Філософія Стародавнього світу

Міністерство освіти і науки України.

Бердичівський політехнічний коледж

ЗАТВЕРДЖЕНО

методичною радою БПК

Голова методичної ради

___________В. Р. Рішан

“ “_________ 2007р.

 

 

Конспект лекції

з дисципліни

Основи філософських знань

Автор-укладач: С. П. Дремлюга

Набір тексту: П. О. Лисак

Р. А. Тележинський

 

 

Розглянуто та схвалено

цикловою комісією “ Соціально-

Гуманітарних дисциплін ”

Протокол № від “ ” _________2007р.

 

 

Бердичів, 2007р.

Зміст

Тема 1 Філософія, її гуманістичний смисил і призначення……………………………………………3

Тема 2 Філософія Стародавнього світу……………………………………………….…………………6

Тема 3 Філософія європейського Середньовіччя та епохи Відродження……………………………14

Тема 4 Філософія Нового часу……………………………..…………………………………………...17

Тема 5 Класична та сучасна Західна філософія………….………………………………………….…22

Тема 6 Нарис історії української філософії………………………………………………………….…27

Тема 7 Проблема буття у філософії. Людське усвідомлення обєктивної і суспільної реальності…32

Тема 8 Духовний вимір людського буття………………………………………………………………34

Тема 9 Основи філософськог вчення про розвиток……………………………………………………37

Тема 10 Основний зміст пізнавальної діяльності................……………………………………………39

Тема 11 Філософський аналіз суспільства………………..…………………………………………….41

Тема 12 Філософська концепція людини…………………….…………………………………………44

Тема 13 Філософія про природу та особливості релігійного світосприйняття………………………46

Тема 14 Цінності в житті людини та суспільства изначення………………………………………….49

Рекомендована література……………………………………………………………………………….52

 

 

Тема №1

Філософія, її гуманістичний смисл і призначення.

План

I.Світогляд як необхідна складова людської свідомості людського пізнання.

II.Філософія, її предмет та функції.

 

Філософія – це епоха, осягнена розумом.

Ф.В.Г. Гегель.

I.

Людина – єдина істота на Землі, здатна до пізнання буття та власної самосвідомості. Результатом цієї здатності є знання про світ і про себе, яке виступає в емпіричній або теоретичній формі.

Світ – це єдність природної та суспільної дійсності, зумовленої практичною діяльністю. Категорія “світ” визначає не тільки природні, об’єктивно-матеріальні властивості, а передусім особливості людського практично-діяльного відношення до себе, і до умов свого існування.

Світ – це визначене буття, універсальна предметність, в якій людина самовизначається як суб’єкт (індивідуум) діяльності, котрий відтворює власний світ – світ людського буття.

Категорія “буття” покликана допомагати розкривати взаємозв’язок людини і світу, визначенні їхньої сутності та конкретних форм прояву в дійсності.

В мовній практиці дієслово “бути”(не бути), а зв’язка “є” належать до найбільш уживаних слів у багатьох мовах (“есть”- у російській, “ist”- у німецькій,“is”- у англійській, “est”-у французькій). Тобто, це слово об’єднує усе те, що існує у світі і піддається розумовій оцінці.

Найбільш поширеною типологією світу є його поділ на мікрокосм – це людина і макрокосм – це Всесвіт, і світ створений людиною (Див мал.2).

У цьому плані, тобто думки про єдність мікрокосма і макрокосма, є цікавими підходи українського філософа Григорія Савича Сковороди: ”Коли хочемо виміряти небо, землю і моря маємо насамперед виміряти себе самих – власною нашою мірою”. Тобто, говорить Сковорода – пізнай себе і ти пізнаєш світ.

Слід зазначити, що ідея пізнання світу через пізнання себе має давнє, до Сковороди походження:

· Веди – релігійні трактати Давньої Індії (1,5 тис. р. до н.е.); пізніше Школа Санкхяінья, та власне і буддизм (XII-IVст. до н.е.)

· У давній Греції це софісти Протагор: “Людина є мірою усіх речей”, за ним Сократ.

Категорія “світ” лежить в основі розуміння такого досить вживаного у філософії та повсякденному житті поняття як “Світогляд”.

Світогляд – це необхідна складова людської свідомості, пізнання. Світогляд з’єднує в собі різнорідні “блоки” знань, переконань, думок, почуттів, настроїв, намагань, надій тощо. Різні сполуки елементів світогляду, їх пропорції дають різні результати. Це означає, що, наприклад, кожна людина має власний індивідуальний світогляд і разом з тим є частиною групового, суспільного світогляду. До речі, одним із завдань філософії є гармонічне поєднання суспільних світоглядних принципів та індивідуальних.

Отже, світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають загальне бачення, розуміння світу, місця в ньому людини і разом з тим життєву позицію, програму поведінки, дій людини.

