Провідні дослідження періоду активізації розвитку методології компаративістики в порівняльній педагогіці.

Ч етвертий період розвитку порівняльної педагогіки - період активізації розвитку методології компаративістики. Провідні англомовні дослідники цього періоду та їх головні наукові досягнення: С.А. Андерсон «Значення соціальних типологій у порівняльній педагогіці» (1959), «Світові освітні системи» (1960), «Порівняльна педагогіка більш як за чверть століття: зрілість та суперечності» (1977); Дж. З.Ф. Бірідей «Дискусія з приводу методів порівняльної педагогіки» (1957), «Деякі методи вивчення порівняльної педагогіки» (1958), «Порівняльна педагогіка у Колумбійському університеті» (1960), «Порівняльний метод у педагогіці» (1964); І. Кендл «Нова ера в освіті - порівняльне дослідження» (1955), «Методологія порівняльної педагогіки»(1959); В.В. Брікман «Історичний вступ до порівняльної педагогіки» (1960), «Дослідження історичного характеру з порівняльної педагогіки» 1964), «Передісторія порівняльної педагогіки до кінця XVIII століття» (1964); Ф. Шнейдер «Концепції у порівняльній педагогіці» (1955), «Європейське виховання» (1959); Б. Холмз «Проблеми освіти: порівняльний підхід» (1965), «Порівняльна педагогіка: деякі питання методу» (1981); М.А. Екштейн «Надзвичайні засоби стримування: покарання та контроль в англійській та американській школі» (1966), «Метрополітанізм в освіті: порівняльне вивчення успіхів учителів та учнів у Амстердамі, Лондоні, Парижі та Нью-Йорку» (1974); Ф.Е. Джоунс «Порівняльна педагогіка: мета та метод» (1971) та інші. Домінування в товаристві компаративістів світового рівня англомовних науковців з Північної Америки та Європи вважається характерною ознакою періоду.

У другій половині XX століття виникають нові напрями у компаративістиці. Засновником одного з них став професор Лондонського університету Б. Холмз. У своїх роботах він обґрунтував необхідність застосування проблемного підходу в порівняльно-педагогічних дослідженнях. Такий підхід полягає в аналізі конкретних педагогічних проблем на основі порівняння шляхів їх постановки та вирішення у різних країнах. Автор сформулював коло проблем, які є найбільш актуальними для сучасних освітніх систем: демократизація середньої освіти, співвідношення між загальною та професійною освітою, принципи підготовки вчителів тощо.

Найвидатнішим французьким компаративістом другої половини XX століття став професор Сорбонни М. Дебесс, автор фундаментальної монографії «Порівняльна педагогіка». Згідно з концепцією французького науковця порівняльну педагогіку слід вважати частиною історії педагогіки, тому провідним підходом у здійсненні порівняльно-педагогічних досліджень є історичний підхід. Таку ж думку висловив ще у 1937 році І. Кендл, який писав у роботі «Національні основи освіти», що порівняльна педагогіка є не що інше, як пролонгація історії педагогіки в сучасність.

Порівняльно-педагогічні дослідження у ФРН 1960-80-х роках XX століття були зосереджені, головним чином, навколо проблем шкільництва у НДР та країнах Східної Європи. Очолювали цей напрям компаративістики професори О. Анвайлер та В. Міттер. Велика увага приділялась і дослідженню біографії та творчої спадщини А.С. Макаренка. У середині 60-х років з цією метою був створений Міжнародний дослідницький центр «Макаренко-реферат», який випустив понад 20 томів матеріалів макаренкознавчого характеру. Провідними німецькими макаренкознавцями є Л. Фрезе та Г. Хілліг.

Значного розвитку набув у другій половині XX ст. процес інтернаціоналізації освіти, чому сприяли такі чинники, як розгортання у все більш широких масштабах НТР, створення Організації Об'єднаних Націй та її спеціалізованого органу з питань освіти, науки та культури - ЮНЕСКО. Продовженням цього процесу стало створення у 50-х роках ряду міжнародних дослідницьких центрів. Серед них Інститут міжнародних педагогічних досліджень у Франкфурті-на-Майні (ФРН), Міжнародний центр педагогічних досліджень у Севрі (Франція), Інститут порівняльної педагогіки у Зальцбурзі (Австрія) та інші. Виникають і національні товариства порівняльної педагогіки. Перше з них утворилось у США в 1956 році (щорічні конференції компаративістів відбувались у США з 1935 року). Його засновником та першим президентом став відомий компаративіст В. Брікман. Поступово такі товариства були організовані у більшості країн Західної Європи, в Японії (1964), Канаді (1967), Кореї (1968), Індії (1979), Китаї (1979). Національні організації країн Європи об'єдналися в Амстердамі у 1963 р. (після установчої європейської конференції у Лондоні у 1961 році) в Європейське товариство порівняльної педагогіки.

Всесвітня рада товариств порівняльної педагогіки була створена у 1970 році. З того часу була започаткована практика проведення Всесвітніх конгресів під її егідою: Оттава (1974), Лондон (1977), Токіо (1980), Париж (1984), Ріо-де-Жанейро (1987), Монреаль (1989), Прага (1992), Сідней (1996), Кейптаун (1998), Чангбак, Південна Корея (2001). Загальна тема XI Всесвітнього форуму в Південній Кореї: «Освіта для XXI століття».

Певна активізація порівняльно-педагогічних досліджень відбувається в 60-ті роки в СРСР, коли «залізна завіса» дещо підіймається. У 1957 році в Інституті теорії та історії педагогіки АПН СРСР був створений сектор (пізніше дістав назву «лабораторія») сучасної школи і педагогіки за рубежем, який став провідним центром вивчення проблем зарубіжної педагогіки та компаративістики. У лабораторії були проведені дослідження таких комплексних тем, як «Системи освіти в зарубіжних країнах», «Теорія і практика трудового навчання за рубежем», «Організація та основні напрями педагогічних досліджень у капіталістичних країнах» та інші.

У 1966 році при Московському державному педагогічному інституті була створена лабораторія порівняльної педагогіки, члени якої М.О. Соколова, О.М. Кузьміна та М.Л. Родіонов підготували перший і єдиний в радянські часи навчальний посібник «Порівняльна педагогіка».

У 70-80-ті роки з'являються книги і статті з порівняльної та зарубіжної педагогіки, авторами яких були представники російської школи компаративістики В.П. Борисенков, Б.Л. Вульфсон, А.Н. Джуринський, В.П. Латинська, З.О. Малькова, М.Д. Никандров, В.Я. Пилиповський, К.І. Салімова, С.А. Тангян, Т.Ф. Яркі-на. У цих працях поданий аналіз основних напрямів реформування освітніх систем у розвинених країнах та країнах, що розвиваються, висвітлюються процеси модернізації змісту та методів навчання, характеризуються різні напрями педагогічної думки, співвідношення загальнолюдського та національного, загального та спеціального у вирішенні освітніх та виховних проблем у сучасному світі. Поступово зменшується ідеологічне навантаження в оціночних судженнях щодо педагогічних здобутків іноземних держав та науковців, але воно все ще дається взнаки.