Період реформації та Просвітництва

КУЛЬТУРА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ.

Відродження – найвизначніша перехідна епоха людської історії. Це епоха в історії культури країн Західної та Центральної Європи.

Термін «рінашіта» (відродження), який уперше запровадив італійський живописець та історик мистецтва Дж. Вазарі в середині XVI ст., означає нову фазу в історії мистецтва, яке відродило після середньовічного «занепаду» античні норми прекрасного. В Італії це XIV–XVI ст., в інших країнах Західної і Центральної Європи – середина XV – кінець XVI ст.

Назва «Відродження» (переклад французького терміна «Ренесанс») вказує на зв’язок нової культури з античністю. В італійському суспільстві виник глибокий інтерес до стародавніх класичних мов, античної філософії, історії, літератури та образотворчого мистецтва.

Найхарактернішою рисою Відродження є розвиток гуманізму. Гуманізм від лат. людський, людяний – напрямок суспільної думки, який захищав свободу та гідність особистості, обстоював її всебічний розвиток. Гуманістична культура в центрі уваги ставила саму людину, а не божественне, потойбічне, як це робила середньовічна ідеологія. В гуманістичному світогляді аскетизмові вже не лишалося місця. Земне існування визнавали самоцінним і реальним. Пізнання природи і людини було проголошено призначенням науки. На противагу песимістичним мотивам, що панували в світогляді середньовічних схоластів і містиків, світогляд і настрій людей Відродження проймали оптимістичні мотиви: віра в людину, в світле майбутнє людства, в торжество людського розуму й освіти.

Культура Відродження невід’ємна від його гуманізму. Звільнення культури від опіки церкви; захист свободи думки; зруйнування перетинів між верствами та розкріпачення людської особистості – такими є головні принципи гуманізму Ренесансу. Сутність гуманізму епохи Відродження – захист особистості і безмежна віра в особистість. Відродження – це історична епоха, характерними, провідними рисами якої є:

1) перехід від ремесла до мануфактури;

2) великі географічні відкриття і початок світової торгівлі;

3) створення сучасних національних держав;

4) початок книгодрукування;

5) «відкриття» античності і розквіт вільнодумства;

6) скасування церковної монополії на духовне життя і виникнення протестантства;

7) перемога Нідерландської революції під релігійними гаслами кальвінізму;

8) зародження природознавства, мистецтва й літератури нового часу.

Перебіг епохи Відродження був нерівномірним у різних європейських країнах.

Існує три типи ренесансних культур:

1. Італійське Відродження. Його характеризує послідовність процесу духовного розкріпачення, виходу з-під влади церкви (як економічного, так і політичного – саме цей процес дістав назву секуляризації), художній злет, поява нових жанрів у мистецтві (та і власне мистецтва в нинішньому розумінні цього слова). Італію вважають батьківщиною культури Відродження. Саме тут ця культура вперше заявила про себе як форму мистецтва фактом появи книги віршів Данте «Нове життя» – цього першого в Європі літературного твору національною мовою.

У своєму розвиткові ренесансний тип культури пройшов декілька етапів, які були найвиразнішими в італійській культурі, де вони мали таку послідовність:

- Передвідродження, або Проторенессанс (друга половина XII – початок XIV ст.);

- раннє Відродження (XIV – початок XV ст.);

- зріле Відродження (XV – перша чверть XVI ст.);

- Високе Відродження (перша чверть XVI – середина XVI ст.);

- пізнє Відродження (друга половина XVI – початок XVII ст.).

2. Другим типом ренесансної культури вважають Північне Відродження (країни, розташовані на північ від Італії: Нідерланди, Німеччина, Франція). 288 Його перебіг був стислішим та інтенсивнішим, дещо «згорнутим». Ренесансну проблематику було зміщено із зовнішніх проявів (пластичних мистецтв, видовищ) на вирішення внутрішніх питань віри, державності тощо. Північне Відродження розпочалося в середині XIV ст. і тривало до кінця XVIII ст.

3. Третій тип ренесансних культур утворили культури, що пережили лише часткове Відродження, проживши його в короткі періоди – за 40 – 70 років і зовсім не в «чистому» вигляді, навіть порівняно з Північним Відродженням. До такого типу ренесансних культур відносять культуру Англії, Португалії, низки слов’янських країн: Чехії, Польщі, України.

