РОЗДІЛ 3 Українська дійсність політичних еліт: характерні риси

Політична еліта сучасної України є строкатим конгломератом правлячої і неправлячої груп, які розпадаються, на думку М. Михальченка, на такі специфічні еліти:

• еліти класів, прошарків, професійних груп населення;

• еліти пoлітичних партій, громадських організацій, рухів;

• еліти державних інституцій;

• еліти регіонів (автономія, область, місто, район);

• еліти надпартійні (незалежні, які опираються на недержавні економічні структури та засоби масової інформації).

Багато вітчизняних політoлогів вважають, що сучасна політична еліта, яка виникла на теренах колишнього СРСР, формувалася за "номенклатурним принципом", а також має досить "кланoвий характер поведінки". Д. Видрін та Д. Табачник так оцінюють українську політичну еліту: "Молода Україна - держава без політичної еліти. Здобувши державну незалежність і суверенітет 1991 року, Україна виявилася, напевне, найбільшою в світі країною, яка не мала політичної еліти. Владний конгломерат із колишніх партійних функціонерів і колишніх політичних дисидентів можна було б назвати переделітою. Рівень політичної кваліфікації, загальної і правової культури, характер професійного і життєвогo досвіду і т. д. не дозволяють віднести ранній український істеблішмент до класу повноцінної еліти"[6, с. 468].

Існуюча політична еліта України сформувалася трьома шляхами:

1) як наслідок добору та розстановки кадрів правлячої до 1991 року КПРС;

2) як наслідок активного чи пасивного oпору тоталітарно-колоніальному правлінню;

3) як результат входження дo політики нових груп та громадських діячів, безпосередньо не пов'язаних ні з комуністичним режимом, ні з опором йому.

І. Мигович відзначає неоднорідність, пістрявість, не завжди компетентність української правлячої верхівки, і виділяє ті основні групи, які входять до неї:

• колишні партійні, державні, господарські керівники;

• вихідці з мистецькоo-наукових та інших кіл інтелігенції;

• відкриті ідейні противники комуністичного устрою (колишні політв'язні, дисиденти, члени їх сімей);

• вітчизняні підприємці, банкіри, комерсанти;

• кар’єристи-демагоги.

За висновками А. Пахарєва, в Україні поки що правляча верхівка виступає як формальна політична еліта, відповідаючи лише окремим якісним рисам цього поняття. На сьогодні в Україні складається кілька політичних еліт в надрах об'єднань громадян. Простежуються три основні напрямки майбутньої політичної еліти: націоналістичний, ліберально-центристський, лівий.

Загалом за можна виділити чотири типи представників сучасної політичної еліти за її виникненням:

1. Людей старої формації, але з новим баченням проблем.

2. Людей нової формації.

3. Люди старої формації.

4. Представники громадянськoго суспільства.

Яскравим прикладом першого типу є Ющенко и Тимошенко. Кожен з них працював при старій владі, але не сприйняли намагання тієї влади перейти до так званої „російської” імперіалістичної побудови суспільства з єдиним центром і висунули власні ідеї. Обидва також є вихованцями радянської системи, що змогли трансформувати своє світобачення під демократичні принципи свобод людини. Наприклад, Тимошенко так виказала свою думку ще до помаранчевої революції:

Чи виграє сильніший і чи буде в Україні якісна і сильна політична еліта, залежить від мобілізації і готовності до консенсусу демократичних сил на наступних президентських виборах. Сьогодні в Україні вже з‘явилася політична еліта європейського зразка, проте стара номенклатурна гвардія, яка формує сучасне політичне обличчя України, заважає її виходу на широку політичну арену. Президентські вибори дають шанс провести ротацію цих еліт [8, с. 268].

І цей шанс був досить успішно використаний.

Представником другoго типу можна назвати нинішнього наймолодшого міністра спорту та молоді України Павленка і дипломатів нового покоління. Це вже особистості сформовані не тільки радянською системою цінностей, але й періодом 13-ти річної незалежності нашої держави і відкритим спілкуванням з Європою. Не випадковo, при фальсифікації другого туру виборів саме дипломати одними із перших підтримали Ющенка в політичній боротьбі. Це і є та частина еліти яка в подальшому повинна підтримувати європейські ціннoсті і суверенну незалежність України [17, с. 228].