Поняття “світогляд” дає можливість краще зрозуміти що таке філософія, яке її покликання, тобто предмет і функції. Разом з тим, світогляд охоплює ширше коло явищ, ніж поняття філософії. Їх співвідношення схематично можна представити так:

 

 

II.

Філософія від грецького –люблю-мудрість- буквально означає “любов до мудрості”. Прийнято вважати, що слово “філософія” вперше застосував грецький математик і мислитель Піфагор ( 580-500 р. до н.е.), а термін “філософія” у Європейській культурі закріпив теж грецький, більш пізній філософ Платон.

Джерелами філософії, її предтечами були міфологія і релігія.

Міфологія – форма суспільної свідомості, спосіб розуміння світу, характерний для ранніх стадій суспільного розвитку. Міф – це найдавніша форма духовної культури людства. Вона об’єднала в собі зародки знань, релігійної віри, політичних поглядів, різних видів мистецтва, філософії.

Релігія – така форма світогляду, в якому освоєння світу здійснюється через його подвоєння на земний, природній, тобто такий, що сприймається органами чуття і поту сторонній, небесний, надприродній і надчуттєвий. Релігія – це певне явище духовної культури, форма ідеології, що має соціальну природу і функції.

Наука – це система знань на основі яких розроблені нові знання.

На відміну від міфологічного і релігійного світогляду філософська думка представляє собою принципово новий тип світорозуміння, міцним підґрунтям якого стали позиції розуму, інтелекту.

Предметом філософських роздумів є природний і суспільний світ і людина в їх складних співвідношеннях. Ще І.Кант, представник німецької класичної філософії (XVIIIст.)сформував три основні питання, що визначають предмет філософії:

1. Що я можу знати?

2. Що я повинен робити?

3. На що я можу надіятись?

4. Що таке людина? – питання, що є функцією попередніх.

Ці питання покликані відображати три типи відносини “Світ - людина”: пізнавальні, практичні і ціннісні відносини. У відповідності до поставлених цих питань вчені виділяють такі основні функції філософії:

· Пізнавальна

· Практична, яка реалізується як безпосередня взаємодія людини і природи через наукові спостереження, виміри, експерименти. Власне ця функція філософії сприяла виділенню з неї і розвитку таких наук як математика, фізика, естетика, етика, релігія, власне філософія. Існує думка серед вчених, що саме філософію можна вважати праматінкою усіх наук.

· Методологічна (з грецької буквально метод – шлях дослідження, пізнання, логос – вчення про метод) – це:

1. Вчення про методи пізнання та перетворення дійсності;

2. Сукупність прийомів дослідження, які застосовують в певній галузі знань.

Методологія розробляє пізнання людиною світу, розуміння взаємовідносин “людина-світ”. Основою цього апарату є поняття категорії, принципи і закони:

· “Поняття” дають можливість зрозуміти суть речі. Так Сократ не раз зауважував своїм учням: “Перш ніж говорити про будь-який предмет, слід мати поняття про нього”

· “категорії”- це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності.

· Закон – це передусім, об’єктивність, те що не залежить від волі і бажання людини, від її свідомості; це внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між явищами і процесами, між протилежними сторонами окремих явищ і процесів, їх елементами та властивостями(наприклад закони діалектики).

· Принципи – це неявні узагальнення знань про розвиток явищ і процесів, їх елементів та властивостей (наприклад принцип всебічного зв’язку руху і розвитку).

Отже, поняття, категорії, закони і принципи виступають своєрідним інструментом до пізнання людиною світу

· Аксеологічна. Аксіологія – вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їхніх вчинків.

Предмет філософії має таку структуру.

Розділ I. охоплює основні етапи історичного розвитку філософії.

Розділ II. (онтологія) розробляє проблему людського буття і свідомості.

Розділ III. (гносеологія) присчений сутності і структурі пізнавального процесу.

Розділ IV. (соціальна філософія) піднімає проблеми існування суспільства і природи рушійних сил розвитку суспільства, аналіз суб’єктів суспільного розвитку, проблеми розвитку особливості та її місця в суспільстві, характер взаємовідносин “людина - суспільство”, цінності в житті людини і суспільства; філософський аналіз науки; майбутнє прогнозування.

Розділ V – філософія релігії.

Тема№2

Філософія Стародавнього світу

План

I. Історія філософії як сходинки до вершин людського самопізнання.

II. Філософія Стародавнього Сходу: Єгипет, Індія, Китай.

III. Антична філософія

 

”Все точне знання – належить до науки;

всі догмати про те що виходить за межі

точного знання, належить до теології.

А між теологією й наукою є нічия Земля,

на яку провадяться наскоки з обох боків;

оця нічия Земля і є філософія”

Бертран Рассель

I.