В епоху Ренесансу зроблено низку великих наукових відкриттів, пов’язаних з розвитком торгівлі, мореплавства, будівництва, військової техніки. Внаслідок морських подорожей Христофора Колумба (1451 – 1506 рр.), Васко да Гами (1469 – 1524 рр.), Фернана Магеллана (1480 – 1521 рр.) було відкрито американський континент, доведено, що Земля має форму кулі, встановлено основні контури морів, океанів та суходолу. Революційний переворот стався в астрономії: польський астроном Миколай Коперник (1473 – 1543 рр.) у праці «Про обертання небесних сфер» (1543 р.) обґрунтував геліоцентричну систему Всесвіту, поклавши початок звільненню природознавства від теології. Німецький учений Йоганн Кеплер (1571 – 1630 рр.) відкрив закони руху планет, які підтверджували й розвивали систему М. Коперника.

Було закладено основи теоретичної хімії, наукові досягнення збагатили геологію, ботаніку, медицину. Іспанський медик Мігель Сервет (1509 – 1553 рр.) дослідив мале коло кровообігу, передбачив існування невидимих кровоносних судин – капілярів. Було розроблено нові методи лікування хвороб, що виходили за межі християнських догматів у поясненні біологічної структури людини, закладено принципи матеріалістичного розуміння суті живих організмів.

Необхідними атрибутами нового, буржуазного розвитку стали компас, порох та друкарський верстат. Саме книгодрукування, компас та вогнепальна зброя визначили головний вектор суспільного й культурного розвитку цієї епохи.

Всесвітньо-історичне значення для культурного прогресу людства мало винайдення книгодрукування та виробництво паперу. В середині XV ст. було винайдено книгодрукування через розбірний металевий шрифт. Заслуга винахідника книгодрукування, уродженця Майнца, що потім переїхав до Страсбурга, Йоганна Гутенберга (1400 – 1468 рр.) полягала в тому, що він винайшов можливість набору тексту завдяки металевим буквам. Крім того, Гутенберг винайшов особливий прес-верстат, що давав можливість друкувати на обох сторінках паперового аркуша. Винахід було зроблено 1445 р., він поширився Німеччиною та іншими країнами. Вже від другої половини XV ст. паперова книга почала швидко витісняти пергаментні рукописи.

Мистецтво цього часу проймали ідеї гуманізму, віра в творчі сили людини, в безмежність її можливостей, в розумний устрій світу, в торжество прогресу. В мистецтві на перший план виходять проблеми громадянського обов’язку високих моральних якостей, подвигу, образу прекрасної, гармонійно розвиненої, сильної духом і тілом людини – героя, що зміг піднятися над повсякденням. Пошук такого ідеалу і призвів мистецтво до синтезу, узагальнення, до розкриття загальних закономірностей явищ, до виявлення їх логічної взаємодії.

В епоху Відродження сталися суттєві зміни також у скульптурі: вона відокремилась від архітектури. З’явилась станкова й монументальна скульптура. Обриси споруд набули ясності й гармонії, мова форм нагадувала класичну, масштаби і пропорції стали співмірними з людиною. Саме орієнтація на людину і надавала архітектурі гуманістичної спрямованості. Істотні зміни відбулися також у прикладному мистецтві. Відійшовши від церковних законів та орієнтуючись на світські замовлення, воно стало проявляти життєствердний характер, не втрачаючи шляхетних форм і забарвлень.

Головною особливістю літературного життя епохи стало звернення до рідної, національної мови, орієнтація на справді народну форму вираження. Народна основа пронизувала всі літературні твори незалежно від місця їх написання, самобутності автора, жанру. Якісні зміни характеризували й театральне мистецтво, яке мало світський зміст, зверталось до античних сюжетів. Театр від цього часу стає літературним, втрачає рухомий характер.

Слід підкреслити, що всі види мистецтва часів Відродження об’єднували єдиний стиль, єдина змістовна й функціональна спрямованість.

Реформація (в перекладі з латини – перетворення, виправлення) – загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку XVI ст. охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церкви, він спричинив створення кількох нових церков, так званих протестантських. Реформація досить послідовно відобразила новий, буржуазний час в історії Європи, виконала ключову роль у руйнації старого феодально- патріархального укладу в культурі, мисленні, способі життя. Буржуазна

Реформація практично вимагала створення нової церкви – не феодальної, а буржуазної. Її виразниками були три найвидатніші реформатори XVI ст. – Мартін Лютер, Ульріх Цвінглі та Жан Кальвін. Реформація ідейно підготувала ранні буржуазні революції, виховавши особливий тип людської особистості, сформувавши основи буржуазної моралі, релігії, філософії, ідеології громадянського суспільства, заклавши засадничі принципи взаємин індивіда, групи й соціуму. Протестантизм сформував особливу етику, що й нині визначає свідомість і звичаї мільйонів людей у багатьох країнах Західної Європи та Нового Світу – етику праці, економічної діяльності, договірних відносин, акуратність тощо.

