Книга для батьків» А.С.Макаренка. Типи батьківських авторитетів. Умови виховання щасливих дітей у сім’ї.

У своїх теоретичних працях та практичній діяльності, зокрема в “Лекціях про виховання дітей”, “Книзі для батьків”, А.С. Макаренко змістовно обґрунтував новаторську ідею єдності дій сім’ї, школи і громадськості з виховання всебічно розвиненої особистості, розкрив загальні умови сімейного виховання, типи справжнього і фальшивого авторитету батьків, роль дитини у сімейному господарстві, висвітлив особливості трудового та статевого виховання в сім’ї, формування у дітей навичок культури поведінки та інші питання взаємодії сім’ї, школи і громадських організацій.

А.С. Макаренко був одним з перших радянських педагогів, хто висунув ідею єдності різних виховних установ – школи, сім’ї і громадськості – у формуванні особистості. Це вимагало „педагогізації середовища”, тобто створення і формування основ педагогічної культури різних верств населення. Саме на реалізацію цієї ідеї були спрямовані його „Книга для батьків”, „Лекції про виховання дітей”, численні виступи з питань сімейного виховання. У них А.С. Макаренко вперше сформулював основи сімейної педагогіки, визначив її цілі і задачі, показав, що саме в такому соціальному виховному осередку як сім’я, закладаються основні риси особистості майбутніх громадян, формуються розумові здібності, характер.

У „Книзі для батьків” А.С. Макаренко писав, що людина не може бути вихована безпосереднім впливом однієї особи, які б якості ця особа не мала. Виховання є процес соціальний у найширшому значенні. Виховує все: люди, речі, явища, але передусім і якнайбільше – люди. З них на першому місці – батьки і педагоги.

А.С. Макаренко вніс багато цінного, творчого й оригінального в розробку різних питань сімейного виховання. Головну умову правильного сімейного виховання він бачив у наявності повної сім’ї, цілісності та єдності сімейного колективу, де батьки живуть дружно між собою. Він вважав виховання в сім’ї невід’ємним від сімейних відносин і ставив у безпосередню залежність від цих взаємостосунків успіхи виховної роботи в сім’ї.

Важливою умовою ефективності сімейного виховання є, на справедливу думку А.С. Макаренка, весь сімейний устрій, збереження між всіма членами сім’ї певної моральної атмосфери. Він постійно підкреслював, що турбота про всебічний розвиток дитини, формування її особистості не тільки головний обов’язок батьків, але і їх обов’язок перед державою.

До загальних педагогічних умов виховного впливу на дітей А.С. Макаренко відносив також організацію всього життя сім’ї з урахуванням будь-яких дрібниць, істинний батьківський авторитет, заснований на знанні життя дитини, уважному ставленні до всіх її успіхів і невдач, відповідальності батьків за виховання дітей, наявність в сім’ї вимогливої дисципліни.

Звертаючись до батьків, А.С. Макаренко нагадував їм, що вони виховують у своїх дітях майбутню історію країни. Тому найнеобхіднішою умовою правильного сімейного виховання він вважав знання і розуміння батьками цілей виховання, формування в сім’ї тих рис і якостей характеру, без яких неможливе виховання майбутнього громадянина.

Головними завданнями, які ставив А.С. Макаренко перед сімейним колективом, було виховання людських потреб, приведення їх до тієї певної моральної висоти, яка здатна вести людину до її подальшого вдосконалення. При цьому він говорив, що закласти фундамент морального виховання можна лише тоді, коли батьки не прощають дітям неправильної поведінки, не дають права на недоліки, вимагають у всіх випадках дотримання етичних норм. Таким чином батьки виховують у своїх дітей звичку завжди поступати правильно.

У своїх вимогах до сімейного виховання А.С. Макаренко виходив з тієї педагогічної концепції, що в сім’ї, як і в школі, виховання повинне бути комплексним, тобто, навчання повинне поєднуватися з трудовим, моральним, фізичним і естетичним вихованням. Розкриваючи сенс і значення трудового виховання в сім’ї як необхідної умови виховання майбутнього громадянина, А.С. Макаренко, передусім, підкреслював необхідність гармонійного поєднання трудового і етичного виховання. Головну вимогу правильного трудового виховання в умовах сім’ї він убачав у тому, щоб дитина все, що можна, робила сама.

