Принципи, зміст навчання у творчій спадщині Й.Г.Песталоцці. 4 страница

42. Пам’ятки літератури Російської держави (ХУІ – ХУІІ ст.).: (за вибором) проблеми сімейного виховання в дусі православ’я в «Домострої»; питання формування дисципліни у збірці «Громадянство звичаїв дитячих» Є.Славинецького.
Перші руські просвітителі велике значення відводили традиціям патріотичного виховання, що знайшло відображення в фольклорі та літературно-педагогічних пам’ятках ХVІ ст. Але вони не замикалися у вузьконаціональних рамках, їх цікавив педагогічний досвід Візантії та Західної Європи. Так, представники російського посольства в Італії ознайомилися зі школою Вітторіно да Фельтре. Домострой - з (грецької „економік”) - що слов’янською означає „дому будівник”. Був складений у Новгороді в останнє десятиріччя ХV ст. як книга настанов та порад ремісникам, купцям, міщанам. Автором редакції цієї книги в ХVІ ст. був священик московського Благовєщенського собору Сільвестр, державний і церковний діяч. „Домострой” присвятив своєму сину Анфілу. За змістом і структурою «Домострой» схожий з європейськими аналогічними документами ХV-ХVІ ст.: «Поради батька синові»(Чехія), «Роздуми про управління сім’єю»(Італія), та ін.

Деякі розділи «Домострою» прямо присвячені проблемам виховання: «Настанови батька синові», «Како чтити детям отцов своих», «Како детей своих воспитати», «Како дети учити...», «Как детям отца и мать любити» та інші. «Домострой» вимагає виховувати в „страхе Божием”, слухати старших та вихователів своїх, дітей любити, піклуватись про них. Наприклад, в одному з розділів, перелічуються забобони для дітей та дорослих: не красти, не брехати, не пам’ятати злого тощо. В книзі перелічуються і доброчинності: мужність, наполегливість, працелюбність та ін.

Основними засобами виховання вважались сувора дисципліна, покарання, в тому числі й фізичні („воспитати во всяком наказании”). Виходячи з педагогічної програми «Домостроя», грамотність не вважалась суттєвою умовою виховання, а стояла на рівні навчання технічним ремеслам, рукоділлю і пропонувалась лише для окремих верств населення („людей чиновних та духовних”). Це пояснюється метою виховання, яка в книзі була означена не як книжність, а як прагнення до духовної мудрості: «Не той мудрий, хто грамоті навчається, а той, хто багато добра створює».

43. Зміст навчання і виховання у козацьких школах.
8.4.2. Зміст освіти в полкових, січових, музичних та інших козацьких школах. У характеристиці унікальної та своєрідної козацької системи виховання і навчання, з огляду на те, що до другої половини ХVIII – го століття на території Лівобережної України діяв адміністративно-територіальний полковий устрій на чолі з гетьманом, слід, насамперед, виділити полкові школи. За даними ревізійних книг у семи полках Лівобережжя було 866 полкових шкіл: у Ніжинському – 217, Лубенському –172, Чернігівському – 154, Переяславському – 119, Полтавському – 98, Прилуцькому – 69, Миргородському – 68. А якщо поглянути на тогочасну карту шкільництва України зі сходу на захід, то позначки “полкова школа” стоять поряд із назвами таких міст як Стародуб, Глухів, Острогозьк, Охтирка, Харків, Ізюм, Суми, Ромни, Яготин, Черкаси, Кременчук, Київ, Фастів, Біла Церква, Канів, Корсунь, Чигирин, Умань, Брацлав та інші.

