Педагогічні погляди давньогрецьких філософів: (за вибором) Піфагор, Геракліт, Демокріт, Сократ, Платон, Аристотель.

Платон – Учень Сократа. Обґрунтував зв'язок між вихованням і суспільним устроєм у державі.

– Пропагував ідеалістичну позицію, яка виявлялася у твердженні, що засвоєння знань є процесом пригадування про безтілесний світ ідей (самопізнання!).

– У філософських трактатах „Держава”, „Закони”, „Діалоги” представив ідеальну державу, створену завдяки правильному вихованню.

– Наголошував на необхідності виховання дитини з раннього віку, спрямування виховних впливів на подолання негативних природних потенцій.

– Зміст виховання конкретизував широко („І мудрець, і воїн”).

– Розвивав афінську освітню традицію.

– Мета виховання: розвиток тіла й душі до рівня найпрекрасніших і найкращих.

– Розумове виховання: раннє привчання дитини до майбутньої діяльності шляхом гри, формування необхідних навичок; розвиток пізнавальних інтересів, не примусовий, виховуючий характер навчання; надання пріоритетного значення вивченню математики, астрономії і філософії у формуванні розуміння єдності навколишнього світу.

– Естетичне виховання як основа духовного розвитку особистості: формування почуття ритму і гармонії шляхом залучення до музики і поезії.

– Моральне виховання: зміцнення добрих початків душі.

– Етапи освіти та виховання в ідеальній державі: 0–3 роки – сімейне виховання; 3–6 років – дошкільне виховання на ігрових майданчиках; 7–12 років – мусична школа; 12–16 років – палестра; 18–20 років – ефебія; 20–30 років – здібні отримують вищу освіту, виключно обдаровані – до 35 років; вони ж у 35–50 років стають правителями держави.

– Заснував Академію – вищу філософську школу (35-37)

5. Школи епохи Еллінізму: мета та зміст виховання, типи шкіл
Кінець IV – середина І ст. до н. е. в Елладі після розпаду імперії Олександра Македонського позначився епохою еллінізму, коли система грецького виховання поширилася у Середземномор'ї, Причорномор'ї, на Кавказі, у Середній Азії та Індії. У самій Греції у зазначений період відбулися важливі зміни у виховній галузі. На зміну грецькому ідеалу виховання – героїчної вольової людини – в епоху еллінізму прийшов ідеал самостійної, незалежної, сильної особистості мудреця. Таким чином, на зміну полісному вихованню прийшла ідея індивідуалізму, виховання людини мудрої, здатної до внутрішньої незалежності, що досягається через гармонізацію з природою.

Мусичні школи скоротили курс навчання до 5 років.

Гімнасична школа диференціювалася залежно від належності учнів до соціальних станів. Для дітей багатих громадян зміст освіти на цьому рівні розширився до „семи вільних мистецтв”: граматика, риторика, діалектика, геометрія, арифметика, астрономія, музика. Головною наукою стала риторика. Фізичне виховання у гімнасіях втратило пріоритетні позиції.

Після завершення мусичної та гімнасичної освіти учні продовжували навчатися в граматичних школах. За свідченнями істориків, саме в граматичних школах набула поширення програма „семи вільних мистецтв” з двоступеневим поділом на тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадріум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Таким чином, зміст освіти набув цілеспрямованого, систематичного, практико-орієнтованого характеру.

Ефебії остаточно втратили військовий характер і перетворилися у вищі школи закритого типу для аристократії. Термін навчання тривав 1 рік.

Поширення набули філософські школи (вже створені Академія і Лікей, а також школи стоїків та епікурійців). Кожна з шкіл, надаючи філософську освіту, мала особливості змістовного характеру. Так, наприклад, в Академії заохочувався інтерес до математики, в Лікеї – до природознавства і музики. Засновник школи стоїків Зенон (335–262 рр. до н. е.) уважав, що через виховання можна сформувати в людини доброчинність (спокій, самодостатність тощо). У Зенона молодь вивчала філософію, у її складі – фізику, етику, логіку з риторикою і діалектикою. Основним засобом інтелектуального розвитку людини у школі стоїків були наукові заняття. Зенон у своїй педагогічній діяльності дотримувався сократівських поглядів на виховання. В основу розумового виховання було покладено логіку Арістотеля.