А.С. Макаренко, спираючись на дані педагогіки і психології, пояснював батькам, що дитина від народження не наділена трудовими якостями, що їх потрібно виховувати. Він неодноразово детально зупинявся на думці про те, що у вихованні в дитини активності й ініціативи в роботі велике значення має виховання її почуття відповідальності за доручену справу, її виконання. Батьки повинні вимагати тільки те, що доступне для дитини, під силу їй, але обов’язково добиватися виконання і перевіряти якість роботи.

Великого значення А.С. Макаренко надавав розумовому розвитку і вихованню дітей в сім’ї. Він приходить до висновку, що, якщо батьки повністю використовують у цій роботі газету і книгу, кіно, театр і музей, вони дадуть своїм дітям дуже багато не тільки в їх розумовому розвитку, розвитку їх пізнавальних інтересів, в області набуття знань, але і в справі виховання характеру. Отже, А.С. Макаренко і тут відзначав, що вирішальну роль в сімейному вихованні відіграє моральна атмосфера сім’ї, її культурний рівень.

Він неодноразово підкреслював, що провідна роль у виховному впливові на дітей належить авторитету батьків. При цьому він говорив, що авторитет батьків не дається від природи, його потрібно завойовувати. В спеціальній лекції «Про батьківський авторитет» видатний педагог приділяв багато уваги питанню, якими шляхами підтримувати батьківський авторитет, детально розглядав і розвінчував помилкові типи батьківського авторитету. Фальшивими А.С. Макаренко називав авторитет придушення, любові, доброти, резонерствування, відстані, чванства, ученості, веселості, підкупу та інші. Він стверджував, що основною умовою ефективного виховання буде завжди власна поведінка батьків. У сімейному вихованні немає готових рецептів, єдиних порад, зазначав педагог, бо кожна сім’я – явище індивідуальне.

 

83. Принцип оптимізму у виховній системі А.С.Макаренка.
Новою проблемою в педагогіці були розроблені А.С. Макаренком питання виховання особистості з позицій демократизму, гуманізму та оптимізму. У роботі „Горький у моєму житті” педагог, розкриваючи сутність гуманного підходу до особистості, зазначав, що основним принципом його педагогічної діяльності завжди було: якомога більше довіри і поваги до людини та, разом з тим, якомога більше вимогливості до неї.

Розробляючи сутність оптимізму, А.С. Макаренко радив підходити до виховання особистості з оптимістичною гіпотезою, бачити в ній кращі позитивні якості, спиратися на них у вихованні. Але якщо людина помиляється, відкрито засуджувати її поведінку. Такий підхід до людської особистості є підходом діалектичним і дає найбільший виховний ефект.

 

84. Питання педагогічної підготовки та формування педагогічної майстерності у творчості А.С.Макаренка.
У складних соціально-педагогічних умовах загострення в Україні боротьби різних течій у педагогіці й психології в другій половині 20-х – початку 30-х років ХХ століття А.С. Макаренко виступив зі зрілою теоретичною концепцією, заснованою на діалектичному підході до проблем виховання, знанні вітчизняної та зарубіжної спеціальної літератури, досвіді вчительської діяльності й експериментальної роботи в колонії та комуні. Розглядаючи проблеми діалектики педагогіки, А.С. Макаренко сформулював три висновки щодо теорії виховання:

а) педагогічна логіка побудована на діалектичних засадах, при вирішенні виховних питань спирається на мету виховання;

б) метою виховання визначаються його завдання, зміст і засоби;

в) жодний виховний засіб не може бути постійним, завжди корисним і таким, що діє однаково точно.
Педагогами, зазначав він, необхідно призначати осіб, які добре знають практичну педагогічну роботу, а не тільки мають диплом. Слід також спрямовувати зусилля на підвищення грамотності вихованців, забезпечення санітарії, створення єдиного колективу дітей і педагогів, педагогічно доцільну організацію дитячих колективів та їх виховної діяльності, збереження гуртожитків, налагодження чіткої організації праці та відпочинку дітей, турботу про їх здоров’я.

 

85. Гуманістична педагогіка В.О.Сухомлинського: мета освіти, організація навчального співробітництва.

Соціально-педагогічна діяльність — особистісно зорієнтована, оскільки зосереджується на вирішенні індивідуальних проблем, які виникають у процесі соціалізації конкретної людини, засобами вивчення її особистості та довкілля, складання індивідуальної програми допомоги; сприяє дітям і молоді зорієнтуватися у вирі суспільних подій та явищ, в оволодінні соціальним досвідом, самостійному пошукові професійного і життєвого шляху та є складовою навчально-виховного процесу школи, його невід'ємною підсистемою. Теоретичний аналіз проблеми цієї діяльності у сучасній педагогічній науці (Вороніна Г.А., Галагузова М.А., Звєрєва І.Д., Капська А.Й., Коваль Л.Г., Мардахаєв Л.В., Міщик Л.І., Шептенко П.А., Семенов В.Д. та ін.) засвідчив пріоритетність підходів щодо забезпечення її превентивного, профілактичного характеру.