Паралельно зі змінами в діяльності відбувалися зміни в суспільних відносинах: розривались колишні зв’язки особистої залежності людини від людини, зникла «велика сім’я», а натомість з’явився вільний, автономний індивід, що було засадою явища під назвою «буржуазний індивідуалізм». Усе це спричинило шалене прискорення темпів життя, зростання соціальної динаміки. Сталися докорінні зміни в розвитку наукового природознавства та філософії.

На зміну феодальній ідеології прийшла доба просвітителів – філософів, соціологів, економістів, літераторів Просвітництва. На тлі історичного розвитку культури Просвітництво виокремлює величезна концентрація якісно нових ідей, народжених і реалізованих у дуже стислий термін. На відміну від попередніх, ця епоха сама дала собі ім’я: термін «просвітництво» вживали Вольтер, Й.-Г. Гердер, остаточно цей термін утвердився після статті І. Канта «Що таке Просвітництво?» (1784 р.). Цю епоху називають епохою відкриттів. Історичними рамками епохи Просвітництва є 1688 – 1789 рр..

Для цього періоду були характерні дальше зростання та зміцнення національних держав Європи, докорінні економічні зрушення, бурхливий розвиток промисловості, напружені соціальні конфлікти. У процесі формування в Західній Європі буржуазного суспільства ідеї Просвітництва розвиваються спочатку в Англії, потім у Франції, згодом у Німеччині, Італії та в інших країнах.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості», рівності та інших принципів, що випливають із самої природи, з невід’ємних «природних прав» людини.

Рушійною силою історичного розвитку та умовою торжества розуму просвітителі вважали поширення передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Просвітителі вірили в людину, в її розум і високе покликання. В цьому вони розвивали гуманістичні традиції доби Відродження.

Розум – панівна ідея Просвітництва. ЇЇ живила переконаність в існуванні відносно невеликої кількості сталих істин, здобутих завдяки здатності розуму пізнавати сутність речей і явищ. І що більше розум підносили як єдиний дієвий засіб пізнання світу, то менше могли претендувати на це інші джерела знань, насамперед релігійний досвід. Будь-яку людську діяльність вважали тепер виявом універсального закону природи, природного порядку речей.

Розвиток знань, зростання освіти вважали рушійною силою суспільного прогресу. Особливо зріс у цей час престиж філософії, яку високо піднесли геніальні вчені Дж. Берклі і Д. Юм та інші в Англії, Ф. Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, П. Гольбах, Д. Дідро у Франції, І. Кант, І. Фіхте, Г. Гегель, Л. Фейєрбах у Німеччині. Їм належать ідеї, що стали фундаментом класичної європейської філософії. Вчені та філософи упродовж усього Нового часу стали «володарями думок» суспільства. Європейська культура загалом набуває переважно раціонального характеру.

В художній літературі панівним напрямом став реалізм. Успіх у публіки має жанр роману, який дав можливість широкого, багатопланового зображення дійсності (О. Бальзак. Е. Золя, Ч, Діккенс та ін.). В образотворчому мистецтві релігійна тематика відійшла на другий план. Стали популярними романтико- героїчні полотна (Т. Жеріко, Е. Делакруа), реалістичний портретний і пейзажний живопис, сцени з народного життя, побутовий жанр, сатирична графіка, історичні сюжети (Ф. Гойя, Ж. Енгр, К. Коро, Ф. Мілде. Г. Курбе, О. Дом’є та ін.).

Художньо-мистецьке життя XVIІ ст. відбивало подих кардинальних суспільних змін.

Бароко – (від італ. barocco – вигадливий, химерний, дивний) – один із панівних напрямів у європейському мистецтві кінця XVI – середини XVIII ст. Ідеологічно стиль бароко виражав інтереси різних суспільних верств.

Релігійно-аристократичні прошарки через ідеологію та світогляд бароко прагнули зберегти свій час, привілеї та владу. У вищих сферах суспільства ідею марноти світу поєднували із жагою життя та потягом до насолод (гедонізмом). Бюргерство і народні маси, які стомилися від спустошливих війн, нестабільності життя, шукали в бароко духовний спокій. Стиль бароко досить динамічний. Йому властиві театральність, ілюзорність, емоційність, що відбивало суперечливість світобачення тогочасної людини, чия свідомість поєднувала фантазію та реальність.