Полкові школи – це загальноосвітні початкові навчальні заклади, що були спрямовані на забезпечення військово-оборонних потреб козацького краю. Ці школи розміщувались переважно у церковних приміщеннях, тому іноді вони мали назву церкви, де функціонувала школа, наприклад, Успенська школа, Покровська школа тощо. Зміст навчання був досить обмежений і забезпечував лише початкові знання: читання, письмо, рахунок. Методи навчання також були традиційними для тих часів, хоча інколи вчителі намагались унаочнювати навчальний процес, особливо рухами тіла під час вивчення азбуки. Проте в полкових школах разом з основами знань дітям давали відомості про рідний край, політичне й державне життя України, розвивали цілеспрямовано їхні психофізичні та моральні якості, естетичні смаки, фізично загартовували, знайомили з основами строю, вдосконалювали володіння шаблею та верховою їздою. Всі вихованці разом з батьками та вчителями брали активну участь у розвитку народних традицій, звичаїв, обрядів. Школярі співали в церковному хорі, їх також залучали до участі в театралізованих виставах, новорічних вертепах тощо. Цікаво й те, що в цих школах одним із стимулюючих засобів до навчання було виокремлення вчителем помічників з кращих учнів, яких називали “школярами”, “молодиками”, “виростками”. У деяких полкових школах дітей старшини і заможних козаків навчали не лише грамоти, але й суто військової справи при сотенних і полкових канцеляріях.

Що стосується підручників, то поряд з відомими ще з ХІ – го століття “Часословом” і “Псалтирем”, які на той час в достатній кількості друкували Київська і Чернігівська друкарні, широко використовувалась “Козацька читанка”. За свідченням одного з відомих дослідників історії давньої школи Ю.Д.Руденка “дивом-дивним зберігся примірник цієї читанки”, який “...красиво оформлений українським орнаментом”. Перший розділ “Козацької читанки” вміщує список “Переяславських статей 1659 року”, прийнятих за часів гетьманства Юрія Хмельницького. У 14-ти статтях Богдана Хмельницького 1654-го року й 19-ти інших авторів другого розділу розкривається мета скликання Переяславської ради в 1659-му році, називаються історичні діячі, які взяли в ній участь. Цікаво, що підручник містить конкретні факти, події, імена людей, які творили історію рідного народу. У “Козацькій читанці” було також вміщено цікавий і повчальний у виховному значенні матеріал з правознавства, українознавства, який розкривав обов’язки перед державою гетьмана, старшини, всього козацького війська. Вміщені також художні твори, широко відомі в XVII-му столітті, відомості про різні народи й країни світу - “Аранію”, “Царство китайське”, додано до цього географічний словник. Окремий розділ було присвячено питанням моралі, для цього було вміщено уривки з “Великого зерцала”, книги “Союз всем добродетелям”, матеріали, які були покликані виховувати в учнів народну мораль.

Наступним вищим освітнім щаблем, своєрідною й унікальною в своїй суті ланкою козацької освітньої системи була Січова школа, яка включала в себе 16 шкіл, що функціонували при кожній із 16-ти церков на території “вольностей Війська Запорізького”. Велику роль у розвитку цих шкіл, а також освіти на Україні відіграла Запорізька Січ, яка в середині XVIII-го століття дала сильний поштовх початковій та професійній освіті, оскільки на її території на той час було близько 4 000 населених пунктів і майже 100 тисяч населення.

Детальне уявлення про зміст, форми і методи навчання та виховання в таких школах дають матеріали про казеннокоштну січову школу, яка існувала при церкві Святої Покрови. Вона складалася з двох шкіл або двох відділів: в одному навчались козаки, які прагнули стати паламарями, дияконами, в іншому – майбутня старшина. Окремо навчались сироти, хрещеники козацької старшини.