 

Об’єктом роботи– педагогічна спадщина В.О.Сухомлинського, предмет дослідження – аналіз педагогічних ідей великого педагога.

 

Джерела роботи– праці видатного педагога - Сухомлинський В. О. Вибрані твори: У 5-ти т. — К., 1976-1978, а також аналітичні матеріали та статті у педагогічних журналах.
Співробітництво вчителя з учнем – це гуманістична ідея спільної розвиваючої діяльності учнів і вчителів, яка базується на взаєморозумінні, проникненні в духовний світ один одного, колективному аналізі ходу і результатів цієї діяльності. Учні мають зрозуміти та засвоїти основні правила обговорення у класі, водночас і вчителі повинні зрозуміти та засвоїти певні основні прийоми міжособистісного спілкування для полегшення роботи з класом. Нижче наводиться кілька корисних ідей для учнів і вчителів що мають підвищити рівень їх взаєморозуміння та ефективність навчання. Дискусії, доповіді та виконання завдань у класі проходять значно ефективніше, коли кожен учень знає правила та виконує їх. Правила вимагають навчитися користуватися своїми правами та керуватися своїми обов’язками.

Говорячи про роль педагогічного, як навчального співробітництва, потрібно враховувати його основні аспекти:

1) взаємодія “учитель-учень”,

2) взаємодія “учень-учень”(у парах чи трійках),

3) загальногрупова взаємодія учнів у навчальному колективі,

4) взаємодія “учитель-учительський колектив” у системі міжпредметних зв’язків.

86. Морально-духовне та етико-естетичне виховання дітей у Павлиській середній школі.
• у 1948 році Василь Олександрович стає директором Павлиської середньої школи, починає виступати зі статтями на сторінках республіканських та всесоюзних журналів, у 1955 році захищає кандидатську дисертацію «Директор школи – керівник навчально – виховної роботи» у Київському університеті ім.Т.Шевченко. Через рік виходить з друку його перша монографія «Виховання колективізму у школярів». Всього В.О.Сухомлинський написав 50 монографій і книг, 625 статей, серед них такі програмні твори, як «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Етюди про комуністичне виховання», близько 1500 оповідань і казок;
За В.О.Сухомлинським, трудова діяльність має істотні резерви естетико-виховного впливу. Але ці резерви можливі лише за певних педагогічних умов, серед яких учений називав підготовку учнів до сприймання праці як процесу творення краси. Адже «краса облагороджує тільки тоді, коли людина працює, створюючи хліб для життя й красу для того, щоб не було життя тільки заради хліба.

Естетична освіта покликана збагатити уявлення учнівської молоді про красу людини, розкрити потенціал її фізичних, психічних, духовних і творчих сил. За В.О.Сухомлинським, саме тому особливої актуальності в педагогічній теорії і шкільній практиці набуває питання формування в молоді естетичного ставлення до найважливіших проявів людського в людині.

Одним з таких проявів є фізична краса. Завдяки засобам естетичної освіти вчителі досягають значних результатів у фізичному розвитку дітей. Учні привчаються розуміти фізичні вправи та заняття окремими видами спорту як необхідну передумову гармонізації своїх фізичних сил, підготовки до активного способу життя. У своїх педагогічних розвідках В.О.Сухомлинський підкреслював: «Естетичне виховання тісно пов’язане з фізичним вихованням. Ми прагнемо утвердити уявлення про гармонійно розвинуте тіло, про красу в праці, в русі, в подоланні труднощів».