Перші кроки історико-філософського пошуку привели до висновку, що філософія як світоглядне явище з'являється в процесі поділу людської діяльності, зміни традиційного устрою життя і традиційних цінностей, коли виникає необхідність інтелектуального освоєння дійсності на найзагальнішому рівні її бачення; коли поряд з критикою традицій робиться спроба знайти фундамент, на яком можна б було звести новий тип культури.

Розгляд центральних проблем, що встали перед філософією того чи іншого періоду, допоможе в той же час дати уявлення про історичні типи філософії, про своєрідність думки різних народів в різні періоди їх історії.

Започатковується філософія з постановки питання про єдність речей, цілісність світу, тобто що таке буття? Що значить бути?

Пам’ятки філософської культури свідчать, що вперше проблеми єдності речей і цілісності світу здобули практично-мисляче виділення із кола інших проблем і речей в стародавніх Єгипті, Китаї, Індії, Вавилоні, а трохи пізніше в країнах Європи, насамперед Греції і Римі.

Для філософії давнього періоду було характерним, що вона жила і розвивалася під впливом міфології з одного боку і науки та релігії (Індія, Китай)- з другого. Так у давніх вавілонян і єгиптян перші наукові дослідження з астрономії, математики тісно поєднувалися з міфічними оповідями про виникнення богів і походження світу. Світила розглядають не тільки як засіб для обчислення часу і астрономічних передбачень, але й як сили, що творять світ і постійно діють на нього. Разом з тим в міфології цих країн, особливо Єгипті дискутується питання про безсмертя душі.

Характерною особливістю філософського мислення в Індії стало:

· його формування на базі міфологічно-релігійного світогляду, де пануюче місце посідають релігійні трактати, найдавніші в історії людства пам’ятки літератури, писані віршами і прозою - це – Веди, Брахмани, Унанішиди, літературно-поетичні памфлети “Махабхарата” і “Рамаяна”;

· слабий зв'язок з наукою і споглядальний характер;

· змалювання духу, як основу всього сущого у вигляді безликого бездіяльного явища;

· народження логіки;

· побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.(Буддизм: проблема страждання і щастя набула особливої ваги. Причина страждання в бажанні, бажання породжує жагу в фізичному задоволенні через кохання, речі, владу, що і стає причиною страждання душі. Позбавлення бажання є умовою позбавлення душі страждання і досягнення вищого знання існування і розвитку усього сущого).

Головною особливістю філософії Давньої Індії є те, що в ній чітко сформульовано ідею активно-діяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI-Vст. до н.е. Цьому сприяв бурхливий розвиток виробництва, пов'язаний насамперед із застосуванням заліза, розвитком товарно-грошових відносин, зростанням культури, соціальним протистоянням між промислово-торговою частиною населення і аристократичними землевласниками, боротьбою за владу і переходом від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до демократичних.

Зародження і розвиток філософії у Давній Греції і Риму охоплює три основні періоди:

· Досократівська епоха, або до класичний період – представлений філософськими вченнями Мілетської школи (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен і головним чином Геракліт Ефеський), Піфагорійським союзом (Піфагор), школи елеатів(Парменід, Зенон, Меліс, оригінальною філософією Анаксагора), атомістичним вченням Левкіпа і Демокріта і, нарешті, софістів (мудреців).

· Сократівська доба або класична доба – представлена вченнями Сократа, Платона і Аристотеля.

· Антична філософія після Аристотеля – представлена філософією кініків, скептиків, епікурейців (Епікур) і неоплатоніків (Плотін)

В середньовіччі філософська думка розвивалась в тісному зв’язку з релігійною формою свідомості, особливо з монотеістичними релігіями такими як християнство та іслам.

В епоху Відродження (XV-XVI ст.) філософська думка одержує сильні імпульси із сфери мистецтва, зокрема через нове читання античної літератури і заглиблення в світ образів античної культури: естетичний підхід відіграє тут домінуючу роль. Це зв’язано з процесом секуляризації (перерозподілом земель, які у середньовіччі опинилися у власності церкви), поступовим вивільненням думки від церковного авторитету, реформацією, яка висунула на перший план тематику практичної діяльності людини.

Для філософії Нового часу (XVIII-XIX ст.) характерна орієнтація на науку і юридично-правову сферу. Значне місце у філософії в цей період посідає експериментально-математичне природознавство з його обґрунтуваннями сили наукового знання (Ф. Бекон, Р. Декарт, Р. Гобс,

Д. Локк, Д. Юм, Б. Спіноза (Барух Спіноза), Блез Паскаль).

Важливу роль у філософії Нового часу відіграла ідеологія Просвітництва (Д. Дідро, И. Гердер), яка сприймала розум як нову науку, джерелом і рушійною силою суспільного прогресу.