Зміст навчання включав наступні предмети: риторика, лінгвістика, логіка, схоластика, богослів’я, діалектика. Серед форм шкільної роботи широко використовувались диспути, де школярів навчали вмінню вести дискусію, чітко формулювати, висловлювати й аргументувати свою думку. У прагненні дати простір школярам до вивчення культурних здобутків світу вивчали декілька іноземних мов. У Головній Січовій школі, яка існувала з 1754-го до 1768-го року, зміст навчання прирівнювався до кращих братських шкіл, оскільки тут вивчалася піітика, риторика, математика, географія, астрономія, мови. Навчалися в школах до тих пір, доки повністю не засвоювали шкільну премудрість. Деякі ліниві або недбалі школярі могли вчитись і десять років. Фізичні покарання (в основному, через биття лозиною) застосовувались, але школярі зносили покарання по-козацьки: без ойкання й плачу.

У всіх без винятку школах надавалось велике значення релігійному й патріотичному вихованню, опануванню військовою справою. Тому поруч із загальноосвітніми предметами багато уваги приділялось психофізичному вдосконаленню майбутніх козаків. Як пише С.Сірополко, з огляду на навички, які давались у січових школах, тут молодиків учили “Богу добре молитися, на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати й відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти й списом добре колоти”. Багато уваги приділялося також навчанню учнів плавати, веслувати, керувати човном, переховуватися від ворога під водою (за допомогою очеретини) тощо. Давались також ґрунтовні знання з народної медицини, вивчались її вивірені рецепти щодо міцного здоров’я й повноцінного довголіття. Великого значення надавалось формуванню потрібних для життя умінь і навичок за допомогою народних ігор, танків: як правило, на свята народного календаря молодь змагалась на силу, спритність, швидкість, винахідливість, точне попадання в ціль тощо. Найбільш традиційними були змагання на конях. Завдяки такій підготовці козаки, як зауважував французький інженер і картограф Левассер де Боплан, “...будовою тіла міцні, легко переносять холод і голод, спеку і спрагу;...маючи міцне здоров’я,...майже не знають хвороб,...на війні невтомні, відважні, хоробрі”.

Учні жили в шкільному курені на повному самообслуговуванні: по черзі куховарили, оскільки харчувались самі й самостійно виконували всі господарські справи. В учнівському колективі діяло самоврядування, яке за своєю структурою нагадувало козацьке: учні обирали зі свого складу двох отаманів – одного для старших, іншого – для молодших. Якщо вибрані ватажки не виправдовували довір’я, після закінчення навчального року їх переобирали. Як пишуть дослідники історії цих шкіл, високим зразком для поколінь, що вчилися в козацьких школах, був республіканський устрій Запорізької Січі (принципи організації і проведення козацьких Рад, виборність гетьманів, отаманів та ін). Як і для козаків, так і для учнів, були рівні права й обов’язки, а найвищими якостями вважались патріотизм, готовність віддати життя за волю й свободу України, чесність, лицарська честь і лицарська звитяга, самодисципліна, взаємодопомога.

Велику увагу у всіх козацьких школах надавали музичній підготовці учнів, з них часто виходили сурмачі, кобзарі, цимбалісти, скрипалі. Ще в 1652-му році Богдан Хмельницький видав наказ про організацію при кобзарських цехах шкіл по підготовці кобзарів, лірників і взяв їх під свою опіку. Це були, по суті, перші музичні школи в Україні. Учителями в цих школах працювали козаки-кобзарі, що за віком чи з інших причин не могли володіти зброєю. Заняття з учнями проводились індивідуально. Учень діставав право співати людям лише за умови, що сам може створити мистецький твір. Як бачимо, кобзарі й лірники були одночасно й поетами, й композиторами. Їх підготовка високо цінувалась козацьким військом, бо гра піднімала запорожців на бій з ворогом, кобзарі і лірники славили подвиги козаків. Вони залишили Україні багато козацьких пісень, історичних дум, які давно стали народними і в повній мірі передають історію створення та традицій Запорізької Січі, напрями виховання, ідеал людини, сумну долю дружини та матері воїна тощо: “Ой на горі та женці жнуть”, “Ой не знав козак”, “Ой морозе, морозенку”, “ Ой сів пугач на могилі”, “За Сибіром сонце сходить”, “Максим, Козак Залізняк”, “Козака несуть”, “Чорна рілля ізорана” та інші. У 1770-му році в Січ із слободи Орловщина (на лівому березі Орелі) була перенесена школа “вокальної музики і церковного співу”, якою керував “знаменитий читака і співака” Михайло Кафізма. У цій школі навчали партесного (багатоголосого у 4, 6, 8 голосів) хорового співу, готували читців і співаків для церков і парафій. При школі були створені групи виконавців-лицедіїв (артистів), які ставили вертепну лялькову драму. Лицедії в ті часи були також організаторами різноманітних урочистостей, карнавалів та інших свят, які влаштовувались після повернення запорожців на Січ з військового походу. Один з мандрівників Сходу Ібн-Даст, який побував у ті часи в Україні, писав про те, що наші предки дуже любили оздоблювати прекрасними візерунками посуд, одяг, знаряддя, любили співи, музику й танки: “Є в них різні кобзи, гуслі й дудки; дудки довгі, на два лікті, а кобза має вісім струн”.