Актуальна проблема естетичної освіти – формування в учнів уявлень про психічну культуру людини. Адже краса, як писав В. О. Сухомлинський, – це могутнє джерело духовності людини. За думкою павлиського мислителя, такі психічні прояви, як сприймання, мислення, уява тощо важливо розглядати за допомогою творів літератури і мистецтва. Він вважав, що на конкретних прикладах шкільного життя можна бачити, що «сприймання, осмислення краси – це основа, стрижень естетичного виховання, серцевина тієї естетичної культури, без якої почуття залишаються глухими до всього прекрасного». Щоб осягнути красу навколишньої дійсності й мистецтва, треба виявляти інтелектуальну й творчу активність, самостійно сприймати її, оцінювати як зовнішні, так і внутрішні прояви естетичного. Акцентуючи на цьому увагу, В.О.Сухомлинський наголошував, що «естетичне сприймання творів літератури, музики, образотворчого мистецтва також потребує активної діяльності. Ця діяльність полягає в естетичній оцінці, в глибокому переживанні тих якостей, що їх має предмет сприймання сам по собі».

Пріоритетним у роботі школи педагог вважав також питання щодо прилучення молоді до естетики навколишнього середовища. Цей напрям у системі естетичної освіти має сприяти вихованню в учнів дбайливого ставлення до природного, предметного, соціального та художнього середовища. Досвід Павлиської школи показує, що естетичне ставлення до природи виховує витонченість почуттів, допомагає відчути красу. Тому «вже в роки дитинства кожен має вчитися відкривати красу природи, щоб духовне життя дитини і природа немовби поєднувались інтелектуальними, емоційними, естетичними, творчими нитками. Важливо, щоб джерелом думки й почуттів було пізнання явищ природи, її краси».

Не менш значущим у формуванні естетичної свідомості учнів є предметне середовище, його емоційне забарвлення і краса. В.О.Сухомлинський наголошував: «Естетична цінність речей, які оточують нас, не збігається з їх ціною, вираженою у вартості. Ми добиваємося того, щоб усе, що оточує дітей, було для них з естетичного боку неоціненним, тобто щоб у все було вкладено велику працю, піклування, хвилюючі почуття. Естетичне сприймання довкілля – справа глибоко суб’єктивна, яка залежить від активної діяльності, спрямованої на естетичне освоєння дійсності».

За поглядами Василя Олександровича, школа як центр естетичної освіти повинна орієнтуватися на активне використання естетичних можливостей соціального оточення. Щоденне спілкування вікових груп між вчителями й учнями істотно впливає на свідомість школярів, культуру їхніх почуттів і поглядів. З цього приводу В. О. Сухомлинський зазначав: «Від того, як вихователь зуміє навчити своїх вихованців відчувати серцем внутрішній світ іншої людини, залежить духовна краса людини, яку ми повинні створити з живої мислячої і переживаючої істоти, яка ще не стала людиною в повному розумінні цього поняття».

Виключне місце в системі естетичної освіти Павлиської школи займало художнє середовище, в якому провідну роль грало слово. «Пізнання краси слова, – підкреслював В. О. Сухомлинськмй, – перший і найважливіший крок у світ прекрасного. Слово – могутній засіб відточування, виховання витончених почуттів». Вчителі школи дійшли висновку, що література повинна вивчатися не задля оцінки, а щоб увійти в духовний світ кожного юнака і дівчини на все життя як щоденне спілкування з красою. У своїх педагогічних роздумах В. О. Сухомлинський наголошував: «Кожна людина освоює і красу природи, і музичну мелодію, і слово. І це освоєння залежить від її активної діяльності, під якою ми розуміємо працю і творення, думку і почуття, які сприймають, створюють і оцінюють красу. Чим більше в природі предметів, олюднених емоційним сприйманням, пережитих як краса навколишнього світу, тим більше краси бачить людина навколо себе, тим більше хвилює, зворушує її краса – і створена іншими людьми, і первозданна, нерукотворна».

Освоєння художніх цінностей вимагає від особистості відповідної активності зусиль. Педагогічний досвід Павлиської школи переконує, що «справжнє пізнання мистецтва починається там, де людина осягає прекрасне для себе, для повноти свого духовного життя, живе в світі мистецтва, прагне прилучитися до прекрасного». Системний підхід до організації естетичної освіти передбачає залучення учнівської молоді до активних форм взаємодії з естетичними цінностями навколишньої дійсності й мистецтва. Звертаючи на це увагу, В. О. Сухомлинський підкреслював, що «краса облагороджує людину лише тоді, коли вона працює, створюючи красу». При цьому педагог зауважував, що «вплив прекрасного на духовний світ людини залежить від характеру її діяльності, від того, як високе, благородне включається в її діяльність, творчість».

Естетична свідомість формується як активна форма встановлення духовно-практичного зв’язку з навколишньою дійсністю. Тому особливого значення набуває організація естетичної діяльності учнів. Школа радості – це школа, в якій основні види діяльності пов’язані з почуттям прекрасного.

