Боротьба України-Руси проти татаро-монгольських завойовників

На початку XII ст. в Центральній Азії на величезній території — від Байкалу до південних окраїн пустелі Гобі — утворилася могутня військово-феодальна монгольська держава. 1206 р. її очолив хан Тимучин (Чінгісхан). Він став на шлях завойовницьких воєн. Татари були вправними вершниками, чудово володіли зброєю. Хлопці змалку вчилися їздити на конях, стріляти з лука.

Надзвичайна агресивність монголо-татар пояснюється кількома чинниками. По-перше, їхня економіка розвивалася у формі кочового скотарства, а отже, постійно вимагала нових земель і пасовиськ. По-друге, в XIII ст. у монголо-татар була ранньофеодальна держава з притаманною їй агресивністю щодо сусідів. Армія базувалася на чіткій військовій організації і суворій дисципліні. Так, за втечу одного воїна з поля бою страчували десять, а за відступ десяти страчували сотню. По-третє, об'єктом татаро-монгольської агресії ставали переважно землеробські народи.

Крім того, монголо-татари мали великий досвід захоплення міст і фортець, набутий під час походів у Китай, Середню Азію, Закавказзя. Дерев'яні стіни руських фортець не становили серйозної перешкоди для стінобитних машин, каменеметів, пороху. Нападаючи на окремі князівства, татаро-монголи створювали перевагу в силах у десятки й навіть сотні разів. Така тактика забезпечувала їм швидку перемогу.

У 1222 р. монголо-татари вийшли в Причорноморські степи й завдали поразки половцям. Їхній хан Котян звернувся за допомогою до сусідів-слов'ян. На його боці виступили князі галицькі, волинські, київські, чернігівські та смоленські. 31 травня 1223 р. на р. Калка об'єднане русько-половецьке військо зустрілося з татаро-монголами, проте через неузгодженість дій було повністю розгромлене. Загинули шість князів. Як зазначав літописець, "такої поразки ще не було ніколи". За літописними джерелами, татари поклали полонених під дошки, на яких кілька днів святкували перемогу.

Після битви монголо-татари розорили Переяславське князівство, але й самі зазнали великих втрат.

По смерті Чінгісхана похід на Русь очолив його онук Батий. 1237 р. 140-тисячна монголо-татарська армія розгромила війська рязанського та володимиро-суздальського князів. А навесні 1239-го Батий продовжив похід у руські землі. Завойовники захопили Переяслав, Чернігів і восени 1240 р. розпочали облогу Києва. Підійшовши до міста, татарський полководець побачив, яке воно гарне. Не бажаючи руйнувати його, він послав до мешканців посла з пропозицією добровільно здати Київ. Однак жителі не погодилися на це. Оборону міста очолив воєвода Дмитро, якого прислав галицький князь Данило. Понад десять тижнів тривав штурм. Татарські бойові машини великими довбнями безперервно гатили в мури. В одному місці їм вдалося пробити отвір, і ординці вдерлися до міста.

Останні захисники Києва сховалися в Десятинній церкві і звідти стріляли з луків, кидали каміння. Від ударів бойової техніки стіни храму завалилися, й усі, хто там був, загинули. 7 грудня 1240 р. хан Батий захопив Київ, зруйнував його і знищив все населення.

Внаслідок монголо-татарського нашестя країна була розорена. Занепали сільське господарство, ремесла. За несплату данини завойовники перетворювали жителів на рабів. Проте найтяжчим був так званий податок кров'ю, коли хлопчиків забирали для виховання в Орду.

Насильства з боку татар викликали народний опір. Найпоширенішими формами протесту були відмова сплачувати данину, втечі у важкодоступні місця. Іноді доходило і до збройних сутичок з ханськими збиральниками данини — баскаками.

Золотоординське іго зруйнувало господарство, і матеріальну й духовну культуру Київської Русі. Ціною величезних жертв руський народ врятував Європу від ординців.

 

8.Охарактеризуйте розвиток Київської Русі в умовах роздробленості (середина ХІ – перша половина ХІІ ст.).

 

 

Розвиток можна охарактеризувати так:

- ослаблення економічних, торговельних зв'язків між окремими землями;

- стрімко розвивалися міста, що ставали політичними, економічними і культурними центрами князівств;

- перетворення умовного землеволодіння удільного боярства на спадкове значно підсилювало економічну роль місцевої знаті, яка не бажала ділитися своєю владою;

- зміна торгівельної кон'юнктури, унаслідок чого Київ утратив роль центру торгівлі, а Західна Європа стала безпосередньо торгувати з близьким сходом.