Мистецтво бароко ввібрало в себе нібито несумісні елементи: ірраціональність, містику, фантастичність, експресію. Йому притаманні специфічні риси: переважання в релігійних сюжетах зображень чудес 293 та мучеництва; динаміка, яка змінює статичність та стриманість мистецтва Відродження; контрастність, асиметрія, гігантоманія, перевантаження декором, живописна ілюзорність, що прагне ввести око в оману; архітектурні ансамблі та синтез мистецтв, коли один твір поєднував різні жанри: архітектуру, живопис, скульптуру, декоративне оздоблення.

Найяскравіше бароко виявилось у католицьких країнах: Італії, Іспанії, Португалії, Чехії, Польщі; менш виразно – в Німеччині, Англії.

Батьківщиною нового стилю рококо (від франц. rocaille – мушля) стала Франція. Таку назву рококо отримав за манірність, легкість, декоративну театральність, пристрасть до складних вишуканих форм, вигадливих ліній. Він з’явився на початку XVIІІ ст. і панував до середини століття, але його вплив на європейську культуру був відчутним аж до кінця XVIІІ ст.

Рококо – суто світський стиль, досить популярний у феодально- аристократичних колах французького двору, хоч стилістично наближений до бароко. У мистецькому плані «легковажний» рококо був протилежним «важкій урочистості бароко». Довго існувала думка, що рококо – це лише відгалуження пізнього бароко, що втратив монументальність великого стилю. Проте рококо склався у власну довершену стильову систему, яка частково наслідувала бароко, але більше видозмінила його. Рококо начебто нагадував про швидкоплинність життя, закликаючи жити лише теперішнім днем, отримуючи всі його насолоди. «Після нас – хоч потоп», – цей вислів Людовика XIV може слугувати гаслом новонародженого стилю рококо і водночас епохи, що згасала.

У мистецтві рококо відчувалося тяжіння до інтимності, камерності, щирості. Воно було тісно пов’язане з побутом і прикладним мистецтвом. Світ мініатюрних форм рококо найвиразніше виявився у посуді, бронзі, меблях, порцеляні, оформленні інтер’єру. Мистецтво рококо було засноване на асиметрії, грі уяви. Сюжетна тематика – винятково еротична, любовна. Історичні, міфологічні, біблійні чи жанрові мотиви зображували крізь призму кохання. Однак за зовнішньою легковажністю цього стилю відчутними були потяг до сентименталізму, до зображення тонких почуттів, інтерес до особистості та пошуку сенсу життя.

На хвилі суспільного піднесення та формування нації у Франції XVIІ ст. виник новий художній напрям – класицизм (від лат. сlassicus – зразковий). Класицизм – це естетичний напрям і художній стиль у європейській літературі та мистецтві XVIІ – XVIІІ ст., однією з рис якого було звернення до образів і форм античного мистецтва та літератури як ідеального художньо-естетичного еталона. Його ідейним підґрунтям став раціоналізм.

Предметом мистецтва класицизму проголошували лише прекрасне та піднесене. Творці цього художньо-мистецького стилю вважали, що краса існує об’єктивно, тому її можна осягнути розумом. Прибічники класицизму відстоювали принцип «наслідування природи» і відповідно – суворого дотримання правил, встановлених під час вивчення стародавніх пам’яток. Класичний образ тяжів до зразка, що відповідало суспільно-виховній функції художньої творчості. Основні сюжети для класичного твору запозичували з міфології, історії чи біблійних текстів і типізувалися їх з огляду на тодішню дійсність.

Археологічні розкопки Помпеї, розпочаті 1748 р., наукові дослідження з античної культури значно розширювали уявлення про римське мистецтво та сприяли розвиткові нового стилю – неокласицизму (від грец. neos – новий і класицизм). Ідейним натхненником неокласицизму став Йоганн Іоахім Вінкельман (1717 – 1768 рр.) – засновник історії мистецтв як науки, автор праць з античного мистецтвознавства, що здобули європейське визнання. Працями загальнотеоретичного характеру, що вплинули на оформлення стилю, були «Розмови про мистецтво» Ж.-Ж. Руссо, котрий відстоював засади натуралізму та природності в мистецтві, а також трактат «Лаокоон» видатного представника європейського просвітництва, теоретика мистецтва та літературного критика Г.-Е. Лессінга. Отже, активний пошук ідеалу досконалої людини та суспільства, нова хвиля захоплення історією та культурою античності висунули на перший план суспільно-громадське звучання мистецького твору, його виховний потенціал.