Особливого значення у формуванні естетичної культури особистості В.О.Сухомлинський надавав музиці. Він підкреслював, що музика, мелодія, краса музичних звуків є важливим засобом не тільки естетичного виховання, а й морального та розумового, джерелом благородства серця й чистоти душі. Музика відкриває людині красу навколишнього світу, високих морально-етичних відносин праці. Завдяки музиці в дитині пробуджується думка про величне, прекрасне не тільки в навколишньому світі, а й у самій собі. Музика – це могутній засіб самовиховання. Для В. О. Сухомлинського мова музики асоціювалась з «мовою почуттів». На його думку, якщо у звуках дитина відчуває багатогранні відтінки людських емоцій, вона підніметься на таку сходинку культури, якої не можна досягнути жодним іншим шляхом. Відчуття краси музичної мелодії відкриває перед дитиною особисту красу.

На уроках і вечорах, які проводилися в Павлиській школі, діти з великим інтересом, затамувавши подих, слухали записані на магнітофонну стрічку народні веснянки, колядки, щедрівки, обрядові пісні, думи, історичні пісні, народні пісні про рідний край, природу. Перед ними розкривалося невичерпне джерело музики, яке спонукало їх до подальшого пізнання себе й навколишнього світу. Сам Василь Олександрович умів грати на сопілці і навчав цього дітей. Вони виготовляли сопілки з бузини, шліфували їх, прорізували дірочки і вчилися грати українські пісні і танці.

В.О.Сухомлинський не раз підкреслював унікальність та незамінність музики як виховного засобу, який має надати емоційного й естетичного забарвлення всьому духовному життю людини. Пізнання світу почуттів неможливе без розуміння й переживання музики, без глибокої духовної потреби слухати музику й діставати насолоду від неї.

Таким чином, розглядаючи проблему підготовки учнівської молоді до активної діяльності в суспільному виробництві як багатоаспектну проблему, в якій виявляється єдність морального, розумового, трудового й естетичного виховання, В. О. Сухомлинський дає науково обгрунтовані, глибоко вмотивовані, перевірені власним досвідом відповіді щодо шляхів досягнення такої єдності в навчально-виховній роботі школи й сім’ї.

 

87. Організація В.О.Сухомлинським навчально-виховного процесу у «Школі під блакитним небом».
В.Сухомлинський зробив неабиякий внесок у навчально-виховний процес школи. Одним із найвідоміших його нововведень є знаменита “Школа радості під блакитним небом”, яка переконує в тому, що найголовнішим у вчительській діяльності є знання дитини. Знання дитини сприяє її розумінню [6, 203].

 

У школі радості під блакитним небом Василь Сухомлинський здійснював пізнавально-виховну і навчальну роботу з майбутніми першокласниками, яка розпочиналася за два роки перед вступом до школи. Діти дивувалися. Коли Василь Олександрович запросив їх прийти до школи, однак повів не в клас, а до саду: “Наша школа буде під блакитним небом, на зеленій травичці, під гіллястою грушею, на винограднику, на зеленому лузі. Скиньмо ось тут черевички й підемо босоніж, як ви звикли ходити раніше» [10, 28]. У цій школі відбувався живий контакт малят з природою, з навколишнім середовищем як джерелом здоров’я, думки і дитячої творчості. Програма занять складалася В.Сухомлинським та вчителями початкових класів. Щороку вона вдосконалювалася. Зміст цієї роботи конкретніше розкривають такі рубрики розділу –“Школа радості” з відомої книги “Серце віддаю дітям”: Перший рік – вивчення дітей, Наш куточок мрії, Природа – джерело здоров’я, Кожна дитина – художник, Турбота про живе і прекрасне, Наші подорожі в світ праці. Ми слухаємо музику природи, Зимові радощі й турботи, Перше свято жайворонка, Як ми вчилися писати й читати, Ми живемо в саду здоров’я тощо. Особлива увага приділялася тому, щоб навчити дітей читати до початку занять в 1 класі.

 

У школі під блакитним небом дбали про загальний розумовий та емоційний розвиток малюків, розвиток їхнього логічного мислення. З цією метою ходили на екскурсії. Діти спостерігали різноманітні явища природи, життя в ній, висловлювали власні думки у бесідах на теми: “живе і неживе в природі”, “пори року”, тощо.