Третій тип характеризують собою такі люди як Кравчук, Медведчук, Янукович, Симоненко. Типові представники старої влади, які мають, внаслідок особистих якостей, економічної чи політичної підтримки, ідей, що висувають, певний авторитет у деякої кількості громадян.

Четвертий тип з’явився на тлі подій на Майдані. Представниками можна вважати громадянську організацію „Пора”, трансформовану зараз у партію та подібних їм організацій. Це поки що найменш численна і організована частина еліти. На противагу від усіх вище зазначених типів ніколи відношення до влади не мала. Хоча зародком такої еліти був ще український Рух а представником В’ячеслав Чорновіл [15, с. 192].

В Україні склалась ситуація, за якої роль політичних еліт є гіпертрофованою порівняно з рівнем і можливостями політичної участі громадян. Згідно з вченнями видатних теоретиків модернізації (Г. Алмонда, Л. Пая, Р. Даля) можна виокремити чотири основні типи співвідношення рівнів політичної конкуренції еліт і політичної участі у перехідний період. Так, оптимальним для демократичного транзиту є незначна перевага конкуренції еліт над участю громадян [1, с. 51].

За наявності великого розриву і дисбалансу між цими показниками виникають різні девіації режиму. Якщо активність громадян дуже низька, це є передумовою посилення авторитарних тенденцій. Загроза охлократичних явищ з’являється під час домінування активності мас.

Одночасна мінімізація обох показників говорить про стагнацію системи та породжує загрозу диктатури. Таким чином, існує взаємозалежність між тенденціями розвитку політичного режимуі цими показниками. Політичні еліти є суб’єктами, які зосереджуютьу своїх руках найбільшу частину матеріальних і нематеріальних реcурсів і безпосередньо впливають на процес їхнього перерозподілу.

Отже, їхняроль у подоланні або, навпаки, поглибленні кризи розподілу є дуже значною. Перехідні періоди, як правило, супроводжуються погіршенням рівня життя населення, економічним занепадом.

В Україні перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки спричинив глибокі кризові явища, наслідки яких спoстерігаються й досі. Зазначену кризу спостерігаємо в неефективності функціонування механізмів розподілу благ, щo має декілька негативних наслідків. Пo-перше, це спричиняє величезний розрив у рівнях доходів громадян (у тому числі між елітою і неелітою). По-друге, криза розподілу часто викликає протест з боку тієї частини населення, що не сприймає нових економічних реформ. А це дестабілізує ситуацію в державі [23, с. 81].

Таким чином, аналізуючи особливості вітчизняної еліти, можна констатувати наступне. Існують певні негативні фактори, що часто є наслідком слідством конфліктів модернізації та безпосередньо впливають на модернізаційну роль і можливості політичної еліти. До них ми можемо зарахувати недостатню відкритість еліти, низький рівень довіри громадян до влади, майже тотальну пасивність мас, переважання конфліктних форм взаємодії над консенсусними або нейтральними, функціональну неефективність еліти, нераціональну і деформовану систему розподілу благ і ресурсів, що викликає численні конфлікти і напруження, відсутність національно-державної ідеї, переважання партикулярних і тактичних цілей порівняно із загальнонаціональними і стратегічними тощо. Це тільки поглиблює наявні кризи і конфлікти, які, безумовно, є неминучими і тимчасовими явищами, «хворобою зростання», але за умови адекватної діяльності політичної еліти, їх можна подолати набагато швидше і з меншими втратами.

Усі перелічені недоліки спричинені неорганічною модернізацією, яка є характерною для вітчизняних політичних реалій. Проблемами такого типу модернізації є відсутність внутрішнього потенціалу перетворень у суб’єктів трансформації, формальність та «беззмістовність» демократичних змін. Це спричиняє різноманітні конфлікти в лавах еліти, її неефективність та неспроможність консолідуватися навколо єдиної системи політичних цінностей. Адже завдяки непослідовності модернізаційних змін та неузгодженості принципів і цілей розвитку така система взагалі відсутня [1, с. 69].

Як провідному суб’єктові політичного процесу політичній еліті належить велика роль у подоланні зазначених криз. Однак хибною є думка про те, що все залежить від конкретної еліти і, наприклад, повне оновлення її складу може призвести до позитивних зрушень. Еліта є органічною складовою політичної системи.