З кінця XVIII ст.. починається критичне переосмислення принципів Просвітництва, головним чином представниками німецької класичної школи (І. Кант, Ф. Фіхте, Ф. В. Г. Гегель). Філософська думка представників німецької класичної школи визначається принципами історизму і діалектики, що мало безпосередній вплив на новий потужний розквіт історії, культури, права, науки, релігії тощо.

Важливим кроком у розвитку світової філософської думки стала марксистська філософія. Особливістю марксизму є спроба дати цілісне розуміння об’єктивного світу та місця і ролі людини в ньому, показати взаємозв’язок матеріального і духовного світів (буття, свідомість), об’єктивного і суб’єктивного, природи і суспільства, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення - це спроба пояснити і змінити світ на практиці відповідно до сформульованих цілей та ідеалів водночас.

Сильною стороною марксизму є соціальна філософія і практика. Практика трактується як матеріальна предметно-чуттєва, цілеспрямована діяльність людини, завдяки якій змінюється природний і суспільний світ, у тому числі і сама людина. Вищи рівнем практики К. Маркс вважав революційні зміни в суспільних відносинах, в тому числі й примусовими методами.

Наприкінці XIX ст. – протягом XX ст. у філософії формуються напрями які пропагують критичний аналіз розвитку сучасної цивілізації, осмислення світу через принцип єдності протилежностей, їх гармонійного поєднання для усвідомлення загальнолюдських інтересів і цінностей, для відвернення загрози самознищення людства, для збереження життя на планеті. Значного впливу на розвиток сучасної філософії мають досягнення науки у сфері психології людської істоти та можливостей її розуму. В цілому можна виділити три основні напрямки розвитку сучасної філософії:

· Ірраціоналістично-гуманістичний (психоаналіз, екзистенціалізм)

· Релігійний

· Позитивістський (надає перевагу як рушійним силам розвитку суспільства науковому знанню і мові).

 

II.

2.1. Провідні ідеї філософії давнього Єгипту.

Світогляд давніх єгиптян розвивався переважно в релігійно-міфологічному обрамленні. Разом з тим, специфіка життя в Єгипті привела до того, що тут раніше від усіх почалися складатися наукові знання, а тому філософська думка Єгипту розвивалась у формі скептицизму.

Філософська думка єгиптян знайшло своє відображення головним чином у найдавнішій книжці людства –“Книзі мертвих”, або “Некрономікон” (більше як 180 частин).

“Некрономікон” вміщувала глибокі таємниці, заховані від звичайної свідомості, їх знали лише посвячені жерці. Існує думка, що ця книжка мала ключ до знання про світ, його створення, а також людських душ, володіння ними. Єгиптяни вважали, що душі людей безсмертні, подорожують у 7-ми сферах, і мета такої подорожі – досягнення сьомої сфери, або верховного бога Осіріса. Деякі душі, обтяжені матерією (мирським життям) можуть не пройти випробування семи сфер і гинуть. Ті душі, що досягають сьомої сфери дають початок новому життю.

Згідно уяві єгиптян числа мають значення, наприклад:

1- початок;

7 - заключають в собі повноту музики (гармонію);

3 – символізує рівновагу, збалансованість стану;

3 - дух, душа і тіло; світло, слово і життя тощо.

Так наприклад, у відповідності до уявлення про потрійну єдність єгиптяни вважали, що “душа є світло, закрите ковдрою; коли за ним немає догляду, світло темніє та гасне, коли ж вона підтримується добрими справами, світлою любов’ю – вона палахкотить вічно”. Вища сутність людини – злитися з богом Осірісом, який присутній в людині, необхідно тільки знайти його.

Філософська думка Давнього Єгипту включала в себе також уявлення про матеріальність світу. В якості матерії виступала вода – джерело усіх живих істот, повітря, що “заповнює простір та перебуває в усіх речах”.

Слід зазначити, що ідея зображати світ в числах і символах єгиптянами, була пізніше використана у своєму вченні давньогрецьким філософом так званої докласичної доби, математиком Піфагором (VI ст. до н.е.).

Разом з тим у філософії Давнього Єгипту як і у філософії Давнього Вавилону вчені ще не знаходять більш-менш послідовно розгорнутих міркувань світоглядного плану, тому згадані образи та ідеї називають “протофілософією”, яка переростає у філософію так як ми розуміємо її сьогодні лиш у давніх культурах Індії та Китаю.

2.2. Провідні ідеї Давньої Індії.

Канонічним духовним джерелом Стародавньої Індії є “Веди”, “Упанішіди” та “Бракхмани”, записані на листках пальми приблизно 1,5 тис. р. до н.е. До цих релігійних трактатів входять міфи, розповіді про предків, богів, гімни, заклинання та ін. З точки зору сходження людського самопізнання в тестах “Вед” є важливим:

· Найдавніші версії виникнення світу.

· Трактування першооснови буття.

· Певне бачення життєвої долі людини.

