробування на максимальний тест (МТ) по кожній вправі за умови їх правильного виконання; 4) встановлюють систему підвищення навантаження від заняття до заняття; 5) на останньому занятті рекомендується перевірити максимальний тест по кожній вправі і порівняти одержані результати з початковими. Засобами для кругового тренування можуть бути найрізноманітніші загальнорозвиваючі вправи і спеціальні, звичайно технічно не складні. Вони можуть бути циклічними і ациклічними. Вправи підбираються залежно від завдань заняття, рухових можливостей індивіда і з урахуванням перенесення фізичних якостей і рухових навиків.

На практиці віддається перевага одному з описаних методів або їх різним поєднанням. Вони чергуються в певній послідовності протягом одного або кількох суміжних занять. У кожному окремому випадку вибір методу визначається вирішуваним завданням, характером фізичної вправи і умовами його виконання, індивідуальними особливостями тих, хто займається, і можливостями самого педагога. Тут важливий творчий підхід до процесу розвитку рухових якостей (Ю.Ф. Курамшин, В.І. Попов, 1999).

ЛІтература

1. Белинович В.В. Обучение в физическом воспитании. – М.: ФиС, 1958.

2. Выготский Л.С. Развитие высших психических функций. – М.: АПН, 1960.

3. Лесгафт П.Ф. Собр. пед. соч. в 4 т. – М.: ФиС, 1953.

4. Платонов В.Н. Подготовка квалифицированных спортсменов. – М.: Физкультура и спорт, 1986. – 288 с.

5. Профессиональный спорт / Под ред. С.И. Гуськова, В.Н. Платонова. – К.: Олимпийская литература, 2000.

6. Рубинштейн С.Л. Мысли о психологии. Сборник «Ученые записки Ленинградского пед. ин-та им. А.И. Герцена». – Л.: ЛГПИ, 1940. – т. 34.

7. Скаткин М.Н. Принципы обучения // Советская педагогика, 1950.

8. Скаткин М.Н. Принципы обучения. В кн.: Дидактика средней школы. – М.: Просвещение, 1982.

9. Теория и методика физической культуры: Учебное пособие / Под ред. Ю.Ф. Курамшина, В.І. Попова. – Санкт-Петербург, 1999.

10. Теория и методика физического воспитания: Учеб. для ин-тов физ. культ.: В 2т. / Под общ. ред. Л.П. Матвеева, А.Д. Новикова. – 2-е изд., испр. и доп. – М., 1976.

11. Холодов Ж.К., Кузнецов В.С. Теория и методика физического воспитания и спорта. – М.: Academa, 2000.