Розуміння поняття «інтелект» у різних теоретичних школах

Зміст

 

Вступ. 3

Розділ 1 Розуміння суб’єктивних репрезентацій інтелекту у психології 5

1.1. Розуміння поняття «інтелект» у різних теоретичних школах. 5

1.2. Проблематика суб’єктивної оцінки та імпліцитних теорій інтелекту. 10

Розділ 2 Взаємозв’язок суб’єктивних репрезентацій інтелекту з успішністю навчання 15

Висновки. 19

Література. 20

 

 

 

Вступ

Ми живемо у суспільстві, яке вимагає від нас постійного освоєння нових форм діяльності та нової інформації. Це є важливою складовою нашої соціалізації та адаптації у суспільстві. Ми повинні щодня оцінювати свою власну компетентність у тих чи інших справах та чи має це наукову цінність?

Кожна людина вкладає в поняття інтелект, виховання, розвиток, розум власний, суб’єктивний сенс, як і в інші поняття, що робить особливими відносини між людьми, на розуміння один одного, на суб’єктивному оцінку оточування, виховання, на різні аспекти життя в соціумі.

Все це говорить про необхідність в дослідженні імпліцитних теорій.

Деякі напрямки, наприклад самосприйняття, міжособистісні відносини, досліджені досконально. Проте є і напрямки які тільки почали досліджуватись. Одним із таких є імпліцитні теорії особистості та інтелекту.

Науковою актуальністю цієї роботи є те, що такі теорії дозволяють нам відійти від звичних методів (тестування) оцінки певних категорій, наприклад, інтелект та навіть удосконалити ці методи. Зараз наявна значна кількість робіт, що присвячена проблемам висоти та адекватності самооцінки, але такому її виду як самооцінка інтелекту було приділено занадто мало уваги у наукових психологічних колах. Проте ця галузь психології має досить широке поле для теоретичних і емпіричних досліджень і вимагає певної систематизації поглядів.

Самоповага особистості передбачає адекватно високу самооцінку і прагнення до високих показників інтелекту. Проте люди керуються різноманітними імпліцитними теоріями інтелекту і уявленнями про розумну людину. Імпліцитні теорії у психології розглядаються як побутове уявлення людей щодо психологічних феноменів. Важливо розуміти взаємозв’язок між нашим уявленням про себе та іншими сферами нашого життя. У цьому і полягає соціальна актуальність.

Об’єкт дослідження: суб’єктивні репрезентації інтелекту у сучасні психології.

Предмет дослідження: кореляція суб’єктивних репрезентацій з успішність у навчальній діяльності.

Метою нашої роботи є визначення кореляції суб’єктивних репрезентацій інтелекту та особистості з успішністю у навчанні.

Згідно до мети ми ставимо перед собою такі задачі:

1) Здійснити теоретичний аналіз проблеми визначення інтелекту у психології;

2) Теоретично дослідити уявлення щодо суб’єктивних репрезентацій інтелекту.

3) Визначити зв’язок між суб’єктивними репрезентаціями інтелекту та успішності у навчанні.

Розділ 1 Розуміння суб’єктивних репрезентацій інтелекту у психології

Розуміння поняття «інтелект» у різних теоретичних школах

Інтелект відноситься до найбільш складних когнітивних здібностей особистості, що викликає певні розбіжності серед сучасних вчених вже на етапі його визначення та розуміння структури.

Вдалу метафору наводить В. М. Дружинін: «Термін «інтелект», окрім свого наукового значення (що у кожного теоретика своє), як старий крейсер черепашками, обріс безліччю повсякденних і популяризаторських тлумачень» [1; 16]. Тому для подальшого розгляду суб’єктивних репрезентацій інтелекту необхідно розуміти як визначається поняття інтелект у сучасній психології.

У Великому психологічному словнику надається декілька визначень цього поняття, що вже демонструє необхідність розглянути питання щодо проблеми визначення інтелекту детальніше:

Інтелект (англ. intelligence; лат. іntellectus – розуміння, пізнання) – 1) загальна здібність до пізнання та вирішення проблем, що визначає успішність будь-якої діяльності, що лежить в основі іншої діяльності; 2) система усіх когнітивних здібностей індивіда: відчуття, сприйняття, пам’яті, уявлення, мислення та уяви; 3) здібність до вирішення проблем без спроб та помилок [5].

У проблемі інтелекту не встановлена чітка межа між поняттями «інтелект», «розум» та «мислення». При цьому зрозуміло, що інтелект не пов’язують мораллю, емпатією, людяністю, професією і навіть рівнем освіти. Щодо цього вдало висловився А. Ейнштейн: «Не варто обожнювати інтелект. У нього є потужні м’язи, але немає обличчя».

Інтелект вивчається у багатьох психологічних дисциплінах. Наприклад, у загальній, віковій, інженерній, диференційні психології, патопсихології, нейропсихології, психогенетиці та інші. Це і зумовило виокремлення декількох теоретичних підходів до дослідження інтелекту та його розвитку, а саме:

 

1. Структурно-генетичний (універсальний спосіб адаптації);

2. Когнітивістський (набір когнітивних операцій);

3. Факторно-аналітичний (на основі тестових показників відбувається пошук стійких факторів).

Кожна з них виокремлювала своє визначення інтелекту та уявлення про його структуру. Розглянемо детальніше кожен із них.

Структурно-генетичний підхід є найбільш раннім із представлених. Його основоположником і головним ідеологом є швейцарський психолог і філософ Ж. Піаже.

Інтелект (за Ж. Піаже) – це певна форма рівноваги до якої тяжіють усі структури, що утворюються на базі сприйняття, навички та елементарних сенсомоторних механізмів [8; 2-24].