Підвищену і вищу освіту (або третій ступінь) молодь, яка прагнула вчитись, одержувала у вітчизняних колегіумах і академіях та європейських університетах. Така освіта не була поодиноким явищем, бо в козацькі часи навчально-виховні заклади готували інтелектуальну еліту, яка самовіддано працювала в ім’я української науки, культури, освіти. Козацька доба в розвитку освіти дала світові блискучу плеяду вчених, зокрема педагогів І.Гізеля, Герасима і Мелетія Смотрицьких, С.Полоцького, Ф.Прокоповича, С.Яворського. Промовистим у цьому плані є й той факт, що один з найвидатніших козацьких полководців П.Конашевич-Сагайдачний, який здобував освіту в Острозькій школі-академії, на все життя залишився вірним поборником національної системи виховання, меценатом освітніх закладів і значну частину своєї маєтності заповів Києво-Могилянській академії, яка постійно й успішно готувала національні наукові, мистецькі й освітні кадри.

Останній, четвертий ступінь козацької системи навчання і виховання завершувався у школі джур, яка характеризувалася значною самобутністю і якій важко знайти аналог у світовій педагогічній практиці. На Запорізькій Січі склалася специфічна система відбору, навчання, виховання й так званого “вишколу” молодиків. Як пишуть дослідники, у козаків-запорожців був дуже гарний звичай, щоб біля кожного статечного козака був один або більше хлопців-підлітків, які називались джурами: “Хто хотів стати козаком, мусив, насамперед, служити три роки в старого козака за джуру”. Джура мав багато обов’язків: носив за козаком потрібні йому речі, клунки, другу рушницю, доглядав коня та зброю свого названого батька-запорожця, ходив разом з ним у походи, допомагав йому у всьому в бою (набивав мушкета, запалював люльку, приносив пити тощо). Серед настанов-повчань наставників, з якими вони зверталися до джур, були такі: “Ніколи не плач, як баба, і самого чорта не бійся”, “Ніколи не притьмари своєї честі та не образь культури роду” та інші. Пройшовши школу джур, навчившись від свого козака-наставника орудувати зброєю, набравши вправності в битвах та отримавши позитивну характеристику свого наставника, молодик приймався товариством у запорізьке братство і діставав власну зброю: рушницю, шаблю, спис, луки і стріли. Як свідчать дослідники, час перебування молодиків у школах Запорізької Січі не регламентувався, а залежав, передусім, від їх здібностей до військової та духовної науки.