Отже, всі системні зміни повинні відбуватися поступово, раціонально, згідно з загальною метою суспільних перетворень. Циркуляція еліт – складний діалектичний процес, який означає поступове перетворення кількісних змін на якісні та врахування позитивного досвіду минулих поколінь. Органічність, поступовість, раціональність – найважливіші характеристики загального процесу модернізації. Пошук і реалізація власної моделі, заснованої на врахуванні автентичного, унікального історичного досвіду – першочергове завдання сучасності.

 

 

Висновки

Курсова робота була виконана в межах поставленої мети та завдань дослідження.У даній роботі узагальнені теоретичні розробки. На підставі проведеного дослідження сформульовано ряд висновків, зокрема розкриті наступні поняття:

Політична еліта — це привілейована група, яка займає керівні позиції у владних структурах і безпосередньо бере участь в ухваленні рішень, зв'язаних з використанням влади.

Еліти (в перекладі з французького - «краще», «вибране»):

— представляють в політиці групові інтереси;

— створюють оптимальні умови для їх реалізації і узгодження;

— формують мету і перспективи розвитку суспільства;

— ухвалюють стратегічно важливі рішення і використовують ресурси державної влади для їх реалізації.

Причини утворення еліти:

— суспільство, як всі складно організовані системи, потребує професійної управлінської дії, що викликає необхідність в розподілі праці на керівниках і керованих;

— необхідні люди, що володіють спеціальним знаннями, навиками, досвідом, здатні здійснювати управлінські функції;

— політична нерівність в суспільстві, обумовлене нерівністю психічних, соціальних і інших умов, створює різні можливості займатися політикою для різних соціальних груп і індивідів;

— управлінська праця високо оцінюється і стимулюється в суспільстві, а близькість до влади відкриває широкі можливості для реалізації індивідуальних потреб. Це примушує багато людей прагнути у владні інститути;

— пасивність широких верств населення, які, займаючись рішенням власних повсякденних проблем, звичайно вважають за краще триматися далі від політики.

–У сучасній політології виокремлюються дві основних системи відбору політичних еліт: антрепренерська і система гільдій. Розрізняються вони залежно від того, хто, як і з кого здійснює відбір, якими є порядок і критерії відбору, наскільки широке коло селекторату, тобто тих, хто відбирає, та якими мотивами він керується під час відбору.

Антрепренерська система (від франц. entrepreneur — підприємець) відбору еліт характеризується відкритістю, широкими можливостями для представників будь-яких суспільних груп претендувати на керівні посади. Відбір здійснюється на конкурентній основі за невеликої кількості формальних вимог широким колом селекторату, яким можуть виступати всі виборці країни. Першорядне значення у відборі відіграють особистісні якості кандидата, особливо його індивідуальна активність, уміння знайти підтримку широкої аудиторії, захопити її цікавими ідеями, пропозиціями і програмами. Головним засобом відбору до еліти в антрепренерській системі є вибори.

Система гільдій (від нім. Gilde — корпорація, об´єднання) багато в чому протилежна антрепренерській. Вона характеризується закритістю, відбором претендентів на більш високі посади головним чином із нижчих прошарків самої еліти, поступовим і повільним просуванням по службі. Відбір здійснюється на основі численних формальних вимог невеликим і відносно закритим колом селекторату, до якого входять, як правило, лише члени вищого керівного органу чи навіть один перший керівник. Окрім формальних вимог, таких, як освіта, вік, стаж роботи тощо, особлива увага при призначенні на посаду звертається на партійність та особисту відданість вищому керівництву. Головним засобом відбору до еліти в системі гільдій є призначення.

Політична еліта сучасної України є строкатим конгломератом правлячої і неправлячої груп, які розпадаються, на думку М. Михальченка, на такі специфічні еліти:

• еліти класів, прошарків, професійних груп населення;

• еліти політичних партій, громадських організацій, рухів;

• еліти державних інституцій;

• еліти регіонів (автономія, область, місто, район);

• еліти надпартійні (незалежні, які опираються на недержавні економічні структури та засоби масової інформації).

Отже, сенс політичної еліти як феномена суспільного життя полягає у здійсненні авторитетного керівництва у сфері політики. Авторитетною ж, як правило, є влада, сприйнята тими людьми, на яких вона поширюється. Добровільно підкоряючись авторитетним політичним елітам, які адекватно відображають інтереси громадян, останні легітимізують політичну владу, сприяючи її ефективності, а відтак — стабільності суспільно-політичного розвитку, досягненню спільного блага.