· Позитивна оцінка ролі пізнання.

· Думка про можливості та умови здійснення людської свободи.

Цікаво!!! Саме у “Ведах” вперше повідалося, що Світ, Всесвіт виник як результат вибуху з точки та розширення життєвої енергії. Сучасні вчені у більшості підтверджують цю думку.

Важливими пам’ятками духовної культури Д. Індії є літературні твори “Рамаяма” і “Махабхарата” та інші.

В цілому, стверджують вчені, у давньоіндійській філософії роздуми про людину поєднуються з роздумами про зовнішній світ, а людське “Я”(пізніше у європейській філософії “Его”) стає ключем до пояснення природи. Можливо, більш скоріше за все, такий підхід до пізнання світу, було взято на озброєння давньогрецькою школою сфістів та їх яскравим послідовником Сократом.

Цікаво!!! Софіст “Протагор” стверджував, що людина є мірою усіх речей – існуючих і не існуючих.

Сократ:”Пізнай себе – пізнаєш світ”.

Розвиток філософської думки Давньої Індії відбувався головним чином під впливом духовних рухів та філософських шкіл.

До таких рухів належали “Джайнізм”,”Йога”та “Буддизм”. Останній є найважливішим. Його засновником став принц Гаутама Сідхарта з роду Шак’їв, або Шак’їв-муні (мудреців) [563-483 р.р. до н.е.]. Тривалий час Гаутама був захищений від життєвих прикрощів та негараздів (хвороби, епідемії, смерть, старіння т. ін.), а коли зіткнувся з цим, прийняв рішення про необхідність пошуку шляхів звільнення людини від усяких незгод. Гаутама пройшов через сповідування різних етичних учень в долині р. Брахмапутра і якось під сандаловим деревом заявив “Все є одно, я просвітлів”. З цього часу його називають Буддою (просвітленим). “Все є одно” – важливий крок до визнання всеєдності живої і “неживої” природи: людей, тварин, рослин. Будда проголосив шлях до людського звільнення і самовдосконалення (“діамантові істини”) і досягнення “нірвани”.

· Життя – це страждання.

· Причина страждань бажання людини (до речей, кохання, влади) і жага життя.

· Існує шлях подолання страждання.

· Він полягає у приглушенні бажань і жаги жити.

Серед інших філософських шкіл Давньої Індії провідне місце належало школам “санкх’я”(точне знання), “чарвака-локаята”, “ньяя”, “вайшеники”.

 

2.3. Провідні ідеї Давнього Китаю

Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване “П’ятикнижжя”, головним чином коментарі до нього, в них в образно-міфологічний формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. Основу цього духовного джерела складали п’ять книжок:

· Книга пісень або віршів.

· Книга змін.

· Книга літописів.

· Книга історій.

· Книга ритуалів.

Цікаво!!! Важливою думкою “П’ятикнижжя” є: все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття – Інь і Янь.Інь – уособлює темний, вологий, пасивний жіночий початок буття;Янь – світлий, сухий, активний (чоловічий).

Серед усіх філософських шкіл Давнього Китаю найважливішими були дві:

1) Школа соціально-етичного спрямування заснована Кон-Фу-цзи (551-479 р.р. до н. е), коментарі якого до “П’ятикнижжя” поклали початок релігійно-етичного напряму конфуціанство, що і досі є основою китайської державної ідеології. Конфуціанство на перший план ставить проблему людських стосунків та правил людської поведінки (повага до старших, до володаря). Вирішальну роль у людському житті відіграє закон (воля неба).

2) “Даосизм” (дао – школа, цзи - небо) – на першому плані цієї школи, заснованої Лао-Цзи (VI-Vст. До н.е.) ідеї світобудови. Дао породжує Інь і Янь, які є творцем всього сущого, а тому пронизує усі сутності, речі, процеси. Завдання людини – осягнути “Дао” і йти за ним.

III.

2.4. Антична філософія

Слово “античний” в перекладі з давньогрецької означає “давній”. Відповідно до “античної культури”, а відтак і філософії входять здобутки цього світу, а саме:

· Давньогрецького;

· Елліністичного;

· Римського та олександрійського

Вчені виділяють три основні етапи розвитку античної філософії:

1) Натурфілософський (фізичний), або рання класика (VII-V ст.. до н.е).

2) Висока класика (V-IV ст. до н.е).

3) Пізня классика, або завершальний цикл античної філософії:

· Елліністична філософія (IV-I ст.. до н.е).

· Олександрійська філософія (Iст. До н.е.-V-VI ст.)

· Римська філософія (I ст. до н.е.-VIст.)

Найважливішою особливістю античної філософії було те що саме в античному світі вона:

1. вперше відокремилася від інших сфер діяльності і постала як самостійний напрям знань;

2. була відкритою і доступною (крім жінок);

3. терпимою до різних думок і позицій (за виключенням атеїзму);

4. динамічною і пластичною.