Ідеал козацького виховання. У духовному житті молоді козацька педагогіка особливу роль відводила лицарській честі і звитязі. Кодекс лицарської честі включав такі основні якості особистості:

- любов до батька, вірність у коханні, дружбі, побратимстві, ставленні до Батьківщини;

- готовність захищати слабших, турбуватися про молодших, зокрема дітей;

- підкреслено шанобливе ставлення до дівчини, жінки, бабусі;

- непохитна вірність принципам народної моралі, духовності;

- відстоювання свободи і незалежності особистості, народу, держави;

- прагнення робити пожертвування на будівництво храмів, навчально-виховних закладів, пам'яток історії та культури;

- здатність цілеспрямовано й систематично розвивати фізичні і духовні сили, волю, можливості свого організму;

- уміння скрізь і всюди поступати благородно, виявляти лицарські чесноти;

- турбота про розвиток національних традицій, звичаїв, обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі, примноження її багатств.

Якості лицарської честі гармонійно доповнювалися кодексом лицарської звитяги:

- готовність боротися до загину за волю, честь і славу України;

- нехтування небезпекою, коли справа стосується життя рідних, друзів, побратимів;

- ненависть до ворогів, прагнення визволити рідний край від чужих заброд-завойовників;

- здатність відстоювати рідну мову, культуру, право бути господарем на власній землі;

- героїзм, подвижництво у праці і в бою в ім'я свободи і незалежності України.

Козаки були глибоко людяними, щиросердечними, великодушними і милосердними до всіх, хто перебував допомоги, співчуття.

Як дорогоцінний духовно-моральний спадок, козаки залишили своїм нащадкам такі заповіді милосердя:

- всебічна допомога сиротам, вдовам, турботливе ставлення до безпомічних, постійна їх матеріальна і моральна підтримка;

- готовність допомагати найменшим, найбеззахиснішим – дітям, створювати умови для їхньої радості, попереджувати їхні страждання, заміняти їм у разі необхідності батька і матір, сестру і брата;

- надання допомоги хворим, пораненим, потерпілим від злих людей, стихійних сил природи та ін.;

- здатність до співчуття, жалю до людей, які потрапили в біду;

- готовність допомагати будь-якій людині, щиро розділити з нею горе, страждання, журбу і тугу.

Своєрідний кодекс честі козака як приклад для наслідування загалом відбився у фольклорі:

1. Над усе славилось козацьке братство, єдність помислів і дій (“Погибай, а товариша виручай”, “Або будем в Україні-Русі, або пропадем усі”);

2. В основі братства лежало волелюбство, індивідуальна воля (“Степ та воля-козацька доля”, “Козак без волі, що кінь на припоні”, “Коли козак у полі, то він на волі”, “Нуте, браття, або перемогу здобути, або дома не бути”);

3. Найтяжчим гріхом у козацькому братстві було запроданство, зрадницький вчинок (“Не страшні нам турки і татари, а страшні перевертні та яничари”);

4. Славилось у козацтві правдолюбство, вважалось, що козак – типовий правдошукач (“Не той козак, що за водою пливе, а той, що проти води”);

5. Козакам було притаманне лицарство, шляхетність (“Козача потилиця панам-ляхам не хилиться”, “Щирий козак ззаду не нападе”);

6. У всіх школах, починаючи з родинної, у майбутніх козаків виховувались мужність і хоробрість, військова майстерність (“Береженого Бог береже, а козака шабля стереже”, “Козак не боїться ні хмари, ні грому”, “Гляди, козаче, щоб не взяли татари сидячого”);

7. Прославлялась наука, грамотність (“До булави треба ще й голови”, “Темних, бува, й в козаки не пускають, темними тин підпирають”);

8. Від козаків вимагалось бути витривалими й загартованими в суворих козацьких буднях (“Терпи, козак, отаманом будеш”, “Хліб та вода, то козацька їда”, “Козак з біди не заплаче”, “Хто любить піч, тому ворог Січ”);

9. В історію ввійшли приповідки про козаче життєлюбство, оптимізм (“Життя собаче, зате слава козача”, “На козаку і рогожа пригожа”, “Козаки, як малі діти: дай багато – все з’їдять, дай мало – раді будуть”, “Козацькому роду нема переводу”).