 

88. Розуміння В.О.Сухомлинським ідей гуманізму та оптимізму в організації розумового виховання дітей.
В.О.Сухомлинського, передусім, необхідно зупинитися на його трактуванні таких базових для педоцентричної педагогіки понять, як любов до дитини, віра в її радикальну доброту. У численних працях павлиський учений неодноразово зазначав, що у своїй повсякденній практиці він намагається відстоювати й здійснювати «головну філософську ідею свого житття»: гуманне суспільство можуть створити лише мудрі, гуманні люди, але таких людей може виховати тільки гуманізм. «Скільки я буду жити, – писав він у 1968 році в статті «Отношение к истине», – стільки буду перевіряти у своїй школі правдивість істини, у яку я щиро й глибоко вірю: людину можна виховувати тільки добром».

 

89. Формування педагогічної культури учителя. Книга В.О.Сухомлинського «Сто порад учителеві».
Основною частиною змістового наповнення поняття "професійна компетентність" є педагогічна культура. Культура є потужним чинником соціального розвитку, впливає на всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності: працю, побут, дозвілля, мислення, спосіб життя суспільства й особистості, - бо неможливо подолати економічні труднощі без духовної культури нації й без сформованого на цій основі свідомого громадянина, а отже, й без основних чинників і першого, і другого — відповідного змісту освіти і педагогічної культури вчителя.

Велика заслуга в розробленні педагогічної культури вчителя належить видатному педагогові сучасності і В.О. Сухомлинському.
На великому фактичному матеріалі в монографії "Сто порад учителеві" видатний педагог висвітлює досвід роботи Павлиської середньої школи й дає практичні поради вчителям з різних питань навчально-виховної роботи. Ця, як він сам каже, книга, є результатом зустрічей і бесід з учителями-початківцями. В ній також подано його відповіді на листи вчителів, їхні постійні запитання: "Що таке покликання?", "З чого починається підготовка вчителя за покликанням?", "Як розкрити свої здібності в благородній справі виховання молодого покоління?", "Як знайти себе в цій, одній з найцікавіших, найскладніших, найгуманніших спеціальностей?".

В.О. Сухомлинський виділяє риси, без яких не може відбутися педагог. Це:

глибока віра в можливість успішного виховання дітей;

гармонія серця і розуму;

чуйність, сердечна турбота про людину;

розуміння світу дитинства;

вміння "пізнавати серцем", "проникати в душу дитини", "володіти собою, тримати себе в руках", "стримувати збудження й роздратування", "володіти ситуаціями", "створювати життєрадісні мелодії в музиці дитинства". Головним у взаєминах педагога й дітей має бути доброзичливість, розумна доброта. В.О. Сухомлинський, звертаючись до педагогів, радив: "Будьте доброзичливими... ця порада належить до азбуки педагогічної культури взагалі й емоційного боку культури виховання зокрема".

 

90. Громадянське виховання у практичній спадщині В.О.Сухомлинського.
Громадянське виховання — формування громадянськості як інтегративної якості особистості, що дає можливість людині відчувати себе морально, соціально, поетично та юридично дієздатною та захищеною.МЕТА Й ЗАВДАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО ВИХОВАННЯ: сформувати свідомого громадянина, патріота, професіонала, тобто людину з притаманними їй особистісними якостями й рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток та розвиток демократичного громадянського суспільства в Україні. Вони мають органічно поєднуватись з потребою й умінням діяти компетентно й технологічно.

Мета громадянського виховання конкретизується через систему завда
Гуманістичні засади громадянського виховання вперше висвітлив у 1970 р. Василь Сухомлинський.Він вважав першочерговою умовою формування громадянина організацію емоційно насиченого діяльного трудового життя шкільного колективу, який ефективно впливає на становлення громадянської позиції кожного індивіда.- Громадянське виховання – це виховання на громадянських ідеях.- Бути справжнім громадянином – значить насамперед піклуватися про майбутнє суспільства, амайбутнє – це діти.- Знання про Батьківщину – наріжний камінь громадянської гідності.- Громадянська гідність людини починається в дитинстві, людина не мислима без громадянської серцевини, тому піклування про громадянську лінію всього процесу морального виховання є першочерговою турботою директора.- Громадянськість пробуджується в юній душі лише тоді, коли людина вже в дитинстві і особливо в роки отроцтва робить світ кращим, ніж він є.- Громадянин складається з почуття господаря, з почуття відповідальності за все, що в нашому житті.- Громадянськість – це насамперед відповідальність, обов’язок та вища сходинка в духовному житті людини, на якій вона віддає себе справжньому ідеалові.