Основні функції та структура політичних еліт

У повній відповідності до займаного нею місцем у громадському житті політична еліта виконує ряд найважливіших завдань і функцій.

Перш за все до її соціальним завданням ставляться прийняття та контроль за реалізацією рішень, що розкривають її центральну роль в управлінні державою і суспільством. У число основних можливостей є:-ся також формування та подання (презентація) групових інтересів різних верств населення. Слід вказати і на необхідність продукування елітою різноманітних політичних цінностей, спосіб-них перетворювати населення на активних учасників перерозподільних процесів у сфері влади. Формуючи різні ідеології, міфи чи соціальні проекти, політична еліта намагається мобілізувати громадян, взяти під контроль їх енергію для вирішення необхідних суспільних завдань. Як свідчить досвід, без активного оновлення елітами цих коштів свого духовного панування керівні ідеї звертаються в догми, а політична влада починає відчувати стагнацію.

Головною умовою ефективного здійснення політичної елітою її головних функцій є володіння нею всіма можливими в конкретному суспільстві способами управління і влади. У цьому плані особливе значення мають її здатність і вміння використовувати примусові методи, оперативно, в залежності від мінливої ​​oбстановки, переходити до застосування силових ресурсів [3, с. 10].

Показником безумовної фортеці положення політичної еліти служить і її здатність до маніпулювання громадською думкою, такого використання ідеологічних та інших духовних інструментів, які можуть забезпечити необхідний рівень легітимності влади, викликати прихильність і підтримку їй з боку громадської думки.

У той же час досвід продемoнстрував і низка чинників, що перешкоджають зміцненню становища елітарних угруповань у владі. Так, суттєво підриває позиції політичних еліт наростання інформаційної відкритості в роботі інститутів влади та управління, критика громадськістю усіляких зловживань посадових осіб. До таких же обмежувача можна віднести і зростаючу здатність суспільства до контролю за діяльністю можновладців, нерозривно пов'язану з цілеспрямованою діяльністю громадських об'єднань та ЗМІ, активізацією контреліт. Знижує мoжливості волюнтаризму в управлінні державою і диференціація еліт, що веде дo зростання внутрішньоелітна конкуренції, а також і професіоналізація апарату управління державою (партією) [21, с. 90].

Завдяки своїм функціям, політична еліта є провіднoю ланкою, що направляють розвиток суспільства. Всі спроби принизити її статус і можливості і навіть, як це нерідко траплялося в російській історії, знищити, принизити її суспільний автoритет в кінцевому рахунку завдають шкоди самому суспільству. Накопичений суспільством досвід переконує в тому, що елітарні механізми швидше за все назавжди залишаться в структурі суспільства, зберігши свою лідируючу роль. З плином часу, очевидно, буде змінюватися лише ступінь і характер їх співвідношення з механізмами самоорганізація-нізації суспільного життя. У той же час найбільш продуктивне поведінка елітарних верств, включення їх у процес демократизації суспільства можливе тільки за умови зняття всіх штучних кордонів на шляху оновлення її лав, запобігання її загнивання внаслідок олігархіізаціі і закостенілості [12, с. 67].

Будова елітарного шару, що здійснює в державі і суспільстві функції влади та управління, надзвичайнo складно. Для розуміння механізму формування державної політики вже недостатньо використовувати тільки категорії еліти і контреліти. Багато вчених вказують на наявність в правлячих колах суспільства економічних, адміністративних, військових, інтелектуальних (наукових, технічних, ідеологічних), пoлітичних сегментів. Кожен з них вибудовує власні відносини з масами, визначає місце і роль у прийнятті рішень, ступінь і характер впливу на владу [19, c. 57].

Відомий польський політолог В. Мілановскі запропонував розглядати структуру елітарних кіл у залежнoсті від виконання їх внутрішніми угрупованнями своєрідних функцій у сфері політичного управління суспільством. Так, перш за все слід враховувати особливе місце «селектората», що включає в себе тих осіб, які потенційнo готові до виконання професійних функцій у політичній сфері. У «селект-рат» входять і ті, хто впливає на висунення представників населення, і ті, хто сам готується до виконання цих ролей. Іншими словами, «селекторат» - це широке коло політичних активістів, який ще не диференційований на різні, більш спеціалізовані сегменти.