Як бачимо, знайомство з історією козацтва розвінчує раніше поширювану думку, що більшість запоріжців не знали грамоти. За свідченням одного з найбільш авторитетних істориків Запорізької Січі Д.І.Яворницького, кожному, хто б він не був, звідки б він не прийшов доступ на Січ був вільним за таких умов: бути вільною неодруженою людиною, розмовляти українською мовою, сповідувати православну віру і пройти певне навчання. Про це ж писав архідиякон Павло Алепський, який супроводжував Антіохського патріарха Макарія до Москви в 1654-1657 рр., побував в Україні і писав, що “... по всій землі козаків ми помітили прекрасну рису, яка викликала наше здивування: всі вони одружуються за коханням, їх жінки бувають чесні понад міру,... в країні козаків дітей більше, ніж трави. І всі вміють читати, навіть сироти”. У багатьох спогадах іноземців було здивування й прагнення зрозуміти, які саме чинники і якою мірою мали вирішальний вплив на формування тієї відданості й вірності в побратимстсві – аж до самозабуття й самопожертви. На подив багатьох іноземців козаки-побратими йшли часто один за одного в вогонь та воду, на тортури і смерть. Не менш утаємничими й до цього часу до кінця недослідженими з психолого-педагогічної точки зору є явище козацького характерництва: в літературі досить описаний той подив, який викликала здатність і вміння деяких козаків ухилятись від куль, прогнозувати події, читати думки свого співбесідника тощо. На думку деяких дослідників, фактично це була ціла наука – характерологія, якою глибоко й всебічно, на основі знань і невичерпних можливостей самовдосконалення володіли окремі козаки.

Отже, педагогічна практика Козацької республіки не просто задовольняла скромні потреби трудового народу в освіті, вона значно підняла планку української духовності, формуючи у значної частини народу та його підростаючих поколінь вірність рідній землі, мові, традиціям.

44. Організація і зміст навчання в освітніх закладах в Росії на початку XVIII ст. у період царювання Петра І.
Основні напрями шкільних реформ. 1700-ті роки – переломні в історії вітчизняної педагогічної думки. Росія пережила реформи виховання та освіти, які були викликані важливими соціально-економічними змінами: політичне лідерство дворян, закріплення позицій промисловців та купецтва, створення нової армії тощо. Не менш значні зрушення відбулися і в культурі, потужний імпульс яким було надано за царювання Петра І (1689-1725): з’явились перша газета („Відомості”) та музей, відбулося будівництво ретельно спланованого Петербургу, було введено нове літочислення тощо. Об’єктивно відчувалась необхідність у грамотних чиновниках, офіцерах, спеціалістах з технічної галузі, вчених, педагогах. Тобто, необхідно було задовольнити практичні потреби у кваліфікованих фахівцях.

Перетворення на початку XVIII ст. викликали значні зміни в традиціях виховання та навчання. Зменшилась впливовість книжного домашнього виховання (з ранньої практики виховання на Русі). Було покінчено з монополією церковної педагогічної думки. Тобто, раніше відносно єдина православна педагогіка почала розвиватись у двох напрямках: світському та релігійному. Православна педагогічна думка залишалась складовою духовного життя російського народу (особливо у патріархальному устрою життя і виховання селян).

Відбувся стрімкий перехід від старих педагогічних позицій до європейських ідей Відродження та Просвітництва. Цей процес був досить суперечливим і болючим: почалось руйнування попередніх, навіть позитивних педагогічних традицій, грамотність та освіченість запроваджувались не лише шляхом поширення мережі навчальних закладів, а іноді варварськими засобами. Реформи за своїми соціальними та педагогічними наслідками не були однозначними. Суспільство, яке неохоче розлучалось з ідеалами «Домострою», водночас втрачало корінні моральні педагогічні орієнтири. Кращої характеристики епохи не можна дати, ніж це зробив видатний російський письменник та вчений М.М.Карамзін: „У нас були академії. Вищі училища, народні училища. Розумні міністри. Приємні світські люди, герої, прекрасне військо, знаменитий флот – не було гарного виховання, твердих правил і моральності в громадському житті”.