Цьому сприяли такі умови:

· Географічно-кліматичні – Балканський пів-острів у давнину, такі зараз розміщені на перегині трьох континентів: Європа, Азія і Африка і має сприятливий клімат.

· Культурно-історичні населення Балканського пів-острова, де проживали стародавні греки, перебувало в інтенсивних контактах з давніми цивілізаціями, і як доведено сучасними дослідниками, серед яких особливо відзначають норвежця Тура Хейредалла мали серйозні контакти з народами і державними утвореннями, що проживали на Американському континенті.

· Соціальні – рабовласницький демократичний устрій, суттєвий рівень розвитку освіти серед вільних громадян полісів (міст та селищ).

· Відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини.

· Талановитість, активність та рухливість стародавніх греків.

 

2.4.1. Рання класика, або до сократівська доба давньогрецької філософії.

Ця доба у розвитку філософії Давньої Греції позначається натурфілософським окресленням. Натурфілософія – це філософія осмислення природи, як у давньогрецькій філософії поставала як “ВСЕ”, а тому першими завданнями давньогрецьких філософів було визначити з чого “Все” розпочалося, як виникло.

Отже, на першому етапі розвитку античної філософії природа постала як об’єкт дослідження, а першою проблемою філософії – проблема пошуку вихідного буття.

Дана проблема розроблялася послідовно філософами в межах філософських шкіл:

· Мілетська школа (місто в М. Азії, тепер Туреччина) відповідали на ці питання з позиції наївного матеріалізму – першоосновою всіх речей виступали певні природні елементи або стихії: у Фалеса – це вода, у Анаксімена – це повітря, у Анаксимандра – це апейрон, щось між повітрям і водою, але ще “невизначене”.

Мілетська школа підготувала ідейний грунт для появи дуже сміливої і продуктивної для науки тези, що “все подібне до числа або пропорції”. Ця теза вводила в науку математичне обчислення, що було зроблено вже в межах Піфагорійської школи.

· Піфагорійська школа, заснована Піфагором (570-800р до н.е.). Піфагор та його послідовники, виходячи з регулярності та повторності астрономічних явищ дійшли висновку, що принцип згідно з яким створюється і упорядковується Космос. Є числа і числові відношення з центром, що об’єднує їх – Монадою (одиницею).

Саме Піфагору приписують введення в обіг таких понять як “Космос ” (впорядкований світ), “гармонія” (єдність різнорідного, навіть протилежного), філософія;він вирахував також числове співвідношення музичних тонів (7-ми ключів);він вперше назвав себе не мудрим, а шукачем мудрості (філософом).

Досягнення Піфагора пов’язують із впливом Єгипетської та Вавілонської філософії. Під цим впливом філософія Піфагора перетворилася з часом в так званий нумерологічний містицизм (математичну міфологію), який разом з теорією переселення душ і безсмертя започаткував античний ідеалізм.

· Ефеська школа, головним чином пов’язують з діяльністю Геракліда з Ефесу (544-483рр до н.е). На його думку, світ слід розуміти як потік, що весь час тече (“Все тече – все змінюється”). У цій течії задіяні чотири світові стихії: Вогонь, повітря, вода і земля, що переходять одна в одну. Цей перехід не хаотичний; він зумовлений єдиним світовим законом руху – логосом. Саме логос зумовлює постійний перехід від світового, гарячого, рухомого до темного, вологого, тобто від одного протилежного явища до іншого протилежного. Такий погляд на світ, який є динамічним, змінним унаслідок боротьби та поєднання протилежностей, згодом дістав назву діалектики. Отже, Геракліт з Ефесу є засновником діалектичного мислення.

· Елейська школа (за назвою м. Елея).Найвідоміші представники Парменід (540-450 р.р. до н.е.) та Зенон Елейський (490-430 р.р. до н.е.). На відміну від Геракліда, Парменід стверджував, що не змінюється ніщо. Він твердив, що наші чуття оманливі, й визначав усю множину речей чуттєвого світу як просту ілюзію. Його доведення про незмінність світу ґрунтуються на тому, що “Те, що може мислитися, і те, що може бути – це одне й те саме”. Отже, слова мають стале значення, від них, думка йде до мови і про світ загалом. – Це перший у філософії елемент індукції. Оскільки слова і мова залишаються у пам’яті, то думки про світ мають властивості незнищенної субстанції (вперше введено в обіг теж Парменідом). В мові (граматиці), філософії, фізиці, математиці ідея незнищенності, сталості конкретної ознаки речі має назву предикат (присудок в мові).

Висновок: Парменід встановив у філософії “правило” розрізнення реальності й видимості, пізнання омани й істини, в процесі пізнання світу. Парменіда вважають засновником теорії пізнання (гносеології), а його філософію з філософією Піфагора, одним з джерел високої класичної філософії Платона.