Сучасні дослідження вчених доводять, що феодальна роздрібненість закономірним етапом у розвитку середньовічного суспільства. Про це свідчить і та обставина, що всі народи і держави Європи пережили її. Роздрібненість була викликана подальшою феодалізацією давньорусько-і іі суспільства, поширенням соціально-економічного розвитку на місцях. Якщо раніше Київ був осередком усього суспільно-економічного, політичного, культурного та ідеологічного життя країни, то із середини XII ст. з ним уже суперничали інші центри: старі - Новгород, Смоленськ, Полоцьк - і нові - Володимир-на-Клязьмі та Галич.

Русь роздирали княжі усобиці, великі та малі війни, що постійно точилися між феодалами. Однак усупереч поширеній думці Давньоруська Держава не розпалася. Вона тільки змінила форму: на місце одноособовій монархії прийшла монархія федеративна, за якої Руссю спільно правила група найбільш впливових і сильних князів. Історики називають такий спосіб правління «колективним сюзеренітетом».

Роздробленість послабила державу політично, але сприяла розвитку економіки та культури на місцях. Вона, певною мірою, заклала підвалини трьох східнослов'янських народностей: української, російської та білоруської. Періодом припинення роздробленості на східнослов'янських зем-іиіііі|)ішнято вважати останні десятиріччя XV ст., коли утворилася Россійскьа централізована держава, а українські та білоруські землі потрапили під владу Литви, Польщі, Угорщини та Молдавії.

 

 

9.Визначте особливості політичного і соціально-економічного розвитку Галицького і Волинського князівств у ХІ – ХІІ ст.

Південно-західні князівства Волинське й Галицьке відокремилися від Київської держави кожне своїм шляхом. Галицькі й Волинські землі займали територію від Карпат і Дністровсько-Дунайського Причорномор’я на південному заході до Литви і Полоцької землі на півночі. На заході вони межували з Польщею та Угорщиною, на сході – з Київським князівством і Турово-Пінською землею. Найбільшими волинськими містами були Любомль, Каменець (нині – м. Камінь-Каширський), Червен, Холм, Белз, Луцьк, Кременець. До Волині тоді належала і пізніша Галицька земля.

Після політичного розпаду Київської Русі на Волині утвердилась київська гілка династії Мономаховичів. Її засновником став внук Мономаха, син Мстислава Великого – Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі з перервою від 1136 р. до 1154 р. Водночас у 1146–1154 рр. з перервами Ізяслав був великим князем київським.

У 1170 р. помер волинський князь Мстислав Ізяславич і князівство було поділене між його синами: Роман отримав Володимир, Святослав сів у Червені, Володимир почав князювати у Бересті, Всеволод – у Белзі.

Найбільший вклад у розвиток князівства вніс Роман Мстиславич. Він був сином Мстислава з роду Мономаха та Агнеси, польської княжни. У дитинстві жив у Польщі, згодом княжив у Новгороді Великому, а з 1170 р. – у Володимирі-Волинському, який залишався центром Волинського князівства.

Син Володаря Володимирко (1141–1153 рр.) об’єднав усе Підкарпаття під своєю владою і у багатолітній війні з великим київським князем зумів остаточно тут закріпитися.

У 1141 р. він переніс столицю з Перемишля до міста Галича (нині – с. Крилос) на р. Луква – притоці Дністра. З того часу ми можемо говорити про Галицьке князівство.

Найбільшої могутності воно досягло за правління в 1153–1187 рр. Ярослава Осмомисла. Його володіння простягались вздовж Дністра далеко на південь. Навіть землі в нижній течії Дністра й Дунаю опинилися в залежності від Галича. Зросло значення Дністра в міжнародній торгівлі, а це, відповідно, сприяло розвиткові міст князівства.

Однак найважливішою галуззю економіки, яка приносила величезні прибутки князям і боярам, було добування і продаж солі. Крім того, через Галицьку землю проходили міжнародні торговельні шляхи із Західної Європи до Києва і далі на Схід, а також зі Скандинавії і Прибалтики на Балкани, до Константинополя. Мито з купців також ішло до княжої казни та боярських комор.

Основними центрами Галицької землі були міста Перемишль, Звенигород Галицький, Теребовль, Галич. Навколо Перемишля розташувалися міста-фортеці Любачів, Ярослав, Сянок. Головним містом Галицької землі у XII ст. стало м. Галич. Місто мало міцну фортецю. Тут були ювелірні, гончарні, ковальські, склоробні майстерні. Галич із білокам’яними храмами, оздобленими різьбою і декоративною керамікою, кам’яними й дерев’яними палацами знаті, потужними валами та дерев’яними стінами навколо центральної частини викликав захоплення сучасників.