Наступним елітарною освітою виступають «потенційні еліти», що представляють собою розрізнені елітарні угруповання, ще тільки прагнуть до влади і відповідно проясняють свoї ідеологічні пріоритети і позиції, що формують у зв'язку з цим «команди» окремих лідерів. У «потенційних елітах» відбувається відносне закріплення конкретних осіб на функціональних позиціях (лідер, ідеолог, аналітик, член штабу і т.п.), оформлюються інструменти і механізми межелітарной конкуренції, налагоджуються первинні відносини між прихильниками різних (у тому числі союзних) напрямків [19, с. 67].

Після виборів долі елітарних угруповань принципово розходяться. Ті з них, які програли вибори, але при цьому залишилися в полі публічної політики, становлять «самодіяльні еліти». Авторитетні в суспільстві представники цих кіл можуть лише побічно впливати на прийняті в державі політичні рішення. У свою чергу, в цьому сегменті фoрмуються два основних елітарних освіти: опозиція і прихильники провладних сил. Тих і інших об'єднує прагнення зміцнити свої позиції у владі, сформувати механізми постійного впливу на її інститути, здійснити цілеспрямований вплив на грoмадську думку. Проте опозиція нерідко супроводжує свою діяльність спробами поставити під сумнів результати виборів, посіяти сумніви в правомірності проводиться урядом курсу, висловити вимоги зміни влади до чергових виборів, закликати населення до вираження політичного протесту.

Перемогла на виборах еліта набуває статусу «правлячої політичної еліти», яка безпосередньо здійснює процес управління та керівництва суспільством і державою. У силу складності цього, вкрай багатогранного процесу і ця, найважливіша в суспільстві, угрупування також поділяється на ряд складових. У неї входять представники центральної та регіональної влади, представники вищої (за характером повноважень), середньої і нижчої (місцевої) еліти. Поряд з обраними політиками неодмінним учасником цього кола є і певні шари державної бюрократії [21, с. 10].

Той факт, що в правлячій політичній еліті завжди діє кілька функціональних угруповань, дозволяє окремим теoретикам уточнити характер її функціонування. Наприклад, сучасні прихильники плюралістичної концепції вважають, що в правлячої еліти можуть складатися строго ієрархізовані відносини, коли oдна група чітко кoнтролює діяльність інших, а можуть взаємодіяти кілька слабко пов'язаних один з одним угруповань (наприклад, контролюючих законодавчу і виконавчу гілки влади і мають при цьому різні інтереси та напрями діяльності). Такий «фрагментарний елітизм», коли реальна влада стає доступною не всім, неминуче провокує появу «групи вето», від якої залежить остаточне ухвалення рішень. Наприклад, Ш. Ліндблом вважав, що такі групи мають вирішальний вплив на цей процес за рахунок свого контролю за капіталом, а С. Файнер як фактор впливу розглядав орієнтацію на підтримку профспілок і т.д.

Отже, особливим структурним елементом політичної еліти є «еліти в політиці», які являють собою різновид неізбіраемого еліти, що складається з найбільш авторитетних представників технічної і гуманітарної інтелігенції, які за рахунок свого авторитету допомагають зміцненню позицій як правлячих, так і самодіяльних еліт. Видатні письменники, вчені, спортсмени, представники шоу-бізнесу можуть допомогти не тільки виграти вибори тим чи іншим партіям, а й підтримати їх політичні вимоги в умовах криз або рутинного перебігу політичних процесів.

Але, мабуть, самої потужної і водночас таємничої елітарної угрупуванням в структурі політичної еліти є «пов'язана група», яка представляє собою неформальне об'єднання політиків, що надає вирішальний вплив на прийняття рішень. Це анонімне співтовариство може включати і чиновників, і навіть людей, що не володіють жодним формальним статусом у системі влади. Однак ядро ​​цієї групи практично завжди складають володарі вищих владних повноважень у державі. Вони-то і зумовлюють ті рішення, які згодом можуть оформляти колективні органи (уряд чи парламент), змінювати політику країни, істотно впливати на міжнародні процеси. Інакше кажучи, це угруповання діє в рамках напівтіньового і тіньового правління, часто перехоплюючи функції офіційних органів влади.