Думки про світ видимий і невидимий, про його сталість і відсутність руху набули додаткового закріплення у філософії в працях учня Парменіда – Зенона Елейського. Він висунув п’ять спростувань руху, так звані апорії:

I. Апорія-“рухоме не рухається ні в тому місці, де воно є, а ні в тому, де його немає”.

II. Апорія (дихотомія) – рух не може закінчуватися, оскільки, перш ніж пройти весь шлях, необхідно пройти його половину, а раніше ще “половину половини” і так без кінця. Висновок немає кінця руху – немає самого руху.

III. Апорія – “Ахілл і черепаха”.

IV. Апорія – “Стріла що летить”.

V. Апорія – “стадіон”, на якому два різних тіла рухаються назустріч.

Зенон – про відносність руху, а тому світу.

Заперечення руху – це проблема, яка й сьогодні ще немає ґрунтованого спростування, хоч вже найближчі за часом до Зенона філософ Емпедокл (483-423 до н.е.) та Анаксагор (500-428 до н.е) пробували це зробити. Емпедокл представляв школу еволюціонізму. Він вважав, що всі процеси у світі чотирьох стихій: вогонь, повітря, вода й земля, та двох світових сил протилежного спрямування – любов і ворожнеча.

Під дією любові подібне з’єднується з подібним, а ворожнечі – роз’єднується, роз падає. Саме тому світ перебуває у періодичних станах: або розвитку, або розпаду. Отже, Емнедок спробував знайти вперше у філософії компроміс між думками Геракліда і Парменіда.

Анаксагор – висунув думку, що те, що світ складається з частинок і які містять в собі усі якості та властивості світу. Поєднання цих частинок (гомеомерій) – це дія світового розуму Носа, який постає мірою для усього сущого. Отже, в Анаксагора проявляється ідея про існування єдиного творця – Бога.

Демокріт – атомістична школа:

Ідею про неділіні частини, носії інформації про світ Анаксагор міг взяти у демокріта (480-390), та його вчителя Левкіпа (500-400). Вони виходили з тези “нічого не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо”. Атоми – не знищуються; вони є запорукою сталого. З’єднуючись з іншими атомами вони спричиняють виникнення відчуття змін, смаків тощо.

Софісти(платні вчителі мудрості) – остання відома філософська школа досократівської доби.

Представниками цієї школи було вперше зроблено спробу перейти від пізнання природи до пізнання людини. Найвідомішим софістом вважається Протагор (481-411 р.до н.е.). Його теза “людина є мірою усіх речей” вважається початком розвитку суб’єктивізму та релятивізму у філософії, тобто “все є відносним, бо людина є мірою усіх речей: існуючих і неіснуючих …”. Протагор, один з перших, хто апелює у філософії до людини, її свідомості та можливостей.

 

2.4.2. Класична доба (Філософія Сократа, Платона, Арістотеля).

Сократ (469-399 р.р. до н.е) – вважав, що основним чинником людської поведінки мусять бути знання: завершенні та остаточні. “Знання – це добро і головний чинник боротьби зі злом (неправильного прийняття рішення).” Справжні знання слід шукати в собі.:”Пізнай себе – пізнаєш світ”. Це припущення Сократ зробив віруючи в безсмертя душі, яка пройшовши космічне коло перевтілень, повертаючись в тіло людини приносить їй знання. Звідси віра у існування сталого загального, але як воно існує Сократ незнав.

Сократ засновник діалектичного способу введення співбесіди – “маєвтики”- це майстерність розумової поведінки, вміння та мистецтво захистити або спростував ати те чи інше твердження шляхом його зіставлення з іншим протилежним йому висловлюванням. Шукав належне знання, Сократ у своїх співбесідників: подорожніх, односельців, учнів, аристократів (наприклад у свого давнього друга Перікла (15 років керував Афінським морським союзом) та його дружини Аспазії), у гетер, де він був частим гостем, у вояків, у молоді роки Сократ був визнаний кращим воїном у походах Афінян, у митців – Сократ був сам досить обдарованим скульптором, у спортсменів – Сократ був переможцем Олімпійських ігор. В література стверджує, що Сократ не знайшов належного знання у співбесідників, а тому проголосив “Я знаю, що нічого не знаю але й інші навіть і цього не знають”. Однак є й інший опис цього пасажу: “Область моїх знань, - говорив Сократ, - менша за область Ваших незнань, щоб їх розрізняти необхідно мати якість критерії”.