Політичною особливістю розвитку Галицької землі був великий вплив на всі сфери державного життя місцевого боярства, яке вело свої родоводи ще з часів існування на цих землях племінних княжінь білих хорватів, тиверців та уличів.

 

10.З’ясуйте обставини утворення Галицько-Волинського князівства. Дайте оцінку діяльності князя Романа Мстиславовича.

 

Скориставшись смертю Володимира, у 1199 р. до Галича негайно вступило військо волинського князя Романа Мстиславича (1173—1205), який був одним із претендентів на галицький престол.

Захопивши Галич, Роман приєднав нові володіння до своїх Волинських. Таким чином відбулося об’єднання Галицького і Волинського князівств у єдину Галицько-Волинську державу. Це об’єднання було подією великої історичної ваги, оскільки постало князівство, яке стало претендувати на центр об’єднання земель Південно-Західної Русі, тобто українських земель.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинського князівства сприяло вдале географічне положення. Воно розташувалося на перехресті важливих торговельних шляхів і було важкодоступним для набігів кочовиків. Віддаленість від Києва послаблювала залежність від центральної влади. До того ж, ставши єдиним князівством, Галичина і Волинь змогли об’єднати свої сили для боротьби з агресією сусідніх Польщі та Угорщини, а пізніше монгольської навали і наступу хрестоносців.

 

Галицько-Волинське князівство.

 

На піднесення Галицько-Волинського князівства також впливала енергійна політика князів Романа Мстиславича і Данила Романовича (Галицького), а існування багатих родовищ солі, родючих земель, розвинутого ремесла сприяло розвитку торгівлі та економічному зростанню цих земель.

 

Нове князівство завдяки діяльності Романа Мстиславича майже відразу набуло авторитету як серед руських князів, так і серед сусідніх держав.

Роман Мстиславич був сміливою, твердою і рішучою людиною. Він завжди досягав поставленої мети. Ще з юнацьких років поринув у вир політичної боротьби. У 1168 р., ставши новгородським князем, Роман разом із батьком, волинським князем Мстиславом, зміг стримати зазіхання на свої землі володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського. По смерті батька в 1173 р. Роман Мстиславич посів волинський престол і відстояв своє право на нього.

Захопивши Галич, Роман переніс туди свою резиденцію. Для утвердження своєї влади він відмовився від обіцянки, даної боярам, а з тими, хто був невдоволеним його діями, жорстоко розправлявся. Унаслідок цього багато бояр було страчено, а деякі були змушені рятуватися втечею. Виправдовуючи свої дії, Роман говорив: «Не почавивши бджіл, меду не наїшся». Після такої кривавої розправи решта боярства не наважилися виступити проти нього. Свідченням зміцнення його влади було те, що літописець називає Романа «самодержцем всея Русі». Цей титул перекладений із грецького титулу візантійських імператорів як «автократор».

 

Для подальшого зміцнення своєї держави Роман Мстиславич розширював її кордони, організовуючи походи на литовців, половців, поляків. Як зазначається в літописі, Роман «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Адже він кидався на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись,...переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха...» Походи проти литовців супроводжувалися насильним прирученням їх до землеробства.

Його послів і купців приймали в Константинополі, Німеччині, Польщі, Угорщині. У його володіннях шукав притулку візантійський імператор Олексій ІІІ Ангел, що в 1204 р. був вигнаний із Константинополя хрестоносцями.

Важливим у політиці князя було прилучення ним до своїх володінь у 1202 р. Києва. Кияни охоче перейшли під його владу, відкривши перед князем браму міста.

 

Після приєднання Києва під владою Романа Мстиславича опинилися Галицьке, Волинське, Київське і Переяславське князівства, тобто всі землі, що складають сучасні українські, за винятком Чернігівської. За обширом територій його володіння перевищували розміри Священної Римської імперії. Здобувши Київ, Роман до свого титулу додав ще й великий князь.

Активна зовнішня політика князя призвела до його втручання в боротьбу між прихильниками римських пап (ґвельфів) та імператорів (ґібелінів), у якій він зайняв бік останніх. Рухаючись до Німеччини, він несподівано зіткнувся із загоном краківського князя. Бій відбувся в липні 1205 р. під Завихвостом. Про цю подію французька хроніка повідомляє: «Король Русі на ім’я Роман, вийшовши за межі своїх кордонів і бажаючи пройти через Польщу до Саксонії... за волею Божею вбитий двома братами, князями польськими, Лешком і Конрадом, на річці Вісла».