Послідовник Демокріта Епікур (341–270 рр. до н. е.) – організатор іншої філософської школи, належить до зачинателів сенсуалізму, оскільки він вважав, що інформація, яку людина засвоює органами чуття, істинна, помилки ж виникають унаслідок неправильних тлумачень. Отже, завданням школи епікурійців було навчання правильно мислити. Заняття Епікура могли відвідувати усі: чоловіки, жінки, вільні громадяни, раби. Серед епікурійців були відомі філософи – Лукрецій і Горацій.

Становлення навчальних закладів підвищеного типу стимулювало розвиток культурно-наукових центрів – перших бібліотек і університетів. Так, у 322р. до н.е. було створено „Муссейон” – першу академію наук, яка об’єднала першу каталогізовану бібліотеку (близько 700000 рукописних книг у пергаментних сувоях), астрономічну обсерваторію, музей, ботанічний сад, звіринець. Близько 167р. до н. е. були засновані дві публічні бібліотеки. На базі однієї з них (у „Храмі миру”) був заснований перший „університет”.(37-39)

6. Сімейне виховання і школи у Давньому Римі.
Рим був заснований у 752 р. до н. е. У кінці VI ст. до н. е. склалася Римська республіка, в якій поступово склалася своєрідна система виховання. Слід наголосити, що ця система формувалася на ґрунті культурних традицій Давньої Греції.

Сімейне виховання в греко-римській культурі було дуже важливим. У патріархальному дусі батько виховував власних і прийомних синів. Він був повновладним і навіть мав право позбавити малюка життя. Мати виховувала дівчат до самого заміжжя.

Сім'я була відповідальною перед общиною за моральне й громадянське виховання своїх дітей. У період розквіту Римської імперії сім'я дещо втратила свої позиції порівняно з державною системою освіти, пізніше – знову стала головнішою в підготовці нового покоління: „Вся наука з рідної домівки” (єпископ Сидоній, V ст. до н. е.).

Школи в Давньому Римі функціонували з грецькою і латинською мовами викладання. Навчальний процес був практико-орієнтованим (підготовка сильних, вольових, дисциплінованих громадян). З програми було виключено витончені мистецтва – музику і співи, оскільки, за твердженням римлян, вони „спонукають більше мріяти, аніж діяти”. Основна мета виховання полягала в забезпеченні кар'єри у військовій справі чи в політиці.

Система шкіл у Римській імперії:

І ступінь – тривіальні школи для дітей (7–12 років) вільних громадян. Діти з багатих сімей виховувалися рабами-няньками і рабами-педагогами (професія вчителя вважалася принизливою для гідних громадян). Училися і хлопчики, і дівчата. Зміст навчання: грамота, ознайомлення з літературою, перші арифметичні дії, Закони „ХІІ таблиць”. Учитель з кожним учнем працював індивідуально. Серед методів виховання найважливішими були фізичні покарання і похвала.

ІІ ступінь – граматична школа для хлопчиків від 12 до 16 років. Учителі мали дещо вищий соціальний статус, перебували на державній службі й отримували платню. Програмою передбачалося вивчення латинської, грецької мови та літератури (граматика, поетика, стилістика) на підставі творів Гомера, Вергілія, Теренція. Основою навчання були практичні вправи зі складання промов на певну тему. Шкільна риторика передбачала структуру зразкової промови: вступ, виклад суті, виголошення власної точки зору й опонування позиції противника, підсумок. Для дітей римської знаті створювали колегії юнацтва (організація дозвілля дітей).

ІІІ ступінь – школа ритора (юнаки 15–20 років) організовувалися за грецькою традицією для підготовки юристів. Програма школи ритора: грецька і римська література, основи математики, астрономії, права, філософія. Досить часто організовувалися публічні диспути.

Фізична підготовка передбачалася тільки для дітей заможних батьків. Військову підготовку римська молодь проходила в легіонах.

Варто зазначити, що римська система виховання і освіти мала державний характер. Державні органи влади не тільки контролювали діяльність шкіл, а й стимулювали роботу вчителів і вчених різних галузей знань (призначали платню, надавали пільги, звільняли від податків тощо).