У ХVIІІ ст. зменшилася залежність митців від приватних замовників. Головним суддею стала громадська думка. З’явилась художня критика, метою якої було оцінити витвір мистецтва з огляду на суспільні критерії. Зокрема, першою формою критичної літератури з мистецтва стали «Салони Дідро». У Франції, де нові форми мистецтва виникали особливо швидко, важливим досягненням художнього життя були публічні виставки – Салони, що їх від 1667 р. щороку організовувала Королівська академія живопису і скульптури.

З ідеологію та практикою Просвітництва був тісно пов’язаний енциклопедизм – духовно-інтелектуальний та освітній феномен європейської культури другої половини XVІІІ ст. Енциклопедистами називали осіб, які входили до складу колективу авторів французької «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел», опублікованої в 17-ти томах тексту й 11-ти томах ілюстрацій.

До видання «Енциклопедії» активно долучились видатні вчені, письменники, інженери: Ж.-Л. д’Аламбер, Франсуа Марі Аруе Вольтер, Д. Дідро, Ш.-Л. Монтеск’є, Е.-Б. де Кондільяк, К.-А. Гельвецій, П.-А.-Д. Гольбах, Ж.-Ж. Руссо, Мореллі, Г.-Б. Маблі, А.-Р.-Ж. Тюрго, Ж. Л. Л. Бюффон, Б. Л. Б. Фонтенель та ін. Конкретні розділи писали справжні фахівці своєї справи: скульптор Е. М. Фальконе, архітектор Ф. Блондель, мовознавець Н. Бозе, гравер і маляр Ж.-Б. Папійон, природознавці Л.-Ж.-М. Добантон і Н. Демаре. Були поміж авторів енциклопедичного видання і представники робітничих фахів.

Світогляд енциклопедистів був дуже різним (матеріалісти, деїсти, атеїсти), проте наукові статті сповідували передові ідеї, відбивали новітній рівень знань, обґрунтовували потребу наукового пізнання світу та його критичного осмислення.

Офіційно перший том «Енциклопедії» вийшов 1751 р., але вже після виходу другого тому (1752 р.) її видання було заборонено. «Енциклопедію» далі видавали нелегально, але після публікації в сьомому томі статті 296 Ж.-Л. д’Аламбера про віротерпимість на її видання знову наклали заборону. Потрапив до тюрми головний редактор Д. Дідро, емігрував та постійно переховувався Вольтер, почалося цькування Ж.-Л. д’Аламбера, звинуватили в єресі абата де Прада.

Після третьої заборони, коли паризький парламент засудив «Енциклопедію» до спалення (1759 р.), у редакційному колі стався розкол. Менш радикальне крило енциклопедистів почало дистанціюватись від видання, боячись переслідувань та можливої страти. Великою втратою став вихід з редакції «Енциклопедії» Ж.-Л. д’Аламбера. Посварився зі своїми однодумцями Ж.-Ж. Руссо, поступово відійшов від видання Ф. Вольтер. Із 183 авторів «Енциклопедії» людиною, чиїм життєвим подвигом стало завершення задуманої справи, був Дені Дідро. До 1789 р. «Енциклопедія» витримала ще п’ять видань. Здешевлення вартості видання зробило її доступною для широкого загалу читачів.

Видання «Енциклопедії» істотно позначилось на майбутній долі Європи. У ній з позицій раціоналізму та наукової методології було викладено основні ідейні засади Просвітництва, відбито досягнення в царині науки, техніки, мистецтва. Енциклопедисти вивели суспільну думку з глухого кута релігійно- догматичних суперечок, протистояли невігластву й фанатизму, сприяли піднесенню рівня освіченості, розвиткові й популяризації наукових знань, трансформації світогляду особистості на демократичних засадах, утвердженню в суспільстві ідей рівності й свободи, що посприяло прискоренню соціального та науково-технічного прогресу.

Отже, європейська культура XVII – XVIII ст., яка розвивалась на засадах раціоналізму та просвітництва, виробила нові методи, засоби наукового пізнання та освоєння довколишнього середовища, сформувала світогляд, вільний від феодальних забобонів, ідейно підготувала революційні зрушення в Західній Європі, що найповніше виявились в ідеалах Французької революції, віднайшла нові засоби художньо-мистецького відображення довколишнього світу.