Раптова смерть князя перешкодила здійсненню його планів. Без могутньої влади правителя об’єднані ним українські землі не могли перетворитися на єдине утворення зі стійкими економічними й політичними зв’язками, і після смерті Романа Мстиславича створене ним об’єднання земель розпалося. Деякі дослідники називають його першою дійсно українською державою.

 

 

16.Охарактеризуйте основні напрямки соціально-економічного розвитку українських земель XIV - першої половини XVI ст.

Основою економіки українських земель у складі Великого князівства Литовського, починаючи з XIV і протягом XVI ст., залишалися хліборобство і традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство. Промисли переважали у господарській діяльності значної частини населення України. Це пояснювалося наслідками монгольської навали і небезпечним сусідством з «Татарією». Внаслідок цього й занепала аграрна культура. Величезні обшири східноукраїнських земель, їх родючість і багатий рослинний та тваринний світ дивували сучасників-іноземців (М. Литвин, А. Ґваньїні тощо), збезлюднівши, перетворилися на суцільні мисливські й бортні «уходи» (угіддя). Вони стали тереном особливої форми експлуатації природних багатств – сезонного «уходництва». Його провадили приходні – не лише промисловики-професіонали, а й – все більше – міщани та селяни. У XIV–XV ст. значна частина останніх знову, як і в давні часи, платила данину медом і шкурками хутрових звірів (куниць, білок, бобрів, лисиць тощо). Бортні землі становили самостійні господарські об’єкти – предмет пожалувань литовських князів. Аналогічна картина спостерігалася й на землях, які у XVI ст. опинились у складі Московської держави: військово-служилому люду при розміщенні на території Сіверщини найчастіше роздавали «за пашню» бортні угіддя. Із поширенням влади Великого князівства Литовського на Дике Поле, на цих землях розвивалося все більше видів уходів. Серед цих категорій уходників: соляники – попередники чумаків, а також ті, хто ходили «за медом», «на м’ясо» (стрільці), бобровники, рибні ловці та інші. Уходи бували ближчі і дальші. Уходники навіть об’єднувалися в промислові артілі, ватаги або десятки (хоча їх чисельність була переважно більшою), обирали з-поміж себе керівників, платили данину місцевим пограничним старостам (черкаському та ін.) своїм продуктом. Промислова діяльність, яку живив стабільний попит на продукти мисливства, бортництва та рибальства, перетворюючись на постійне заняття, значно обмежувала господарську ініціативу населення. Це породжувало залежність Полісся й Середнього Подніпров’я від довозу зерна, зокрема із західноукраїнських земель, де аграрні відносини набули більш зрілих форм і звідки, починаючи з середини
XVI ст., хліб став експортуватися у Західну Європу.

 

17. З'ясуйте основні умови Люблінської унії та її наслідки для України.

На початку XVI ст. Велике князівство Литовське постало перед загрозою занепаду (причини: поразка у війні з Москвою, загроза з боку української знаті, небезпека збоку татар на південних кордонах). Наслідком цього стало підписання Люблінської унії між Литвою і Польщею. У січні-серпні 1569 р. у Любліні був скликаний сейм, на який винесено проект повного приєднання литовських земель до Польщі.
Негативним наслідком Люблінської унії стало повне панування Речі Посполитої на українських землях, яке тривало до кінця XVIII ст., утвердження необмеженої влади польських магнатів, посилення соціального, національного і релігійного гніту українського населення, втрата можливостей творити самостійну державу.
Разом з тим, в сучасній історіографії висловлюється думка і про позитивні наслідки Люблінської унії: об’єднання всіх українських земель заходу і сходу, українське суспільство було повернуте до більш цивілізованого Заходу (до Європи), вона на певний час рятувала українські землі від Москви і Туреччини. Врешті, Люблінська унія привела до посилення протесту українського народу проти гнобителів, до національно-визвольної боротьби в кінці XVI-XVII ст.
Основними пунктами Люблінської унії є такі факти, як:
1. Обєднання Польщі та Литви в єдину федеративну державу очолювану виборним монархом, що одночасно був і польським королем і литовським князем. Він обирався на спільному польсько-литовському сеймі.
2. Було створено єдиний сейм та єдину грошову систему. Кожна держава мала окреме законодавство, свою судову

· систему, свої центральний та територіальний уряди. В Литві власний сейм ліквідовувався.
3. До складу Польщі перейшли такі українські землі, як: Підляшшя, Волинь, Брацлавщина та Київщина.
Було утворено 7 воєводств:
-Руське(Львів);
-Белзьке(Белз);
-Брацлавське(Брацлав);
-Київське(Київ);
-Подільське(Кам’янець);
-Підляське(Дорогочин);
-Волинське(Луцьк).