Сократ відмовився визнати свої думки про оманливість віри в богів неправильними, за що афіняни приговорили його до страти – він випив чашу з цикутою. Зрадив Сократа один з його учнів. Інший учень Анті сфен продовжив учення Сократа. Антісфем створив кілька філософських шкіл. Власне через Антісфена людство має знання про Сократа (той сам ні чого не писав). Учень Антісфена – відомий Діоген із Синону, той що сидів в бочці. Його популярність була великою. Кажуть, коли Олександр Македонський із військами зайняв Синон, то попросив показати йому Діогена:”Проси, що хочеш,- звернувся Олександр до Діогена після розмови. Відійди, ти затуляєш мені сонце, - відповів Діоген”.

Платон (427-347 р.р. до н.е.), Кращий учень Сократа, який у своїх (талановитих) працях доніс до людства думки Сократа (той записів не вів), і який багато в чому поділяв їх. Разом з тим філософія Платона зазнала впливу і до сократівської філософії:

Піфагора – релігійне спрямування, віру в безсмертя, орфічні елементи.

Паменіда – дійсність вічна і позачасова; (ідеї незмінні).

Геракліда – нічого немає сталого, бо “все тече і все змінюється”.

Сократа – заглиблення в етичні проблеми, пояснення явищ і процесів з точки зору “добра й зла”, справжніх знань.

Платон взяв у Сократа проблему справжніх знань, якими можуть бути лише ідеї – незмінні суттєві основи буття усього сущого. Речі – це відображення ідей, їх тіні.

Ідеї не можна побачити, але їх можна опанувати мислено та осягнути розумом.

Отже, Платон, як і Парменід, ділив світ на дві реальності – ідеальну (незмінну) і чуттєву.

Упорядковує ідеї-взірці деміург – творець світу, тобто Бог. У пізнанні дійсності людина мусить сходити від часткових ідей до більш загальних, аж поки не підніметься до “ідеї усіх ідей” – ідеї Блага.

Тіло людини Платон розглядав як “в’язницю для душі”, яка прагне вирватися з цього погрузло в гріхах та чварах матеріального світу. Можна стверджувати, що Платон поклав початок у філософії напряму під назвою “Об’єктивний ідеалізм”.

Твори Платона:

· “Діалектика – вчення про буття”.

· “Фізика – вчення про природу”.

· “Етика” – вчення про моральність.

· Останні роки працював над вченням про державу (політія). Цицерон про нього сказав: “Вмер писавши закони”.

Платон в Афінах заснував філософську школу “Академія”.

Аристотель (384-322 р.р. до н.е.), учень Платона. Аристотель не усі ідеї Платона вважав прийнятними, наприклад віру у існування двох реальностей. На думку Аристотеля “ідея та річ – те ж саме”, тільки річ існує у реальності, а ідея у нашому пізнанні і позначає насамперед не єдине, а загальне у різних речах. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Матерія є пасивним матеріалом, а тому паза формою вона постає невизначеною, як можливість бути. Таким чином ідеї знаходять свій вияв у формах.

Разом з тим матерія і форма є протилежними явищами. За Аристотелем вони з’єднуються під впливом світового розуму інтелекту самого в собі. Аристотель розробив вчення про категорії за допомогою якого обґрунтував з’єднання ідей з речами: зміст, форма, можливість, дійсність, сутність, якість тощо:

Твори Аристотеля:

· Метафізика.

· Фізика.

· “Про небо”.

· “Про виникнення тварин”.

· Нікомахова етика.

· “Політія”

· “Про душу”.

Існує думка в літературі: “Після того як Бог створив людину, щоб покращити їх життя він послав їм Аристотеля – продуцента ідей. Пізніше – Леонардо да Вінчі”

Аристотель більше 10 років був вихователем Олександра Македонського. Вважається, що це він надихнув його на “Східний похід”.

Аристотель заснував філософську школу в Афінах – “Лікей”.

Епікур (341 – 270 р.р. до н.е) – засновник однойменного вчення у філософії, у римській імперії воно було представлене Тітом Лукрецієм Каром.

У філософії Епікура на першому плані людина, а не суспільство. Суспільство – це лише засіб для досягнення благополуччя і добробуту індивідуумом. Епікур ставив завданням захистити людину від можливих страхів життя. Тут Епікур використав вчення Демокріта про атом. Але у Епікура атоми рухаються не під дією необхідності, а можуть відхилятися від лінії необхідності, тобто рухатися обособлено, самостійно. Цим самим Епіку заклав основи особистої свободи людини.

Етика Епікура спрямована на поведінку людини, яка створить умови більш щасливішого життя, одержання більшого задоволення від життя. Звідси вчення, Епікура – це вчення гедоністичне (від грецького – “гедоне”-задоволення).

Епікур створив філософську школу в Афінах “Сад Епікура”. Існують відомості, що Епікур більшість життя важко хворів на сечову хворобу, хоч і прожив до 77 років. Саме такий стан його тіла рухав його думками про можливість шукати щастя не в тому що його шукає суспільство, а в чомусь окремому.

 

Тема №3.