XVIII століття – це епоха виникнення національної шкільної системи.

Адже, наприкінці XVII ст. у Російській імперії, на відміну від Заходу, де вже сформувались відносно розвинені шкільні структури, не мала системи регулярних навчальних закладів. Протягом 1700-х рр. вона була створена і це знаменувало завершення епохи панування староруського виховання та навчання, переважно сімейно-домашнього. З’явилась особлива соціальна група, яка професійно займалась розумовою працею та педагогічною діяльністю.

На початку XVIII ст. Петро І та його однодумці здійснили спробу спрямувати державу європейським шляхом за допомогою реформ. У суспільстві закріпилось усвідомлення необхідності світського державного регулярного виховання та навчання. Були визначені два напрями. Перший переорієнтація існуючих церковних освітніх закладів. Петро І вважав, що наприклад, Слов’яно-греко-латинська академія повинна готувати не лише церковних діячів, а й чиновників, лікарів, офіцерів та ін. в зв’язку з цим, він також переглянув можливості застосування Києво-Могилянської академії для задоволення потреб росіян в освіті. Другий напрям – створення державних світських шкіл.

У першій чверті XVIII ст., в Петровську епоху, уряду було запропоновано декілька шкільних проектів. Один з них – про створення світських навчальних закладів – було розроблено Федором Салтиковим, родичем Петра І.

У „Пропозиціях” Ф.Салтикова (1712р.) пропонувалось запровадити в кожній губернії 1-2 академії в приміщеннях монастирів, вчителями запрошувати досвідчених осіб та іноземців. Проекти академій нагадували західноєвропейські двірцеві школи. Окрім загальноосвітніх дисциплін (граматика, риторика, поетика, філософія, історія, географія, математика, фізика) пропонувалось навчати науково-технічним предметам (механіка, архітектура, фортифікація та ін.). також передбачались уроки танців, фехтування, їзди верхи. Ф.Салтиков навіть пропонував створювати в кожній губернії дві жіночі школи.

Свої пропозиції щодо навчальних закладів вніс і відомий діяч російського Просвітництва, учасник шкільних реформ Василь Татіщев. Він заснував декілька гірничозаводських шкіл, висловив свої погляди на виховання і навчання в творах, зокрема в „Розмові двох приятелів про користь наук та училищ” (1733). Головною наукою він вважав пізнання людиною себе. В.Татіщев прийшов до висновку про відповідність виховання та навчання віку людини: як удосконалюються на протязі життя знання окремої людини, так збагачуються і знання людства разом з його віком.

Він також пропонував створювати нові та змінювати старі училища. Програма шляхетного виховання, запропонована В.Татіщевим, передбачала викладання світських наук та релігійне виховання. Вчений висував план відкриття таких закладів як академії та університети, гімназії, академії ремесел. Він звертав увагу, що вчитель повинен не лише знати предмет, але й вміти його викладати, та обґрунтував думку про те, що людині необхідно давати знання того, що їй корисно, а не того, що непотрібно і зле. Відповідно до цього науки поділялись, за В.Татіщевим, на потрібні (домоведення, мораль, релігія та ін.), корисні (письмо, красномовність, іноземні мови, математика та ін.), вишукані (поезія, музика, танці тощо), цікаві (астрологія, алхімія) та шкідливі (ворожба, чаклунство тощо).

Гаряче підтримав просвітницькі реформи Петра інший російський діяч Іван Посошков. Але в той же час він був прибічником староруського консерватизму (вимагав виховувати дітей у дусі релігійної покірності, не заперечував фізичних покарань – „ребра крушити”). Разом з цим пропонував більш розширену програму освіти. Ніж у Московській Русі (XVI-XVII ст.), яка включала слов’янську мову, письмо, граматику, арифметику, латину, грецьку мову, ремесла. Книги радив створювати за принципом самовчителя. І.Посошков бачив у майбутньому організацію жіночої освіти, загальної освіти селян: слід так організувати все, щоб і на селі не залишалось неграмотної людини.