 

18. Визначте причини, мету, суть і наслідки Берестейської церковної унії.

Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церкви України та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р.
Основні причини укладення унії для православних єпископів.
1. Основна мета польської влади. Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.
2. Основні причини укладення унії для православних єпископів. Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:
а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;
б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;
в) необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;
г) саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.
3. Основні причини укладення унії для католицьких священиків і польської шляхти. Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:
а) необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель;
б) можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я.
в) майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.
4.Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

 

19. З'ясуйте причини виникнення козацтва, його заняття, побут, звичаї.

Перші письмові згадки про українських козаків зустрічаються у 1489 р. та 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст.
Козацтво виникло на південноукраїнських землях - на території від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким Полем: після нашестя монголо-татар, а потім, унаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюділи і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запорожжя - степи за порогами Дніпра.
Причини виникнення
- Наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством.
Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства.

· Селяни та міщани тікали від феодальних повинностей та державних податків.
Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.В окремих випадках - організаторська роль місцевих, прикордонних землевласників і урядовців.
Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти.
Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для оборони від турецько-татарської агресії козаки об'єднувалися у військові загони. Вони і самі завдавали ударів татарам та туркам: спускаючись по Дніпру на своїх великих човнах - "чайках", вони нападали на татарські гарнізони, турецькі галери, фортеці.
Етнічний склад козацтва
Основна маса козаків поповнювалася за рахунок українців, були серед них і білоруси, росіяни, молдавани. Траплялися поляки, татари, серби, німці, французи, італійці, іспанці, представники інших етносів, проте такі випадки мали поодинокий характер.
І тому оцінки етнічного складу козацтва як інтернаціонального є неточними. Козацький край, за висловом сучасного історика В. Борисенка, був "національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси".

 

20. Обгрунтуйте обставини виникнення та устрій Запорозької Січі, її роль в історії.

Козацтво розвивалося на широкій соціальній основі. Серед нього були селяни, міщани, феодали, духовенство. Запорозька Січ стала прихистком для всіх, хто виступав проти соціального і національного гніту, хто над усе цінував волю. Крім українців, що становили переважну більшість, тут було багато росіян, білорусів, литовців, грузинів. Потрапляли також італійці, французи й навіть араби. Козак був людиною іншого, волелюбного соціально-політичного світогляду та інакшої психології. Така соціальна верства не вписувалася в рамки феодальної суспільної організації.
У 50-х роках XVI ст. козацтво як окремий стан створило свою військово-політичну організацію - Запорозьку Січ. Вона істотно вплинула на подальшу еволюцію козацтва, дала суспільству добрих організаторів, впливових політичних діячів, талановитих воєначальників. Україну як Козацьку християнську республіку (К. Маркс) визнали суб'єктом міжнародних відносин.Сьогодні можна вести дискусії довкола теорії, історії держави і права, співвідносити їх зі специфікою державотворчості часів Запорозької Січі. Наприклад, це державне утворення не мало всіх ознак держави (у Запорозькій Січі не було громадянства, в ній не існувало як таких економіки, фінансової системи, господарської інфраструктури, власної монети, великих міст як центрів політичного життя, ремесла і торгівлі). Навіть за часів найвищого розвою чисельність її населення не перевищувала 100 тисяч осіб. Такі факти.
Але ніхто не заперечить того, що Запорозька Січ унаслідок історичних обставин перетворилася на життєздатний політичний організм, який виконував функції держави нашого народу. Це - цілий період в історії державності України.
Державотворча практика в Україні, пов'язана з існуванням Запорозької Січі, не обмежується періодом із середини XVI - першої половини XVII ст. Січ і далі існувала як окреме державне утворення одночасно з феодальною Українською Гетьманською державою, створеною Б. Хмельницьким, аж до кінця XVIII ст.
Аналізуючи роль і місце Козацької республіки в історії державності нашого народу, не слід залишати поза увагою роль козацтва, козацького ідеалу в розвитку структури українського суспільства. У свідомості селянина, простого виробника, кріпака закріпилося уявлення про козака як людину, вільну від усіх (крім військового) обов'язків перед паном і державою. Козаки мали особливі імунітетні права, особисту свободу, могли володіти землею, були непідсудні польському суду.
Селянин-хлібороб не бажав відриватися від землі, сім'ї, власного господарства і займатися небезпечним козацьким ремеслом. Але його притягували козацькі привілеї, і він прагнув їх здобути. З кінця XVI ст. таке явище набуло загальноукраїнського

· розмаху. Широкі верстви населення боролися за права та привілеї силою зброї, здіймали повстання.