У цій концепції інтелект розглядається як адаптація чи спосіб урівноваження суб’єкта із навколишнім середовищем, що характеризується універсальністю.

Він виділяв 4 різновиди форм взаємодії «суб’єкт-середовище»:

1. Форми нижчого типу, що зумовлені анатомо-фізіологічною структури організму і утворюються безпосередньо інстинктами;

2. Цілісні форми, що утворені навиком та сприйняттям;

3. Цілісні незворотні форми оперування, що утворені образним (інтуїтивним) доопераційним мисленням;

4. Мобільні, оборотні форми, які здатні групуватися у різні складні комплекси, що утворені «операційним» інтелектом [8; 2-24].

Наступний підхід визначається як когнитивістський або когнітивний. Засновниками цього підходу є Дж. Брунер та О.К. Тихонов.

Згідно до цієї теорії інтелект визначається як когнітивна структура, специфіка якої визначається передуючим досвідом особистості.

Прихильники цього підходу проводять аналіз основних компонентів традиційних тестів для виявлення ролі цих компонентів в детермінації тестових результатів.

Цей підхід до оцінки інтелекту жорстко критикувався тоді і піддається критиці і досі.

Відомий психолог А. Біне досить скандально висловився з цього приводу: «Інтелект – це те, що вимірюють тести інтелекту».

Через кризу повноцінного охоплення усіх сторін інтелекту з когнітивного підходу виокремився факторно-аналітичний підхід, що об’єднує у собі одразу кілька концепцій.

Засновником цього підходу вважається відомий англійський Ч. Спірмен, який висунув ідею «генерального фактору» (g). У цій концепції інтелект розглядається як певна «розумова енергія», рівень якої визначається через успішність вирішення тестових завдань будь-якого характеру. Ч. Спірмен стверджував, що «генеральний фактор має найбільше значення при виконанні завдань, що пов’язані з встановленням абстрактних відношень, а найменший при виконанні сенсорних задач. Окрім генерального фактору виокремлювалися ще «групові фактори» до яких відносили механічну, лінгвістичну та математичну компетентність, а також «спеціальні фактори», які впливають на вирішення лише окремих завдань у тесті.

У кубічній моделі Дж. Гілфорда інтелект виражався через три виміри: операціями (пам’ять, пізнання, оцінювання, конвергентна та дивергентна продуктивність), змістом (символічний, семантичний та поведінковий), результатами (елементи, класи, відношення, системи, висновки). Разом із дослідниками йому вдалося диференціювати та забезпечити діагностичними засобами 98 з 120 факторів, що утворюються клітинками цього куба.

Пізніше Л. Террстоун розробив мультифакторну теорію інтелекту, згідно до якої існує 7 відносно незалежних первинних інтелектуальних здібностей. Проте дослідження Г. Айзенка довели, що між ними є тісні зв’язки і при обробці даних, що були отримані самим Террстоуном, виділяється спільний фактор.

У теорії інтелекту Г. Айзенка виділяють такі елементи як швидкість інтелектуальних операцій, наполегливість і схильність до перевірки помилок. Згідно до рівня враженості цих факторів у його авторській методиці визначається коефіцієнт інтелекту (IQ).

Популярність та визнання також отримали ієрархічні моделі С. Барта, Д. Векслера та Ф. Верона у яких інтелектуальні фактори вишиковуються у чітку ієрархію по рівню узагальненості. Найбільш розповсюдженою з них є концепція американського психолога Р. Кеттела.

У факторно-аналітичній теорії Р. Кеттела виділяють два види інтелекту що відповідають виділеним факторам: «текучий» (fluid) та «кристалізований» (cristallized). Перший залежить від спадкового фактору і відіграє важливу роль у ситуаціях які вимагають пристосування до нових умов. У другому в цій концепції відображений минулий досвід. Окрім загальних факторів інтелекту у цьому підході виділяють фактори, що обумовлені роботою аналізаторів, наприклад, фактор візуалізації, а також пов’язані зі швидкістю обробки інформації, об’ємом пам’яті, способом відтворення з довгочасної пам’яті. Окрім того виокремлюють фактори-операції, які відповідають спеціальним факторам Ч. Спірмена.

У теорії Р. Стернберга виділяються три види розумових процесів, а саме:

1. Вербальний інтелект;

2. Здатність вирішувати проблеми;

3. Практичний інтелект як вміння домагатися поставлених цілей.

Згідно до моделі Х. Гарднера складається з незалежних формально-лінгвістичного, просторового, логіко-математичного, музичного, рухового, міжособистісного та внутрішньоособистісного модулей. Кожен із них представлений вертикально розташованими рівнями: сприйняття, запам’ятовуваня, вчення.

Е.П. Торренс розглядав інтелект як модель у якій виділяв такі елементи як вербальне розуміння, просторові уявлення, індуктивні міркування, лічильна здатність, пам'ять, перцептивна швидкість, мовна швидкість.

У останні десятиліття ведеться активне вивчення інтелекту у рамках дослідження регуляторних структур психіки (А.Пажес), взаємозв’язку інтелекту та креативності (Е. Торренс) та «імпліцитних» (або побутових) теорій інтелекту (Р. Стенберг). Останні варті особливої уваги і розглядаються вченими як альтернатива оціночним шкалам та тестовим методикам оцінки цього явища.

Отже, визначення поняття інтелект не є однозначним у сучасній психології. Він розглядається через призму трьох теоретичних підходів, а саме структурно-генетичному, когнітивному та факторно-аналітичному підходах. У останньому існує декілька концепцій, найбільш цікавою з них є імпліцитна теорія інтелекту.