Свій проект розвитку освіти запропонував Петру І німецький вчений і філософ Готфрид Лейбніц. Його план мав практичну спрямованість (на першому місці стояли фізико-математичні науки) і відрізнявся пропозицією навчати на основі енциклопедичних програм.

9.1.2. Особливості навчальних закладів нового типу. Отже на початку XVIII ст. в Росії з’вились державні школи різних типів. Це був один з напрямів петровських перетворень. В організації шкіл можна визначити загальні принципи: державність шкіл, поєднання професіоналізму з енциклопедизмом, перевага в навчальних планах математичних, навігаційних та морських наук, примусовість навчання та суворий режим.

Всі школи відрізнялись практичною спрямованістю, але не були вузькопрофесійними. В них не лише готували моряків, будівельників, писарів та ін., але й давали загальну освіту (рідну мову та іноземні, арифметику, філософію, політику). В цілому школи створювались для шляхетних дітей, але становий принцип порушувався і тому в нових навчальних закладах зустрічались і представники інших соціальних груп.

Першим закладом, створеним Петром І, була школа математичних та навігаційних наук у Сухаревій башні (1701) в Москві, директором якої призначили професора Абердинського університету (Англія) Генрі (Андрія Даниловича) Фарварсона. Навчальною діяльністю в школі керував російський просвітній діяч Леонтій Магницький. У програму навчання входили арифметика, геометрія, навігація, астрономія, математична географія. Це зміст освіти в середніх і старших класах. Але перш ніж розпочати вивчення цієї програми, учні повинні були закінчити два початкових класи, в яких вчили читати, писати (на основі громадянського алфавіту) та рахувати. За штатом у школі могли навчатись до 500 людей. Вік учнів – від 12 до 20 років. Приймали до школи хлопчиків „добровольно хотящих учиться. Других же паче со принуждением”. Закінчували навчання згідно підготовленості або на прохання відомств. Готували моряків, інженерів, артилеристів, служилих людей і навіть учителів. Учні отримували „кормові” гроші, жили при школі або на квартирах. За невідвідування школи учням призначався штраф, за втечу – страта.

На зразок навігаційної школи в 1712 р. в Москві було відкрито ще дві школи – інженерна та артилерійська. Всі ці заклади давали середню освіту. У 1715 р. старші класи школи математичних та навігаційних наук були переведені до Петербургу. На їх базі було організовано Морську академію – військово-навчальний заклад, який готував до морської служби.

У 1707р. у Москві при військовому госпіталі було створено хірургічну школу, розраховану на 50 учнів. Також з’явились учительські школи, гарнізонні школи для султанських дітей.

Для підготовки фахівців з іноземних мов на Покровці у Москві було відкрито особливий заклад, яким керував (1705р.) пастор Ернст Глюк. У школі Глюка дітей бояр, служивих та купців навчали грецькій, італійській. Латинській, французькій, німецькій, шведській мовам. На їх вивчення відводилось три чверті навчального часу. Залишок часу відводилось на викладання філософії, історії, геометрії, географії. В школі навчалось біля 50 учнів. Навчання було безкоштовним. Сам Е.Глюк розробив навчальні посібники з російської граматики, географії, лютеранський катехізис, молитовник у віршах. також в школі використовували „Світ чуттєвих речей в малюнках” Я.Коменського. Школа Глюка проіснувала 10 років. це був заклад підвищеного рівня і після його закриття в 1715 р. в Москві залишився лише один подібний заклад – Слов’яно-греко-латинська академія, в якій у 1716 р. нараховувалось до 400 учнів.